ТЕВ’Є-МОЛОЧНИК – ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (1859-1916) – ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ ст

ТЕВ’Є-МОЛОЧНИК

Тев’‎є вирішив розповісти Шолом-Алейхему, як він, бідняк із бідняків, який возив колоди з лісу на вокзал, став молочником. Одного разу, повертаючись з Бойберика, він зустрів у лісі двох жінок, які заблукали. Вони попросили відвезти їх у Бойберик, і Тев’‎є погодився. Тев’‎є винагородили їжею, грошима та коровою, яка перестала давати молоко. Коли Тев’‎є повернувся додому, Голда, його дружина, перелякалася. Тев’‎є заспокоїв її, що це чисті гроші, зароблені чесно розумом і працею. Вони вирішили до подарованої корови на подаровані гроші прикупити ще одну корову. Так Тев’‎є став молочником.

Коли Тев’‎є був бідняком, ніхто не цікавився його долею, а коли доля всміхнулася йому і він сяк-так домігся чогось у житті, почав відкладати копійчину на “чорний день”, увесь світ заговорив про нього. З’‎явилося багато друзів, і кожен радив, як треба використати зароблене. Одного разу Тев’‎є в Єгупці, куди він привіз на продаж масло, зустрів свого далекого родича Менахем-Мендела. Той запропонував Тев’‎є заробити грошей на біржі. Від родича дуже довго не було звісток, і Тев’‎є вирушив на його пошуки. Зустрівши родича, він зрозумів, що його гроші пропали десь на заячому молоці, на позаторішньому снігу. Тев’‎є говорить: “А хто винен, коли не я сам, що піддався твоїм умовлянням і заморочив собі голову легкими заробітками, надхмарними замками, казна-чим? Гроші… треба заробити кривавим потом, мозолі натерти!”

Теперішні діти

От ви кажете: теперішні діти. “Синів ростив я і виховував…” – народжуй їх, поневіряйся, віддавай їм усі сили, працюй, як віл, день і ніч, і чого, скажіть, будь ласка? Думаєш собі, може так, а може так, кожен згідно з своїм розумом і достатком. Чому, питаєте? По-перше, мене Господь благословив вродливими дочками. А вродливе обличчя – це ж ви самі кажете – половина посагу. По-друге, я ж тепер, хвалити Бога, не той Тев’‎є, що колись. Я можу дозволити собі вибрати для них найкращих женихів навіть у Єгупці. Чи не так? Але ж ми маємо Бога на світі, Господа всеблагого і милостивого, який являє свої великі чудеса і кидає мене в холод і в жар, угору і вниз. Він і каже мені: “Тев’‎є, не забивай собі голову дурницями, і нехай все ведеться, як велося!..” Тепер послухайте, що трапляється на цьому світі. І з ким? З небораком Тев’‎є. Одне слово, навіщо довго розводитись? Ви, мабуть, пам’‎ятаєте, що мене недавно спіткало – хай Бог боронить мене надалі від такого – оту лиху пригоду з моїм родичем Менахем-Менделом, побий його нечиста сила. Я тоді не тямився від горя, рвав на собі волосся. Гадав, що вже по всьому, кінець Тев’‎є, кінець молочному хазяйству!

– Дурню ти! – каже мені одного разу моя стара. – Годі журитися, горю цим не зарадиш! Ти тільки занапастиш себе – і все. Вважай, що розбійники напали на нас і пограбували… Піди краще, – каже вона, – до Анатівки, до м’‎ясника Лейзер-Волфа, він переказував, що ти йому дуже потрібний.

– А чого він хоче?

– Щочетверга, коли наша Цейтл приходить до нього в ятку по м’‎ясо, він їй спокою не дає: перекажи, каже він, татові, щоб прийшов. Він мені дуже потрібний…

Одним словом, треба, як то кажуть, іноді послухатись і жінки. Пішов я до Лейзер-Волфа в Анатівку, верст зо три від нас, і не застав його якраз дома.

Я вирішив почекати. Тиняюсь по хаті, оглядаю Лейзер-Волфове хазяйство. Нівроку, дай Боже всім моїм друзям таке добро: шафа, повна мідного посуду, – не купиш її навіть за сто п’‎ятдесят карбованців; самовар, і ще один самовар, і мідний таз, і ще один варшавський, і кілька срібних свічників, і позолочені келихи та келишки, і ханукальний семисвічник з чистого срібла, і ще різного посуду і мотлоху достобіса. “Владико небесний! – думаю собі. – Коли вже я дочекаюсь такого добра у моїх дочок, нехай здорові будуть!.. Ну й щастить же м’‎ясникові! Мало того, що він такий багатий і має тільки двох дочок, до того ж заміжніх, то ще лишився вдівцем!..”

ТЕВЄ МОЛОЧНИК   ШОЛОМ АЛЕЙХЕМ (1859 1916)   ЛІТЕРАТУРА ХХ ХХІ ст

Анатолій Каплан. Тев’‎є і Голда, 1976

Над циклом ілюстрацій до “Тев’‎є-молочника” художник працював майже десять років. Він створює мінливе, мерехтливе середовище, з якого виринають, як уві сні, люди і предмети з минулого.

Нарешті Господь змилувався, відчиняються двері, і входить Лейзер-Волф, сповнений гніву й люті на різника. Той каже, зарізав його без ножа, забракував вола, могутнього, як дуб, схопила б його холера. Через дрібничку заборонив вола до продажу, знайшов прищик на легенях, малесенький, з шпилькову головку завбільшки, щоб він здох!

– Доброго здоров’‎я, реб1 Тев’‎є, – звертається він до мене, – що поробляєте?

– Що я можу поробляти, – кажу, – робиш, і робиш, і все ще ні до чого не доробився, сказано-бо в Святому Письмі: “Ні жала твого, ні меду твого!” – ні тобі грошей, ані здоров’‎я, ні життя, ані радості.

– Гріх так казати, реб Тев’‎є, – озивається він до мене. – Рівняючи до того, що було колись, ви ж тепер, нівроку, багатій.

– Того, що мені бракує, – кажу, – до багатства, яке, ви вважаєте, є в мене, ми можемо побажати собі мати вдвох… Але нічого, хвалити Бога за те, що є. У Талмуді сказано: “Аскакурдо демасканто де кирпато десви нято…” А сам думаю: “Щоб ти так дихав, м’‎ясницька пико, коли є таке в Талмуді!!!”

– Ви, – звертається він до мене, – завжди зі своїм Талмудом. Добре вам, реб Тев’‎є, що ви розумієтесь на друкованому. Але навіщо нам премудрості, вченість, поговоримо краще про наше діло. Сідайте, реб Тев’‎є, – каже він і гукає на кухню: – Чаю! – І неначе з-під землі з’‎являється кирпата баба, схоплює самовар, як чорт цигана, та вибігає з ним на кухню. – Тепер, – звертається він до мене, – коли ми лишилися тут самі, віч-на-віч, можемо говорити про діло. Справа, – каже він, – ось у чому: я з вами, реб Тев’‎є, давно хотів поговорити, я вже переказував з вашою дочкою, кілька разів просив, щоб ви потрудились прийти до мене. Розумієте, мені впала в око…

– Знаю, – кажу, – що вам впала в око… Але даремна ваша праця, нічого не вийде, реб Лейзер-Волф, нічого не вийде.

– Чого це так? – озивається він до мене і дивиться на мене трохи перелякано.

– Отак, – кажу, – я можу заждати. Ще маю час, річка не зайнялась, не горить!

