Святкуємо в січні

Л. Яцкова,

Вчитель української мови та літератури

Хмельницька обл.

… Прийдуть до тебе три празники в гості:

А що перший празник – святее Рождество,

А що другий празник – святого Василя,

А що третій празник – святе Водохреща!

Традиційно на січень припадає найбільше свят. У зимовий період селяни могли трішки відпочити від тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської. Тому вільний час заповнювали різними формами дозвілля.

Упродовж усіх Різдвяних свят, які тривали два тижні, в кожній господі тричі варили кутю – Багату (6 січня, Святвечір), Щедру (13 січня, передноворіччя) і Голодну (18 січня, напередодні Водохреща). Вже сам обряд готування обрядової страви говорить про його високе символічне значення. На жаль, для більшості сучасників він майже не знаний.

Напередодні Різдва кожна родина готувала першу кутю. Традиційно для неї використовували ячмінь або пшеницю. Спершу зерно підсушували, а потім піхали (товкли) у ступі, решетували і знову підсушували. Приправлене збіжжя ставили у добре напалену піч, щоб воно упріло. Надвечір господар ішов до стайні, наскубував пахучого сіна і, внісши до хати, робив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: “Сьогодні в нас узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття!” Кутю, присмачену медом, чи маком, чи іншими лакітками, в кубельце несла дитина – чиста душа, примовляючи речитативом: “Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли”.

Святвечір, або Вілія, або Багата кутя, – чисто родинне свято. Як правило, його справляли ввечері, коли за обрядовим столом збиралися лише члени сім’ї. Господиня мала наготувати дванадцять різноманітних пісних страв, найголовнішими з яких були кутя та узвар. Потім діти несли вечерю до хрещених батьків, оббігали рідних і близьких сусідів з колядками, які були і залишаються величним поетичним дійством.

РІЗДВЯНЕ ДІЙСТВО

Різдво – одне з найбільших релігійних свят, яке символізує народження Ісуса Христа. Як стверджує християнське вчення, Діва Марія народила сина і сповила його в яслах. Від того і червоний кут, в якому тримають кубельце з кутею та узваром, у народі ще називають “яслами”. А в дохристиянський період це було свято народження Сонця – Коляда.

Так уже повелося, що в переддень Різдвяних та новорічних свят кожен намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали: “Хто одіб’ється від сім’ї, той цілий рік блукатиме манівцями…”

З Різдвом пов’язано чимало прислів’їв. Ось деякі з них.

– На Різдво обійдеться без паски, а про мак буде й так, а без олії не зомлію.

– Обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великдень без куті.

– Який день Різдва, такий і на Петра (12.07), бо як по Різдвові, так і по Петрові.

– Дми не дми – не до Різдва йде, а до Великодня.

– Дуй не дуй, а вже не до ковбаси, а до яєць іде.

– Не дивниця, що на Різдво метелиця.

– За різдвяним днем віщували погоду і врожай.

– Якщо сонячний день – дорід на хліб.

– На Різдво йде сніг – заврожаїться озимина.

– Зелене Різдво – білий Великдень.

– Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил.

– На деревах рясний іній – защедрить озимина.

– В який день тижня Різдво, в такий треба починати жнива.

– В який день Різдво, в такий Новий рік і Петра.

– Щоб вродили коноплі, жінкам негоже спати всю ніч.

– Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.

На Святвечір в кожній оселі ставало затишно й урочисто: над вікнами палахкотіли вишиті рушники, на покуті, в кубельці з пахучого сіна, гостював горщик із кутею, а поруч із ним – дідух – тугий житній чи пшеничний сніпок, обрамлений кольоровими стрічками.

З початком Різдва вже можна було вживати скоромне, тому до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м’ясних страв. Адже на Різдвяні свята було заведено ходити один до одного в гості. Правда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів. Особливо це стосувалося жінок. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно “приносила лихо”, а тому, запримітивши “небажаних гостей”, замикали двері. Коли ж оселю до обіду відвідував чоловік чи хлопець, його намагалися почастувати.

Тільки пополудні літні люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні – пізнього святвечора). На Поділлі робили це лише другого дня свят.

Кожен, хто народився і виріс у селі, пам’ятає про-стеньку, але таку милу серцю колядку:

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така –

Дайте, дядьку, п’ятака!

