Теоретико-методологічні підходи
У сучасній політології прийнято виділяти два основних теоретико-методологічних підходи до прийняття політичнихрішень – нормативний і поведінковий.
Нормативний підхід (Р. Абел’сон, А. Леві та ін.) Розглядає прийняття рішень як сукупність раціонально обумовлених дій і процедур, послідовне застосування яких сприяє висуванню оптимальних цілей і засобів їх реалізації. Така дослідницька установка, тісно пов’язана з основними постулатами теорії “раціонального вибору”, виходить з розуміння людини як суто раціонального істоти, здатної за допомогою свого розуму принципово вирішити будь-яку політичну ситуацію найбільш оптимальним способом. З процесуальної і технологічної сторони прийняття рішень з погляду нормативного підходу являє собою сукупність дій, жорстко зв’язують оцінку проблеми, вибір рішення з деякого безлічі альтернатив і раціонально визначається майбутній позитивний результат як досягнення поставленої мети прийнятого політичного рішення. Найважливішими ж методами і засобами реалізації цього теоретико-методологічного підходу є різноманітні математичні моделі та дослідження операцій (Б. Ланге, В. Садовський), насамперед метод експертних оцінок, математичні ігри – матричні, біматричних, кооперативні, статистичні та ін.
Поведінковий підхід до трактування прийняття рішень (Г. Саймон) грунтується на тому, що реальні, що стоять перед людиною політичні цілі і завдання дуже складні, щоб їх можна було описати за допомогою тільки класичного раціоналізму або тим більше за допомогою якихось суто кількісних (математичних) підходів. Теоретико-методологічний підхід виходить з того, що політичні рішення приймаються конкретними суб’єктами з цілями, з раціоналізмом і ірраціоналізмом, відкритою і прихованої сторонами їх цілей і намірів. У всякому разі, при прийнятті рішень слід виходити з того, що альтернатива можливих рішень зовсім не зводиться до чисто раціональному і явно вираженого їх спектру, причому все це безперервно може змінюватися в залежності від кон’юнктури і реальної взаємодії політичних суб’єктів. У силу цього прийняття рішень являє собою унікальний спосіб взаємодії конкретних суб’єктів, що формують цільову програму своїх дій у щоразу заново умовах, що складаються. Тому, як вважають Л. Планкетт і Г. Хейл, прийняття рішень – це принципово ситуаційний процес, в якому цілі, методи та інші його компоненти постійно варіюються залежно від зміни всього комплексу умов існування конкретної проблеми.
Два розглянутих теоретико-методологічних підходу – певні крайнощі. У реальній політичній практиці, як правило, застосовується комплексний підхід, що поєднує переваги обох підходів. Однак і в цьому випадку поєднання елементів нормативного та поведінкового підходів настільки своєрідно в кожному конкретному випадку, що по суті справи знову таки виключає можливості універсалізації та алгоритмізації процесу прийняття рішень в цілому.
Проте у прийнятті політичного рішення можна виділити основні етапи та відповідні їм завдання, які необхідно вирішувати. У сучасній управлінській науці, в такій дисципліні, як “Розробка управлінських рішень”, виділяються вісім основних типових завдань, які за певних адаптаціях до політологічному змістом можуть бути успішно застосовані і для процесного розуміння суті політичного рішення.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)