ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ М. КОЦЮБИНСЬКОГО – ШЕДЕВР ЛІТЕРАТУРИ УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ
Михайло Михайлович Коцюбинський (17 вересня 1864 р. – 25 квітня 1913 р.) виступив у літературі наприкінці XIX століття, коли у країні різко змінилися суспільно-політичні умови. Початок XX століття проходив під знаком невпинного бурхливого піднесення революційної та національно-визвольної боротьби. Починався період соціальних революцій. У цей час гостро постало питання про необхідність новаторства у мистецтві, вироблення нових художніх засобів та нового методу зображення дійсності. “Пристрасне, безоглядне шукання правди”, за висловом І. Франка; боротьба за зміну несправедливого ладу, пропаганда потреби соціальної активності людини стали провідними мотивами у демократичній літературі кінця XIX – початку XX століття. У ній піднімалися найактуальніші, найпекучіші питання тогочасного життя. Водночас посилення саморозвитку літератури, пошуки молодими митцями “нового бачення світу”, “нової точки зору”, нових засобів художнього осмислення дійсності, яка різко мінялася, викликало у поетиці реалізму поглиблення психологічного аналізу. Нова література одне із своїх головних завдань убачала у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому, як саме факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості кожного, і навпаки, як у душі кожного зароджуються й виростають нові події соціальної категорії.
Так виникала нова течія в літературі – модернізм. Це особливий напрям, в якому митець отримав змогу долати наслідки омертвіння культури. Головна мета такого митця не зміна оточуючого світу в ім’я суспільного ідеалу, а зміна способу бачення цього світу. Твори модерністів здатні були яскраво впливати на розум та почуття людей, адже головне для письменників-модерністів – людська душа, її стан, н порухи за тих чи інших обставин. Дійсність вони показували не через особисте сприйняття, а крізь призму “душі і серця героїв”. І. Франко зазначав: “Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та переможна хвиля ліризму, то розлита в них. Відси їх несвідомий накліп до ритмічності й музикальності як елементарних об’явів зворушень душі”. Навколишнє середовище у молодих письменників втрачає значення фону, переломлюється через внутрішній світ персонажів, їх настрої, думки, переживання, психологічні особливості особистості.
Одним із тих митців, який першим закликав до оновлення літератури, збагачення художньої форми, став Михайло Коцюбинський. Він був природженим художником, “який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку”, як визначав сам письменник в уривку “Павутиння”. Недаремно Коцюбинський називав себе вогне – і сонцепоклонником, а в новелі “Intermezzo” писав: “Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння. Може, вогні?” Письменник ненавидів темряву. Органічно, по-особливому. Адже з нею, крім “універсальних”, у нього були й особисті рахунки. Коли Коцюбинському не було ще й вісімнадцяти років, його мати втратила зір. Це родинне горе посилилося тим, що в цей же час батько втратив роботу. Утримувати всю родину тепер доводилося Михайлові. Так почалося нове, по-справжньому доросле життя Коцюбинського. Майбутній письменник давав приватні уроки: тут він зіткнувся з іншим аспектом “темноти”: вчителюючи по селах Поділля, він глибоко переймався неосвіченістю, затурканістю рідного селянства, між якого жив. Духовна сліпота народу, фізична сліпота матері, підсилені дитячими споминами про “костисту руку з сухими пальцями”, що колись посягала на “чутку і вразливу” маленьку душу… “Зловісний образ-привид великого Царства Темряви, що полонило Світло, смерті, що здушила за горло Життя. Геть ту костисту руку!..” Ось ті імпульси, з яких розпочалася його творчість.
