Світове сільське господарство
Сільське господарство – друга за значимістю галузь матеріального виробництва після промисловості. Зародився ще в епоху неолітичної революції, воно протягом наступних десяти тисячоліть фактично було головною формою добування матеріальних благ. За цей час воно пройшло у своєму розвитку цілий ряд етапів, для кожного з яких були характерні свої особливості використання землі, співвідношення землеробства і тваринництва, системи їх ведення, рівні товарності та ефективності, взаємини з іншими галузями, характер впливу на навколишнє середовище. Незважаючи на те що на сучасному етапі сільське господарство в цілому вже не має такого всеосяжного значення, воно залишається важливою складовою частиною світового господарства. Може бути, за винятком Кувейту і Сінгапуру, у світі немає таких країн, де люди взагалі не займалися б сільським господарством.
Про масштаби сучасного світового сільського господарства говорять наступні дані. Хоча ще в середині 80-х рр.. XX в. відбулася дуже важлива історична подія – частка сільського господарства в зайнятості економічно активного населення світу вперше стала менше 50%, вона все ще залишається дуже великою. За загальної чисельності зайнятих (1,3 млрд) з цією галуззю не може суперничати жодна інша. Та й у світовому ВП частка сільського господарства становить близько 1/10. Проте за темпами зростання світове сільське господарство поступається більшості інших великих галузей, причому саме останнім часом ці темпи ще більш сповільнилися. Те ж відноситься і до міжнародної торгівлі сільськогосподарськими і продовольчими товарами: їх частка у світовому експорті скоротилася з 25% на початку 1960-х і 17% на початку 1970-х рр.. до 10% наприкінці 1990-х рр..
Зате за різноманітністю типів сільське господарство набагато випереджає інші галузі світового господарства.
Різні вітчизняні та зарубіжні вчені пропонували свої типології сільського господарства. Вони досить сильно відрізняються один від одного хоча б вже тому, що в їх основу часто покладені абсолютно різні принципи. Наприклад, якщо виходять в першу чергу з спеціалізації сільськогосподарського виробництва, то звичайно його підрозділяють на рослинництво з подальшим виділенням підгалузей зернового господарства, інших продовольчих та непродовольчих культур, на тваринництво з виділенням скотарства, вівчарства та свинарства, на змішане рослинницько-тваринницьке господарство. Якщо виходять з рівня товарності сільського господарства, то в ньому розрізняють споживчий тип, при якому воно розраховане на задоволення потреб однієї сім’ї, споживчо-товарний тип, де хоча б частину продукції призначається для ринку, і, нарешті, товарний тип, при якому обсяг і структуру виробництва визначає ринковий попит. За рівнем інтенсивності виробництва сільське господарство прийнято поділяти на високо-, середньо-і малоінтенсивне. І це не кажучи вже про самих різних типах аграрних відносин, землеволодіння та землекористування, характерних для цієї галузі.
Природно, що з позицій економічної географії найбільший інтерес представляє комплексна типологія сільського господарства. Одна з таких типологій була розроблена в 70-80-х рр.. XX в. найбільшим фахівцем в цій галузі А. Н. Ракітніковим. Інша типологія ще раніше була запропонована спеціальною комісією, що працювала в складі Міжнародного географічного союзу. Вона виходила з наступної формули типу сільського господарства: Т = ABCD, де А означає соціальні, В – експлуатаційні (техніко-організаційні), C – виробничі та N – структурні ознаки цієї галузі. Застосування подібних комплексних типологій дозволяє найбільш повно охарактеризувати і, головне, зіставити сільське господарство економічно розвинених країн і країн.
