СВОЄРІДНІСТЬ УТІЛЕННЯ ЛЕГЕНДИ ПРО МАРУСЮ ЧУРАЙ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ЛІНИ КОСТЕНКО

Роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” стан справжньою перлиною української літератури XX ст., зокрема періоду “шістдесятництва”, якому була притаманна відкритість для вирішення всіх світових проблем, зануреність у відображення найменших порухів людської душі.

На думку В. Брюховецького, твір Ліни Костенко “по суті, не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу”.

Про Марусю Чурай не залишилося, на жаль, жодного документального свідчення. Традиційно її називають “дівчиною з легенди”. Щоправда, досить значна кількість переказів та легенд, що побудовані на спільній сюжетній канві, окремі факти з усної народної творчості, такі, наприклад, як згадка в одній із пісень Чурая, як гадають, батька Марусі (“Орлику, сизий, орлику, молодий Чураю!”), наявність у піснях, що приписуються Марусі Чурай, окремих біографічних деталей, відомих нам із переказів і легенд про неї, урешті-решт глибока зацікавленість особою Марусі першого видатного українського прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, який зібрав багато свідчень про неї і навіть мав її портрет, – усе це і не тільки це дає підстави вірити в реальне існування Марусі Чурай. А в тому, що не збереглося документальних матеріалів про неї, винна нелегка історія нашого краю, через яку пропало безліч архівів.

Відомо, що на основі народних оповідань про Марусю Чурай було створено чимало біографічних нарисів, повістей та драматичних творів. Статті про “імпровізаторку малоросійських пісень і одну з кращих співачок свого часу” були вміщені в кількох біографічних та бібліографічних словниках. У 1839 р. російський письменник О. Шаховський видав історичну повість “Маруся – малороссийская Сафо”, але й ця повість творилася на підставі легенд та переказів. У 1877 р. вийшов нарис О. Шкляревського “Маруся Чурай (Малороссийская певунья)”, але й у його основу, як доводять учені, лягли не історичні факти, а фольклорні перекази та названа повість “Малороссийская Сафо”. Подібне можна сказати й про драму українського драматурга Г. Бораковського “Маруся Чурай – українська піснетворка”, яка вийшла 1888 р. Свідчення істориків В. Модзалевського, П. Владимирова, М. Голіцина теж базуються не на документальних даних, а на припущеннях. Дещо пізніше В. Самійленко створив присвячену легендарній народній співачці драматичну поему “Чураївна”, Ольга Кобилянська написала чудову повість “В неділю рано зілля копала”, але літературна традиція – від Л. Боровиковського до М. Старицького – у трактуванні сюжету Марусі все далі відходили від лінії дівчини-піснетворки.

У 1974 р. в київському видавництві “Дніпро” вийшов збірник “Дівчина з легенди Маруся Чурай” із текстами пісень, що їх народна пам’ять приписує Марусі Чураївні з Полтави. Серед них “Ой, не ходи Грицю…”, пісня про дівчину, яка отруїла свого коханого за зраду.

На основі фольклорних матеріалів та авторських досліджень, здійснених у минулому, Г. Клочек склав уявну біографію Марусі Чурай. Маруся нібито народилася в Полтаві приблизно 1625 р. Хата її батьків стояла на березі Ворскли. Нині приблизно можна визначити це місце, бо знаходилося воно недалеко від Хрсстовоздвиженського монастиря, який зберігся до наших днів. Один із сучасних дослідників життя і творчості легендарної піснярки Л. Кауфман писав, що “батько Марусі, Гордій Чурай, був людиною хороброю, чесною. Він палко любив свою батьківщину й ненавидів її ворогів. Якось під час сварки з одним шляхтичем, не витримавши його знущань з народу, він вихопив із піхов шаблю і зарубав шляхтича”. Після того змушений був податися на Січ. Брав участь у боях проти польської шляхти, потрапив у полон і був страчений. Маруся жила з мамою. їх обох шанували в Полтаві через славного батька, а також через особливий Марусин дар складати і чудово співати пісні. Вони швидко розходились і ставали популярними в Полтаві і далеко за її межами.

Уявити Марусю Чурай допомагає зроблений фольклористом О. Шкляревським опис її портрета, який знаходився у Г. Квітки-Основ’яненка: “Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніжечками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями… Голівку дівчини покривало розкішне, чорне, як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при ньому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс”.

