Теорії походження Сонячної системи

Отже, ми вже знаємо, що Сонячна система – це пов’язана силами взаємного тяжіння система небесних тіл. Ідеї про виникнення та еволюцію Сонячної системи розбурхували уми кращих вчених ще до того, як були відкриті всі планети, їх супутники і навіть астероїди.

У 1775 році німецький вчений І. Кант, а в 1796 році французький вчений П. Лаплас висунули гіпотези про утворення Сонця і всієї Сонячної системи зі стисненої газової туманності. І Кант, і Лаплас розглядали утворення планет з розсіяної речовини, і тому часто говорять про єдину гіпотезу Канта-Лапласа.

Тим не менш, точки зору Канта і Лапласа в ряді важливих питань різко відрізнялися. Кант виходив з еволюційного розвитку холодної пилової туманності, в ході якого спочатку виникло центральне масивне тіло – майбутнє Сонце, а потім планети, в той час як Лаплас вважав первісну туманність газовою і дуже гарячою з високою швидкістю обертання. Стискаючись під дією сили всесвітнього тяжіння, туманність, унаслідок закону збереження моменту кількості руху, оберталася все швидше і швидше. Через великі відцентрові сили від неї послідовно відділялися кільця. Потім вони конденсувалися, утворюючи планети.

Таким чином, відповідно до гіпотези Лапласа планети утворилися раніше Сонця.

Однак, незважаючи на відмінності, загальною важливою особливістю є уявлення, що Сонячна система виникла в результаті закономірного розвитку туманності. Тому й прийнято називати цю концепцію “гіпотезою Канта-Лапласа”.

Тепер зупинимося на гіпотезі Джинса, яка отримала поширення в першій третині 20-го сторіччя. Вона повністю протилежна до гіпотези Канта-Лапласа.

Якщо остання малює утворення планетарних систем як єдиний закономірний процес еволюції від простого до складного, то в гіпотезі Джинса утворення таких систем є справа випадку.

Вихідна матерія, з якої потім утворилися планети, була викинута з Сонця (яке на той час було вже досить “старим” і схожим на нинішнє) при випадковому проходженні поблизу нього деякої зірки.

Це проходження було настільки близьким, що його можна розглядати, практично, як зіткнення. Завдяки приливним силам з боку налетівшої на Сонце зірки, з поверхневих шарів Сонця був викинутий струмінь газу. Цей струмінь залишилася в сфері тяжіння Сонця і після того, як зірка пішла від Сонця. Потім струмінь сконденсувався і з нього утворилися планети.

Якби гіпотеза Джинса була правильною, то число планетарних систем, які утворилися за мільярди років еволюції Всесвіту, можна було перерахувати по пальцях. Але планетарних систем фактично багато, отже, ця гіпотеза неспроможна. І нізвідки не випливає, що викинутий із Сонця струмінь гарячого газу може сконденсуватися в планети. Таким чином, космологічна гіпотеза Джинса виявилася неспроможною.

Видатний радянський вчений О. Ю. Шмідт в 1944 році запропонував власну теорію походження Сонячної системи: наша планета утворилася з речовини, захопленої з газово-пилової туманності, через яку колись проходило Сонце, яке вже тоді мало майже “сучасний” вигляд.

При цьому ніяких труднощів з моментом обертання планет не виникало, тому що спочатку момент речовини хмари може бути як завгодно великим.

Починаючи з 1961 року, цю гіпотезу розвивав англійський космогоніст Літтлтон, який вніс до неї істотні поліпшення. За обома гіпотезами “майже сучасне” Сонце стикається з більш-менш “пухким” космічним об’єктом, захоплюючи частини його речовини. Тим самим утворення планет зв’язується з процесом зореутворення.

За сучасними астрофізичним даними, найбільш вірогідною є наступна модель утворення Сонячної системи (схожа на модель О. Ю. Шмідта):

    Сонячна система утворилася з величезної хмари, яка складається з газу і пилу – протосонячної туманності – холодною і повільно обертаючоюся, неправильною, але х наближеною до сфери формою. Початковий розмір цієї хмари був більший, ніж відстань до найвіддаленішої планети Сонячної системи, яка нам відома сьогодні – Плутона. Під дією сил гравітації протосонячна туманність стискалася і перетворювалася на плоский диск, який обертається все швидше і швидше в міру стиснення. У центрі туманності формувалося щільне ядро – майбутнє Сонце, яке увібрало в себе майже всі речовина протосонячної туманності, приблизно 99,8% маси. З решти 0,2% сформувався відносно тонкий диск, його називають протопланетним диском. Цей диск під дією все тих же сил гравітації розпався на кільця, а в кільцях утворилися окремі дрібні згустки. Ці дрібні згустки, стикаючись між собою, злипалися і утворювали допланетні тіла розміром близько кілометра, так звані планетозимали. Спочатку планетозималей було багато мільйонів. Весь цей складний і до кінця не вивчений процес зайняв, за космічними масштабами, зовсім мало часу – кілька десятків тисяч років. Під дією сил взаємного тяжіння планетезимали стикалися між собою і, якщо швидкість з взаємного руху не перевищувала 1-2 м/с, злипалися, утворюючи планети.

Прийнято вважати, що в цей період утворилося 8 великих планет:

    Планети земної групи: Меркурій, Венера, Земля, Марс; Планети-гіганти: Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Теорії походження Сонячної системи