ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ – ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО – ПРИГОДИ І РОМАНТИКА

Пригадай!

Що тобі відомо про дитячого письменника Всеволода Нестайка? Чи доводилося читати його казкову історію “В країні сонячних зайчиків”? Про що вона? Що в ній запам’яталося найбільше?

В. Нестайко у віці Яви і Павлуші. 1941 p.

В. Нестайко. 2004 р.

Всеволод Нестайко (1930 р.) – відомий український дитячий письменник. Народився в м. Бердичеві на Житомирщині в родині службовців. Там проходило його дитинство, обпалене війною. Пізніше у своїх спогадах письменник напише: “Саме тому, що дитинство моє перервала війна і довелося зазнати чимало гірких недитячих переживань, рано подорослішати, мені й захотілося писати для дітей – повернутися в дитинство і догратися, досміятися, пофантазувати разом з юними читачами”. Він закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка. Працював редактором. Написав понад 30 дитячих книжок, більшість із яких стала бестселерами. Вони перекладені багатьма мовами світу. Крім літературної премії ім. Лесі Українки, удостоєний багатьох міжнародних відзнак. Так, у 1979 р. Міжнародна рада включила книжку “Тореадори з Васюківки” до Особливо почесного списку Г. X. Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.

Нещодавно з’явилася друком нова редакція цієї знаменитої дитячої повісті. Автор переробив деякі епізоди, написав нові пригоди Яви і Павлуші. На уроках є можливість розглянути й обговорити лише фрагменти з цього твору. Зате після уроків – прочитати його повністю. Навіть зустрітися з автором, якщо дуже захотіти. Можна спеціально, а можна нібито випадково. Бо, як повідомляє видавець і поет Іван Малкович, “кожного ранку на вулиці Шовковичній, що в самому центрі Києва, можна зустріти високого сивого чоловіка з песиком на повідку. Час від часу він жартівливо посварюється на свого Дюка й усміхнено-замріяно крокує далі…”

“Радість, не поділена з другом, – це не радість, навіть не пів-радості, а якась поганенька четвертинка, мізерія якась” (В. Нестайко).

ТОРЕАДОРИ1 З ВАСЮКІВКИ

(Фрагменти)

Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько о-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!

– Знаю, знаю,- ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.

– Діду! – жалібно озивається він.

1 Тореадор (матадор) – основини учасник бою биків.

– Давай-давай!

– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг,- ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.

– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки Ану, вилазьте!

– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.

– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…

– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

Ми вилазимо з бур’янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противнюча й плямиста, як географічна карта.

– У-у, скотиняка! Щоб ти…

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція “Клуня” – станція “Крива груша”. Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки математики – п’ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…

Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємось – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його зна… Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?

Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів-Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес – Великі Зондські.

Але Ява – це не острів.

Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: “Я – Ваня”, а вийшло “Ява”, чи то “Іван” у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте “Ява” до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер Валігура, що живе в нашому селі, так його зве.

У них взагалі вся сім’я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!

Зверни увагу, як доброзичливо, щиро говорить Павлуша про сім’ю Яви.

Нове видання твору. Художник С. Підопригорина

Городські мисливці, що “Волгами” з Киева приїжджають, тільки охають.

“Ви, дедушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали. Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. То вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

– Опозогив! – вона букву “р” не вимовляє.

– Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п’ятами залопотів.

Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких па мільйон лише один буває.

Ява сам казав:

– Ми, – казав, – з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі. Справді, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?

– З фантазією, – підтакував я.

– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: “Ондо, – каже,

– Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні”.

– Чув. Справді.

– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.

– Треба, – погоджувавсь я.

І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави. Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему “Виховання дітей у сім’ї”. Лектор упав із трибуни і вилив собі на голову графин із водою.

А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.

А то якось улітку Ява сказав:

– Давай влаштуємо бій биків.

– Га? – не відразу второпав я.

– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися “Тореадор”?

– Ага… То й що?

– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.

Як думаєш, навіщо хлопцям треба було

Хр. Родрігез. Корида. 2002 p.

– Так-так-так…

– А тоді – рраз! Бик – беркиць!

І оплески.

– Ага. Класнючо… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?

– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Як футбол.

Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – то найсміливіші герої і ловкачі. Головне – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо й по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.

Я усміхнувся. Це було класнючо. По радіо, по телевізору і взагалі…

Ми повмощувалися зручніше й почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гре6e ногами, як екскаватор.

Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше – на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, із черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.

Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б’ються.

Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противнючий був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у калабані купався.

Але Ява мене не підтримав.

– Ні,- сказав він,- Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось – велике і крутороге.

– Коров’яче? – кажу. Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.

Ява задумався:

– Хтозна, може, й так.

– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?

– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.

– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

Що значить “психічна*! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

– Я забираю, але ти все одно боїшся.

– Боюсь?

– Боїшся… (…)

Я схопився рукою за вухо і, у спою чергу, затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на спої штани й сорочки. Першим отямивсь я.

– Стривай, – кажу, – годі. Бо замість бою биків у нас вийшов бій дураків.

– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо насти і спробуємо. Бо ж твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Мені вже остогидло битися, і я вдав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.

Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.

У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадок від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив увесь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.

У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю. Вів висів над моїм ліжком. Килимок був червоний і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні “баналюки”, аж поки я не засипав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.

Як думаєш, чи сміливими були насправді хлопці?

Малюнок А. Василенка

Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе “Кармен”, яку багато разів чули по радіо:

Торе-гадор, сміли-ги-ги-во в бій, торе-гадор, торе-гадор…

Там жде тебе-ге-ге-ге любов, там жде-ге тебе любов…

Ми співали і не знали, що нас чекає.

Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. Погода – саме підходяща для бою биків.

Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, – далі від людських очей.

– Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала,- сказав Ява, – і давай починати.

Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюшка, підтяг штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…

Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція – анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.

Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція лише одвернула морду. Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…

Через півгодини він сказав:

– Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче… Ану давай ти!

Через годину, захекавшись, я сказав:

– Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня тореадорська корова.

Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках, – здавалося, що Цюця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція – хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:

– Му-у!

У перекладі з коров’ячої це, мабуть, означало: “Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене”.

Але ми вчасно не зрозуміли попередження.

Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.

Нарешті розлючений Ява крикнув:

– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну то я сам!

Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.

І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі.

І звідтам, із неба, почув його відчайдушне верескливе:

– Йо-яй!

Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж насередині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись справді тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.

Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров’ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.

Ми стояли й мовчали.

Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода – брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязюка), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.

І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Дякуємо тобі, корово!

– Ще не скінчили, анциболотники? – так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.

Спереду стіна свинарника, з боків густі бур’яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши, мов курчата перед шулікою.

– Не бійсь, не трону!

Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув – то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтягалися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку

Про які риси характеру хлопців свідчить ця історія з боєм “биків”?

Нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава. Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі й так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це лише здавалося. Мабуть, не було уже в світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.

– Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.

Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це.

І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, й коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Жодних тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п’ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: “Наплювать!”, але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять “метрів” засипати, ніж один екзамен.

– Здається, діду, все. Так як і було. Правда ж? – несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.

Дід криво дивиться на нашу роботу – видно, що він не дуже задоволений. Але каже:

– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке – вуха пообриваю і свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур’янів, ми боком проходимо повз діда і, тільки-но його минаємо, щодуху біжимо.

І якраз вчасно: ще мить – і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів…

Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим “метром”. Але довго журитися ми не вміємо.

– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо… підводного човна.

– Давай, – не задумуючись кажу я. І тільки тоді питаю: А з чого?

– Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби… напівзатоплена.

– А як?

– Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.

– А двигун?

– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.

– А дихати?

– Через перископ.

– А на поверхню як випливати?

– Баласт викинем і випливемо.

– А як водою заллє і затопить?

– Ти що – плавати не вмієш? От іще! “Як? Як?” Дулю з маком з тобою зробиш!

– Сам ти дуля з маком! Який розумний!

– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого – сьогодні сваритися не хотілося.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехилився й голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: “Го!” Я люблю гокати в колодязь: таке “го” виходить – аж у вухах лящить. Такого “го” ніде не почуєш, як у колодязі. Краса, а не “го”. От і зараз…

– Го!.. (…)

Тільки виляски пішли – наче аж до центру Землі. І раптом у ці ви ляски вплелося жалібне тонке скімлення. Я нашорошив вуха.

