СВІТИЛЬНИК ХАЙ СВІТИТ – ВАЛЬКО КРАВЧЕНКО
АБЕТКА ДЛЯ “СТАРШОГО БРАТА”
СВІТИЛЬНИК ХАЙ СВІТИТЬ.
УКРАЇНА – БІЛОРУСІЯ – МОСКОВІЯ
Російська шовіністична пропаганда веде шалений наступ з метою загнати колишні совєцькі республіки до нового “союзу”. Щодо України й Білорусі, то це робиться під гаслом єдності слов’янських народів-“братів”, хоча за своїм походженням російський народ не є слов’янським, оскільки складався в основному з фіноугорських і тюркських племен.
Давні білоруси – це були передусім балтійські слов’яни і вони не були споріднені з московитами. Назви “білоруси” не було, вона з’явилась зовсім недавно. Білоруси з ХІІІ століття входили до складу Великого князівства Литовського. Звали їх тоді литвинами.
В часи Київської Русі, ще до монгольської навали, чимало земель, що входять нині до складу Білоруської республіки, були населені давніми українцями або змішаним українсько-білоруським людом. За приклад можна взяти Турово-Пінське князівство, яке знаходилось на півдні нинішньої Білорусії, в землі дреговичів, чия назва походила від давнього слова “дрегва” – болото. Це слов’янське плем’я жило між ріками Прип’яттю і Західною Двиною, з центром в княжому місті Турові. Воно було приєднане до Київської держави в Х ст. Згодом дреговичі увійшли до складу українського народу. Ще в етнографічному атласі, складеному в 1860-х роках, показано, що в Пінському повіті Мінської губернії переважна частина населення – українці. Звідти походив давньоукраїнський письменник і проповідник єпіскоп міста Турова на Прип’яті Кирило Туровський (близько 1130-не пізніше 1182 р.), автор урочистих “Слів”, повчань і молитовних канонів, майстер красномовства. Білоруський нарід сформувався на трьох землях Київської Русі – Турово-Пінській, ….. та Смоленській.
Коли татаро-монгольське панування для України й Білорусії пішло в минуле, а російське ще не було встановлене, в Білорусії з’явилось чимало громадських діячів, які виступали за співробітництво й дружбу білоруського народу з українським.
Білоруський поет шляхтич Микола Гусовський в 1523 році видав в Кракові на латині поему “Пісня про вигляд, дикість зубра і полювання на нього”(в 1894 р. була перевидана в Кракові, в 1855 р. – Петербурзі і в 1981 р. – в Мінську), написану в 1518-1522 р. р. в Римі під час перебування там у складі польсько-литовської місії. В цій знаменитій книзі оспівується і білоруська земля, а також військове співробітництво наших двох народів – перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1534 року.
Білоруський поет Матвій Стрийковський в 1582 році надрукував в Кролевці (Кенігсберзі) “Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Руси”, написану віршем та прозою. В ній автор висвітлив події білоруської та української історії. В поезіях, написаних польської мовою, автор оспівав спільні діяння литовсько-білоруського, українського та польського народів.
Хресним батьком Богдана Хмельницького був житомирський староста, білорусько-литовський магнат князь Богдан Сангушко. Він дав новонародженому своє ім’я. За деякими даними, саме він дав матері Богдана гроші на викуп його з турецької неволі. У війську Богдана Хмельницького були також білоруси.
Українсько-білоруський поет й культурний діяч другої половини XVI ст. білорус за походженням шляхтич Андрій Римша (бл.1550-1595) писав твори староукраїнською мовою. Вони були видруковані в Острозі, де він працював в школі.
В 1628 – 1631 р. р. ректорську посаду в Київській братській школі займав Хома Ієвлевич родом з Могильова.
Український вчений Йосиф Кононович-Горбацький, котрий першим почав викладати після створення Києво-Могилянської колегії в ній риторику (1635 – 1636) і філософію (1639 – 1642), а в 1642 – 1645 р. р. був ректором колегії, а потім ігуменом Києво-Печерського монастиря, закінчив свій життєвий шлях у сані білоруського єпископа (1653р.).