Письменник невпинно шукав виходу з цієї темряви. Йому уявлялася лампа (ліхтар, чи щось подібне), яка кидає промінь крізь темряву, не освітлюючи її повністю, а лише просвітлюючи (пробиваючи, пронизуючи) на певній невеликій ділянці. За допомогою цієї лампи митець вихоплює з темряви той чи інший світлий промінчик селянського побуту. Світлий – душею і фактурою, формою і змістом, у прямому та переносному значеннях. Однак завжди промінчик надто слабкий, темрява знову поглинає світло. Тому що саме так і відбувалося в реальному вкраїнському житті, правду якого сповідував у той час Коцюбинський. Це взагалі було дуже типовим для представників реалізму, які ставили собі за мету відтворювати “голу” правду життя, зображаючи “типові характери у типових обставинах”, зазираючи у найтемніші закамарки суспільних проблем, виставляючи їх “на світло”. Аби читач повірив у правдивість написаного, слід було показати
Реальну дійсність якомога точніше. А для цього необхідно було вміти її спостерігати.
Утім, письменник усвідомлював, що життя значно багатше, розмаїтіше, ніж здається на перший погляд. У житті, окрім чорно-білих, існують ще й інші тони, художник не може задовольнити свої творчі потреби мінімалістськими засобами, тому в душі Коцюбинського від середини 1890-х років починається криза. Художник стужився за справжнім, природним світом, перебуваючи у “просвіті” гасової лампи. Він відчуває, що міг би писати значно краще, цікавіше, майстерніше, коли б вирвався із нутра темної хати людського горя.
Відомо, що для того щоб про щось переконливо написати, слід самому це пережити. Тому невипадково Коцюбинський наділяє своїх героїв власними почуваннями, часто навіть не усвідомлюючи, що пише про себе самого. Коли у звичайній побутовій розмові “про життя” людина раз-по-раз вертає до тієї самої теми, зрозуміло, що ця тема передовсім хвилює її особисто. У літературі не можна лукавити, не можна нічого вигадувати, бо читач це обов’язково відчує, тому письменник бачить необхідність учинити рішучий кроку новому напрямку. І на допомогу йому приходить література романтизму. На відміну від реалістів, які хотіли змінити реальний світ, пишучи про його проблеми, але не виходячи з нього, – романтики вважали за краще витворити в уяві “готовий” ідеальний світ і оселитися там душею. Утім, ідеальний світ романтиків не обов’язково мусив бути “на небі”. Переважно вони шукали його або в історичному минулому, або у фольклорі та міфології. Коцюбинський скористався їх підказкою.
Класичне мистецтво передбачає орієнтацію на досконалі взірці, створені вчителями – майстрами попередніх епох. Тобто, щоб навчитися малювати, учневі необхідно засвоїти систему певних правил, канонів, традицій малярської техніки, які укладалися впродовж століть. Теж саме у будь-якому мистецтві. Отже, художник душею, митець, наділений винятковою пластичністю світовідчуття, Михайло Коцюбинський увібрав усе найкраще, що було в його попередників і став зачинателем та найвидатнішим представником нового напрямку – імпресіонізму, що є одним із різновидів модернізму.
У своїх творах М. Коцюбинський широко використовує багатство народної мови, добирає відповідну синоніміку, часто підпорядковує ритм оповіді звуковій характеристиці певного явища. Крім того, пишучи, він ще й малює, бо наділений винятковою пластичністю уяви. Така уява – у художників, скульпторів, танцюристів, тобто представників мистецтва, де, на відміну від науки, слід не доказувати, а показувати, оперуючи не абстрактними категоріями, а пластичними образами. Як справжній художник, митець вміє багато й тонко бачити, але бачене малює не фарбами, а словами, отже, за зовсім іншим принципом. Його малювання, як каже І. Франко, – не вказівка до декорацій. Слово дає тільки спомин про кольори, а не безпосереднє враження від них. Але щоб дати бодай спомин про кольори, треба колись їх бачити, треба тонко розуміти барви. Коцюбинський вивчав їх свідомо, радив іншим художникам студіювати барви. “Його художнє бачення, – пише Михайлина Коцюбинська, – не загальноінформаційне, а мистецьки загострене і неповторно індивідуалізоване. Воно саме вже є мистецьким актом”.