– Навіщо вам ждати, – каже він, – коли можна домовитись тепер-таки?

– Це, по-перше, – веду я далі, – а по-друге, кажу, просто жаль Боже створіння.

– Подивіться на нього, що він з себе корчить, – регочучи, каже Лейзер-Волф, – можна подумати, що вона у вас єдина! Мені здається, їх у вас, нівроку, є досить, реб Тев’‎є!..

– То нехай і надалі будуть, – кажу, – а хто заздрить, той нехай сам нічого не має…

– Заздрить? Які там заздрощі? Навпаки, – каже він, – саме тому, що вони такі вдалі, саме тому я хочу, розумієте чи ні? Не забувайте тільки, реб Тев’‎є, яку користь ви матимете від цього!

1 Реб – скороч. від ребе (ідиш), рабин – учитель, книжник, особа, що знається на Торі, єврейський священик. Також шанобливе звертання до дорослого чоловіка.

– Авжеж, авжеж, – кажу, – від вашої ласки, реб Лейзер-Волф, голова може попухнути: взимку снігу не випросиш, це ми знаємо вже давно, ще з старих часів…

– Ет! – озивається він до мене солоденько. – Що ви рівняєте, реб Тев’‎є, старі часи до теперішніх? Колись було одне, а тепер зовсім інше; адже ми стаємо родичами, га?

– Що це за родичання? – кажу я.

– Авжеж, – каже він, – породичаємось.

– Пробачте, реб Лейзер-Волф, – озиваюсь я до нього, – про що ми говоримо?

– Будь ласка, – каже він, – реб Тев’‎є, скажіть ви, про що ми говоримо?

– Як то, – кажу, – ми говоримо про мою муругу корову, яку ви хочете у мене купити.

– Ха-ха-ха! – захлинається він від сміху. – Нічого собі корова, та ще муруга, ха-ха-ха!

– А що ж ви маєте на увазі, реб Лейзер-Волф? Будь ласка, скажіть, я теж хочу сміятися.

– Про вашу дочку, – озивається він до мене, – про вашу Цейтл говоримо ми весь час! Ви ж знаєте, реб Тев’‎є, що я, хай вас Бог боронить від такого лиха, лишився вдівцем. Я собі й подумав, навіщо мені шукати щастя десь на чужині, мати мороку із свахами, шахраями, пройдисвітами. Чи не краще, що ми тут обидва на місці, я знаю вас, ви знаєте мене. Товар мені теж подобається. Я бачу її щочетверга у себе в ятці, кілька разів говорив з нею, видно, нічого, сумирна. А я сам, нівроку, як бачите, хазяїн не з останніх, маю власну хату, кілька крамничок і хазяйствечко, як бачите, дякувати Богові, трохи шкір на горищі і трохи грошей у скрині. Навіщо нам, реб Тев’‎є, хитрощі, навіщо мудрити, крутити? Краще вдаримо по руках, раз, два, три. Розумієте чи ні?..

Одне слово, тільки-но він мені це сказав, я занімів, як буває з людиною, коли їй раптом переказують радісну звістку. Спочатку в мене навіть промайнула думка: “Лейзер-Волф… Цейтл… У нього вже такі діти, як вона”. Але одразу ж я сам себе спинив: “Що ти-бо, таке щастя! Таке щастя! Адже їй буде добре, краще, ніж будь-кому на світі! Ну, а те, що він скупердяга, то за теперішніх часів це навіть похвально, як то кажуть: “Своя сорочка ближча” – коли хто добрий до інших, то він поганий до себе. Кепсько тільки, що він неук… Та хіба всі можуть бути книжниками? Мало є багатіїв, поважних людей в Анатівці, Мазепівці і навіть у Єгупці, які не вміють замість підпису навіть закарлючку поставити на папері. Проте дивіться, яку вони пошану мають від людей повсюди! Недарма сказано в Біблії: “Коли нема хліба, нема й науки” – тобто наука лежить у скрині, а мудрість – у кишені…”

– Ну, реб Тев’‎є, – озивається він до мене, – чого ви мовчите?

– А чого мені галасувати, – кажу я, немовбито вагаючись. – Це, розумієте, реб Лейзер-Волф, така справа, що її треба добре обміркувати з усіх боків. Вона ж у мене старша дочка!

– Саме тому, – каже він, – саме тому, що вона старша у вас. Потім ви вже, з Божої ласки, зможете видати заміж другу дочку, а згодом і третю, розумієте чи ні?

– Амінь, і вам те ж саме бажаю! – кажу я. – Видати заміж – невелика мудрість, аби Всевишній прислав кожній її судженого…

– Ні, – каже він, – не це я маю на увазі, реб Тев’‎є. Я маю на увазі зовсім інше. Адже посагу, хвалити Бога, для вашої Цейтл вам уже не треба, і одягти її до весілля, справити все, що дівчині потрібно, – я беру на себе. Та й вам, – каже він, – дещо перепаде в гаманець.

ТЕВЄ МОЛОЧНИК   ШОЛОМ АЛЕЙХЕМ (1859 1916)   ЛІТЕРАТУРА ХХ ХХІ ст

Анатолій Каплан. Тев’‎є у багатіїв

– Фе, – кажу я йому. – Ви розмовляєте, пробачте мені, як на базарі! Як то “перепаде в гаманець”? Фе! Моя Цейтл, крий Боже, не така, щоб я її продавав за гроші. Фе, фе!

– Якщо фе, то фе, – відказує він. – Я хотів, щоб було якнайкраще, але коли ви кажете фе, то нехай буде фе! Коли вам любо, то й мені мило. Головне, – каже він, – не зволікати. Я хочу, щоб негайно-таки, як-то кажуть, була господиня в хаті. Розумієте чи ні?..

– Будь ласка, – кажу, – я не заперечую, але ж треба переговорити з моєю дружиною. В таких справах її слово багато що важить. Це ж не жарт, як у Біблії сказано: “Рахіль оплакує синів своїх”, – мати не п’‎яте колесо до воза.

– Ну, а крім того, – кажу, – саму Цейтл теж треба спитати. Як-то кажуть: “Усіх родичів запросили на весілля, тільки нареченого залишили вдома…”

– Пусте, – каже він, – запитувати. Оповістити треба, реб Тев’‎є, прийти додому й оповістити, мовляв, так і так, повести до шлюбу, раз-два – і могорич!

– Не кажіть цього, – озиваюсь я, – не кажіть цього, реб Лейзер-Волф. Дівчина, крий Боже, не вдова.

– Звісно, – каже він, – дівчина, це не вдова. Саме тому треба заздалегідь усе обговорити, розумієте, те, се, п’‎яте, десяте… А тим часом, може, ми, реб Тев’‎є, візьмемо по чарці, га? Так чи ні?

– Будь ласка, – кажу я, – чом ні? Сварка сваркою, а чарка чаркою. З цього приводу виразно сказано у нас у Талмуді… – І втелющую один уривок і другий, та не з Талмуду зовсім, а з “Пісні пісень” чи пасхального казання…

Одне слово, хильнули ми по чарці отого гіркого зілля, як годиться. Кирпата тітка тим часом принесла самовар, і ми ще випили по склянці пуншу, провели час дуже весело, погомоніли, набалакались про сватання, те, се і знову-таки про сватання.