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, тобто керівника, міхоношу, “козу”, “пастуха” тощо. “Козу” одягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема супроводжували ватага циган, ведмідь, лікар, єврей, смерть з косою… Проте обов’язковим атрибутом мала бути рухома багатокутна звізда, яку постійно носив ватага (“береза”). Заходячи на подвір’я, колядники просили дозволу і, коли господар зголошувався, починали забавну виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти. Зичили їм щастя і здоров’я. Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти “оживити дзвінкий голос”. Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, “ненароком” обливали міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

У деяких місцевостях України крім хлопчачих були й дівочі ватаги. Вважалося, що чим більше колядників одвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віншувальників намагалися відповідно ощедрити. Отримані продукти і гроші молодь віддавала на “великі вечорниці”, які справляли 8 січня. Це були чисто молодіжні розваги. А тому, якщо на них приходив хтось з чоловіків, то над таким вчиняли різноманітні глузди й виганяли, бо, за повір’ям, Мати Божа народила сина без чоловіка. В селах, як правило, організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко спалахували сутички чи своєрідні змагання. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість.

Ось один із варіантів колядування на Різдво.

Під супровід троїстих музик простує селом ватага колядників. Попереду – Береза із прилаштованою на палиці рухомою зіркою. Слідом, розмахуючи передніми ніжками, прошкує невгамовна Коза. Гостроверхими рогами вона намагається буцати своїх сусідів – Пастуха, Цигана, Міхоношу, Вовка, Зайця, Лікаря та інших колядників.

Заходячи на обійстя, кілька хлопців гучно заспівують:

Ой чи є, чи нема

Пан господар вдома?

Решта відповідають:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Пан господар вдома?

Заспівувачі продовжують:

Ой нема, ой нема –

Він поїхав до млина,

Пшениченьки спетлювати,

Меду-пива купувати.

Меду-пива купувати,

Колядників частувати.

Коли з хати виходить господар, Береза запитує:

– Чи дозволите у вашій хаті заколядувати?

Після ствердної відповіді хазяїна оселя оживає багатоголоссям.

Ой наш братчику, сідай коло нас,

Будемо тобі гарно співати,

Гарно співати, колядувати.

Сідай коло нас й не сам собою,

Й не сам собою – з господинею,

З господинею та з діточками.

Та з діточками, та з овечками,

Та з овечками, та й з коровками,

Та з коровками, і з кониками.

Та з кониками, та із пчілками,

Із судинною, із худібкою.

Береза виходить поперед гурту, тричі стукає у долівку звіздою і мовить:

– Ми завітали до вас, щоб завіншувати цю оселю та її господарів з Різдвом Христовим і наступаючим Новим роком.

– Дякумо за увагу, – низько кланяючись, відповідають господарі.

І знову хату заповнює розлога мелодія:

Прийшли щедрувати до вашої хати.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Тут живе господар – багатства володар.

Щедрий вечір, добрий вечір!

А його багатство – золотії руки.

Щедрий вечір, добрий вечір!

А його потіха – хорошії діти.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Господар, уважно вислухавши подаровану йому колядку, доброчинно дякує. А колядники вже звертаються до господині:

Ой ясна, красна на небі зоря,

А ще найкраща у дядька жона.

По двору ходе, ключики носе,

До них говоре, ключиків просе:

– Ключики мої ясні, голосні,

Не дзвоніть же ви та й голосненько,

Бо мій миленький та й стурбований

Вчора звечора з торгу приїхав.

Привіз він мені три подарочки:

Перший подарок – тонкий серпанок,

Другий подарок – лисяна шуба,

Третій подарок – шовковий пояс.

Тонкий серпанок від сонця сяє,

Лисяна шуба слід замітає,

Шовковий пояс клуби встеляє.

Ой гарна, гарна у дядька жона:

На дворі ходить, як місяць сходить,

У хату ввійшла, як зоря зійшла,

За стіл сідає, як сонце сяє.

Не садіть жону коло віконця,

Коло віконця, коло дірочки,

Бо вкрадуть жінку замість дівочки.

Жінці, що живе без чоловіка, співають такої:

Ой ясна, ясна на небі зоря,

А іще краща господинонька.

І красовита, і грошовита,

По двору ходить, як сонце сходить.

А в хату ввійде, як зоря зійде.

А заговорить, як дзвін задзвонить.