У письменника є і “перловий тон”, і “біласто-каламутний” колір, і “важке срібло полинів” і т. д. Дороги в нього не просто сірі, а – як у художника-імпресіоніста – фіолетові, бо такими вони здаються при відповідному освітленні. Зі спостережливістю художника знаходить Коцюбинський у природі такі кольорові ефекти, на які не кожен би звернув увагу. І весь цей рух світла і тіней, перехід одних півтонів у інші йому вдається підхопити й майстерно передати словом. Письменник також тонко бачить звуки, сприймає їх на колір, а колір – на запах: тиша в нього блакитна, а небо – “чисте і темне, і запашне, немов з фіалок”. Але нічого штучного в таких образах нема – це просто вищий ступінь метафоризації: мається на увазі фіалковий колір неба – такий конкретний, такий матеріальний, що аж пахне. “Скільки треба було мати неповторної індивідуальності, спостережливості, – писав І. Денисюк, – щоб помітити найсубтельніші відтінки між барвою цвіту сливи й вишні ось у такому образі весняного цвітіння: “Дерева цвіли. Слонова кость сливок, синява біль вишень, рожеві пуп’янки яблунь, наче стулені губки, корінний дух груш. Кожне дерево – як музикальний струмент…” Усі ці яскраві художні засоби відображають неповторне, нове бачення світу Коцюбинським, що й випливає у новий напрям мистецтва. Це ми знаходимо у всіх творах письменника, кожен з яких є унікальним явищем української літератури.
“Прекрасною рідкісною квіткою”, “ласкавою зіркою” назвав Михайла Коцюбинського Максим Горький: “Він був одним з тих небагатьох людей, які з першої ж зустрічі з ними викликають миле почуття задоволення: якраз цієї людини ти давно чекав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки! У світі ідей краси і добра – він “своя” людина, рідна людина, і з першої зустрічі він збуджує жагу бачити його якнайчастіше, говорити з ним якнайбільше”.
За глибиною художнього аналізу суспільного життя і неповторною своєрідністю стилю Коцюбинський посідає одне з провідних місць у літературному процесі кінця XIX – початку XX ст. У його творах правдиво й всебічно відображено тогочасне українське житія, революційна боротьба селянських мас, показана керівна роль робітничого класу в революційному русі на селі. Викриваючи антинародний буржуазно-поміщицький лад, нестерпність тяжкого становища народу за царизму, Коцюбинський створив поетичні образи “нових людей” того часу, які очолюють боротьбу мас за правду. Він послідовно відстоював реалізм, ідейність і народність у літературі. При цьому проявив себе як талановитий психолог та лірик.
Письменник створив не один шедевр української й взагалі світової, літератури. Але справжнім тріумфальним гімном усепереможній правді життя пролунала його глибоко філософська повість “Тіні забутих предків”, яку літературознавці часто ставлять в центр творчих доробків письменника.
У творі, побудованому па фольклорному матеріалі, відтворено побут гуцулів, їх звичаї, вірування. Причому автор показує, що темність, некультурність, забобонність живуть у народі поряд з поетичністю вдачі, прагненням до щастя, готовністю йти за нього на смерть, духом протесту проти соціальної несправедливості, будь-якого гніту. Малюючи привабливі образи головних героїв повісті – Марічки та Івана, – які є втіленням благородних поривань людини до справжнього життя, до духовної краси, автор виступає проти міщанського способу життя, яке нівечить найкращі якості людської душі.
Повість привертає до себе увагу багатьма показниками: ідейно-філософським, сюжетно-композиційним, емоційно-настроєвим тощо. Уже сама назва твору окреслює духовний, філософсько-міфологічний інтерес автора до сфери давніх вірувань і міфів, що продовжують жити і в психіці сучасної людини. Сам письменник в одному з листів писав: “Справді, наш предок живе в нас, ми носимо його в собі, його інстинкти, звички і уподобання, ми тужимо за ним”. Ключовою в повісті виступає тема стосунків людини і природи. Причому незаперечно, що на ідейно-філософському рівні домінує пантеїстична складова, через осмислення якої відкривається глибинний підтекст твору: вираження думки про світ як про єдиний живий організм і про людину як про його невід’ємну частину. Тут також і тлумачення класиком духовного осягнення людиною світу як шляху до самопізнання (усе істинне первісно закладене в людину природою, й уважне ставлення до останньої відкриває потаємні внутрішні знання (тобто і силу) особистості), а культу природи – як вираження зв’язку людини з макросвітом, космосом; і утвердження “природного” способу життя людини як єдино правильного тощо.