Тев’‎є розказав дружині, що до старшої доньки посватався Лейзер-Волф. Наступного дня він поїхав у Бойберик на базар, де Тев’‎є вітали з майбутнім весіллям доньки. Повертаючись додому, він радів з того, що Цейтл стане господинею на всьому готовому, у неї будуть шафи, повні білизни, буфет, повний варення, й подвір’‎я, повне курей, гусей і качок. Вже перед самим селом дорогу Тев’‎є перепинила якась жінка.

Не знаю чому, але серце мені закалатало в грудях, коли я її побачив. Скочивши з воза, підбігаю до неї:

– Цейтл, це ти? Що ти тут робиш?

А вона падає мені на шию з плачем.

– Господь з тобою, – кажу, – дитино моя, чого ти плачеш?

– Ой, – каже вона, – тату, татоньку!.. – і вмивається сльозами.

Мені потемніло в очах, затремтіли руки й ноги.

– Що з тобою, доню, що трапилось? – запитую я, беру її за руку, заспокоюю, обіймаю, цілую її, а вона не заспокоюється.

– Тату, татоньку, любий, дорогий, – благає вона, – раз на три дні шматок хліба їстиму, зглянься, – каже, – на мої молоді літа!.. – і захлинається від плачу, не може більше слово вимовити.

“Ой лишенько, – думаю собі, – я вже здогадуюсь, у чім річ! Вража сила понесла мене до Бойберика!”

– Навіщо плакати, – кажу я їй, гладячи її по голові, – дурненька, навіщо плакати? Одно з двох, – кажу, – не хочеш, не треба. Тобі силоміць ніхто не почепить горба на спину. Ми хотіли, – кажу, – твого добра, вважали, що так буде краще. Ну, а коли це тобі не до душі, що поробиш? Мабуть, – кажу, – не судилося…

– Спасибі тобі, тату, – каже вона, – дай тобі Боже довго жити, – і знову падає мені на шию, і знову починає мене цілувати й плакати, вмиватися сльозами.

– Та годі-бо вже рюмсати, – кажу, – “суєта суєт” – вареники їсти теж набридає. Сідай, – кажу, – і поїдемо додому. Мама там, мабуть, хвилюється, думає вже бозна-що.

Одним словом, ми обоє посідали на воза, і я почав її заспокоювати, всіляко розважати.

– Справа така, – кажу, – ми, крий Боже, нічого лихого не мали на думці. Бог тому свідок, він знає всю правду, ми хотіли, як-то кажуть, забезпечити дитину, щоб не знала нужди. А коли нічого не виходить, то, мабуть, – кажу, – така воля Божа. Не судилося тобі, доню моя, прийти на все готове, стати господинею такого добра, а нам дочекатися хоч невеличкої радості на старості літ за нашу тяжку працю… День і ніч у ярмі, жодного просвітку, жодної щасливої хвилини, тільки злидні, тільки убозтво, тільки лихо, куди не глянь!..

– Ой тату, – каже вона мені знову з плачем, – піду в служниці, глину міситиму, землю копатиму!..

– Чого ти плачеш, дурна дівчинко, – кажу я їй. – Хіба я тобі, дурненька, за щось дорікаю? Просто, – кажу, – тяжко і гірко на серці, через те й виливаю свою журбу-печаль, веду розмову з ним, з Владикою Небесним, про те, як він править мною. Він, – кажу, – всеблагий Отець, жаліє мене, гарно повівся зі мною, хай мені простить за такі слова, – кажу, – поквитався зі мною, як з пасинком, і хоч гвалт кричи! Але, мабуть, – кажу, – так воно, певно, мусить бути. Він на небі, високо, а ми, – кажу, – тут лежимо, глибоко-глибоко в землі. Отож, мусимо казати, що він правий і його вирок правдивий. Бо, з іншого боку, хіба я не великий дурень? Чого галасую? Чого лементую? Що я, маленький хробачок, який плазує тут по землі, важу проти Бога, щоб хизуватися перед ним своїм дурним розумом і давати йому поради, як правити Божим світом? Певно, коли він велить так, воно мусить бути саме так, і скаргами нічого не досягнеш. Сорок днів, – кажу, – так написано в наших святих книгах, – сорок днів перед тим, як дитина зароджується у череві матері, приходить ангел і вигукує: “Дочка раба Божого най…” Нехай Тев’‎єва дочка візьме сина такого-то і такого-то, а м’‎ясник Лейзер-Волф хай потурбується і поїде десь-інде шукати жінку свого стану. Його рівня від нього не втече. А тобі, – кажу, – нехай Бог пошле твого судженого, аби було щось путнє, і якнайшвидше. Амінь, хай справдиться його воля, – кажу, – Щоб хоч мати твоя не дуже гримала. Вона вже дасть мені перцю з маком!..

Одним словом, приїхали ми додому, я випріг кобилу і сів коло хати на траву дати собі раду, придумати для моєї жінки щось із “Тисячі і однієї ночі”, аби здихатися лиха. Сутеніє, сонце сідає, повітря тепле, жаби в далечині кумкають; кобила моя, стриножена, скубе травичку; корівчини щойно прийшли з череди, стоять над цеберками і чекають, щоб їх видоїли; трава в усій окрузі пахне – рай земний та й годі! Сиджу собі отак, оглядаю це все і міркую при цьому, як мудро створив Господь Бог свій світ, де кожне створіння, починаючи від людини і аж до тварини, заробляє собі на хліб. На дурничку нічого нема!

Ввечері до Тев’‎є прийшов Мотл-жилетник, кравчук з Анатівки. Він зізнався, що вони з Цейтл кохають один одного та хочуть одружитися. Тев’‎є поцікавився, чим Мотл буде займатися після шлюбу: покладе зуби на полицю і з голоду помиратиме чи годуватиме свою жінку жилетами. Юнак відповів, що Тев’‎є не завжди був заможним, до того ж у нього в руках є ремесло.

Одне слово, чого тут довго розводитись? Він мене умовив, бо навіщо нам себе дурити: як справді одружуються інші бідняки? Якби всі хотіли зважати на такі речі, то ніхто з людей нашого стану ніколи не міг би одружитись… Мене тільки дратувало, і я не міг ніяк зрозуміти ось чого: вони самі дали одне одному слово! Що це на світі робиться? Парубок зустрічається з дівчиною і каже їй: “Дамо одне одному слово, що поберемось”. Зовсім занедбано звичаї предків!.. Та коли я глянув на мого Мотла, як ото він стоїть із серйозним наміром, без будь-яких хитрощів, опустивши голову, наче грішна людина, я собі подумав: “Поміркуймо спокійно і без запалу. Чого я кирпу гну, чим хизуюсь? Шляхетним походженням? А хто я такий: онук святого рабина чи, сказати б, багатий посаг даю моїй дочці, чи виправу, прости Господи?.. Мотл-жилетник, щоправда, таки кравець, але він досить порядний парубійко, роботящий хлопець, може прогодувати жінку, а до того чесна людина. То що я маю проти нього? Тев’‎є, – кажу я сам собі, – не строй з себе дурня, дай згоду. Як у письмі сказано: “Дарую тобі…” – нехай буде в щасливий час!.. Ну, гаразд, але що робити з моєю старою? Вона ж мені такого заспіває, що хоч із хати тікай! Як втокмачити їй, що саме так буде найкраще для Цейтл?”

– Знаєш, що я тобі скажу, Мотл, – звертаюсь я до жениха, – ти йди собі додому, а я тим часом тут уладнаю все, що треба, перебалакаю з тим, з іншим, як у наших книгах сказано: “А випивка згідно з законом” – все мусить бути обмірковане заздалегідь. Бог дасть, завтра, якщо ти до того часу не передумаєш, ми, мабуть, побачимось…

– Передумаю? – озивається він до мене. – Я передумаю? Щоб я не дожив зрушити з цього місця, щоб мене побила лиха година!..