Як засміється – гай розів’ється,

Як зажартує – коня дарує.

А вдома нема – десь у короля,

Шиє кожуха королевичу.

А на рукавці – сиві голубці,

А на пазусі – різнії квітки,

А на комірці – райськії пташки.

Сиві голубці як не загудуть!

Різнії квітки як не зацвітуть!

Райськії пташки в поле полинуть!

Для старенької бабці теж знаходиться колядка:

Чи вдома, вдома пані бабуня?

Що ж вони роблять, що ж вони діють?

А вони діють – золото віють,

Золото віють, срібло палають.

Ой прийшли до них онученьки їх:

– Дайте, бабуню, хоч одвійочку,

Хоч одвійочку, хоч одмірочку,

А ми понесем до золотаря,

Зробим віночки на головочки.

Колядка для парубка:

Ой в полі, в полі на суходолі,

Ой там ходило стадо коників.

Стадо коників – сиві, булані,

А межи ними один біленький.

Ніхто коника не може зловить.

А зловив його молод Іванко.

Уловив коня та за гривочку,

Закинув ніжку та на спиночку.

Поїхав собі в чужі городи.

Стрічає ланів із трьох городів.

Один пан каже: “То місяць сяє”.

Другий пан каже: “Сокіл літає”.

Третій пан каже: “Син мій гуляє.

А місяць сяє поміж зірками,

Сокіл літає поміж галками,

Мій син гуляє поміж дівками…”

Дівчині колядують так:

Ой ясна-красна в лузі калина,

Щедрий вечір, добрий вечір!

(Після кожного рядка)

А ще кращая в батька дитина.

По двору ходить, як місяць сходить.

Ой і то ж вона рано вставала,

Рано вставала, свічі сукала:

При першій свічі косу чесала,

При другій свічі сукню убрала,

При третій свічі до світлоньки йшла.

До світлоньки йшла, як зоря зійшла.

В світлоньку ввійшла – паничі сидять,

Паничі сидять, шапки знімають,

Шапки знімають, її питають:

– Чи ти царівна, чи королівна?

Я ж не царівна, не королівна,

Я в батька дочка, – як паняночка! – А за цим словом святкуй здорова, Сама собою і з своїм родом!

Поки той, кого віншували останньою колядкою, дякує за привітання, колядники роблять півколо, на середину виходить Береза і заспівує:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Гурт відповідає урочистим приспівом:

Радуйся! Ой радуйся, земле,

Син Божий народився!

Далі ватаг продовжує:

Застеляйте столи та все килимами.

З ярої пшениці кладіть паляниці.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості:

А що перший празник – святее Рождество,

А що другий празник – святого Василя,

А що третій празник – святе Водохреща!

Господар частує колядників, незабаром знову лунає колядка:

По всьому світу стала новина:

Діва Марія Сина родила,

Сина породила, в ясла положила

Господнього Сина.

Діва Марія Бога просила:

– Чим би я свого Сина сповила?

Ти, Небесний Царю, зішли мені дари

Цьому Господарю.

Злетіли Ангели з неба до землі,

Принесли дари Діві Марії:

Три свічки воскові ще й ризи шовкові

Ісусові Христові!

І ще одна:

Нова радість стала, яка не бувала –

Над вертепом звізда ясна весь світ осіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік пеленами убого повився.

Пастушки з ягнятком перед тим Дитятком

На колінця припадають, Царя Бога величають.

Так і ми співаймо, Христа величаймо,

Із Марії рожденного смиренно благаймо:

– Просим тебе, Царю, Небесний Владарю,

Даруй літа щасливі цього дому господарю.

Даруй господарю, даруй господині,

Даруй літа щасливії всій славній родині.

На середину оселі вискакує Коза, яка весь цей час когось буцала, а за нею – Пастух і Циган, потім Вовк і Заєць. Вони пританцьовують і виконують усе, про що колядники співають:

Ой ти Козонько, ти розходися,

Ти розходися, розвеселися.

При цьому дому, при господарю,

Його барині-господарині,

Його діточках – дрібних зірочках.

Ходила Коза, блудила Коза

На щирих борах, на крутих горах.

На горі Вовчок з Вовченятами,

В долині Коза з Козенятами.

Ой Вовчок-Вовчок за Козу чок-чок,

А Вовченята – за Козенята.