Якщо узагальнити всі версії про Марусю Чурай, то ми можемо переконатися, що Маруся була справжньою красунею, мала чудовий голос і вражаюче гарно співала пісні, у тому числі і свої власні. Вона була наділена неабияким талантом імпровізації – свої думки викладала віршами. Маруся була великою поетесою за силою генія, даного їй Богом, і розповідала про життя свого народу з силою, гідною великих давніх співців, аедів, мандрівних кобзарів, лірників. Чарівна зовнішність дівчини та її незвичайна обдарованість притягували до себе увагу парубків, серед яких був Іван Іскра, за одним із тверджень, – син відомого гетьмана Іскри-Остряниці. Але Маруся любила іншого – Григорія Бобренка, який нібито був її молочним братом.

Ліна Костенко, розповідаючи поетичну історію трагічного життя Марусі Чурай, відомості про яку начебто втрачені під час пожежі в Полтаві 1658 р., показала вірогідність її існування, засвідченого в переказах і легендах, а також – опосередковано – через історичні факти.

Основні моменти життєвої долі Марусі відображені в сюжеті роману Ліни Костенко. Є тут зрада слабовільного Гриця, який піддався настійним умовлянням матері й заручився з багачкою Галею Вишняківною; є отруєння; є суд над Марусею, який визнав її винною у смерті Грицька Бобренка; є грамота від Богдана Хмельницького, що скасувала вирок; її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити в Полтаву Іван Іскра; є проща в Києві, повернення назад у Полтаву; є повільна смерть від надмірних переживань та сухот. Але Ліна Костенко в цій історії шукає не інтригуючої фабули. Для неї важливі передусім пошуки духовних джерел культури: в історії, українській міфології, в семантичних пракоренях мови, в історичному досвіді, в усних переказах.

Ліна Костенко вийшла з річища традицій опрацювання історичної теми, упродовж роману вона творила свою особисту традицію (постановка завжди актуальних для історичного буття народу проблем, уміння побачити важливий духовний зміст у подіях, які давно відшуміли й лишилися тільки рядком літопису, народним переказом, сивою легендою чи сухою датою).

Ліна Костенко відштовхується від легенди, щоб крізь неї, немов крізь магічну призму, побачити реальний світ середини XVII століття і збагнути, чому людська пам’ять з виру безлічі подій, драм, катаклізмів зберегла й пронесла крізь віки пам’ять про Марусю Чурай – дівчину-піснетворку, з ім’ям якої пов’язана романтично-трагічна історія про отруєння невірного нареченого. Ліна Костенко цю легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин. Якщо, наприклад, у В. Самійленка тільки любовний трикутник, інтим, поетичний сюжет з фінальною сценою з класичної мелодрами: героїня вбиває себе кинджалом, то у Ліни Костенко – масштаб, строкатий пласт народного життя, каскад думок і почуттів, блиск інакомовлення тощо.

Звичайно, самого лише сюжету пісні замало, щоб написати такий повноцінний, оригінальний, історично аргументований, наповнений етнографічним різнобарв’ям твір. Слід іще, досконало володіючи версифікацією, глибоко вивчити історичний, мовностильовий, народознавчий матеріал. Трагічна сповідь про кохання дівчини з легенди – Марусі Чурай, що з її піснями, сповненими духу вольності, січове козацтво вирушало в походи, – покладена яскравими мазками на полотні історичних реалій України XVII ст. Хоча головна героїня твору, як ми вже зазначали, не є історичною постаттю, у романі присутні історичні особи, зокрема гетьман Богдан Хмельницький та Іван Іскра, сюжетною канвою роману є реальна епоха Хмельниччини.

Важлива риса творчості Ліни Костенко – незмінне утвердження нею особистості як індивідуального начала в суспільстві. Саме тому образ її героїні є позачасовим, оскільки за його допомогою поетеса піднімає справді загальнолюдські проблеми – проблеми добра й щирості, справжньої любові та справжньої творчості.

Однією з головних у романі Ліни Костенко є тема любові. Її твір дає змогу кожному з читачів відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв’язки. “Маруся Чурай” збагачує своєю “філософією любові”, у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність. Проблема “любов і зрада”, що теж належить до “вічних”, розв’язується як складова частина “філософії любові”. Тому цієї проблеми ми теж мусимо торкнутися, оскільки саме через любов у широкому сенсі цього слова розкривається жіноча й творча сутність героїні Ліни Костенко.