– Навіщо тобі присягатися, – кажу я йому, – коли я тобі вірю і без цього? Іди собі на здоров’‎я, – кажу, – на добраніч, і нехай тобі сняться гарні сни…

Сам я теж ліг спати, але сон мене не бере: голова мало не розвалюється, обмірковую і такий план, і такий, аж поки на думку не спав мені добрячий план. Який план, хочете знати? Ось послухайте, як Тев’‎є викручується із скрутного становища.

Одне слово, опівночі, коли всі в хаті міцно спали – той хропів, той висвистував, я раптом як заволав несамовито: “Гвалт! Гвалт! Гвалт!” Зрозуміла річ, що на мій лемент усі в хаті прокинулись. І раніше від усіх Голда.

– Господь з тобою, Тев’‎є – каже вона мені і торсає щосили, – прокинься! Що з тобою? Чого ти так лементуєш?..

Я розплющую очі, оглядаюсь навколо, нібито шукаю когось, і озиваюсь тремтячим голосом:

– Де вона?

– Хто вона? Кого ти шукаєш?

– Фруму-Суру, – кажу я, – Фрума-Сура Лейзер-Волфова оце тільки стояла тут.

– Ти мариш, – відказує мені моя жінка, – Господь з тобою, Тев’‎є! Фрума – Сура Лейзер-Волфова, хай царствує, давно вже на тому світі!..

– Знаю, – кажу, – що вона померла. А все-таки вона щойно була тут, біля мого ліжка, розмовляла зі мною. Вона мене взяла, – кажу, – за горло, хотіла задушити!..

– Господь з тобою, Тев’‎є, що ти белькочеш?! – каже мені моя жінка. – Тобі, мабуть, приснився сон. Сплюнь тричі і розкажи мені, що тобі приснилося, а я все витлумачу на добре.

– Дай тобі, Боже, багато здоров’‎я, Голдо, – кажу я, – що ти мене розбудила, бо інакше я б з переляку помер. Дай мені ковток води, і я тобі розкажу весь сон, що мені приснився. Але прошу тебе, Голдо, щоб ти не лякалася і не думала бозна-що. У наших святих книгах сказано, що тільки три частини сну інколи здійснюються, а решта це дурниці, брехня і неправда, вигадки і бабські байки… Насамперед, – кажу, – мені приснилося, що в нас бенкет, – не знаю, чи заручини, чи весілля. Людей сила-силенна, чоловіки і жінки, рабин з кантором, не кажучи вже про музик… Тим часом відчиняються двері і входить твоя бабка Цейтл, царство їй небесне…

Почувши про бабку Цейтл, моя жінка аж змертвіла з остраху і озивається до мене:

– Яка вона на виду і в що вона була одягнена?

– Вид у неї, – кажу, – дай Боже такий усім моїм ворогам! Жовта, як віск, а вдягнена, звичайно, в біле, у саван… “Поздоровляю, мазл-тов! – озивається до мене бабка Цейтл. – Мені втішно, що ви вибрали для вашої Цейтл, яка зветься моїм ім’‎ям, такого порядного і пристойного жениха; його звуть Мотл-жилетник у пам’‎ять мого дядька Мордка. Хоч і кравець, проте він дуже чесна людина…”

– Звідки, – перебиває мене Голда, – взявся до нас кравець? У нашій сім’‎ї є вчителі, кантори, синагогальні служки, гробокопи і взагалі біднота, але, боронь Боже, не кравці і не шевці…

– Тож не перебивай мене, Голдо, – кажу я їй, – мабуть, твоя бабка Цейтл знає краще за тебе… Почувши від бабки Цейтл такий мазл-тов, я озиваюсь до неї: “Що ви кажете, бабусю, хіба Цейтлин жених зветься Мотл і хіба він кравець? Адже всім відомо, що його ім’‎я Лейзер-Волф, а сам він м’‎ясник!..” – “Ні, – каже далі бабка Цейтл, – ні, Тев’‎є, жениха твоєї Цейтл звуть Мотл. Він кравець, і з ним вона доживе до старості, Бог дасть, у багатстві і пошані…” – “Гаразд, бабусю, – кажу я їй знову, – але що ж робити з Лейзер-Волфом? Адже я оце тільки вчора дав йому слово!..” Тільки-но я вимовив оці слова, дивлюся – немає бабки Цейтл! На її місці стоїть Фрума-Сура Лейзер-Волфова і звертається до мене такою мовою: “Реб Тев’‎є, я завжди мала вас за людину чесну, вчену. Як же воно сталося, що ви таке надумали: ви схотіли зробити з вашої дочки Цейтл мою спадкоємицю, щоб вона сиділа в моїй хаті, носила мої ключі, ходила в моєму платті, вдягала мої коштовності, мої перли?” – “Чим я винний, – озиваюсь я до неї, – ваш Лейзер-Волф цього хотів…” – “Лейзер-Волф? – скрикнула вона. – Лейзер-Волф помре страшною смертю. А ваша Цейтл… Шкода бідолашної, реб Тев’‎є, жаль вашої дочки: більш, як три тижні, вона з ним не проживе. За три тижні я прийду до неї вночі, візьму її за горло отак…” І з цими словами, – кажу, – Фрума-Сура схопила мене за горло і почала душити так, що якби ти мене не розбудила, я був би тепер уже ген-ген далеко!

– Тьху, тьху, тьху! – спльовує моя дружина тричі. – На ліси дрімучі, на піски сипучі, на пустелі і болота, на сухі очерета, нехай іде з чадом та з димом, а нам і дітям нашим нехай не пошкодить!.. А щоб його, того м’‎ясника, горою підняло, щоб узяло та понесло поверх дерева, разом з його кодлом. Хай він сказиться за найменший ніготь Мотла-жилетника. Мотл, хоч і кравець, але ж він зветься ім’‎ям мого дядька Мордка, то він, мабуть, не з діда-прадіда кравець; і коли бабка Цейтл, хай царствує, потрудилась і аж з того світу прийшла сюди поздоровити нас, побажати нам мазл-тов, то можемо сказати, нехай це буде в добрий щасливий час! Амінь навіки!

Одним словом, чого вам довго розказувати? Я, мабуть, міцніший від заліза, якщо тієї ночі, лежачи під ковдрою, не луснув зо сміху… “Благословенний Господь, іже не сотворив мене жінкою” – баба лишається бабою… Зрозуміла річ, що другого дня у нас були заручини і таки незабаром після цього весілля. Подружжя, хвалити Бога, живе собі щасливо: він кравцює, ходить у Бойберику з однієї дачі на другу брати роботу, а вона день і ніч в ярмі, варить і пече, пере білизну, мастить хату, воду носить. Насилу стягаються на шматок хліба. Якби я не приносив їм іноді трохи сиру й масла, іноді кілька копійок, було б зовсім погано. А поговоріть з нею, то вона каже, що їй, нівроку, добре, краще бути не може, аби, каже вона, її Мотл був здоровий… От і говоріть з теперішніми дітьми! Виходить, як я вже казав вам спочатку: “Дітей вирощував я і викохував” – працюй, як віл, заради дітей, бийся, як риба об лід, “а вони зрадили мене” – кажуть, що тямлять краще за нас. Ні, кажіть собі, що хочете, теперішні діти занадто розумні!