Ідейно-естетичне навантаження твору сконденсовано навколо головного героя – Івана Палійчука, який є “обранцем” природи, натурою топкої психічної організації, здатною перейматися природою всією глибиною свого єства. В основі всієї повісті лежить авторська розповідь про життя Івана, і це об’єктивно вмотивовано, адже, за висловом Р. Піддубної, “посередництво автора між зображенням і розповіддю тут… необхідне тому, що слово героя не може стати естетично еквівалентним його світовідчуттю”. Причому образові героя твору Коцюбинського притаманні укрупнення, масштабність. М. Могилянський слушно зауважує, що “оповідання в повісті про життя на полонині з усіма його деталями звучить… як оповідання про найважливіші світові події…”
Для розуміння всієї глибини змісту важливими є деякі головні моменти сюжету. У першій частині твору такими виступають дитинство Івана; його знайомство з Марічкою і дружба, яка переростає в кохання; випасання овець на полонині, туга за милою в розлуці, розповіді Миколи про арідника; епізод “розриву” Івана з Марічкою (загибель героїні, виїзд Івана з села).
Друга частина повісті недаремно ознаменована появою Івана на селі. Він прагне залишити в минулому пережите горе і для того без любові одружується з Палагною. Слід зазначити, то, втративши кохану, головний герой переживає духовне відлюднення, втрачає і відчуття власного існування, потрапляє у стан “екзистенціального вакууму” (за висловом В. Франкла), з якого марно шукає виходу у веденні господарства. Трагедія героя підкреслюється тим, що розгортається вона на тлі величної природи. Іван не може знайти щастя ні в господарюванні, пі в житті з Палатною. Зраджений у шлюбі, Палійчук свідомо прагне згубного спілкування з Марічкою-нявкою, яка приходить до нього. Туга за красою щирих людських взаємин, за духовними радощами, а поряд з тим пізнання огидності практицизму, природного для приватновласницького суспільства й уособленого в заможній Палагні та Юрі, зумовлюють новий наплив спогадів героя про Марічку, віддають його під владу тих споминів: “Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим, хоч невідомим, тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити”. Наче йдучи по слідах загиблої подруги, шукаючи, але не знаходячи її, гине він, зриваючись у безодню. Картину марних пошуків і загибелі написано в манері примхливого, але органічного поєднання цілком реалістичних деталей і фантастично-міфологічних образів (тісно збиті в купу смереки, “піниста сваволя потоків”; зовсім живий образ Марічки, якої вже давно немає, та яка постає перед Іваном у цілковитій конкретності, аж до її губ та лукавого погляду, її голосу і такого знайомого мовлення; поява чугайстра, його питання: “куди побігла… нявка?”; страх Марічки перед чугайстром та його танці).
Узагалі, у межах міфосвіту “Тіней забутих предків” простежується ступенева тріада протиставлень.