Трагедія зрадженого кохання, що є центральною в романі, визріває з нерівності душ Марусі й Гриця. Маруся перебуває у світі ідеального, у світі любові, пісні, творчості, волі. Її силове поле – це небо:

Моя любов йолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

“Небесним” шляхом простують і козаки, які обирають замість безславного існування славну смерть. Дивовижно перегукується ця тема роману з епохою, в яку Ліна Костенко писала свою “Марусю”. У творі звучить мотив нищення кращих із кращих, виснаження генофонду нації. І це при тому, що поетеса, – як свого часу зауважив М. Ільницький, легенду “перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них”.

Маруся – тонка талановита натура – дитя любові. Цільність її характеру і велич душі беруть початок із гармонійних стосунків її батьків. А роздвоєність Грицевої душі – це, мабуть, продовження життєвої поразки його батька – запорозького козака Бобренка, що “став домашніх хоругв хорунжим” і психологічно опинився під п’ятою своєї вічно незадоволеної жінки. Життєвий вибір зумовлює і обставини смерті. Батько Марусі – Гордій Чурай – загинув як хоробрий козак, страшною, мученицькою, але славною смертю – про його героїчну загибель співають кобзарі, а батько Гриця загинув безславно – втопившися разом із возом у ріці. Та й Гриць помер зовсім не так, як належить козакові. Таким чином, використовуючи історичний сюжет для розкриття багатьох загальнолюдських проблем усіх часів, Ліна Костенко показує, що люди у будь-який час могли займати в житті різні позиції. Одні вибирали правду, вірність, смерть, а інші завжди шукали теплого місця, легкої справи:

І Вишняківські голови па плечах,

І Чураївські голови на полях…

Батько Марусі і такі, як він, так само, як і сама Маруся, завжди вибирали в житті шлях правди, і тому гинули в славі. Таким бачила дівчина і свого козака, Гриця. Та вжитті він виявився дрібнішим і приземленішим, ніж в бою. Козак, коли довелося вибирати між своєю душею та забезпеченим життям, тримається грунту, матеріальних статків. Навіть любов до Марусі не спроможна визволити Гриця від впливу матері. Така роздвоєність і приводить Гриця до зради.

Цей мотив – мотив зради – виконує у творі важливу роль, бо ставлення до зради так само є чинником вододілу між персонажами. Уперше це виявляється на суді, коли посланець із Січі каже:

Що ж це виходить? Зрадити в житті

Державу – злочин, а людину – Можна?!

Цей мотив є ключовим також і в гетьманському універсалі:

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

Бо тільки зрада є тому причина.

Гриць Бобренко передусім зрадив ту половину душі, яка дарувала йому свободу, а потім зрадив і кохання.

Іван Іскра – духовний побратим Марусі Чурай. Він любить дівчину всією душею і двічі рятує її життя. Між Іваном Іскрою га іншими персонажами (Вишняк, Горбань) – соціальна, психологічна і передусім світоглядна прірва.

Напевно, національний характер українця неможливо звести до якоїсь середини між антиподами – вільного козака, що з піснею йде на смерть, і закопаного в землю “комарика”, який тремтить над своїм майном, але за віки все ж таки витворюються певні стереотипи національного характеру. На жаль, останнім часом актуалізується пристосуванський етнопсихологічний тип українця і чомусь затирається тип хороброго, волелюбного лицаря духу. Народна пісня також утрачає своє значення в сучасній Україні, однак співучість усе ще вважають основною рисою національного характеру.

Наче в двох паралельних площинах живуть Маруся та її пісня. Знайомство з Марусею відбувається тоді, коли вона вже не співає:

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

Події з життя Марусі Чурай тісно пов’язані з історією життя цілого народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії:

Коли в похід виходила батава, –

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З другого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування. Ставленням до пісні персонажі роману виявляють свою сутність, рівень своєї духовності. Так, полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню і її творця. Це свідчить, що митець залишається незрозумілим і приреченим па самотність. Натомість на захист Чураївни і пісні як нерозривного цілого стає духовне братство Марусі – Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький:

І дивував, безмірно дивував, –

Що от скажи, яка дана їй сила,

Щоб так співати, на такі слова!