Але мені здається, що сьогодні я вам морочу голову більш, ніж будь-коли. Не гнівайтесь на мене, бувайте здорові, і хай вам добре ведеться.

Тев’‎є пишається своїми доньками-красунями, особливо Годл. Дівчина ще й розумна: книжки ковтає, мов ті галушки. Хоча Тев’‎є не розуміє, навіщо вчитися дітям ремісників: вирушають до Єгупця чи до Одеси, валяються по всіх горищах, їдять кольки і закушують болячками, цілими місяцями у вічі не бачать шматка м’‎яса, складаються по шість осіб на одну хлібину з оселедцем… Якось Тев’‎є підвіз одного бідного студента, Перчика, чий батько набивав цигарки і був злидарем. Він запросив хлопця на вечерю і той почав частенько до них приходити. Дружина Тев’‎є дбала, щоб він ходив у чистому: полюбили його як рідного. Хлопець часом зникав, говорив якісь дивні речі проти багатіїв і на захист трудівників, уважав, що гроші – це заріз для людства. Одного разу сват Єфроїм умовив Тев’‎є привезти доньку до Бойберика на оглядини до не дуже молодого, але заможного нареченого. Після розмови зі сватом Тев’‎є помітив, як з лісу вийшла якась парочка: то була його донька Годл і Перчик. Вона призналася батькові, що заручилася з Перчиком. Весілля було швидким: Перчик повинен був терміново поїхати. Через деякий час Тев’‎є дізнався, що Перчика ув’‎язнили. Годл вирішила їхати до чоловіка на заслання і, можливо, більше ніколи не побачить рідних. Болить серце у Тев’‎є за доньку. Її листи крають йому серце. Виливає свою тугу, а потім говорить: “Знаєте що, пане Шолом-Алейхем? Поговоримо краще про що-небудь веселіше: що чувати з холерою в Одесі?”

Тев’‎є переживає: Бог дав йому семеро розумних і красивих доньок, але живуть вони у чорта на болоті і не бачать живої людини, крім Антона Поперила, старости села, писаря Федька Галагана, високого чубатого парубка в довгих чоботях, та попа. Особливо дошкуляв Тев’‎є піп. Біблію він знав не гірше, а може, краще за Тев’‎є, і вони часто сперечалися про Бога, хоча особистої неприязні між ними не було. Тев’‎є почав помічати, що до його третьої доньки Хави почав заходити писар Федько. Хава заперечує поділ людей на євреїв і не-євреїв, для неї всі люди – рівні. Якось Тев’‎є перестрів панотець і повідомив, що Хава у нього і збирається вийти заміж за Федька. Як не просив молочник сказати, де ховається донька, піп йому не сказав. Вдома Тев’‎є з дружиною оплакали Хаву як померлу. Якось Тев’‎є повертався додому з Бойберика, як раптом дорогу йому перепинила Хава. Йому захотілося скочити з воза, обійняти доньку і поцілувати, а натомість Тев’‎є смикає віжки і їде від доньки. Внутрішній голос радить йому помиритися з донькою, в голову лізуть якісь дивні думки: що таке єврей і не-єврей?.. І чому Господь Бог створив євреїв і не-євреїв?.. А коли Господь Бог уже створив євреїв і не – євреїв, чому вони такі відокремлені одне від одного, чому ненавидять одне одного? Але він так і не зупинився. Іноді Тев’‎є одягає святковий одяг, їде на залізницю, щоб поїхати до доньки з чоловіком. Підходить до каси і просить дати квиток до Єгупця. Касир відповідає, що такого міста у нього немає. “Це не моя вина”, – говорить Тев’‎є і повертається додому.

Бойберик став справжньою літньою столицею, куди з усіх усюд з’‎їжджалися дачники, а Тев’‎є продавав їм масло і молоко. Звернулася до нього і одна заможна вдова з Катеринослава, у якої був дорослий син Арончик. Хлопець не хотів займатися сімейною справою, думав лише про розваги. Вдова попросила, щоб Тев’‎є напоумив сина. Якось Арончик напросився до Тев’‎є на млинці. Їх подавала донька Тев’‎є Шпринця. Молоді люди закохалися один в одного, і Арончик посватався до дівчини. Тев’‎є засумнівався у цьому шлюбі, адже донька не рівня багатієві. До того ж хлопець здається йому свистуном, порожнім горішком. Але Шпринця вірить, що Арончик – гарна людина, він має добре серце, хоча й живе серед черствих людей, яких цікавлять лише гроші. Раптом Арончик перестав приїжджати, а через декілька днів Тев’‎є попросили терміново приїхати на дачу до вдови. Її брат, дядько Арончика, якого викликали депешею з Катеринослава, запропонував Тев’‎є гроші, щоб Шпринця повернула слово племіннику. З того дня Шпринця почала марніти. Вдова з сином виїхала з Бойберика, не заплативши борг за сир і масло. А Шпринцю одного дня витягли з річки…

Тев’‎є зустрічається з Шолом-Алейхемом у потязі. Він овдовів і зібрався їхати до Палестини. До його доньки Бейлки посватався мільйонщик Педоцур, який розбагатів на військових підрядах. Бейлці цей шлюб був осоружний, хоча наречений задарював її коштовними подарунками. Тев’‎є почав відмовляти доньку і наводив у приклад Годл, яка хоча й була біднячкою, але вважає себе щасливою зі своїм Перчиком. Бейлка відповіла, що тепер інші часи, коли люди дбають не про все людство, а про себе, і тому вона вийшла заміж за Педоцура. Після весілля подружжя поїхало до Італії і повернулося глибокої осені. Тев’‎є покликали до доньки. Він думав, що, можливо, Бейлка за ним скучила чи зять запропонує йому якусь посаду. Будинок доньки вразив його розкошами. Педоцуру, товстенькому, кругленькому, з лисиною на всю голову, який збирався приймати у себе найповажніших гостей, було соромно мати тестя молочника. Він запропонував Тев’‎є гроші, щоб він перестав займатися молочарством і поїхав, наприклад, до Палестини. Тев’‎є захотілося грюкнути дверима і шпурнути в обличчя зятя його гроші. Але в цей час зайшла Бейлка. Коли Педоцур залишив їх наодинці, вона розплакалася у батька на грудях, бо він вимушений був їхати з її вини. Тев’‎є почав її заспокоювати. Донька розповіла, що її чоловік, за походженням син бідного музиканта, вихваляється своїми начебто неабиякими родичами і тестем-мільйонщиком. Педоцур не такий і поганий, адже допоміг визволити із заслання Годл та її чоловіка. Тев’‎є спродав своє майно і розуміє, що буде скучати за кобилою, за селом, за старостою з урядником, за бойбериківськими дачниками, за єгупецькими багатіями і навіть за сватом Ефроїмом, погибель на його голову!

Іди геть!