Де взявся Заєць, став Козу лаять:

– Дурная Коза, нерозумная,

– Своїх діточок не накормила.

А Коза в куток, вхопила серпок,

Та й по полю скок – нажала снопок,

Та й змолотила, коржів напекла,

Своїх діточок та й накормила.

А у Снітівці всі люди стрільці,

Стрілили Козушку у правее вушко.

– Птруць, Коза впала і хвіст задрала! – скрикує Циган.

Усі кидаються до тварини, обступають її. Голова у Кізки повисла на тулуб, схилилася як нежива, опустилися ратиці, а потім бубуць – і впала на долівку. Циган, що тримав її на ланцюжку, схопившись за голову, почав бігати довкола, припадати до тіла, прислуховуючись, чи дихає вона.

– Ой, така ж добра тварина була, – каже Пастух, підходячи ближче, – і розумна, і вдатлива, і до харчів не вибаглива. Ой батечки, що ж тепер будемо робити?! Що тепер Дідові скажемо?!

Колядники сумно хитають головами і лишень розводять руками.

До Кози проштовхується Дід, схиляється над нею і плаче:

– Козо моя, козонько,

Червоная розонько!

Лежиш ти, не дишеш,

Тільки хвостиком колишеш!

З горки на горку скакала,

Копиточки позбивала,

Нежива стала!

– Дохтора треба, Дохтора! – кидається Циган до господаря. – Покличте Дохтора! – тоді знову йойкає, бігаючи довкруж Кози і Діда. Але сіра, відкинувши ратиці, лежить нерухомо.

Раптом хтось з гурту сповістив:

– А ось і Дохтор з’явився…

– Ведіть його мерщій сюди! – замахав руками Циган.

Колядники розступилися. Поправляючи пенсне, погордно прошкує Лікар у білому халаті з шапочкою на голові. Він зупиняється і мовить, картавлячи:

– Я – Лєкар-аптекар. Що тут у вас скоїлося?

– Кізка наша захворіла, – слізно припадає побіля нього Циган. – Ледве дихає…

– Зар-га-аз перевіримо,- гордо стверджує Лікар-аптекар і зі своєї похідної валізки витягає слухавку та й починає обстежувати хвору тварину.

– Ов-Вс, – хитає головою.- Надії на виздоровлення ніякої – мусите Кізку дорізати!

Циган і всі присутні починають слізно впрошувати Лікаря, аби той допоміг якось врятувати життя Кізоньці. Виждавши хвилину-другу, доки вгомоняться люди, він змахує правицею:

– Гаразд, спробую!

Діставши з валізи великого шприца, лікар наповнює його рідиною і робить укол. Але Кізонька лежить нерухомо. Тоді Міхоноша промовляє:

– Дайте Козі сала, щоби Коза встала!

– Дайте Козі масла, щоб ся Коза спасла! – каже Пастух.

– Дайте Козі сира, щоби була сила! – виє Вовк.

– Дайте ще й гороху, щоб не було вроку! – мовить Заєць.

Господар виносить різні гостинці. Дід і каже:

– Господар іде, пожитки несе!

Ой устань, Кізонько, та й отрусися, По всьому дому розвеселися. Коза ворушиться, зводить голову.

– Ожила! – кричить на радощах Циган і кидається до Діда.

– Наша Кізонька жива! – веселиться гурт.

Подякувавши Лікареві-аптекареві, Циган хвацько стьобнув тварину пужалном, і вона тут же звелась на ноги, почала пританцьовувати. Коло нараз розширилося.

Троїсті музики вдарили величальної, і всі присутні почали танцювати, приспівуючи:

Гоп-гоп, Козуню, гоп-гоп, сіренька,

Ой розходилась, розвеселилась.

Ой розходилась, розвеселилась

По всьому дому, по веселому.

Де Коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає.

Де Коза ногою, там жито копою,

Де Коза рогом, там жито стогом.

Де Коза туп-туп, там жита сім куп,

Де Коза хвостом, там жито кустом.

Скачи, Козуню, скачи, небого,

Заробим собі півзолотого,

Мірку пшениці на паляниці,

Мірочку гречки на варенички.

Грудочку кашки, кільце ковбаски,

Ще до причинку – грошей торбинку.

Ой ти, Козонько, та й не пишися,

А господарю в ноги вклонися,

Щоб йому були воли й корови,

Щоб усі в хаті були здорові!