Останній розділ роману має глибоко символічну назву – “Весна, і смерть, і світле воскресіння”. Маруся втратила сенс життя в той самий момент, коли вона усвідомила зраду Гриця. Аби заглушити нестерпний душевний біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть спіткала Гриця. Від цього біль дівчини сягнув граничної межі і наче виніс її поза реалії життя. У суді Маруся ніби перебуває в іншій площині. Вона мовчить – це мовчання свідчить про те, що вона залишилась наодинці з собою, замкнулася у своєму болю, витіснивши будь-яку можливість діалогу із зовнішнім світом. Життя без любові (зрада любові) для Марусі – приречення на смерть, але не судилося їй скінчити життя самогубством, та й катові не довелося здійснити вироку. Мабуть, не такий життєвий фінал судився Марусі Чурай. Її шлях не міг завершитися фізичною смертю, мало бути воскресіння. А воскресіння не може бути без очищення. Очевидно, всі дев’ять розділів роману – це шлях очищення, звільнення від земного, тлінного, шлях до воскресіння Духа. Таке міркування підтверджує назва останнього розділу. Зрештою, всі розділи, центральним персонажем яких є Маруся, своїми назвами знаменують етапи її шляху. Сповідь самій собі, яка поволі виводить дівчину із заціпеніння, дає змогу ще раз прожити подумки всі ключові моменти свого життя, переосмислити події, дарує здатність всепрощення. Момент усвідомленого прощення, передуючий самій прощі. І проща – головний етап оживлення душі. Долаючи шлях від Полтави до Києва, минаючи Лубни – столицю кривавого Яреми Вишневенького, Маруся бачила страшну картину страждання свого народу, спустошену землю, напівживих від голоду людей, але водночас відчувала тепло й доброту зовсім незнайомої, а виявилося, рідної душі – і вже особиста трагедія не затуманює погляд. Оживши серцем, Маруся відгукнулась пронизливою піснею на біль сплюндрованої Вишневецьким землі – єдиний раз упродовж цілого роману “слова самі на голос навернулись”. Таким чином, особиста драма Марусі Чурай уписується в контекст тогочасної загальноукраїнської історії, самий дух якої проймає кожен рядок твору.

Візьмемо до уваги одне принципове вихідне положення, без урахування якого неможливо точно інтерпретувати образ героїні роману. Ідеться про те, що Ліна Костенко показує Марусю Чурай як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом, що передбачає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну, не таку, як в інших духовну організацію. Талант, особливо ж видатний, зустрічається рідко. Людина, що наділена ним, потребує особливого розуміння, і до неї не можна підходити зі звичайними мірками.

Слід сказати, що образи високообдарованих митців доволі часто зустрічаються в художній літературі, проте далеко не завжди письменникам вдається з адекватною повнотою та глибиною відтворити їх. Справа в тому, що образ талановитого митця може бути створений тільки письменником, що володіє адекватним талантом. У нашій літературі це завдання під силу було Тарасові Шевченку (“Перебендя”, твори автобіографічної тематики, з яких постає образ власне автора як митця).

Серед інших українських письменників чи не найбільшу зацікавленість гемою митця виявила Леся Українка. Образи талановитих митців вона творила “із себе”, грунтуючись на самоспостереженнях, на самоосмисленні.

Осягнення проблеми митця, психології його творчості, стосунків митця із суспільством відбувається як на художньому, так і на науковому рівнях. Вже давно виділився окремий науковий напрям – “психологія художньої творчості”, який зосереджений на осмисленні як специфіки художнього (мистецького) обдарування, так і закономірностей процесів художньої творчості. Учені, які досліджують психологічні особливості талановитих людей, відзначають їх загострену здатність емоційно сприймати світ. Тому їхні почуття тонкі й глибокі, і самі вони є людьми вразливими. У них прекрасно розвинута уява. Через усе це вони здатні до співпереживання, тобто глибоко проймаються болями і радощами інших людей. Вони чутливі до краси – уміють її бачити і захопитися нею. Це може бути краса природи, краса людини, її душі, краса людських стосунків. Такою ж мірою вони чутливі й до всього потворного, що є в цьому світі. Саме тому такі люди здатні і на високу любов, і на глибоку ненависть.

