Таємниця Сахари

У другій половині XIX століття вчені стали проявляти все більший інтерес до наскальних малюнків Африки. Перші такі знахідки здавалися якимось казусом, чиєїсь примхою. Однак чим більше виявлялося наскальних галерей, тим очевидніше ставало те, що зображення залишили древні мисливці (першим про це написав Генріх Барт).

На цих малюнках були зображені тварини саван, але не було верблюдів, які з’явилися тут лише з III століття н. е. Отже, більше двох тисячоліть тому вигляд нинішньої пустелі був іншим.
Чи не саму чудову з подібних доісторичних художніх галерей виявив під час розвідувального рейду офіцер французьких колоніальних військ Бренан в 1933 році. Це було в районі гірського масиву Тассилин-Аджер, північно-східного відрогу Ахаггара. Пізніше детальні дослідження тут провів французький археолог Анрі Лот. Його робота “У пошуках фресок Тассили”, опублікована в 1958 році (перше московське видання – 1962 рік), викликала сенсацію.

На численних малюнках, залишених в Сахарі її минулими мешканцями, розгорнута грандіозна панорама географічної обстановки і історичних подій, що відносяться до останніх десяти тисячоліть. Виявляється, на місці нинішньої пустелі існувала родюча савана з численними річками, озерами і болотами, з багатим рослинним і тваринним світом.
Всі спроби засумніватися в достовірності цих наочних свідоцтв виявилися марними. Більш того, археологи виявили в цьому регіоні величезну кількість кам’яних знарядь і сліди палеолітичних і неолітичних стоянок. Геологи і палеогеографи знайшли переконливі докази порівняно недавнього процвітання цього краю: долини висохлих річок, озерні улоговини із залишками кісток носорогів і крокодилів.

Що ж тут сталося? Яка грандіозна катастрофа спустошила цей колосальний регіон, що охоплює третину континенту?
Підозра впала на вплив глобальних кліматичних ритмів. Одні ентузіасти космічних циклів пов’язували їх з періодичним посиленням і ослабленням сонячної активності. Інші більш резонно нагадували, що близько 10-12 тисячоліть тому в Північній півкулі завершилася остання льодовикова епоха. Розтанули великі льодовикові покриви на півночі Євразії та Америки. Це повинно було викликати перебудову всієї кліматичної зональності.

Найдавніші з виявлених малюнків, як з’ясувалося, відносяться до початку післяльодовикової епохи. Стало бути, тоді ніяких особливих кліматичних аномалій в Сахарі не спостерігалося. Проте природна обстановка неухильно погіршувалася. Приблизно три тисячоліття тому, судячи з наскального зображень, на цій території паслися стада худоби, а потім з’явилися і колісниці (ще до приходу сюди римлян). А з III століття н. е. зовсім пропали зображення жирафів, слонів, леопардів, страусів, але зате на малюнках з’явилися верблюди.

До цього археологи та історики були впевнені, що в давнину цивілізація проникала з долини Нілу на захід. Однак датування сахарських стоянок кам’яного віку показали, що саме тут, по всій ймовірності, знаходився центр первісної культури неолітичного часу, ще до освоєння долини Нілу. Щоправда, значна частина палеогеографів і раніше намагалася знайти обгрунтування глобальним кліматичним ритмам. Але в 70-і роки XX століття з’ясувалося, що Сахара неухильно розширює свої межі, щорічно захоплюючи території в десятки, а то й тисячі квадратних кілометрів. І викликано це зовсім не природними факторами, а господарською діяльністю людини.

Справедливості заради треба відзначити, що ще в середині XIX століття американський географ Георг Марш доводив, що Північна Африка (наприклад) володіла в древні часи великою родючістю. “Багато пустельні нині простору, – писав він, – колись мали густе населення, необхідно припускає таке родючість грунту, від якого тепер збереглися хіба тільки дуже слабкі сліди”. Не було тоді і нестачі у воді.