– Яво! – кажу. – Там хтось є.

– Бреши!

– Ану гокни і послухай.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімлення. Ми перезирнулися.

– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.

– Точно, – сказав я.

– То що? – сказав Ява.

– Треба витягти, – сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.

– Отже, так, – сказав Ява. – Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

– За що! Хіба я тебе так вдержу?

– Ти й справді слабак. Не вдержиш.

– Отже, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могутній.

– Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І… і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вірьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.

– А де взяти вірьовку?

– А ондо припиначка.

– Та ж на ній коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?

– Коза так погуляє, ніде не дінеться.

– Ну що ж – давай!

– Мме-е-е! – радісно проспівала відв’язана коза і негайно побігла в шкоду, нам ніколи було її виховувати.

Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.

– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява.

Операція почалася.

Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припиначку, і за якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: “Стоп! Харош!”

Я кинувся до зрубу:

– Галльоу! Криниценавт Ява? Як себе почуваєте?

Зверни увагу, про що свідчить наступний діалог між хлопцями.

– Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йо – йой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками й почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої відриваються від землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йо-йой!

– Яво! – кричу у відчаї. Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!

Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п’яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене із землі випружинився. Закректав я з усіх сил – от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, – і з колодязя, мов булька з носа, повільно з’явилася Явина голова.

І першим на землю ступив “товариш Собакевич” кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.

Я одразу побачив, що цуценя – не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали – від здоровенницького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.

– От хотів би я знати, хто його туди вкинув, – сердито проскрипів Ява. – Ноги б повисмикував!

– Якийсь фашист хотів позбутися, – сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.

– Гайда на річку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач, який!

Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, – вже не викликало жодного сумніву. Ім’я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього відразу й назавжди.

Ми побігли до річки.

Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті…

Стихійне лихо. Я приймаю рішення

Я прокинувся раптово вночі, хоч ніхто мене не будив, і відразу відчув тривогу. В хаті горіло світло і чулися приглушені, стурбовані голоси. Хоч і не видно було, але відчувалася якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночі стався приступ апендициту і його відправляли в лікарню на операцію. Тоді мене теж ніхто не будив, я прокинувся сам. От і зараз. Я миттю підхопився і стривожено спитав: – Що? Що таке?

Серед хати стояли одягнені, в плащах, батько, мати і дід. У діда в руках було весло.

Мати повернулася до мене:

– Спи, синку, спи!

– Що сталося? – знову спитав я.

– Річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає,- мовив дід.

– А ти спи, спи, синку, – повторила мати.

Я скочив із ліжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я – спи!

– Я з вами! Я піду!

– Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нікого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! – підвищила голос мати.

Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холошу. Зуби вибивали шалений рок-н-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут – спи! Ні! Піду!

– Хай іде. Щось поможе. Здоровий хлопець, – сказав дід.

– Справді, хай! – підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло.

– Зірвало! А може, й стовпа звалило, – сказав у темряві тато.

Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу, що стояла на припічку.

– Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, сказала мені мати.

– Ліхтарика свого візьми, – підказав тато.

– Лампу не будемо гасити. Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти таки не йшов. У мене б душа спокійніша була, – мати зітхнула.

– Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, до школи пішла, а ви…

– Пішли, пішли, годі вже вам, – втрутився дід.

Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.

– Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, – ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.

То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль із ліхтарями поспішали люди.

Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Що ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, то виразніший і гучпіший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі, відчайдушні жіночі крики: “Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!” Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки. Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але, як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.

Аж ось попереду спалахнули два світлих ока – фари.

І перше, що я побачив у світлі фар – це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з’явилася постать по пояс у воді, з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком – лупатим і більмуватим.

Як ти думаєш, хто розповідає цю історію? Аргументуй відповідь.

Малюнок А. Василенка

Фари були тракторні – у провулку натужно хурчав колісний трактор “Беларусь”. Величезні задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.

– Давай, давай, ну! – кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.

Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами – нашвидку збивали з колод плота.