Інтенсивне внутрішнє життя, високий “тиск” почуттів, що переживаються ними, обумовлюють у них загострену потребу у творчому самовираженні. Почуття і думки настільки переповнюють їх, що потребують виходу “назовні”.

І якщо ті почуття й думки вдається втілити у художнє слово, музику, малярську картину чи в якийсь інший вид художнього самовираження, то в такому випадку митці немовби звільняються від їх “тиску”, який часом може бути просто нестерпним.

Усе сказане сприятиме кращому розумінню Марусі Чурай як людини, наділеної геніальним піснетворчим даром.

А тепер звернемо увагу на зовнішність Марусі. Ліна Костенко принципово не деталізує зовнішність Чураївни. Проте її мистецтво як видатного майстра словесного зображення якраз і полягає в тому, що вона вміло активізує уяву читача на створення зорового образу дівчини. При цьому цей образ естетично впливовий – він буквально випромінює чуттєвість, якою в той чи інший момент пройнята героїня. Це те душевне заніміння, що оволодіває Марусею під час суду і яке невидимими каналами передається читачеві. Причому у змалюванні стану героїні в цей момент поетеса не назвала жодної портретної деталі. Ми не побачимо ні рис її обличчя, ні деталей одягу. Просто бачимо її на лаві підсудних із похиленою головою – геть відстороненою, украй зніченою. У нас, читачів, зараз нема інтересу до її зовнішності. Ми зайняті іншим – найуважнішим чином стежимо за холом судового процесу, намагаємося разом із суддями, із судовими радниками, із свідками, з усіма присутніми розібратися, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка, чи ні. Зважуємо різні точки зору, стежимо за реакцією суддів, прислухаємося до реплік, що йдуть із залу. Відбувається активне проникнення в суть справи.

А потім – в’язнична камера, грати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що служитиме Марусі за постіль. І знову жодної портретної деталі. Проте багато ми дізналися про неї за ті три дні й ночі, що були їй відведені перед стратою. І ці знання про життя Марусі, про її внутрішній світ формують наше уявлення про її зовнішність. Поетеса немовби дала волю читацькій уяві: мовляв, уявляйте її, якою хочете, моє ж завдання в тому, щоб якомога глибше розкрити її характер, передати вам її світорозуміння, зробити вас співпереживачами її почуттів. Може здатися, що в такій ситуації кожен читач витворить образ своєї Марусі. І цих образів буде стільки, скільки читачів. Якась доля правди в цьому є. Кожен читач і справді бачить свою Марусю. Проте немає сумніву в тому, що уява читача при створенні зорового бачення Марусі все ж таки сприймає світ очима Марусі, співпереживає, відчуває інтонацію її монологів, уловлює її жести – і на цій основі витворює її зовнішній образ, портрет тендітної, чутливої до всього молодої жінки. У неї зболений погляд. Душевне страждання затуманює її очі, але в якийсь момент, коли спогади на мить затамовують душевний біль, її погляд стає розумним і проникливим. Вона вся ніжно-трепетна, наскрізь пройнята почуттям.

Уперше про зовнішність Марусі Чурай сказано тільки в п’ятому розділі, що має назву “Страта”. Уся Полтава зібралася дивитись, як буде здійснюватись вирок суду. Ліна Костенко досить довго готує появу Марусі Чурай. Спочатку серед натовпу прошелестіла чутка: “Ведуть Марусю, людоньки, ведуть!”

Процесія, в якій вели Марусю до місця страти, нагадувала хресний хід. Вона зупинилась, і піп читав Євангеліє. Бачимо Леська Черкеса, який “мало що не плаче”, – він гарячково шукає бодай якусь можливість порятувати Чураївну. Бачимо окремих людей, які вперто протискаються крізь натовп, щоб краще спостерігати момент страти. Поява Марусі Чурай подібна до появи королеви. Юрма, перед якою вона раптом з’явилася, була вражена її красою.

Щоб передати красу Чураївни, Ліна Костенко скористалася творчим прийомом, що був сформульований нею самою у таких знаменитих рядках:

Якщо не можна вітер змалювати,

Прозорий вітер, на ясному тлі, –

Змалюй дуби, могутні і крислаті,

Котрі од вітру гнуться до землі.

Як і раніше, поетеса майже не описує зовнішність Марусі. Проте вона майстерно передає враження під її краси, що охопило і захвилювало юрму:

І прокотилось натовпом строкатим:

“Ведуть!”

