Таємні суспільства і концепція “великої російської нації”
Незважаючи на зовнішній спокій, в українському суспільстві зріло серйозне невдоволення, що охоплювало різні верстви суспільства – від кріпосних до дворянства. Яскравим свідченням цього став рух У. Кармелюка, що охопило Літинський повіт Подільської губернії. Діючи в традиціях гайдамаків, він нападав на польські садиби, і хоча був скоріше просто розбійником, але користувався величезною підтримкою не лише місцевих селян, але і співчуттям місцевої еліти. Кармелюка чотири рази заарештовували і засилали в Сибір, але щоразу він збігав і повертався. У 1830-35 рр. рух охопив усе Поділля і налічувало до 20000 чоловік. У 35 році Кармелюк був убитий польським шляхтичем за переказами “срібною кулею”.
Україна стала центром багатьох таємних товариств, що носили різні політичні завдання. Зокрема – масонські ложі. У 1817 р була створена масонська ложа в Одесі “Понт Евксінський”, яку очолював генерал-губернатор Новоросії А. Ф. Ланжерон. У неї входило 70 осіб – військові і чиновники. Інша одеська ложа “Три царства природи” була організована онуками К. Розумовського. Київська масонська ложа “Сполучених слов’ян” (1818-1822) нараховувала 80 членів і в основному складалася з польської інтелігенції. Головною її ідеєю було визволення України з-під влади Російської та Австрійської імперій. Полтавська ложа “Любов до істини” обговорювала національні проблеми України і підтримувала стосунки з декабристами.
Південне товариство декабристів базувалося в Україні, в Тульчині. П. Пестель зумів приєднати до себе “Товариство об’єднаних слов’ян”, серед керівників якого були два українці – брати Борисови. Суспільство виступало за федеративний союз Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації і Моравії. Кожен член федерації повинен був отримати свою конституцію і уряд, самостійно вирішуючи внутрішні проблеми. Південне товариство встановило контакти з польським Патріотичним суспільством і до 1825 об’єднувало майже 160 офіцерів.
Головним документом була “Руська Правда”, що включала пункт про ліквідацію всякого соціального і політичного нерівноправності, модернізацію управління країною. Правда, в цьому документі говорилося, що за винятком поляків – народу з високорозвиненою культурою, всі інші підлягали русифікації.
“Малоросійське товариство”, суспільство прихильників української автономії, очолював В. Лукашевич. Його членами були поміщики і чиновники А. Величко, І. Котляревський, С. Кочубей та ін. Вони виступали за пропаганду традицій і славної старовини України, за ідею державної незалежності України, як основної умови розвитку національної культури, а також за скасування кріпацтва і використання західних форм державного устрою.
Придушення повстання декабристів і, зокрема, повстання Чернігівського полку, стало серйозним ударом по політичним організаціям України. Проте вже в 1830 р почалося польське повстання.
Воно було ініційовано у Варшаві таємним товариством молодих польських офіцерів. На початку 1831 повстанці вступили на Волинь, розраховуючи на підтримку жила там шляхти. Поляки проголосили знамените гасло “За нашу і вашу свободу”. Але щоб українські селяни стали на бік ненависних поляків, потрібно було щось більше. Деякі керівники повстання оголошували про звільнення кріпаків, і це зустрічало велику підтримку селян. Але не всі керівники польського повстання підтримували цю заяву. Тому більшість українців дотримувалося нейтралітету.
Хоча Україна на відміну від Білорусії не підтримала польське повстання, репресії, що обрушилися на Царство Польське, торкнулися і українські губернії. Після придушення повстання, починається процес перетворення Західних земель, т. Е. Правобережжя, Білорусії та Литви. Однією з поставлених завдань була русифікація краю. У листопаді 1831 У Києві була створена комісія на чолі з В. Кочубеєм, завданням якої було приведення західних губернією у відповідність з усією іншою імперією. За кілька місяців закрили всі польські школи, а шкільне навчання перевели на російську мову. У Кременці закрили знаменитий польський ліцей.
Генерал-губернатор Поділлі і Волині Д. Г. Бібіков за період 1837-1852 рр. перетворив Київ на бастіон російської культури і твердиню царської армії. Звідси виселялися українські купці і запрошувалися великоруські. Спираючись на величезну армію, Бібіков видав указ, що позбавив 60 т. Польських шляхтичів дворянських грамот. Багатьох вислали вглиб Росії, 3 т. Конфіскованих володінь були перетворені на військові поселення. Скасування Литовського статуту в 1842 р (разом з більш ранньої скасуванням Магдебурзького права) позбавляло українські землі західної юридичної форми.
На тлі репресій і насильницької русифікації в Російській імперії утверджується концепція “великої російської нації”. Цензурі наказувалося не допускати в українській літературі “переважання любові до батьківщини” над любов’ю до імперії. Політично неблагонадійним вважалися всі, хто цікавився українською старовиною. У московському університеті всерйоз говорили про те, що української мови не існує, а є тільки зіпсована поляками російська.
Поступово складається уявлення про “малоросах”, як про представників нижчих класів, культурні особливості яких значно поступаються великоросійським. Вплив українського бароко та Києво-Могилянської академії на становлення російської імперської культури було до того часу геть забуто і навмисне замовчувалося. Формується так званий “малоросійський менталітет”, коли успішні представники України прагнули підкреслити свою “російськість” і нарочито зневажливо висловлювалися про “малоросах”.
Яскравим прикладом цього “малоросійського менталітету” може служити І. Ф. Паскевич, який походив з козацького старшинського роду, князь, генерал-фельдмаршал, який прославився не тільки своїми діями під час Вітчизняної війни 1812 р, але також на Кавказі і придушенням польського повстання 1830- +1831 рр., зокрема взяттям Варшави.
У 1839 р почалася компанія перетворення уніатів у православні. До цього часу у Волинській, Подільській губерніях і Білорусії налічувалося 2000000 уніатів. Д. Г. Бібіков практично знищив уніатську церкву, яка збереглася тільки в околицях Холма.
З позитивних результатів діяльності Бібікова було заснування в 1843 році Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів (Археографічна), яка хоч і була спрямована на виявлення доказів, що Правобережна Україна з давніх часів була російської, але об’єктивно це стало першим систематичним зборами українських архівних документів. Туди увійшли архівні зібрання присутствених місць і монастирів Київської, Подільської та Волинської губерній, кременецького, луцького і володимирського повітових судів, собору Почаївської лаври, римсько-католицької консисторії, архіву колишньої уніатської митрополії в Радомі, а також від багатьох поміщиків Київської, Подільської та Волинської губерній.
Більш спірними були результати запровадження так званих “інвентарних правил”, що фіксували панщину (дні і порядок), отменявших натуральні побори і обмежували права власників над їх селянами. Хоча це були напівзаходи на шляху ліквідації ненависного кріпацтва, але нові правила тільки підбурили бунти селян, толковавших їх по-своєму і охопили в 1855 р половину Київщини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)