Трагічна доля емігрантів За новелою В. Стефаника “Камінний хрест”
Н. Соловйова,
Вчитель української мови та літератури
Кам’янець-Подільський
Тема. Новела “Камінний хрест” – художнє відтворення трагедії переселення галицьких селян до Канади. Мета: розкрити ідейно-художній зміст новели; розвивати вміння учнів висловлювати свої думки з приводу прочитаного.
Тип уроку: урок-роздум.
Хід уроку
I. Оголошення теми, мети та завдань уроку
(завдання: впродовж уроку скласти план до твору)
II. Вивчення нового матеріалу
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони.
А в них гуде, шумить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стони,
Важке зітхання
І гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти.
То не питай:
– Сей поїзд – відки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се – емігранти.
І. Франко
Вчитель. Тим, хто відвідає рідне село письменника Русів на Івано-Франківщині, земляки обов’язково покажуть на одному з високих пагорбів кам’яний хрест, що його поставив бідняк Дідух перед від’їздом до Канади.
– Якими були причини, що гнали українське населення на чужі землі?
Повідомлення учениці.
На початку 20 ст. принципових змін у соціально-економічному розвитку західноукраїнських земель не відбулося. Вони, як і у 19 ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Західна Україна розглядалася Австрією (Закарпаття – Угорщиною) як хліборобський край, який постачав австрійським землям дешеві харчові продукти й деревину і був місцем збуту для промисловості.
Певне пожвавлення в промисловості викликав приплив іноземного капіталу, якого приваблювали багата сировина й дешеві робочі руки в краї. Але розвивалися лише окремі галузі, головним чином нафтова і деревообробна. Промисловість хоч і зробила деякий крок уперед, проте розвиток її був однобічним. До того ж місцеві підприємці були представлені у ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.
На стані справ у сільському господарстві позначалося те, що, як і раніше, велика частка була власністю поміщиків. Примітивне селянське господарство, яке існувало поряд з благополучними великими економіями, переживало гостру кризу. Малоземелля, зростаючі податки призвели до зубожіння селян. Але частина селянства все ж зуміла успішно пристосуватися до ринкової економіки. Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці 19 ст. було ознаменоване ще однією цілковито новою подією, яка мала важливий вплив на національний рух. Ідеться про початок масової еміграції українських селян до Америки, здебільшого до Канади і США, менше – до Бразилії та Аргентини. Окрім того, селянство виїжджало на сезонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії, Франції, Бельгії та у прикордонні російські губернії. Але для розвитку національного життя найбільше значила постійна еміграція. її масштаби сильно зросли на початку 20 ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78000 чоловік, то впродовж першого десятиріччя 20 ст. виїхало понад 224000 осіб. Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо пом’якшила проблему аграрного перенаселення.
Підраховано, що з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже третині всього приросту населення за цей період.
Гнані голодом і безземеллям, галицькі селяни поселялися на чужих землях, де виникали цілі краї, заселені українцями. Спочатку еміграція викликала почуття страху серед галицько-українських політиків, оскільки її масовість створювала враження, що зникає головна опора національного руху – українське селянство. Але вона несподівано обернулася доброю стороною: американські емігранти і європейські сезонні робітники велику частину заощадженого заробітку переказували додому. В результаті – вперше у галицьких селян з’явилися гроші, на які вони почали скуповувати головне багатство – землю. Як правило, це була земля польських поміщиків, які після ліквідації панщини не могли пристосуватися до нових умов господарювання й, потрапивши у борги, змушені були розпродавати невеликими ділянками (“парцелювати”) свої латифундії.
Отже, кінець 19 – початок 20 століття ознаменувався для Галичини посиленням еміграції внаслідок мізерної платні за 17-18-годинний день влітку, роботу “за сніп” та інші кабальні форми визиску й безправ’я.
Проте безпритульність на чужині й найважча робота за низьку платню стримували еміграцію. Перед Першою світовою війною еміграційна хвиля почала спадати, а невелика частина емігрантів повернулася на батьківщину.
Вчитель. Так, кінець 19 – поч. 20 ст. ознаменувався для Галичини посиленням еміграції внаслідок мізерної платні за 17-18-годинний день влітку, роботу “за сніп” та інші кабальні форми визиску й безправ’я.
Стефаник не раз чув скарги селян на те, що земля родить лишень три колоски: один цареві, один шинкарю, один панові й попу, а четвертого для мужика не було. “Усі вони… ноги збивали, досвітками вже по росі ходили, а четвертого колоска не доробилися”. Щастя та достаток трударі сподівалися знайти за океаном.