– Найкращий, найщиріший, найпоштивіший привіт вам, пане Шолом-Алей – хем! Вам і дітям вашим! Я давно вже виглядаю вас, набралось у мене для вас чимало доброго краму. Я все допитуюсь: “Де ти?” – чому вас не видно? А мені кажуть, що ви десь мандруєте по світах, у далеких країнах. Як сказано: “Сто двадцять сім царств…” Але мені здається, що ви дивитесь на мене якось чудно? Певно, вагаєтесь і думаєте собі: “Це він чи не він?” Він, пане Шолом-Алейхем, він! Ваш старий приятель, Тев’‎є, власною персоною, Тев’‎е-молочник, той самий Тев’‎є, тільки вже не молочник, а просто собі людина, звичайнісінький чолов’‎яга, старий, як бачите, хоч навіть віку ще й не дуже похилого, як-то сказано у нас: “Адже мені щось із сімдесят років”, – ще досить далеко до сімдесяти років! Спитаєте, чого це волосся таке сиве? Вірте мені, не з розкошів, любий друже! Трохи свого горя, не прогнівати Бога, а трохи горя всього загалу – погані часи! Гірка година для бідного люду!.. Але я знаю, що вас муляє. Ви думаєте про щось інше: ви, мабуть, згадали, що ми колись попрощалися перед тим, як я мав виїхати до Палестини. Отже, ви, певно, вважаєте, що бачите Тев’‎є після повернення з Палестини, і ви, мабуть, хочете послухати новини, мати привіт з гробниці праматері Рахилі, з могил патріархів? Мушу вас заспокоїти. Якщо маєте час і хочете послухати, які дива трапляються на світі, то слухайте уважно, і ви самі скажете, що люди дурбаси, що ми маємо могутнього Бога і що він керує світом.

Одним словом, який розділ Біблії читаємо цього тижня: “І покликав він”? А в мене інший розділ, розділ “Іди геть!” “Іди геть! – сказали мені, – забирайся звідси, Тев’‎є, з землі твоєї і з батьківщини твоєї, з твого села, з твоєї хати, де ти народився й прожив усі свої роки, у ту землю, яку покажу тобі, – йди, куди очі ведуть!..” І коли саме надумали таке сказати Тев’‎єві? Тоді, коли він уже старий, кволий і самітний, як ми кажемо у новорічній молитві: “Не покидай мене на старості!..” Здається, однією ногою вже стояв на тому боці, у святій країні, лишилось тільки взяти квиток, сісти на пароплав і гайда! Що ж робить Господь Бог? Надумав мій старший зять Мотл-жилетник, кравець з Анатівки, і, не при вас кажучи, раптом, ні сіло ні впало, звалився та й помер! Був дужий, здоровий, і така біда! Тобто, правду кажучи, богатирського здоров’‎я він ніколи не мав. Ремісник, прости Господи, сидів день і ніч з ниткою та з голкою і латав, вибачайте, штани. Так довго латав, аж поки дістав сухоти, почав кахикати, кахикав – кахикав, поки виплюнув останній шматок легенів. Не допомогли ні лікар, ні знахар, ні козяче молоко, ні шоколад з медом. Добрий чолов’‎яга був, хоч і простий, не сильно вчений, але чесний, без хитрощів, любив мою дочку – душі не чув! І життя не шкодував заради дітей, а за мене ладен був піти в огонь і в воду!

Де вже міг я навіть думати про Палестину? Я мав добру Палестину у себе в хаті! Та й як можна залишити, скажіть, будь ласка, вдову з маленькими дітьми – сиротами напризволяще, без шматка хліба? Хоч, як подумати, чим я можу їй допомогти? Я ж їй не воскрешу чоловіка, а дітям її не поверну батька з того світу. Та й сам я теж не більше, як грішна людина, на старості літ хотілося б дати трохи спокою старим кісткам, відчути, що й ти людина, а не скотина. Досить того гармидеру, досить скніти в земних справах! Час трохи подумати і про той світ. І ось раптом маєш – ставай на старості літ батьком малих сиріток! Думаєте, що це вже все? Не поспішайте! Головне буде далі, бо у Тев’‎є, коли трапиться біда, то, як ви добре знаєте, вона за собою тягне ще одну біду.

Тев’‎є розповів, що чоловік молодшої доньки Бейлки збанкрутував, вони вимушені були виїхати до Америки, де бідували. Тепер, як пише донька, стало краще, бо вони в’‎яжуть панчохи на машині. Та й у інших доньок проблем вистачає: одна – молода вдова, а інша живе казна-де на поселенні.

Одним словом, було це давно, одразу після японської війни, у самий розпал царських конституцій, тоді, коли посипалися на голови євреїв “благодіяння”, спершу по великих містах, а потім і в маленьких містечках. Але мене це не обходило, та й не могло обходити. Чому? Дуже просто! Живеш стільки років між селянами, то й приятелюєш з усіма хазяїнами на селі. “Дід Тевель” у них перша спиця в колесі! Потрібна порада – то “як Тевель скаже”; ліки від пропасниці – “до Тевеля”; позичка – теж у Тевеля. Ну, чи ж треба було мені думати про такі дурниці, як погроми, коли селяни мені не раз казали, щоб я анітрошечки не боявся – вони цього не допустять! Так воно й було, ось послухайте.

Коротше кажучи, повертаюсь одного разу додому з Бойберика, – я ще був тоді у “величі моїй”, колишнім Тев’‎є, торгував сиром, маслом, сметаною. Розпрягаю коняку, підкидаю їй сіна, вівса підсипаю, не встиг навіть помитися до обіду, дивлюся – повний двір селян, вся громада, найповажніші хазяїни, багатії з старостою Іваном Поперилом на чолі, і всі вони якісь дивні, святкові!.. Мені спочатку навіть тьохнуло серце: “Що це за свято, ні сіло ні впало?” Але одразу ж сам себе заспокоїв: “Фе, Тев’‎є, соромно тобі! Все своє життя живеш серед селян тихо і спокійно, і ніхто тебе ніколи не зачіпав навіть на волосинку!..” І я виходжу до них з щирим привітанням:

– Радий вас бачити, – кажу я їм, – що ви тут поробляєте, мої любі сусіди? І що скажете доброго? І які новини принесли?..”

Виступає наперед староста Іван Поперило і звертається до мене досить одверто й без будь-яких передмов:

– Ми прийшли, – каже він, – до тебе, Тевелю… Ми хочемо тебе бити…

Як вам подобається така мова? Це зветься: “наздогад буряків, щоб дали капусти”, говорити манівцем… Можете собі уявити, як мені стало на душі. Але виказувати – дзуськи! Тев’‎є – не хлопчисько!.. І я озиваюсь до них досить бадьоро:

– Добридень, – кажу, – щасти вам Боже, але чого це ви, дітоньки, так пізно згадали? В інших місцях про це вже майже й забули!..

Тоді староста Іван Поперило відповідає мені цілком серйозно:

– Розумієш, Тевелю, – каже він, – ми все радились між собою, бити тебе чи не бити? Скрізь, по всіх місцях, вас б’‎ють. Чому ж, – каже, – нам тебе проминути?.. Тому громада ухвалила, – каже, – щоб ми тебе побили… Ото тільки ще самі не знаємо, що нам з тобою робити, Тевелю: чи вибити шибки у тебе, чи розпороти перини і подушки та випустити з них пір’‎я, чи спалити тобі, – каже, – хату з хлівом, з усією твоєю худобою?

Тут мені стало вже зовсім моторошно на душі. Дивлюся на селян, які стоять спершись на довгі дрючки, та перешіптуються про щось стиха. Виходить, що це не жарт? “У такому разі, – думаю собі, – погані твої справи, Тев’‎є! Бо коли, хай Бог боронить… мало що глитаї можуть встругнути? Е, Тев’‎є, думаю собі, з ангелом смерті не можна жартувати – треба їм щось сказати!..”