По-перше, це опозиції до міфопоетичного світу головних героїв, уособлювані другорядними персонажами зі “зниженими” морально-етичними й духовними орієнтирами (Палагна, Юра, Хима). За допомогою таких контрастних образів Коцюбинський розгортає перед читачем картину соціальних суперечностей у напівказковому світі майже первісних взаємин. Іван і Марічка наче уособлюють високість і чистоту справжніх людей праці, яких не приваблює ні багатство, ні влада. Виходячи з високогуманістичних почуттів, вони навіть виявляються байдужими до родинної ворожнечі між Гутенюками й Палійчуками. На відміну від них, Палагна та Юра виступають носіями іншого начала в тому ж соціальному середовищі: господарство, зверхність над близькими – ось що приваблює їх. “Фудульна” Палагна, яка кохалася у господарстві, коли знесилений від спогадів про Марічку Іван почув нехіть і до жінки, і до господарства, взяла собі “любаса”. Але поведінка Івана не стає виправданням жінці. Бо і вона, і Юра дуже приземлені, звичайні – на відміну
Від овіяних високою поезією Івана та Марічки. Зображуючи трагедію долі головних героїв, письменник дає читачеві можливість яскраво зрозуміти суть основного конфлікту твору. Поезія не може жити на смітнику. Високі людські поривання не можуть примиритись із світом, де панують розрахунок, егоїзм, груба сила. Здається, що високе гине, а низьке перемагає; адже Палагна та Юра будуть жити. Насправді ж повість утверджує перемогу високого, заради якого Іван відмовляється від спокійного ситого життя, йдучи назустріч смерті.
Другий ступінь “тріади” – це протиставлення головних героїв Івана й Марічки на рівні міфологем вогненної та водної стихій, що відповідають у творі чоловічому й жіночому началам: малий Іван кидає у воду кісники Марічки, Марічка гине у Черемоші; уночі Іван, пильнуючи варту, “встромляє очі в живий вогонь”, Іван падає зі скелі – “…і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя…” і т. ін.
І, нарешті, третій аспект протиставлень – це полюсність (“вібрація”) власного природного “статусу” у свідомості Палійчука: від позиції “я – підпорядкована природі її частка” до переживання відчуття “я – господар природи”. Роздуми головного героя про світ та своє буття в ньому відіграє важливу роль в організації ідейно-філософського контексту повісті. У Івана це відчуття засноване на повному злитті власного “я” з природою, що грунтується на абсолютній любові до всього сущого: Іванове “дихання в одно зливалось із диханням гір”, герой Коцюбинського “…з батьківським почуттям брав на руки ягня…” тощо. Розповідаючи, наприклад, проте, як готувалися до свята Різдва в родині Палійчуків, письменник пояснює: “На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимось таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив”. М. Коцюбинський переконливо розкриває внутрішній світ, психологічний стан героя в момент, коли він, звільняючись від усього буденного, дріб’язкового, зосереджується на тому, як, згідно з віруванням гуцулів, сам бог схвально оцінить працьовитість селянина. Адже головним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, тому вони так дбайливо ставилися до худоби, яка їх годувала: охороняли від злого духа, ворожили на неї. Ось що відчував і переживав Іван Палійчук в новорічну ніч: “На Маланки до маржини [худоби] у загородку приходив сам бог… Прокинувшись уночі, Іван наслухав і здавалося чув, як лагідний голос питає маржину: “Ци ти, худобко, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе газда?” Радісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови – газда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан-біг напевне обдарує його новим приплодом. І бог давав приплід. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо унложались”.
Письменник досягає яскравого естетичного ефекту завдяки тому, що уявне він змальовує як дійсне, реальне, але не просто відображає міфологічний характер мислення гуцулів, а відтворює їх переконання, що чесний трудівник заслуговує на глибоку повагу, а його праця як головний зміст життя обов’язково дає позитивні результати, перемагає зло.
Повість “Тіні забутих предків” усім своїм змістом підводить до дуже важливого висновку: перебування людини в органічному контакті з природою, розуміння її дає людині частку щастя, творчо розвиває її. Дуже цікавий у повісті епізод, коли письменник показує народження першої оригінальної мелодії в музично обдарованого Івана. До цього він повторював те, чого навчився від старших, але це не задовольняло його. І природно, що хлопчик, який тонко відчував настрій і красу навколишньої природи, сприймає усі її звуки, барви, якогось дня відчув, що перебуває в особливому стані: “І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, натягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видко було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі – і скаменів. На камені верхи сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. “Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…” – розливалася жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. “Є мої кози… Є мої кози…” – заскакали згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи”.