Тітки – Біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,

Щоб потім дав мотузочки шматок.

Замовкли всі,

Ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

– Диви яка, іде і не споткнеться!

Іде під зашморг, а диви яка!

На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

Такій убивці та така краса?

– А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.

На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,

Все б тільки очі й витріщав на вроду, –

Сказала жінка з усміхом терпким. –

Знімати шапку?! Себто передніш?

Перед цією? Себто отакою,

Що отруїла власною рукою?

Та щоб над нею обвалилась твердь!

– Побійся Бога, вона йде на смерть!

Усі ці голоси із натовпу прекрасно передають враження від краси Марусі. Подібного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби поетеса описувала зовнішність дівчини. А втім Ліна Костенко все-таки кидає кілька скупих, але виразних портретних штрихів:

… Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

Була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

І тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі, на тлі

Між хмар і зашморгу була ота голівка точена,

Ті плечі, той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

Коли вона цілує образок, –

Того намиста доброго разок.

Після суду та помилування, що прийшло від Богдана Хмельницького, життя для Марусі немовби втратило сенс. Усі нещастя – зрада Гриця, його смерть, страшна зневага її погромної любові, втрата матері – склалися в один безперервний біль, який вона не в силі була вгамувати і поступово танула, згорала, мов свічка. Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним болем:

… Ти ще ж молода.

Але чогось така вже, як обвуглена.

Якась така, мов знята із хреста.

А ще він помітив характерну для Марусі рису: на її обличчі дуже виразно відбивались душевні стани:

От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,

Що в ньому наскрізь світиться душа.

Це фізіологічна властивість людей, наділених винятковою емоційністю. До речі, помічена дяком особливість є одним із важливих штрихів портретної характеристики Марусі.

“Обвугленість” її душі стає причиною повільного згасання молодої жінки. В останніх розділах роману Ліна Костенко акцентує увагу на цьому згасанні. У Марусі “сухотний кашель надриває груди”. Іван узяв її руку “мов крижину”. Сама Маруся говорить про себе: “Вся облітаю, як осінній лист”. Відчуває себе “понівеченою”, “гіркою”. У неї:

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

І тільки тінь колишньої краси.

Маруся наділена поетичним талантом, який допомагає словом виспівати те головне, що хвилювало її народ. Не всі це розуміли: таким, як Бобренчиха, це було не дано:

Які там “Засвіт встали козаченьки”?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю я, щоб склала це вона.

Але дівчина розуміла важливість свого мистецького покликання. Цей дар для неї важить багато, так що вона навіть на прохання простити Гриця відповідає:

Це ж цілий рік стоятиме між нами,

А з чого, Грицю, пісню я складу?

Ця думка Марусі не випадкова, і справа не в тому, що вона величається своїм поетичним хистом – він є її природою, невід’ємною рисою. Пісня – її поетична дута, що увібрала у себе не тільки хронологію історичних подій, зовнішні ритуали народного життя, але й саму суть народної ментальності, народної моралі. Саме тому пісні цієї дівчини співала вся Україна. Вона зуміла втілити у словах найтонші почуття, найпотаємніші порухи душі. Ліна Костенко, розповідаючи історію життя Марусі, не забуває і про те, що історія людини починається з дитинства. Дитинство – наша духовна батьківщина:

Душа летить в дитинство, яку вирій,

Бо їй на світі тепло тільки там.

В одну з ночей перед стратою Маруся поринає у спогади про дитинство. Яким чистим здавався їй світ, як поетично вона його сприймала! Ось ми бачимо її очима хатку діда Галерника:

У Нього тим і зарості ожини,

І таємнича ниточка стежини…

І хата, як старенька рукавичка, –

В ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

Поетичний світ дитинства сформував її характер, у якому поєднувалися дівоча ніжність і рішучість, твердість характеру, доброта до людей і разом з тим уміння розрізняти добро і зло. Марусю виховало саме оточення: чудова природа Полтавщини, добрі люди, що зустрічалися в житті, народні звичаї, жива історія її народу. Звичайно, щоб сприйняти це, потрібно мати чутливу душу, правильні моральні орієнтири.