Дід, батько і мати одразу кинулися до помочі: дід робити плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати – виносити добро.

– Побудь поки що тут! – гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам’ятатись, як лишився сам.

З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб. Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє: – Ой що ж це робиться! Ой Господи! Ой за що ж це така кара! Ой щ. опало, все, пропало! Ой Боже ж мій, Боже!

– Найгірше внизу в березі, – сказав хтось у темряві. – Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку – їж по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв – колоди для плотів підвезти не можна…

– Ще щось у природі таке, Їй-Богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії… То на Кубані, то в Закарпатті… А тепер оце в нас…

Заскрипіли колеса, захропли коні – люди під’їздили возами.

– Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно!

Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих.

З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу:

– Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено!

А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця. Мій тато командував там, вигукуючи:

– Переключай на першу! Ліворуч повертай, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!

То було кляте місце. Там завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і засмоктувало, як драговина.

Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:

– Рятуйте! Рятуйте! Ой!

Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто у воду. Йому загукали:

– Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо.

Але він уже зник у темряві. Тоді сердито закричали до тракториста:

– Що ти засів, як квочка! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!

Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло лайнувся:

– Що – трактором! Що – трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!

“Танком…” І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини зі скошеними, як у човнів, носами…

“Бронетранспортерн-амфібії, да… Для подолання водних рубежів… для десантів…”

Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих…

І раптова думка пронизала мене.

– Іване Івановичу! Іване Івановичу! – загукав я в темряву. Але голова по відгукувався. Тоді я кинувся до тата:

– Тату! Тату!

Він, забрьоханий із ніг до голови, пхав трактора. З-під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.

– Одійди! Одійди, ну! – крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.

Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.

І не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.

Їхати було ой як важко! Колеса в’язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе.

Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній – не міг вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав з останніх сил. І з тривогою вдивлявся вперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав

Очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: “А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, хлопцеві?”

Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось із дорослих намовити. Але ж ні! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скажений!

Малюнок А. Василенка

І вже каявся я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога. Аж ось і посадка. Я в’їхав на “глеканку”. Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, із шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки. Бо як наскочиш та зробиш “восьмьорку” – тоді все. І, вшнипившись у “глеканку”, так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема. (…)

Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: “Рятуйте!”, що й зараз дзвенів у мене у вухах. І я ще дужче натиснув на педалі.

Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде” завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє – той знає, що то таке. То страшне.

Але присягаюся вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: “Чому мені не страшно?” Та я одразу забув про це думати. Я був увесь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав лише про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав лише про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки – щоб не наскочити, не натрапити, обминути.

Аналізуємо текст

1. Чим прикметний сюжет твору? Як розвиваються в ньому події (стрімко, повільно, несподівано…)? 2. Хто є головними героями? А другорядними? 3. Пригоди хлопців веселі, трагічні, комічні, фантастичні, реальні? 4.6 у творі щось романтичне? Що саме? 5. Чи автор описує детально ситуації? Від чийого імені ведеться розповідь? 6. Прочитайте в особах найцікавіші діалоги. Чи правильною літературною мовою розмовляють персонажі? 7. Як автор передає настрій, відчуття героїв?

Міркуємо над прочитаним

1. Що в різних ситуаціях перемагає (добро, дружба, чесність, пустощі, почуття гумору…)? 2. Назви риси вдачі обох друзів. Хто з них тобі сподобався більше і чому? 3. У яких випадках варто було б зробити інакше, а в яких так, як діяли Ява і Павлуша? 4. Який епізод сподобався тобі найбільше і чому? Прокоментуй поведінку друзів. Що в ній виявилося незвичним? 5. Як ти вважаєш, Ява і Павлуша – романтики? Аргументуй відповідь.

Завдання додому

1. Уяви, якими будуть хлопці в майбутньому, які професії оберуть. 2. Придумай невеличке оповідання, в якому перемагала б дружба.

Радимо прочитати: В. Нестайко. “Тореадори з Васюківки” (нова редакція, повністю), “Чудеса в Гарбузянах”.

Як ти думаєш, чи герой зуміє втілити свій задум? Чому гак вважаєш9




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ – ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО – ПРИГОДИ І РОМАНТИКА