Коза тричі кланяється господареві, господині, дітям, а ті, дякуючи, обдаровують колядників. І поки Міхоноша складає зароблені припаси, лунає величальна:

Слава нашим господарям,

Що так гречно нас приймали.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Що так гречно нас приймали,

Медом-пивом пригощали.

Всі ми раді в цьому домі

Веселенько погуляти.

Та на цей раз вибачайте –

Нам пора вже вирушати!

Колядники по черзі промовляють:

– А за цими словами в дзвіночки дзвоним!

– В дзвіночки дзвоним, а всім ся клоним!

– Щастям, здоров’ям, ще й віком довгим!

– Ще й віком довгим, прибутком добрим!

– Від нині за рік та від року повік!

– Христос народився! Славімо його!

Веселий гурт покидає оселю, співаючи:

Бувайте, бувайте, нас не забувайте, Лихими словами та й не споминайте! Але споминайте добрими словами, Щоб були здорові многії літа ми!

НОВИЙ РІК

“Це свято для всіх і для кожного зокрема. Вступаючи в новий відлік часу, ми маємо освятитися найкращими почуттями, побажати одне одному щастя, здоров’я, голубого неба над оселею, статків і злагоди в родині. Саме такими спонуками і була пройнята світська обрядовість зустрічі Нового року в Україні – горщиком куті на покуті, щедрим житнім засівом сусідської домівки, величальною щедрувальницькою піснею на честь господаря й господині та їхніх діточок. Лише тоді, коли ми повернемося до своїх духовних джерел, яскравий освіт новорічної ялинки стане справжнім святом в оселі, запам’ятається на все життя нашим дітям, котрі однесли на найпочесніше місце в хаті найбільшу святість – хліб. Тож нехай ота приповідка “Несу кутю на покутю…” щорічно дзвенить з дитячих вуст як молитва в кожному домі, у кожній оселі рідним словом і неложними вустами!” (Василь Скуратівський).

У переддень Нового року готували другу – Щедру – кутю. Вона не мала такої великої кількості страв, але обов’язково були ковбаси, смажене м’ясо, печеня, локшина або “макаран”, пироги, вареники з сиром і обов’язково млинці як прообраз сонця.

Оскільки за християнським календарем 13 січня – день преподобної Меланії Римлянки, то його називають Маланкою.

Увечері підліткові дівчатка поодинці чи гуртом обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати, тобто заспівати величальних пісень господарям, а ті в свою чергу обдаровували їх смачними гостинцями.

І лунало селом:

Щедрий вечір! Добрий вечір!

Добрим людям на здоров’я! (Повторюється за кожним рядком.)

Чи дома, дома пан господар?

Ой я знаю, що він дома,

А сидить він на кінці стола.

А на йому шуба люба,

На поясі калиточка,

В калиточці сім шелягів,

Сьому, тому по шелягу,

А нам, дівчатка, по пирогу.

Або:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати:

– Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей.

Хоч не гроші, то полова,

В тебе жінка чорноброва. –

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Далі щедрували господині:

Ой знати, знати, що за господиня,

Щедрий вечір, що за господиня.

В неї челядка вся в золоті ходить,

Щедрий вечір, вся в золоті ходить.

В неї коники все воронії,

Щедрий вечір, все воронії.

В неї возики все кованії,

Щедрий вечір, все кованії.

Якщо в господі ріс хлопець, йому співали так:

Ой в лужку, в лужку, на жовтім піску…

Приспів:

Щедрий вечір! На жовтім піску. (2)

Стоїть деревце, тонке, високе.

Гей, на деревці сам сокіл сидить,

Сам сокіл сидить, далеко глядить.

Далеко глядить – в море синєє.

На тому, морі човник плаває.

А в тому човні дитя білеє,

Дитя білеє, дитя милеє.

Та то не дитя – молодий козак.

Молодий козак стружечки стружить,

Стружечки стружить, столи застилає,

Столи застилає ще й пісню співає.

Ця щедрівка – для дівчини:

А в ліску, ліску, на жовтім піску,

Там дівчина мала-невеличка,

Невеличка, сама робітничка.

Сиділа вона на підганнячку,

Свому милому сорочку шила,

Сорочку шила, шовком вишивала.

А на комірці – ясний місячик,

А на чехолках – ясні зіроньки,

А на пазушках – сиві голубоньки.