Усім цим дівчина завдячує матері. Рано залишившись без батька, якого Маруся дуже любила і поважала, дівчина відчуває в матері по-справжньому близьку людину. Сприйнявши душею традицію поважного ставлення до батьків, Маруся усім своїм життям доводить: без батьків не може бути не лише фізичного, але й духовного життя. Навіть початок своєї творчості дівчина пов’язує з почуттям туги за батьком, страченим ворогами:

… Печаль моя торкнула вперше слово,

Як той кобзар торкав свою струну.

І готуючись померти, Маруся жалкує за матір’ю, вона серцем розуміє, що найтяжче нині саме матері. Ось дівчина розгортає вузлик з одягом, що його приготувала мати, і бачить, як дбайливо склала рідненька і “білу сороченьку, і чоботи, узяті від шевця”, і “червчату плахту, ще й якісь прикраси”. Хіба так мріяла мати побачити усе цс надочні! І Маруся цс розуміє. Завжди саме мати, її образ, її думка були головними для дівчини. Тому так щиро звучать слова Марусі після похорону матері:

Добрела я додому тоді звідтіля.

Та й ношу її смерть у душі, як провину.

Від матері і батька успадкувала Маруся Чурай гордість і почуття власної гідності, здатність не схилятися і не показувати на людях своїх справжніх почуттів. Це мати вчила її:

– Як не буде,

Не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози – Не виходь па люди.

Болить душа – Не виявляй па вид.

Від батька з матір’ю вона засвоїла перші уроки моралі, поняття добра, краси і любові.

Я – навіжена. Я – Дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий,

– говорить Маруся, згадуючи про своє захоплення стосунками батька й матері. Дівочі мрії про кохання сформувалися під впливом сім’ї. Кохання її до Гриця було високим і прекрасним, вона ідеалізувала свого обранця, вивищувала його своєю любов’ю:

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Найкращі риси цієї дівчини розкрилися саме в коханні. Адже кохання Маруся розуміє як органічний вияв особистості у житті громади, як вияв найвищих моральних якостей людини:

У Цій любові щось було священне,

Таке, чого не можна осквернить.

Дивлячись на стосунки між батьками, подружнє життя вона трактує як спільність однодумців. “Нерівність душ – це гірше, ніж майна!” – промовляє Маруся. Подружня вірність так само важлива, як і вірність Батьківщині. Ця думка звучить у словах запорізького козака, що прибув у справах до Полтави саме під час суду над Марусею. Отже, почуття обов’язку і добропорядність для неї одне. Це те, що віками складалося як основа моралі її народу, а вона – дитя цієї моралі, її уособлення.

Уже сам талант Марусі, здається, не випадковий. Вона наділена поетичним хистом, щоб сказати всьому світові найважливіше про свій народ, розповісти про його життя і боротьбу за право бути вільним і самостійно вирішувати свою долю. Ліна Костенко піддає осуду позицію митців,

Які “складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі”. Місце митця – серед свого народу, його завдання – служіння народові у його щасті і в тяжкі часи випробувань. Таким чином, образ Марусі Чурай набуває особливого значення.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – Голос паш. Це – пісня. Це – Душа.

Такою нам бачиться зовнішність Марусі… Вона змінюється від перших і до останніх сторінок роману. І ці зміни глибоко й точно характеризують її внутрішні стани.

Отже, роман у віршах Ліни Костенко, дійсно, не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну Чураївну. Поетеса у своєму романі не просто розкриває трагедію зрадженого дівочого кохання, вона зосереджується на переживаннях жінки-митця, людини, яка живе щирими почуттями, світ якої руйнується зневірою та зрадою. Маруся Чурай у Ліни Костенко – це перш за все жінка, наділена надзвичайним даром відчувати світ та людину. І як жінка, як натура органічна, вона не може творити, не кохаючи, не будучи коханою, не вірячи в правду та добро цього світу.

Саме завдяки тому, що Ліна Костенко піднімає у своєму творі вічні проблеми людського існування, питання про добро й правду, про чистоту людської душі, здатність творити й кохати, про неподільність кохання та творчості, її роман набуває такої актуальності у будь-який час.

“Маруся Чурай” Ліни Костенко, – зауважував М. Слабошпицький, – не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це – історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу… Якщо в національному письменстві є такі твори, як “Маруся Чурай”, значить воно не безнадійне, і не безнадійна доля того слова – воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу”.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)