І чого мені тут довго перед вами розводитись, любий друже! Судилося, певно, щоб сталося чудо, бо Всевишній напоумив мене, щоб я не занепав духом. Я набрався мужності і лагідно озиваюсь до них, до наших сільських багатіїв:

– Послухайте, – кажу, – дорогі сусіди, якщо громада так ухвалила, то сперечатись не доводиться: мабуть, ви знаєте, – кажу, – що Тев’‎є у вас заслужив, щоб ви знищили до пня все його майно й всю його худобу… Але чи знаєте ви, – кажу, – що є ще вищий за вашу громаду? Ви знаєте, що є Бог на світі? Я не кажу, мій Бог чи ваш Бог. Я маю на увазі того Бога, який є Богом усіх людей, сидить, – кажу, – отам на небі і поглядає на всі підлоти, що чиняться на землі… Можливо, – кажу, – що він сам накреслив, щоб покарано було мене, безневинного, вашими руками, руками моїх найкращих друзів, а можливо, також навпаки, що він ні в якому разі не хоче, щоб Тев’‎єві зробили щось лихе… Хто знає волю Господню? Будь ласка, – кажу, – може, знайдеться тут серед вас такий, що візьметься, – кажу, – і дошукається правди?..

Одним словом, вони, певно, побачили, що Тев’‎є не переспориш. Озивається тоді до мене староста Іван Поперило:

– Справа, – каже, – така. Ми проти тебе, Тевелю, власне, нічого не маємо. Ти хоч і єврей, але непогана людина. Проте бити тебе треба: громада так ухвалила – пропало! Ми тобі хоч виб’‎ємо шибки. Це, – каже він, – ми мусимо зробити, бо, може, хто проїде, то нехай, – каже, – побачить, що ми тебе били, а як ні, то нас ще оштрафують.

Ось із цими словами, які я вам точно переказую, – нехай мені так щастить, куди б я не подався! – звернувся він до мене. Ну, а тепер питаю я вас, пане Шолом-Алейхем, ви ж людина, яка об’‎їздила весь світ, – скажіть, хіба не правий Тев’‎є, коли каже, що ми маємо великого Бога?..

Сиджу я собі отак одного разу на призьбі перед моєю хатою, поринувши в думки. Надворі літо, сонце пече, а голова обертом іде: “Гвалт, гвалт, де це чувано! Теперішні часи! Такий розумний світ! Такі великі люди!.. А де Бог? Де старий єврейський Бог? Чого він мовчить? Як допускає він до такого? Гвалт, гвалт і ще раз гвалт!” І думаючи отак про Бога, за одним разом заглиблююся в небесні справи і вдаюся в філософію: що таке цей світ, і що є той світ, і чому не приходить месія? “Ех, – думаю собі, – зробив би він розумно, – це я про месію, – коли б він заїхав до нас тепер верхи на своєму білому коні. Ото було б добре! Ми, бідні, убогі євреї з Касрилівки, з Мазепівки, із Злодіївки і навіть з Єгупця чи з Одеси, ой, як ми виглядаємо його! Просто очі мало на лоба не вилазять! Вся наша надія тепер тільки на те, що, може, Господь Бог зробить таке чудо і прийде месія!..”

Тим часом, поки я отак сиджу, заглибившись в оці думки, дивлюся – білий кінь, а на ньому сидить хтось верхи і прямує до воріт моєї хати! Тпрру! – зупинився, зліз, прив’‎язав коня до брами і сам простує до мене:

– Здрастуй, Тевелю!

– Здрастуйте, здрастуйте, ваше благородіє! – відповідаю привітно, а сам думаю: “Сподіваєшся месії, а приходить урядник…” Я підводжусь та йду назустріч урядникові.

– Просимо до господи, дорогий гість, – кажу, – що чувати у великому місті, і що скажете доброго, пане мій?

А серце от-от вискочить з грудей – так кортить знати, в чому річ. Але урядник має час. Він закурює неквапливо цигарку, пускає дим, спльовує і озивається до мене:

– Скільки, приміром, часу тобі треба, Тевелю, щоб ти спродав, – каже він, – твою хату з усіма твоїми бебехами?

Поглядаю на нього здивовано:

– Навіщо, – питаю, – мені продавати мою хату? Кому, цікаво знати, заважає вона?

– Вона, – каже, – нікому не заважає, але я приїхав виселити тебе з села.

– Тільки це, нічого більше? За які такі добрі діла? Чим, – кажу, – заслужив я у вас таку честь?..

– Це не я тебе виселяю, – каже він, – а губернія виселяє.

– Губернія? – кажу. – Що ж вона такого знайшла в мені?

– Не тільки тебе, – каже він, – і не тільки звідси, але з усіх навколишніх сіл. Навіть, – каже він, – з Анатівки, яка досі була містечком, а тепер теж стає селом, і звідти виженуть, – каже він, – усіх ваших…

Мені навіть трохи полегшало на серці, як-то кажуть: горе громади – половина розради. Але все-таки мене це обурює, в душі спалахує гнів. Звертаюсь до урядника:

– Скажи-но мені, чи ти хоч знаєш, ваше благородіє, що я живу тут на селі більше, ніж ти? Чи знаєш ти, – кажу, – що тут, у цьому кутку, ще мій батько, мир йому, жив, і мій дід, хай царствує, і моя бабка, мир їй?

Я не лінуюсь і перераховую йому всю сім’‎ю, кожного за його ім’‎ям, де хто жив і де хто помер… Він мене, уявіть собі, вислухав, а коли я закінчив, каже мені:

– Дивак ти, слово честі, Тевелю; можеш наговорити сім кіп гречаної вовни. Навіщо мені, – каже він, – здались твої байки про твою бабку і твого діда? Нехай вони, – каже, – спочивають у світлому раю! А ти, Тевелю, збирай, – каже, – всі твої бебехи і – фур-фур на Бердичів!..

Це мене обурює ще більше! Мало того, що ти, катюго, переказав мені таку добру звістку, то ще знущаєшся – фур-фур на Бердичів!.. Хоч скажу йому все, що накипіло на серці… І я озиваюсь до нього:

– Ваше, – кажу, – благородіє! Ти вже тут стільки часу урядником, чи чув ти будь-коли, щоб хто з сусідів поскаржився на мене, що Тев’‎є його обікрав, чи пограбував, чи обдурив, чи так забрав щось? Ану, поспитай у всіх селян, – кажу, – чи не жив я з ними набагато краще, ніж найкращі сусіди між собою? Чи я не бував, – кажу, – пане, у тебе самого багато разів просити за селян, щоб ти їх не кривдив?..

Це вже йому, певно, не припало до смаку! Він підвівся, роздушив цигарку пальцями, шпурнув її геть від себе і каже мені:

– Я не маю часу з тобою довго розпатякувати. Прибув папірець, а далі мене ніщо не обходить! Ходім, – каже, – ти мені підпишешся на папірці. А часу на виїзд дається тобі три дні, щоб ти міг, – каже, – поспродувати все і приготуватись у дорогу.

Побачивши, що кепська справа, озиваюсь я до нього:

– Ти даєш мені, – кажу, – три дні? Дай тобі Боже, щоб ти за це жив три роки, – кажу, – у багатстві й пошані. Щоб Бог віддячив тобі, – кажу, – за ту добру звістку, яку ти приніс мені в хату…

Добре, добре всипав я йому, як Тев’‎є уміє! Справді, що я втрачаю? Однаково пропадати ні за цапову душу! Був би я молодший хоч би років на двадцять, і жила б іще моя Голда, мир їй, і був би я той самий Тев’‎є-молочник, що колись, за минулих років, еге-ге! Я б так легко не піддався. Я б опирався, бився до крові! Але тепер – що? Заходжу я до хати і озиваюсь до моєї дочки-вдови:

– Цейтл, – кажу, – ми перебираємось до міста. Годі нам жити на селі. Міняючи місце – міняєш долю… Візьми, будь ласка, – кажу, – приготуй все, збери заздалегідь бебехи, самовар та інше, а я, – кажу, – піду продам хату. Надійшов папірець, щоб ми очистили, – кажу, – це місце і щоб за три дні нашого духу тут не лишилось!