Ясний місячик ясно засвітить,

Сиві голубки гарно полинуть.

Полинуть вони на густі села,

На густі села, сині озера.

Сивий соколе, приплинь до краю,

То я же тобі косу розчешу.

Косу розчешу, шовком приплету.

Але головні святочні дійства належали парубочим та дівочим Маланкам.

Хлопці вибирали з-поміж себе найбільшого витівника і перевдягали його в жіноче лахміття – це і була Малайка. Звеселяти народ своїми жартами вибиралися й інші персонажі: Циганка чіплялася до всіх перехожих, щоб поворожити, Циган пропонував обміняти коней, Ведмідь запрошував у танок, Коза грала на скрипочці, а цибатий Журавель вибивав на бубні. На таку виставу, бувало, збиралося все село. Але тривала вона недовго – ватаги розходились по оселях, де були дівчата.

Підходили до обійстя, співаючи:

Ой господарю, господарочку,

Пусти до хати Маланочку,

Наша Маланка усе вміє –

Як помастить, так помиє.

Стоять миски під лавкою

Та заросли муравкою.

Стоять горшки під другою

Та заросли осокою.

Заходячи до хати, хлопчача ватага робила шарварок. Особливо непосидючою була Маланка – вона розкидала сміття, заглядала в мисник, щоб відшукати глечик з молоком і побілити ним припічок тощо. Тому завбачливі господарі заздалегідь приховували всяке господарське начиння.

Поки Маланка бешкетувала, гурт приспівував:

Наша Маланка – господиня,

На ополонці ложки мила.

Приспів:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

На ополонці ложки мила,

Ложку, тарілку упустила.

Ложку, тарілку доставала,

Шовковий фартух замачала.

– Ой повій, вітре, сюди-туди,

Висуши фартух та й із води.

Повій, вітроньку, крізь ворота,

Висуши фартух краще злота.

Ой повій, вітре, буйнесенький,

Висуши фартух білесенький.

Господарі, обдарувавши Міхоношу, запрошували хлопців до столу.

Серед дійових осіб дівочих ватаг були тільки дві персони: Маланка, вбрана, як молода на весіллі, і Василь – переодягнена в парубка дівчина, на якій були жупан, шаровари, шапка та чоботи. На відміну від парубків, дівчата не заходили до осель, а щедрували під вікнами:

Ой та учора ізвечора

Пасла Маланка два качура.

Ой пасла, пасла, загубила,

Ішла додому, заблудила.

Ой приблудила в чисте поле,

А там Василько конем оре:

– Ой ти, Василю, Василечку,

Виведи мене на стежечку.

Буду тебе шанувати,

Щонеділеньки прибирати.

Щонеділеньки прибирати,

За головоньку затикати.

Господарі виходили з хати і ощєдровували скарбника грішми – “Маланціна вінок”.

Опівночі закінчували щедрувати, оскільки закінчувався Щедрий вечір – наставав Новий рік.

Упродовж тисячоліть Новолітування чотири рази зміщували в часі: дайбожичі святкували його весною, з прийняттям християнства перенесли на осінь, пізніше – на 1 січня за старим стилем (за новим – 13 січня) і, нарешті, на 1 січня за новим стилем. Але загальна обрядовість залишилася більш-менш сталою.

Як тільки закінчувалися “латки” – спільна вечеря, яку справляла молодь на отримані від щедрування продукти, – дівчата йшли ворожити, а хлопці – “красти ворота”.

З приходом Василя (14 січня) хлопчики одягали святкове вбрання, брали спеціально виплетену рукавицю, наповнювали її житнім чи пшеничним зерном і, ставши перед образами, засівали спочатку власну оселю:

– На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем!

Батьки ощєдровували юних посівальників грішми, і тоді вони, починаючи з крайньої хати, оббігали сусідські оселі. Кожен намагався засіяти якнайпершим, щоб отримати найкращий подарунок.

Засівалок було дуже багато, от найпоширеніші з них:

Ходить Ілля на Василя,

Несе (тугу метяную.

Туди махне і сюди махне:

У полі ядро, а вдома добро.

Зроди, Боже, жито, пшеницю,

Усяку пашницю!

***

Василева мати пішла щедрувати,

На новее літо роди, боже, жито,

Жито і пшеницю, всіляку пашницю.