Якщо згадати, як проходили дослідження Сахари, починаючи з часів Геродота, тобто за останні два з половиною тисячоліття, то з’ясовується очевидна закономірність: з часом проникати до Сахари і перетинати її ставало все більш складним і небезпечним підприємством, незважаючи на успіхи цивілізації. Римські армії зробили походи в центр Сахари. Арабські торговці перетинали її і вздовж і впоперек; каравани налічували сотні і тисячі людей, коней і верблюдів. Значить, оазиси на їх шляху були досить часті і Водообільность. І навряд чи помилявся Пліній Старший, згадуючи про річки, які існували на початку нашої ери в Центральній Сахарі. Ібн-Баттута без особливих праць дістався до Тімбукту, і в його час це був багатий процвітаюче місто. А через кілька століть для європейців цей шлях виявився надзвичайно важким, а Тімбукту своїм убогим виглядом викликав розчарування.
Чому відбулися такі метаморфози? Невже Тімбукту був збудований в пустелі? А якщо ні, то яка катастрофа перетворила на безплідну пустелю його околиці?

Зараз можна цілком впевнено стверджувати, що першопричиною опустелювання Сахари, так само як, зокрема, району Тімбукту, була господарська діяльність людини. Цей процес почався багато тисячоліть тому, ще за часів мисливців кам’яного століття.
Мисливські племена постійно використовують вогонь для різних цілей – для загородного полювання, випалювання лісових масивів, в ритуальних цілях. Коли в сухий сезон вони підпалювали суху траву, починалися великі пожежі. Судячи з виявлених слідах стоянок, територія Сахари, яку тоді займала савана, була досить щільно заселена.

Поселення людей знаходилися в долинах річок, по берегах озер. У цих місцях рослинність страждала особливо сильно і не встигала відновлюватися. До того ж мисливці знищували крупних тварин, що врешті-решт по екологічному ланцюжку призводило до навалам комах, а це згубно відбивалося на стані рослинності і грунтів. Починалася ерозія земель (врахуємо, що пожежі гублять і найбільш родючий і укріплений корінням шар грунту). Дощі, а особливо зливи, підсилювали ерозію: активізувався поверхневий стік, а підземні грунтові води скудела, їх рівень знижувався. На річках сильні паводки змінювалися меженью, під час якої водотоки сильно міліли, а то й губилися в пісках.
Тільки в XX столітті, та й то не відразу, географи усвідомили, що велика кількість піщаних масивів вказує на те, що на цій території знаходилися великі річкові долини. Але саме на піщаних і кам’янистих грунтах грунту особливо уразливі, легко деградують, несуться вітрами і водами. Тоді-то і починається формування барханів.

Ось і в Сахарі опустелювання проходило за таким сценарієм. Коли місцеві мисливці різко зменшили поголів’я крупних диких тварин, настала епоха скотарів (цей перехід зі всією очевидністю відобразили фрески Сахари), в результаті перевипаса і випалювання земель під пасовища грунту Сахари ще більш збідніли, ерозія поширилася на величезні території, стали з’являтися масиви оголених пісків, а багато річки та озера пересохли. Люди і домашні тварини змушені були концентруватися в окремих найбільш сприятливих для проживання вогнищах, але в підсумку збідніли і ці території.
Після того як настала епоха верблюдів і кочового скотарства, збереглися ще оазиси і торгові шляхи між ними. Але до того часу багато племена змушені були поневірятися в пустелі, перетворюючись нерідко в “сухопутних піратів”. Тепер не тільки природа, а й озброєні люди стали перешкоджати торговельним зв’язкам між містами в Сахарі і навколо неї. Тоді й занепав Тімбукту.
Виникає питання: чому відбувається не тільки опустелювання місцевості, а й змінюється клімат? Для географів така постановка проблеми в XX столітті виявилася не тільки несподіваною, але й плідною, привела до відкриття системи взаємозв’язків явищ на земній поверхні і в атмосфері, а також у грунтах і підгрунтових горизонтах.

Знищення рослинності підсилює поверхневий стік, зменшує харчування підземних вод, знижує їх рівень, активізує ерозію грунтів і не дає відновлюватися рослинному покриву. Запустинені землі володіють високим альбедо, тобто сильно відображають сонячні промені. Висхідні потоки повітря формують області підвищеного атмосферного тиску. Виникають антициклони – супутники ясної сонячної погоди.

Навіть у тому випадку, коли повітряні маси переносять над пустелею значну кількість води, тут не виникають хмари і не випадають опади, тому що в повітрі дуже мало центрів конденсації, які сприяють кристалізації сніжинок або появи крапель води з пари. Такими центрами зазвичай служать спори і пилок рослин, а також складні органічні молекули і найдрібніші частинки гумусу. Над пустелями високо в повітря піднімаються лише неорганічні порошинки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Таємниця Сахари