Для сільського господарства економічно розвинених країн Заходу характерні капіталістичні виробничі відносини. Основною виробничою одиницею в них давно вже стала сімейна ферма. Середній розмір її залежить від місцевих історичних, соціальних, природних умов і спеціалізації: в Австралії, наприклад, він досягає 1,8 тис. га, в США і Канаді – близько 200 га, тоді як у Західній Європі він становить 17, а в Японії – 2 га. Незважаючи на кількісне переважання дрібних і середніх ферм, основну частину товарної продукції дають великі ферми, причому процес концентрації виробництва саме на таких фермах триває. Для економічно розвинених країн Заходу докапіталістичні аграрні відносини вже зовсім не характерні, так само як і споживча або споживчо-товарна орієнтація господарств. Відповідно в них різко переважає розвинене товарне сільське господарство з підрозділом його на:
1) пасовищне тваринництво (ранчо);
2) пасовищне тваринництво з зрошуваним або незрошуваних землеробством;
3) екстенсивне землеробство парового і залежного типу;
4) екстенсивне землеробство парового і залежного типу з пасовищного тваринництва;
5) інтенсивне землеробство з Плодозмінна сівозміною: незрошуване; зрошуване;
6) садівництво, городництво;
7) інтенсивне тваринництво на польовому кормодобиванія: з зрошуваним землеробством; з незрошуваних землеробством.
Можна додати, що найбільш високого рівня розвитку в наші дні досягло саме сільське господарство постіндустріальних країн Заходу. Різке зменшення частки цієї галузі в структурі їх ВВП, а також у зайнятості економічно активного населення (до 2-5%) зовсім не означає її занепаду. Навпаки, воно свідчить про глибоку структурну і техніко-виробничої перебудові цієї галузі, про органічне зрощуванні її з іншими виробничими і невиробничими сферами і наукою, про високу продуктивність праці.
Найбільш повне вираження всі ці нововведення знайшли у формуванні аграрно-промислового котплекса (АПК), який включає в себе три наступні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства (машин, хімікатів, насіння та ін); 2) виробництво власне сільськогосподарської продукції; 3) транспортування цієї продукції, її переробку і збут продовольства і сільськогосподарської сировини. Розвиток міжгалузевої кооперації вже призвело до того, що в структурі АПК розвинених країн весь час зростає частка третьої сфери і скорочується частка другої сфери. У постіндустріальних країнах за вартістю продукції ці три сфери нині поєднуються в пропорції 1:2:7. Ось чому про сільське господарство цих країн не можна судити тільки за рівнем другої сфери. Досить сказати, що в АПК США в цій сфері зайнято 3 млн чоловік, тоді як в третьому сфері – 16 млн.
Більш того, в останні десятиліття в країнах Заходу виник теждународний агробізнес, ядро якого утворюють великі ТНК, що контролюють виробництво і збут продуктів харчування. Серед ста найбільших з них – понад 40 американських і більше 30 західноєвропейських (наприклад, швейцарська “Нестле”, голландська “Юнілівер”).
Зовсім іншу картину являє собою сільське господарство країн, що розвиваються. Насамперед воно внутрішньо більш неоднорідне і включає в себе два абсолютно різних сектора – традиційний і сучасний.
До традіціонноту (споживчому чи малотоварного) сектору належить переважна більшість сільського населення країн, що розвиваються, тобто щонайменше 100 млн осіб в Латинській Америці, 300 млн осіб в Африці і 800 млн осіб в Азії. Це дрібні і найдрібніші споживчі господарства, велика частина яких не в змозі прогодувати селянську родину.
Вони майже не використовують ні техніки, ні мінеральних добрив. Переважає примітивне сапне землеробство, залежне в першу чергу від витрат живої праці. У таких господарствах, як правило, немає спеціалізації. Селяни обробляють ті продовольчі культури – зернові, зернобобові, бульбоплоди (батат, маніоку, ямс), які складають основу їхнього харчування і дають самі “дешеві” калорії. Саме в цьому секторі через зростання населення і посилення його тиску на ріллю зберігається допотопне та екологічно згубний підсічно-вогневе землеробство. До того ж система успадкування землі призводить до все більшого дробленню наділів і збільшення найбідніших безземельних або майже безземельних господарств; їх нерідко називають маргінальними, тобто знаходяться на узбіччі прогресу. Проводилися в більшості країн аграрні реформи далеко не скрізь змінили загальну ситуацію, слабо вплинувши на інтенсифікацію та підвищення товарності сільськогосподарського виробництва.