Із свого Русава письменник не раз проводжав сусідів за океан. Із цього села, де кращі землі належали поміщику Теодоровичу, виїхали до Канади та США сотні родин. Зубожіння західноукраїнських селян, страх перед голодною смертю вели до зростання еміграції з року в рік. Залізнична станція Краків була тим шлюзом, через який втікачі з Галичини проривались на Захід, до океану. На вокзалі завжди було повно емігрантів. Стефаник, котрий тоді навчався у Краківському університеті, часто ходив на вокзал і бачив поневіряння, з яких починалися довгі мандри земляків до далекої Америки. Біль, що пронизував душі емігрантів при виїзді на чужину, знайшов могутній відгомін у чутливій до народного горя душі письменника. Саме з глибокого розуміння психології старого селянина розповів Стефаник у листі до В. Морачевського одну історію, що трохи нагадує історію нашого героя – Івана Дідуха. До речі, прізвища однакові у персонажів.
Учениця. Історія в листах.
Другий лист, з якого ми дізнаємося про героя нашого твору, адресований онукові Стефана Дідуха: “Вашого діда по матері Стефана Дідуха я добре нагадую як чоловіка, котрий мав на мене молодого прегарний вплив. Він був дуже розумний і спокійний, та інтересувався громадянськими справами, та перший заклав читальню в Русові, де й був активним членом аж до свого від’їзду до Канади. Зі своїми дітьми і внуками він і багато інших покинули рідну землю. У тім році я був студентом краківського двірця і бачив, як майже цілий набитіський желізний поїзд від’їздив з ними. То були люди найбільш енергійні в селі, до найбільш енергійних і завзятих належав Ваш дід по матері Стефан Дідух. Зараз по від’їзді я написав оповідання “Камінний хрест”, де є… думки Вашого небіжчика діда майже в дослівнім наведенню. Це, так сказати, мій довг, сплачений Вашому дідові в українській літературі…”
А далі в листі говориться, що в Кракові “жінки родять діти під клоаками желізниці, що на лавках III класу вони, жовті, як віск, зелені, як трава, здихають, як мухи, що мужики плачуть та й кажуть, що не руснаки ми, а цигани вже. Море сліз, пекло ціле муки!.. Доле люцка, яка ти гірка і нескінченно зла!”.
Вчитель. Не тільки ці історії покладені в основу новели, а й багаторічна увага письменника до емігрантів, спостереження і роздуми. –
Робота над текстом твору.
Вчитель. Давайте з’ясуємо, яка ж причина того, що Іван Дідух їде до Канади?
Учениця. 1. Важка непосильна праця, як про це сказано у творі (зачитується твір).
2. Турбота про шматок хліба (зачитується твір).
Вчитель. Стефаник в одному з листів писав (до К. Гаморакова) про мужиків, яких уособлював Дідух: “Тепер вони не сміють нічого любити. Хліба лишень, їди, одежі вони прагнуть, або душу прогодувати!”..
– 3 якою метою автор ввів у твір пейзажну картину
(II розділ)? Прочитайте й обгрунтуйте свою думку.
Ця картина передає душевний стан персонажа. Як камінь з живої води, так Іван “виливався з середовища газдів”.
– Хто провокує його на виїзд і чому?
Сини, які не хотіли бути наймитами, а прагнули стати газдами.
– Знайдіть рядки, де Іван говорить розпачливо про це: “…мені однако гинути
– На яку думку наводять ці слова?
Горе Івана – безмежне почуття досягнути “розжареного смаку”. І що ж він просить для себе? (Учні зачитують: “…озміть та вгатіть ми сокиру…”)
Вчитель. Він просить смерті. Про це свідчить і прощання у своїй хаті. ( Учні читають уривок.)
Вчитель. А на піскуватому горбі встановив камінний хрест зі своїм та жіночим ім’ям. Про що говорить цей хрест, споруджений людиною за життя? (Заслуховуються думки учнів.)
Вчитель. Символічною є і назва новели “Камінний хрест”. Назва неоднозначна. Що ж вона символізує? (Заслуховуються думки учнів.)
Запис на дошці проводиться ученицею, яка обирає з-поміж відповідей учнів ті, що стосуються запитання.
– Це масивний хрест, споруджений Іваном Дідухом на піщаному схилі як пам’ять про себе.
– Хрест – символ непосильної, нелюдської праці.
– Нести важкий хрест має, крім прямого значення, ще й переносне – мучитись.
– Селянський хрест не просто важкий – він камінний.
– Хрест пов’язаний з образом “далекої могили”.
– Якого висновку дійшли ми, опрацювавши цю новелу?
Вчитель. Це було наприкінці 19 – поч. 20 ст. Що ж змушує наше населення емігрувати сьогодні, які причини виникли у 21 столітті, що змусили націю залишати свій рідний край?