Із колосочка – жита мірочка,

А із снопочка – цілая бочка.

В діжечці схід – а на столику спір,

А нам винесіть пиріг.

***

Сію, вію, посіваю,

З Новим роком поздоровляю!

Щоб бу. :о у вас щороку

І в стіжку, і в мішку,

І в коморі, і в оборі,

В ложці, в мисці,

І в колисці!

Діти посівали вдосвіта, а дорослі – вдень, одвідуючи один одного. Але вони не засівали оселю, а притрушували господарів, приказуючи:

Сійся, родися, жито, пшениця,

І всяка пашниця.

На щастя, на здоров’я, на Новий рік,

Щоб краще родило, як торік:

Часник – як бик, цибуля – як дуля,

Коноплі – по стелю, льон – по коліна,

Щоб вас, хрещених, голова не боліла!

З Новим роком!

Господарі намагалися зібрати все зерно від посівальників і підгодувати птицю, “щоб краще неслася та справно вилуплювались курчата”.

Вдень на Новий рік селом ходили ватаги – “перевдягнені мандрівники” (на зразок Маланок). Серед них обов’язково були Василь, Маланка, Дід та Баба, Циган тощо. Вони брали з собою козу, коня, плуга чи рало, серпа та цурку. Заходячи на подвір’я, вчиняли новорічний засів: орали і засівали сніг, а потім волочили. Зайшовши до оселі, проводили різноманітні жартівливі дійства – кропили присутніх водою, розмальовували комина, мастили глиною господарські речі, “розмовляли” з піччю, замітали навиворіт долівку, вчиняли “сварки” й “мирові”, а наостанок вимагали могорич. Нерідко в хату заводили справжніх коня чи козу. Присутність цих тварин цілком зрозуміла: коза у наших пращурів символізувала добробут і врожай. Згадаймо: “Де коза ніжками, там врожай стіжками”, а кінь уособлював силу й вірність.

Обряд новорічного засівання прийшов до нас із дохристиянських часів і вірувань, адже наші далекі предки відзначали новолітування весною – напередодні посіву зернових. Тому переважна більшість символів і дійств досі зберігає прадавнє, дайбозьке коріння.

ГАРДАНЬ ВОДУ РОЗЛИВАЄ…

Завершальним акордом Різдвяно-новорічних свят є Водохреща (Йордань, Гардань) – 19 січня.

А передувала цьому святу Голодна кутя (18 січня). Називається вона так, мабуть, тому, що від Святої вечері й аж поки не посвятять воду в річці усі люди говіли – не їли. Готували, як і на Багату кутю, лише пісні страви, але в меншій кількості. Обряди цього Святвечора в різних регіонах України дещо відрізнялися один від одного: тут і спалювання Дідуха, і освячення всього обійстя свяченою “вечірньою водою”, і “закликання морозу”. А після вечері – “проганяння куті”.

Прихопивши макогони, одні члени родини виходили на вулицю і стукали ними у ворота і тини, вигукуючи:

– Геть, кутя, з покутя, а ти, узвар, іди на базар!

Інші брали горщики, в яких варилася кутя, і, проказавши те ж саме, розбивали їх об ворота. Діти ж постукували паличками в причілковий кут і накликали:

Тікай, кутя, із покутя,

А ти, узвар, іди на базар!

Паляниці, лишайтеся на полиці,

А Дідух – на теплий дух.

Щоб покинути кожух!

Здебільшого на Голодний Святвечір закінчували колядувати. Гарданські колядки та щедрівки дещо відрізнялися від різдвяних та новорічних. Як і раніше, віншували господарів, але особливими були щедрування для дівчат і парубків.

І бриніло над селами:

Прилетіла сива зозуленька.

Приспів:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Усі сади та і облітала,

А в одному та і не бувала.

А в тім саду три тереми:

У першому – красне сонце,

У другому – ясен місяць,

А в третьому – дрібні зірки.

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки.

Стала вона щебетати,

Господаря викликати.

Господарям, які не мали дітей, щедрували так:

Ой добрий вечір, господароньку,

Ми – в тебе, ми – в тебе,

Просив тя Господь на порадоньку

До себе!

Обіцяв тобі сто кіп житечка

Вродити, вродити.

Дай же ти, Боже, в щасті, здоров’ї

Прожити!