Совретенний сектор сільського господарства країн, що розвиваються – це велике капіталістичне виробництво, привнесене сюди ззовні і як би вбудоване в традиційну аграрну економіку. Представлений цей сектор насамперед великими, добре організованими плантаціяті, які займають кращі землі, широко використовують найману робочу силу, машини, добрива, штучне зрошення. Однак такі плантації зазвичай спеціалізуються на одній товарній культурі (цукровий очерет, кава, какао, чай, каучук, банани, бавовник, олійна пальма), а їх виробництво орієнтоване насамперед на зовнішні ринки.
З недавнього часу в сільському господарстві країн Азії, Африки та Латинської Америки відбуваються деякі зміни на краще. Наприклад, в 1990-х рр.. загальна світова продукція сільського господарства (за вартістю) виросла на 15%, а в Африці вона зросла на 20, в Південній Америці – на 25, в Азії – на 35%. Втім, цими показниками країни, що розвиваються повинні бути зобов’язані не такий вже великий групі країн (Бразилія, Індія, не кажучи вже про Китай).
Відповідно і набір основних типів сільського господарства, характерних для країн, що розвиваються, виглядає інакше. Якщо не брати до уваги плантації, то в цьому наборі домінує традиційне сільське господарство:
1) збиральництво, полювання, рибальство, незначне землеробство;
2) кочове і напівкочове скотарство;
3) пасовищне тваринництво: з зрошуваним; з незрошуваних землеробством;
4) сапне землеробство: підсіка; незрошуване; зрошуване;
5) плужнеземлеробство: незрошуване (зі слаборозвиненим або розвиненим продуктивним тваринництвом); зрошуване.
Сільське господарство постсоціалістичних і соціалістичних країн займає як би проміжне положення між сільським господарством країн Заходу і країн, що розвиваються. Зайнятість економічно активного населення в ньому вище, ніж у розвинених, але нижче, ніж у країнах, що розвиваються. Те ж відноситься до його виробничого рівню, ефективності, продуктивності праці. У багатьох країнах з перехідною економікою сформувалися великі аграрно-промислові комплекси, проте в них як і раніше найбільш велика частка другої сфери. При аналізі сільського господарства цієї групи країн необхідно враховувати ті соціально-економічні перетворення, які стали проводитися в них в 1990-і рр.., Особливо щодо такої організаційно-правової форми господарювання, як колгоспи, радгоспи, кооперативи різних рівнів. Однак ці революційні перетворення в Китаї, наприклад, призвели до швидкого зростання аграрної економіки, тоді як в деяких країнах СНД цього не сталося. У результаті в число країн, які в 1990-х рр.. випробували найбільший занепад сільськогосподарського виробництва, потрапили Україна, Казахстан, Молдова, Білорусь, Росія та Азербайджан.
У міжнародній торгівлі продовольством і сільськогосподарською сировиною роль окремих регіонів і країн різна. І в експорті, і в імпорті цієї продукції на економічно розвинені країни припадає більше 2/3 (в тому числі на країни Європейського союзу – 45-46%, на країни Східної Європи і країни, що були раніше республіками СРСР, – 5-6%) , на країни, що розвиваються відповідно понад 1/5 (у тому числі на країни АТР – 13-14%). А країни, лідируючі з експорту та імпорту такої продукції, характеризують дані таблиці 119.
Аналіз таблиці 119 показує, що в більшості випадків найбільшими експортерами та імпортерами сільськогосподарської продукції виявляються одні й ті ж країни. Тільки в деяких з них (США, Франція, Нідерланди, Канада) торговий баланс позитивний, а в інших (Німеччина, Великобританія, Італія) – негативний.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)