Уроженець Вітебщини, вихідець із старовинного білоруського шляхетського роду Сильвестр Косів після навчання у Віленській братській школі і католицьких академіях Любліна й Замостя в 1631 р. прибув до Львова. Там він познайомився з архімандритом Петром Могилою, котрий запросив його до Києва на викладацьку роботу до Києво-братської колегії, що пізніше стала академією. В 1635 р. С. Косів повернувся на батьківщину, де обійняв посаду голови Білоруської кафедри з титулом єпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського. Залишившись у складі “Могилянського атенею”, тобто наукового гуртка київського митрополита Петра Могили, Сильвестр Косів упорядкував збірку “Патерикон, або Життя святих печерських отців” – вибірковий переклад на церковнословянську та польську мови давньоукраїнського Печерського патерика. Коли на початку 1647 р. П. Могила помер С. Косів знову прибув на Україну і очолив київську митрополичу кафедру. Митрополит Сильвестр Косів не взяв участі в Переяславській раді, відмовився від зустрічі з московськими послами і не відповів на їх запрошення прибути до Москви, а потім надіслав московському цареві вимогу підтвердити споконвічні права української церкви та її ієрархів. В історію України він увійшов під іменем “Воюючий святитель”.
Зараз, коли в Білорусії чимало людей виступають не лише за союз, а й навіть за об’єднання з Росією, а деякі готові відмовитись від незалежності своєї країн, варто згадати той час, коли багато культурних і громадських діячів Білорусії звертали свої погляди до України. Найчастіше то були ті, хто отримав освіту в Києво-Могилянській академії. Поряд з ними було чимало українців – вихованців цієї академії, котрі служили в Білорусії. Приймаючи чернецтво, вони направлялись єпископами або настоятелями православних монастирів у Білорусію.
Михайло Козачинський, випускник Києво-Могилянської академії, працював в Сербії як український просвітитель, а завершив свій життєвий шлях в сані архімандрита в білоруському місті Слуцьку(нині – Мінська область).
Данило Туптало ще до призначення його ростовським митрополитом і до оголошення святим Димитрієм Ростовським виїздив до Білорусії.
Іоанникій Галятовський, якого багато хто вважав найосвіченішою людиною на Україні в XVII ст., закінчивши навчання в Києво-Могилянській колегії, прийняв чернецтво і згодом був призначений ігуменом Куп’ятицького монастиря недалеко від Мінська. Пізніше він став ректором Києво-Могилянської академії.
Видатний український вчений-філолог, письменник-полеміст і громадський діяч Мелетій Смотрицький, син українського письменника і педагога Герасима Смотрицького, першого ректора Острозької школи (перша пол. XVI ст. – 1594 р.), походив з села Смотрича нинішньої Хмельницької області(нар. бл. 1512 р.). Вчився в школі батька й за кордоном. У Вільні постригся в ченці, викладав. Писав українською і польською мовами. В своїх творах “Тренос, тобто плач”(1610 р.) та інших він виступав на захист свого українського і білоруського народів, їх культури і права на самостійний розвиток. В цій книзі він створив персоніфікований образ Матері-України, що тужить-плаче за своїми невдячними дітьми, які покинули, зрадили її віру, мову, громадянство – “Горе мені бідній, горе нещасній, з усіх боків пограбованій”. В книзі подано поіменний список українських магнатів, що стали зрадниками. В 1620 році він був висвячений на єпископа вітебського і мстиславського. В 1627 р. він переходить до Берестейської православно – католицької унії, пише низку трактатів, в яких пояснює цей свій крок і оповідає, якої користі для українського і білоруського народів він чекає від унії. Складена Мелетієм Смотрицьким “Граматика Словенська”(вийшла з друку 1619 р. на Україні) майже півтора століття була єдиним підручником граматики на Україні, в Білорусії й в Росії. Останні роки свого життя Мелетій Смотрицький провів у Дерманському монастирі на Волині, де й помер в 1633 р..
Значною популярністю на Україні користувався “Буквар” С. Соболя, білоруса, котрий почав свою друкарську діяльність в Києві за підтримкою І. Борецького, а потім повернувся на батьківщину, де зявляються інші букварі, серед яких відомі були Лексикон Памви Беринди та Єпіфанія Славинецького.
Особливе місце серед вихідців з Києво-Могилянської академії, котрі працювали в Білорусії, належить Г. Кониському.
Поет-драматург, філософ і православний богослов, уродженець міста Ніжина Георгій Кониський(1717- 1795) походив з української козацької старшини.
Представники роду Кониських займали в полковому правлінні керівні посади. Батько Георгія (Григорія) Йосип Іванович Кониський був значковим товарищем, потім – ніжинським бургомістром.
В 1728 році 11-річний Григорій вступив до Києво-Могилянської академії. В 1744 році він постригся в ченці, і в 1745 почав читати в академії курс поетики, а 1749 р. курс – філософії і читав його чотири роки. Два роки у нього вчився Г. Сковорода. В 1751-1755 р. р. він був ректором Академії. Одночасно він був архімандритом братського монастиря.