Віншівка повторювалася дослівно декілька разів, змінювалася лише назва збіжжя, яке обіцяв “вродити” Господь С пшениці, ячменю, вівсику, гречечки…).

Щедрівка парубкові:

Гардань воду розливає –

Василько коней напуває,

Під ним ся ледок заломляє.

Крикнув-покрикнув до батенька

(матінки, братика, сестрички) –

Батенько чує, та не рятує.

Гардань воду розливає,

Василько коней напуває,

Під ним ся ледок заломляє.

Крикнув-покрикнув до милої –

Миленька чує, біжить, рятує.

Щедрівка дівчині (на ту ж мелодію):

Ой на річці, на Гарданиці

Прала Ганнуся хустки в кирниці.

Прала, прала, біль білила

Та й до батенька

(матінки, братика, сестрички)

Голосила:

– Приїдь, батеньку,

По біль біленьку

Та й по мене молоденьку!

А батенько відмовляє:

– В мене коні не ковані,

В мене сани поламані!

Ой на річці, на Гарданиці

Прала Ганнуся хустки в кирниці.

Прала, прала, біль білила

Та й до милого голосила:

– Приїдь, миленький,

По біль біленьку

Та й по мене молоденьку!

А миленький не відмовляє –

По Ганнусю приїжджає.

І ще одна для дівчини:

Ой на гороньці дві зозуленьці

Кували, кували,

Третя – Галюся – посередниці

Льон брала.

Ой брала, брала, рівно складала,

Рівненько, рівненько,

Щоби ся було аж до батенька

(матінки, братика, сестрички, милого)

Видненько.

Ой чи видненько, чи не видненько –

Я знаю, я знаю:

Я свого батенька

(матінку, братика, сестричку, милого)

В темнім лісочку по голосочку Пізнаю!

З Водохрещами пов’язують хрещення Ісуса Христа в річці Іордан. Тому в усіх селах, де були церкви, святили воду. Зранку чоловіки йшли до річки чи ставка, вирубували з льоду хреста (“Йордана”), ставили поруч з ополонкою і обливали червоним буряковим квасом. Під обід священик, виголосивши молитву, освячував воду, занурюючи в неї срібного хреста. Після цього випускали в повітря кілька пар голубів і вчиняли гучну стрілянину з холостих набоїв – “розстрілювання Коляди”.

Дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, щоб щоки були рум’яними. Освячена в цей день вода вважалася цілющою, тому в кожній хаті впродовж року мала обов’язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою.

Протягом усіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки. А ще до Водохрещ намагалися не полоскати у воді білизну, бо “там чорти сидять і можуть вчепитися”. Люди вірили, що, як тільки священик опускав хреста у воду, вся нечиста сила вистрибувала геть і залишалась назовні доти, доки котрась із жінок не приходила прати, тоді та нечисть знову пірнала у воду. Саме тому жінки не ходили з білизною до річки ще впродовж тижня по Водохрещах.

Майже по всій Україні на Гардань уже не колядували. Натомість священик обходив своїх парафіян, окроплював свяченою водою житло і малював хрести на дверях. Але на Буковині парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень:

Гей, ти, пане господарю,

Щасти, Боже, із Йорданом,

І з водицев, і з царицев,

З усім домом, з усім добром,

І з твоєю дружиною,

І з твоєю челядкою,

І з синами-соколами,

І з дочками, як чічками.

Господарю, як королю,

Щасти, Боже, з усім двором,

І з челядкою багатою,

І з роями, і з ланами,

І з сусідами, і з панами,

І з Господом Христом Богом,

На здоров’я, на літ много!

“От і прийшов час, коли три найбільші свята зимового циклу – Різдво, Новий рік та Водохреща з цікавими дійствами, різноманітними обрядами й веселими розвагами – закінчили свій лік, – згадує Василь Скуратівський. – Які гарні в нас народні звичаї. Жити б їм та й жити! Адже що є краще, коли в оселю напередодні Різдвяних та новорічних свят приходять колядники з найшляхетнішими побажаннями:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!”

У роботі використано власні записи фольклору від подолян і таку літературу:

* Календарно-обрядові пісні. – К.: Дніпро, 1987.

* Скуратівський В. Дідух: Свята українського на-роду. – К.: Освіта, 1995.

* Скуратівський В. Місяцелік: Український народ-ний календар. – К.: Мистецтво, 1993.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)