Театральна діяльність і драматургія М. Старицького – Український театр і драматургія 70-90-х років ХІХ ст. як мистецьке явище. Творчість М. Старицького
Михайло Старицький – чи не найголовніша постать драматургії й театру 70-90-х років ХІХ ст. Родом він із Полтавщини, дворянин, нащадок давнього козацького роду. У 12 років залишився круглим сиротою, тому виховувався спочатку в родині діда, а потім – у сім’ї троюрідного брата Миколи Лисенка. Закінчив Полтавську гімназію, навчався в Харківському, а потім Київському університетах (фізико-математичний і юридичний факультети).
Зі студентських років захоплювався громадською діяльністю: відвідував мітинги, збори, працював у недільних школах, став членом Київської громади, яка діяла в Києві під керівництвом М. Драгоманова. Студентом М. Старицький щасливо одружився із сестрою М. Лисенка Софією. Були в нього спроби жити в провінції і вести господарство, але громадський характер і любов до театру повернули його до Києва. Разом із М. Лисенком у 1871 році він організував товариство українських акторів, яке згодом занепало у зв’язку з Емським указом. На початку 80-х років М. Старицький, як уже було зазначено, на власні гроші створи та утримував театральну трупу, до складу якої входили найкращі актори. М. Старицький – один із організаторів Всеросійського театрального товариства, яке в 1897 році скликало Перший Всеросійський з’їзд діячів сцени.
Сам письменник вважав себе найталановитішим у драматургії. Його твори – це поєднання критичного реалізму і романтизму, особливо в творах на історичну тематику. Загалом драматург написав близько трьох десятків п’єс, які умовно можна поділити на кілька груп. Серед них оригінальні п’єси: соціально-психологічні драми (“Не судилось”, “Талан”, “У темряві”, “Крест жизни” та інші), соціально-побутові драми (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” та інші), історичні твори (“Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші”, “Маруся Богуславка”, драматична поема “Остання ніч” тощо). Також М. Старицькому належить низка творів на запозичені сюжети, серед них оперета “Чорноморці”, інсценізації творів М. Гоголя (“Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба”), “За двома зайцями” (переробка драми І. Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”), “Крути, та не перекручуй” (переробка п’єси Панаса Мирного “Перемудрив”), “Циганка Аза”, “Юрко Довбиш” та інші.
Серед найвідоміших соціально-психологічних драм письменника – драма “Не судилось” (первісна назва “Панське болото”). Вона побудована на контрастному зіставленні світоглядів і життєвих позицій інтелігента – демократа і ліберала-поміщика, у ширшому плані конфлікт охоплює стосунки українського панства і селянства. Новим у драмі було виразне змалювання “підпанків” – людей із лакейською психологією, світоглядом освіченої наймички – породженням панського двору. У творі йдеться про хороші наміри панського сина реалізувати демократичні народницькі ідеї, про його кохання до простої дівчини. Але коли це стало загрожувати його добробутові, коли батьки пообіцяли позбавити його звичного комфорту, він перестає гратись у любов до народу.
Окрему, цілком новаторську сторінку, становлять твори з життя інтелігенції, особливо драма “Талан”, створена на матеріалі добре знайомого письменникові акторського середовища. П’єса присвячена видатній актрисі М. Заньковецькій, яка стала прототипом головної героїні Марії Лучицької. Лучицька – не лише рідкісний талант, а й глибоко емоційна, вразлива натура з цілісним, багатим характером. Її вбиває не так відкрите зло – інтриги заздрісної актриси Квятковської, яка діє спільно з нікчемою антрепренером Котенком, як зло приховане: зневажливе, глузливе ставлення до актриси панського середовища, в яке вона потрапляє з власної волі. Щиро покохавши панича Квітку у відповідь на його таке саме палке кохання, ставши йому нешлюбною дружиною (в тому, що героїня сама відмовилася брати офіційний шлюб, виявилась її виняткова делікатність, адже вона не хоче зобов’язувати чоловіка, компрометувати його зв’язком з “актрискою”), Лучицька швидко переконується, що у “вищому колі” її завжди зневажатимуть за професію. Боляче сприймаючи це, ображена недовірою і відчуженням коханого, підступністю і відвертою ненавистю свекрухи, Лучицька покидає маєток чоловіка і повертається до улюбленого діла.
Повернення на сцену приносить актрисі ще більший успіх, ніж раніше, але здоров’я і моральні сили виснажені. Підточують її сили і зраджена любов, і дрібні залаштункові капості, інтриги, заздрість нездар, які з її поверненням змушені відійти в тінь, на другорядні ролі. Влаштований ними скандал призводить Лучицьку до непритомності, хвороби, повного фізичного й психологічного виснаження. Остання сцена – апофеоз таланту актриси: її оточують щире співчуття і любов друзів, каяття заздрісників, навіть повертається кохання, але все це прийшло занадто пізно.
Головну роль у драмі з великим успіхом виконувала Марія Заньковецька, проте для неї це була чи не найважча роль, бо занадто важко було їй грати саму себе. Коли це залежало від неї, вона не включала “Талан” у свій репертуар і нарешті назавжди від цієї ролі відмовилася.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)