Повідомлення учня.
На початку 90-х років в Україні склалося тяжке економічне становище. Багато фабрик і заводів почали затримувати виплату заробітної плати, а деякі підприємства і зовсім закривались. Ці причини і ще багато інших змусили наших земляків покинути рідну землю і сім’ю, шукати більшого заробітку за кордоном. Цими країнами стали Італія, Португалія, Греція, Іспанія…
Нелегка доля чекала заробітчан за кордоном – приниження гідності, зневага, торгівля людьми, використання людей тільки як дешевої робочої сили.
Про те, як живеться нашим землякам за кордоном, які труднощі їх супроводжують і який вони відчувають душевний біль за рідною Землею, за сім’ями, за друзями, можна зрозуміти з вірша маминої землячки (поезія зачитується вибірково або повністю)
Вірш болю
Я пишу з чужини Вам, щоб сказати:
” Так важко рідну землю покидати,
Так важко пережити біль розлуки!
Та не одна терплю я тії муки…”
Хто залишив удома маму й тата,
Кого чекає чоловік і дитина,
Нас тут багато: удержаві ми держава,
В Італії – маленька Україна.
Як важко нам усім у цім полоні,
Та не від щастя ми себе тут ув’язнили,
Не від добра розстались ми з тобою,
“Я саме із-за тебе тут, рідненький.
Щоб ріс ти, як усі щасливі діти,
Щоб мав ти в що вдягнутись і що їсти,
Я мушу кривду не одну стерпіти
І не одну вечерю недоїсти…”
Не їхні діти любі нам і милі,
Не їхні люди є до нас привітні,
Ми тут раби, всього робоча сила,
І навіть імена у нас не рідні.
Їм, бачиш, тяжко вимовити слово:
Як була Юля – стала тут Джульетта,
Як була Люда – стала тут Люсія.
Як була Алла, звуть тепер Алета.
І називаємо ми їх – синьйори!
Можливо, ми синьйори більше них,
Бо на життя тут заробляє вся еліта:
І інженери, й лікарі, і вчителі.
Не вірте, що нам добре тут живеться,
Слова ці лиш для рідних і сім’ї.
У всіх тут серце на частини рветься,
Усі ми тут – що тіло без душі.
За довгі місяці в чужій країні
Ми зрозуміли слово “ностальгія”.
І не одній сказав синок по телефону:
“Мене не любиш ти, коли лишила…”
Занило серце матері від болю:
“Колись ти зрозумієш це, маленький!”
Бо навіть Україну тут не знають,
Нас “руссо” і “поляко” називають.
У всіх у нас одна є тут потреба:
Нема грошей, а жити якось треба,
Учити дочку, одружити сина,
Купити хату чи вдягнуть дитину.
І щоб не мерзла вже старенька мати
Одна у хаті – треба нам подбати.
І щоб не знали голод наші діти –
Усе ми мусимо перетерпіти.
Тут не одна віддала душу Богу,
І не одна здоров’я тут згубила,
І не одній складались на дорогу,
Бо не одна тут розум залишила.
Не ділимось ми тут на регіони,
І не важливо, який вік, як звати,
Усі ми рідні тут, одна родина,
Бо нас єднає слово – Україна.
О, Україно, бідна наша ненька,
Залишишся ти скоро самітненька,
Розійдуться на панщину всі люди,
І все, як у рядках Шевченка, буде:
“Ми, Україно, не тебе картаєм,
Тебе ми любим, владу проклинаєм!
Як можна із квітучої країни
Перетворить тебе в жебрачку-сиротину?”
Я кажу всім, що й мені говорили:
“Ти така молода! Я б дочки не пустила”.
Саме так – молода, в мене більше є сили,
Я кажу всім, маму теж не пустила б.
Перш ніж їхать сюди і себе вербувати,
Ти подумай, чи варто дитя покидати?
Ти подумай, що у найскрутнішу хвилину
Ти не зможеш обняти рідненьку дитину.
І можеш пропустити тую днину,
Коли йде в перший клас твоя дитина.
Подумай, може ще страшніше статись,
І не зустріне більше тебе мати…
Про це ми добре знаєм, пам’ятаєм,
Та тільки вголос боїмось сказати,
Лиш нашу долю тяжку проклинаєм,
Що нас погнала в світ добра шукати.
Коли приїду я колись додому,
Я буду рідну землю цілувати,…
Знайду в траві маленьку незабудку
І буду плакати від щастя…
Вчитель. Так, причини ті самі. Можливість виїзду за кордон для багатьох сімей стала важливою складовою стратегії виживання сьогодні.
Підсумок уроку
Домашнє завдання: в зошиті скласти план характеристики персонажа, а саме – Івана Дідуха.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)