Іван пережив творче збудження, натхнення, якого він сам ще не розумів. Мелодія творилася в ньому, а виливалася, крім звуків, у такі образи, які були йому відомі з народних легенд, вірувань. Тому, творче піднесення закінчилося страхом, який обірвав натхнення. М. Коцюбинський – художник слова – майстерно відтворив мелодію зорово-слуховими, водночас емоційними образами, передаючи в такий спосіб процес творення музики.
Для героя Коцюбинського величезне значення мало саме природне оточення, воно розвивало його творчі здібності. У мелодії, які видобував із своєї душі хлопчик, перетворювалися емоційно сприйняті яскраві краєвиди, які оточували його: “Марічка любила, коли він грав на флояру… і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отару царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було, і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились вони, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинах нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялись трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій – земля, а в блакитній – небо…”.
М. Коцюбинський передає зміст мелодії Івана цією картиною, водночас переконуючи, що свої відчуття, бачення природи хлопчик перекладає на мову музичного мистецтва. А для рядового читача тут міститься відкриття: індивідуальне сприйняття невокальної музики має бути образним.
Живучи у світі природи, герой “Тіней забутих предків” є також мешканцем власного всесвіту кохання. Завдяки потужному імпульсу любовних переживань світовідчування Івана стає гострішим й більш повним, “лінза” кохання значно коректує світосприймання героя, відкриваючи йому нові цінності у житті. Споглядання природи закоханим Палійчуком — це вже майже завжди і згадування ним милої серцю людини, образ якої сповнює все навкруги: Іван дивиться вниз з полонини: “Там десь, між горами… позеленій отаві походжають білі ноги Марічки… Чи співає свої співанки? …згадується йому милий дівочий голос…” Під час найсильніших любовних переживань (страждань) у суб’єктивнім сприйманні героя природа є вже не тільки свідком, а й співучасником, переходить у стан активної дії, “намагаючись” допомогти людині, відвернути щось тощо: “Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми”.
У такий спосіб виявляється динаміка пантеїстичного світосприймання головного героя повісті. Отже, в “Тінях забутих предків” присутня ідея того, що мікрокосмос особистості – не лише відбиття навколишнього світу, а й джерело творення людиною на основі останнього її власної суб’єктивної дійсності. Одним із наймогутніших рушіїв до цього в людини є стихійна сила кохання. У творі це почуття осмислюється як найістотніше в людському житті, набуває філософського звучання – і в макрокосмі одухотвореної природи трагедія головного героя втрачає характер незначності й тимчасовості: вона зливається з вічним життям природи, в якій усе значуще і неминуще. Для того щоб передати красу глибокого вірного кохання щирих сердець, Коцюбинський використовує складну систему барв, розмаїтість кольорів, поетично піднесену тональність малюнка. Багаті метафори створюють відчутно рухомі, постійно мінливі картини природи, що відповідають складному духовному життю і настроям героїв. Барви, звуки й пахощі зливаються у неповторному синтезі, який тільки сама природа може створити і лише великий художник спроможний передати.
Ми бачимо, що в повісті яскраво представлена й домінує іпостась надприродного, що виражається в містичному переживанні героями (через їх пантеїстичне світобачення) його незримої присутності. Розуміючи під другою іпостассю вияву надприродного формальну матеріалізацію постаті міфологічної істоти в тексті твору, слід зазначити, що в цій іпостасі надприродне виступає переважно як суб’єкт спілкування у відносинах з героєм. Палійчук входить у безпосередній контакт із представниками гуцульської демонології (“нижчої міфології”): нявкою, Чугайстром, бачить щезника тощо.
У своїй праці “Знадоби до української демонології” В. Гнатюк дає вичерпні пояснення стосовно цих міфологічних постатей.