Почувши від мене таку радісну звістку, вдова моя як не здійме плач, а дітоньки її, на неї дивлячись, теж зарюмали, і почалася така веремія, що хоч тікай з хати. Я тоді розгнівався і вилив усе, що накипіло в серці, на мою нещасну дочку.

– Де це ви взялися, – кажу, – всі на мою голову? Чого ви кислиці розсипали, ні сіло ні впало, як старий кантор перед великим постом?.. Що я, один у Бога? Єдиний його улюбленець? Мало, – кажу, – євреїв тепер виганяють із сіл? Піди послухай, що урядник розповідає! Є відомості, – кажу, – що навіть твоя Анатів – ка, яка досі була містечком, теж стає, з Божої ласки, селом, заради анатівських євреїв, – кажу, – щоб їх теж можна було всіх вигнати. А коли так, – кажу, – чим же я гірший від усіх євреїв?

Отак утішаю я її, мою дочку, але ж вона все-таки баба, то й каже мені:

– Куди ми всі подамось? Де голову притулимо? Де будемо шукати нових місць?..

– Дурненька! – кажу. – Коли Бог прийшов до нашого прапрадіда патріарха Авраама і сказав йому: “Іди геть з країни твоєї”, забирайся із своєї домівки, то хіба Авраам, – кажу, – перепитував у нього: куди?.. Бог сказав йому: “У ту країну, яку я тобі покажу”, – тобто під чотири вітри. Ми підемо, – кажу, – куди очі ведуть, туди ж, куди йдуть всі євреї! Що буде з усіма, то буде і з нами. А чим, – кажу, – ти краща від твоєї сестри-багатійки Бейлки? Їй личить бути тепер із своїм Педоцуром в Америці і там заробляти на життя, чому ж воно не личить тобі?.. Благословенний будь Всевишній, – кажу, – що ми хоч маємо з чим вирушати. Трохи, – кажу, – лишилося ще від минулих часів, а трохи від худоби, яку ми, – кажу, – продали, а трохи перепаде від продажу хати. До зернини зернина – ось і повна торбина. І за це спасибі!

Одним словом, я якось умовив її, щоб вона не дуже комизилась. Я пояснив їй досить переконливо: коли приходить урядник і приносить папірця про те, що нам наказують забиратись геть, то не можна бути свинею, – треба забиратись.

Тев’‎є продав свій будинок сільському старості Івану Поперило і з родиною покинув Касрилівку.

1914

Переклад Єфраїма Райцина

1. Чому для свого твору “Тев’‎є-молочник” Шолом-Алейхем обрав форму оповіді-

Сповіді? Чи впливає вона на сприйняття твору?

2. Розкажіть про родину Тев’‎є. Які стосунки панують у ній? Якими людьми виховав Тев’‎є своїх дітей?

3. Завдяки чому розбагатів Тев’‎є? Як ставиться він до легкого заробітку, багатства?

4. Чому Тев’‎є у творі називають “реб”? Чи можна вважати його учителем? Чого

Він може навчити?

5. Порівняйте соціальне становище Лейзер-Волфа і Цейтл. Чи жалкував Тев’‎є, що видав старшу доньку за бідного кравця?

6. Знайдіть у тексті епізоди, де згадується збірка “Тисяча і одна ніч”. Поясніть їхню роль у творі. Якого лиха допомагають позбутися історії, придумані за принципом казок?

7. Чому історія Цейтл називається “Теперішні діти? Поясніть сенс назви.

8. Чому Тев’‎є наказав дружині справити поминки за Хавою? Чи відмовилася дівчина від свого коріння? Відповідь аргументуйте.

9. Як ви думаєте, чи правильно зробив Тев’‎є, відмовившись спілкуватися з Хавою? Хто винен у ситуації, що склалася?

10. Чому на станції Тев’‎є просить продати йому квиток до Єгупця, а не до Києва? Поясніть символізм того, що відбувається.

11. Як би ви відповіли на запитання, яке хвилювало Тев’‎є: “А коли Господь Бог уже створив євреїв і не-євреїв, чому вони такі відокремлені одне від одного, чому ненавидять одне одного?”

12. Чому Тев’‎є вирішив поїхати до Палестини? За чим він буде там сумувати? З огляду на це, як жилося Тев’‎є у Карсилівці?

13. Чому останній розділ “Тев’‎є-молочника” називається “Іди геть!”

14. Що розповідає Тев’‎є про своє життя в Карсилівці? Чи хоче він її покидати? Як складалися його стосунки з односельцями-не-євреями?

15. Як громада пояснила Тев’‎є необхідність його “бити”? Чому вони зупинилися на тому, щоб побити у будинку шибки? За текстом визначте справжнього ініціатора єврейських погромів у Російській імперії.

16. Кого на білому коні чекав Тев’‎є? А хто і з якою метою приїхав насправді? Як називається цей художній прийом у літературі? Для чого використав його Шолом-Алейхем?

17. Хто називає Тев’‎є Тевелем? Чому? Чи має використання цих двох імен якесь особливе (алегоричне) значення?

18. Знайдіть у тексті фрази Тев’‎є, які можна вважати афористичними. Чи актуальні вони для сучасної людини?

19. Яку роль у творі відіграють цитати з Біблії?

ВІДЛУННЯ

ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЬ БОГДАНА СТУПКИ

На театральну сцену Тев’‎є зі своїми глечиками з молоком вийшов ще на початку ХХ ст. За цей час багато акторів намагалися передати колоритний характер карсилівського молочника. Серед них був і талановитий український актор Богдан Ступка (1941-2012).

23 грудня 1989 р. в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’‎єра спектаклю “Тев’‎є-Тевель” (постановка Сергія Данченка). В основу вистави лягла п’‎єса російського драматурга Григорія Горіна “Поминальна молитва”, створена за мотивами творів Шолом-Алейхема. Ця вистава стала своєрідною візитівкою київського театру – і глядачі, і театральні критики захоплено зустріли спектакль “Тев’‎є-Тевель”. Відзначали надзвичайний гуманізм вистави, яка наче зігрівала душу людини, пробуджуючи в ній доброту і співчуття.

“Тев’‎є-Тевель” з постійними аншлагами грали понад двадцять років. У 1993 р. сценограф вистави Данило Лідер та виконавці головних ролей Богдан Ступка і Наталя Лотоцька були нагороджені Шевченківською премією. 362 рази виходив на сцену в ролі Тев’‎є-Тевеля Богдан Ступка. Після смерті актора, на знак пошани до його таланту, спектакль не ставили, а глядачі мали змогу переглядати франківську виставу в запису…

ТЕВЄ МОЛОЧНИК   ШОЛОМ АЛЕЙХЕМ (1859 1916)   ЛІТЕРАТУРА ХХ ХХІ ст

Богдан Ступка у ролі Тев’‎є-Тевеля


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

ТЕВ’Є-МОЛОЧНИК – ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (1859-1916) – ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ ст