Типи і генезис регіональних конфліктів у Європі
В ході розширення інтеграційних процесів у Європі, зовні виступаючої після конфлікту в Югославії відносно стабільним регіоном світу, до кінця неврегульованість залишаються ряд регіональних конфліктів, породжуваних тенденціями сепаратизму, економічними, культурно-релігійними та іншими причинами. Наявність в Західній Європі близько сотні регіонів, що відрізняються укладом життя, культурними традиціями і мовними особливостями, дає підставу їх жителям вимагати особливого статусу, а в окремих випадках претендувати на політичний суверенітет. Такий розвиток подій є наслідком політизації соціально-культурних регіональних рухів, етнокультурні відмінності, складна конфесійна структура або відмінності в рівні економічного розвитку. Ці процеси є наслідком формування національних держав починаючи з XVIII в. міграцій населення в XIX-XX ст. і численних змін державних кордонів в результаті двох світових воєн. Внаслідок їх сформувалися різні типи етнічних меншин, які:
– не були в змозі створити національну державу і увійшли до складу великих держав (баски, бретоньци, словаки, сілезці та ін.);
– стали національною меншиною в результаті зміни державних кордонів (угорці в Румунії, білоруси в Польщі, австрійці в Італії тощо);
– сформувалися в результаті масових економічних (трудових) або політичних міграцій (турки у ФРН, алжирці у Франції, поляки у Великобританії, ФРН та ін.).
З урахуванням основних форм регіональних та сепаратистських рухів (конституційні та конфліктні), а також основних чинників їх прояви (етнокультурні, релігійні, економічний рівень розвитку) можна звести їх до декількох типів (табл. 18).
В цілому сепаратизм визначається як політичний рух, що виникає в територіально неоднорідних (етнічно, конфесійно, культурно, економічно і т. п.) державах, спрямоване на вихід частини території зі складу єдиної держави з метою створення нової незалежної держави (сецесія) або входження до складу іншої держави (ірредентизм). З урахуванням географічної близькості, цивілізовано-культурних особливостей, історичного розвитку та рівня політичної стабільності, історичного розвитку та рівня політичної стабільності в європейському політико-географічному регіоні виділяються два типи регіональних рухів (Заєць, 2004).
Західноєвропейський тип сепаратизму, до якого відносять вогнища конфліктів у Північній Ірландії, Країні Басків, на Корсиці і деякі інші, характеризується провідною роллю етно-конфессонального та соціально-економічного факторів.
Тут переважає висока суспільна мобілізація населення, що не вихлюпується (за винятком Північної Ірландії, Корсики і Країни Рад) за межі “цивілізованої” політичної боротьби. Основними цілями західноєвропейських та регіональних рухів (в тому числі в Уельсі, Галіссіі, Північної Італії, Сицилії) є не негайне створення незалежної держави, а досягнення максимальної національно-культурної, економічної і політичної автономії в рамках існуючих нині державних кордонів. Рівень зовнішнього втручання в конфлікти незначний, за винятком Північної Ірландії.
Націоналістичні рухи в Західній Європі діють в умовах етнополітичного плюралізму. Майже всі вони (за винятком вкрай екстремістських – ЕТА в Країні Басків, ІРА в Північній Ірландії, ФНОК на Корсиці) діють легально, маючи власну атрибутику, а також друковані видання, теле – і радіостудії для пропаганди своїх поглядів. У Західній Європі немає заборони на використання будь-яких національних мов в освіті, громадському житті та місцевих органах управління. Основна частина населення як нині існуючих, так і потенційних осередків сепаратизму, як правило, тверезо сприймає розпливчасті перспективи самостійного існування.
Східноєвропейський тип сепаратизму (Косово, Чечня, Придністров’я, Абхазія, Нагірний Карабах та ін.) Охоплює простори Центральної та Східної Європи (країни колишньої Югославії), європейської частини СНД, а також Кавказький регіон (Північний Кавказ і Закавказзя). Сюди входять постсоціалістичні країни Європи і нові держави, що утворилися на території б. СРСР (за винятком Центральної Азії).
Даний тип відрізняється від західноєвропейського недавньої актуалізацією осередків сепаратизму (1980-х -1990-х рр.). Тут існує цілий ряд невизнаних держав, що мають багато атрибутів державності, які в літературі отримали назви “зон транзитної державності” або “інституалізувати псевдодержав”: Чечня, Абхазія, Нагірний Карабах, Південна Осетія, Придністровська Молдавська Республіка, Республіка Сербська. Ці територіально-політичні утворення, маючи збройні формування контролюють свою територію. Тут діють самопроголошені конституції, існують органи виконавчої та судової влади, проводяться парламентські і президентські вибори.
На відміну від Західної Європи, східноєвропейські націоналісти віддають перевагу вимогам політичного характеру, хоча економічний розвиток більшості країн цього регіону має невисокий рівень. Труднощі економіки не дають можливості сконцентруватися на вирішенні проблем підвищення рівня життя національних меншин, що активізує їх протестні дії.
У Східній Європі рівень толерантності по відношенню до етнічних і конфесійних меншин нижче, ніж на Заході. Розвиток культури меншин деякими верствами панівного етносу сприймається як виклик домінуючої нації. Це призводить до додаткових ускладнень в суспільно-політичному житті східноєвропейських держав.
Для східноєвропейських вогнищ конфліктів характерна підвищена запеклість, яка проявляється у великій кількості жертв як серед протистоять збройних формувань, так і мирного населення. Особливо цим відрізняються конфлікти, локалізовані на Кавказі та Балканах, що призвели до тисяч жертв, переважно серед мирного населення. В рамках східно-європейського типу найбільш виражена роль етно-конфесійного, соціально-економічного і геополітичного факторів сепаратизму (табл. 19).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)