Чугайстер, згідно з міфологічним розумінням, се заклятий чоловік. Він ходить лісом блукаючи і ніхто його не вб’є, ані з’їсть, бо таке йому “пороблено”. Виглядає він як чоловік, але такий високий, як смерека, в білім одязі. Існують й інші твердження – що одежі він не носить ніякої, а шкіра його покрита буйним волоссям. До людей Чугайстер відноситься приязно, балакає з ними, гріється при варті; іноді просить їх чемно у танець, а, відтанцювавши своє, відпускає. Деколи навіть обороняє людей від шкоди. Сповнює страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть, їх м’ясо служить йому за поживу. Заривається в листя і так чатує на нявку. Коли вона надійде, вхопить її, розірве надвоє й їсть. Коли люди розложать у лісі огонь, приходить до них і смажить зловлену нявку на рожні.
Тут слід зазначити, якими уявлялися людям нявки. Згідно з висновками В. Гнатюка, “нявки виглядають спереду, як дівчата, а ззаду тіло отворене і видно утробу. Вони сходяться на розігри в тиждень по Зелених святах на верхах гір і гуляють гам та граються. Якби недалеко від них спав тоді хто, а не твердо, то бачив би їх крізь сон. Але вони взяли би його з собою, якби не мав при собі часнику або оделяну…” Живуть нявки громадами. Похапавшись за руки, стають у колесо і танцюють дуже швидко, при цьому приспівуючи. До танцю приграє їм чорт на дудці. На тім місці, де раз перетанцюють, трави не буде повік. Такі місця звуться в народі ігровищами. На зиму нявки кудись ховаються, але час від часу виходять зі своїх криївок, а стрільці знаходять не раз їх сліди на снігу, подібні до дитинячого. Часом заманюють людей і заводять їх у безвісті. Тоді треба лише скинути сорочку, перевернути навиворіт і таким чином відкараскатися від нявки. Вони можуть ссати людину і то не лише жінку, але й чоловіка чи дитину. Така людина марніє, сохне, а вкінці вмирає.
Щезник, або чорт, виглядає як чоловік невисокий на зріст, чорний, ноги в нього собачі або курячі. Має короткий хвіст, широку морду з довгим носом, а очі, як розжарені вуглики. Волосся чорне, довге й шорстке, руки довгі, з довгими кігтями, роги баранячі або козячі, одяг на ньому німецький, капелюх високий. Чорти, як і люди, визначаються дуже великою різноманітністю. Є, наприклад, мудрі чорти, а є й дурні. Згідно з існуючим міфом, при створенні світу чорт виніс із моря трошки глини, Бог поблагословив її, і земля почала рости, але росла й та, що він укрив її в роті. Тоді чорт почав харкати, плювати, а коли й се Бог поблагословив, зробилися з того скали. Тоді Бог сказав; “будеш сидіти у плито, у камінню до суду віку! Тому він сидить там і донині та грає і танцює у скалах”.
Даючи загальну оцінку “Тіней забутих предків”, слід зауважити, що специфічний відбиток на звучання цього оригінального твору накладає саме те, що він цілком виростає з українського національного фольклору, у ньому відчувається дихання народу, пульсує народне життя. І це невипадково, бо, працюючи над повістю автор старанно вивчав етнографічно-фольклорні матеріали: “Гуцульщину” В. Шушкевича, “Матеріали до гуцульської демонології” А. Онишука, “Гуцульські примовки” І. Франка тощо, а також скористався власними спостереженнями. Застосувавши творчий підхід до них матеріалів, своє прагнення проникнути в суть фольклорних образів, не обмежуючись традиційними уявленнями, Коцюбинський переосмислив ці образи та підпорядкував своїм завданням. Адже не зовнішня екзотика цікавила художника, а дух народу, його уявлення і вірування. Через те багата фантастика повісті не має в собі нічого містичного. Легенди, казки, повір’я використовуються для розкриття способу мислення гуцулів та його реальних життєвих основ. У нашому національному письменстві цей твір цілком справедливо вважається енциклопедією української етнографії.
Сила Коцюбинського-художника виявилася в тому, що, розгортаючи на незвичайному фоні ніби суто любовний сюжет, умонтовуючи етичні проблеми, глибокі внутрішні переживання у розповіді про гуцульське життя, застигле на майже первісній стадії суспільного розвитку, він зробив це в такий спосіб, що зображені явища не тільки сприймалися як щось органічне для Гуцульщини, а й звучали но-сучасному, перегукуючись із суспільним життям початку XX ст. У повісті ми наче самі відчуваємо цей конфлікт мрії та дійсності, краси високих людських поривань і буденного животіння. “Тіні забутих предків” породжують гордість за людину, збуджують потяг до прекрасного, волю до світлого, радісного життя.
Незважаючи на трагічний фінал, повість є твором оптимістичним. Такого художнього ефекту письменник досягає матеріалістичним осмисленням гуцульської міфології, творчим підходом до фольклору, вмінням порушувати болючі питання сучасності, до яких би епох, країн, сюжетів він не звертався.
Геніальна повість має геніальний кіноваріант, створений режисером С. Параджановим та оператором Ю. Іллєнком. На міжнародних кінофестивалях цей фільм одержав декілька високих нагород. Режисер згадує: “Я давно мріяв створити фільм, в якому па повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу”. І коли він прочитав повість Коцюбинського, йому відразу ж захотілося її поставити. “Ми хотіли, – писав Параджанов, – зробити фільм про вільну людину, про Данко цієї землі, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок… Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть – ось фрески з життя людини, які ми створювали”.
Незважаючи на трагічність змісту, картина, як і сама повість, зовсім позбавлена песимізму. Вона пройнята пафосом переможного торжества світлого над темними сторонами буття. Філософська глибина повісті живе в картині новим, самостійним життям. Адже творці фільму знайшли ключ до розкриття суті твору, гой ключ – поезія. Спираючись па стиль тексту Коцюбинського, постановники фільму мислили натурою, кольором, ритмом, композицією кадру, музичними образами, драматичними контрастами. Не випадково відомий французький кінокритик Марсель Мартен, відзначаючи образність кінематографічної мови, поетичність самої сюжетної тканини твору, привабливість відображення “національних рис і почуттів у цій загальнолюдській повісті про прекрасне кохання”, підкреслює також довженківську традицію, а саме – глибинне, філософське осмислення подій і явищ, справжню народність і національну своєрідність.
Своєрідним відгуком, реакцією, на твір М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” є поезія Л. Костенко “Тінь Сізіфа”. Міфічний герой Сізіф змушений був котити на гору важкий камінь. Тільки-но він досягав вершини, як той камінь котився вниз, і все треба було починати заново.
Л. Костенко, перебуваючи в подорожі десь серед Карпат й осмислюючи свою творчість, називає її тінню Сізіфа, тому що поетесу майже подрукували в брежнєвські часи. Споглядаючи місця, які полонили М. Коцюбинського на початку XX ст., наша сучасниця з гіркотою констатує:
В корчах і кручах умирають міфи.
Чугайстер щез. Покаялися нявки.
Чугайстер і нявки – це добрі сили в уяві й мелодіях героя М. Коцюбинського Івана Палійчука. Поетеса висловлює жаль, що прекрасні образи народної творчості зовсім невідомі тим, хто сьогодні мандрує Карпатами, а можливо, й нинішнім мешканцям гірського краю.
Чари художнього слова Михайла Коцюбинського нікого не залишали байдужим, чимало хто намагався розгадати його Таїну. Здається, її відкриває читачеві сам письменник у образочку “Нюрнберзьке яйце”. Годинникар Петро Гельке, стомившись від марноти життя, попросив замкнути себе у тюрмі, аби довершити омріяний винахід. Заручник майстерності, каторжник стилю, подвижник його граційної легкості, Коцюбинський день у день перебував у такій “тюрмі”. Послуговуючись заповітами давніх, усе “частіш повертав стиль” – і відточив перо до ювелірного різця. Учнями і продовжувачами його традицій стали відомі письменники П. Тичина, О. Гончар, М. Стельмах та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)