Восени 1754 в Могильові помер голова Білоруської православної церкви, і на його місце був призначений Г. Кониський, висвячений на білоруського єпископа. В 1755 р. він приїхав до Могильова, де тоді знаходилась єдина в Польщі (Білорусь входила до її складу) православна єпархія.
В Білорусії він розгорнув активну діяльність, що тривала 40 років. Незважаючи, на загрозу збройної розправи, він їздить по містах і селах краю з проповідями. Про це з нагоди виходу в Росії творів Кониського писав Пушкін:
” Георгий есть один из самых памятных мужей минувшего столетия. Жизнь его принадлежит истории. В 1759 году Георгий, презирая опасности, ему угрожающие, поехал обозревать свою епархию. Миссионеры возмутили в Орше шляхту и жолнеров. Они с воплем ворвались в церковь, где Георгий священствовал. Преосвящений едва успел спастись от их сабель. Ночью в Могилеве буйные молодые люди вломились в ворота, перебили окна, ранили нескольких монахов, семинаристов и слуг, но, к счастью, не нашли Георгия, скрывавшегося в подвалах своего дома”. Пушкін назвав Кониського великим архієпископом Білорусі і великим істориком України.
Хоча польські магнати хотіли викорінити в Польщі православ’я, в країні були закони, що захищали права українців і білорусів. Г. Кониський зібрав їх і видав в 1767 р. в Варшаві під назвою “Права і свободи жителям”. Він викривав злочинців і хабарников, духовних і світських, котрі “олтарі святі на печери розбійників перетворили; волає пограбований, а грабіжник танцює. Священики – німі пси, що не можуть гавкати, люблять дрімати і не мають думок. Смерть і поховання кому сльози і горе приносять, а їм – зазіхання на останню корову й вівцю”. Ніби це сказано в наш час на адресу севастопольської т. зв. “служби ритуальних послуг”. Кониський викривав злочинність в судах, виступав за вибірність суддів, за утвердження законності в державі. В 1757 р. він відкрив в Могильові училище, яке хотів зробити оплотом просвіти для всіх білорусів. Він писав навчальні посібники для шкіл, видавав праці визначних українських вчених – Т. Прокоповича та ін. В філософії він стояв на позиціях деїзму: Бог створив світ і, давши йому закони розвитку, більше в цей розвиток не втручається. Людині надана можливість пізнати світ і закони його розвитку і пізнати себе як частину цього світу, як частину природи. Ця ідея знайшла пізніше розвиток в українській філософії у Г. Сковороди. Кониський твердив, що в світі нема явищ, які не можна пізнати – якщо щось ми не можемо пояснити, воно неодмінно буде пояснене в майбутньому. Мета людського життя – щастя. В чому ж воно? “Сенс людського життя не в тому, щоб чекати насолоди в потойбічному світі. Людина має шукати щастя в цьому смертному житті”. Щастя не в задоволенні телесних потреб – це зводить людину до рівня тварини. Щастя людини Кониський вбачає в специфічно людській діяльністі – праці розуму, творчості. При цьому особисте щастя людини він бачить в тісному звязку з благом спільноти, до якої людина належить, – її нації. Найкращі поривання людини, за Кониським, -“відданість Вітчизні”.
Помер Г. Кониський в Могильові в 77-річному віці в 1795 р. На його надгробку в соборі вибита епітафія, складена їм самим незадовго до смерті:
Колиска – Ніжин, Київ – мій учитель,
Я в тридцять вісім років названий: Святитель.
Георгій іменем, я із Кониських дому,
Коню подібний був я поштовому.
Білоруси завжди памятатимуть українця Георгія Кониського, бо він був рішучим противником національного і релігійного гноблення білорусів.
В своїх промовах, проповідях і зверненнях він захищав право білорусів розмовляти і писати рідною мовою, дотримуватись національних звичаїв і традицій.
Чи не найкраще вплив України на Білорусію і, що йшло далі, вплив їх обох на Московщину в ХVII – ХVIII століттях видно на прикладі особи видатного білоруського і українського вченого, письменника і громадського діяча Симеона Полоцького, котрий був вихований на Україні і став просвітителем Москви, першим поетом і драматургом, першим професійним письменником Росії.
Самійло Омелянович Петровский – Ситнианович, в чернечому пострижені Симеон, що в Москві дістав прозвище Полоцький за назвою його рідного міста, народився 1629 р. в грудні. З 1637 р. вступив до Києво-Могилянської академії, тобто з семи років білоруський хлопчик виховувався в українському дусі на протязі 14 років – закінчив академію 1651 чи 1652 р. Далі він вчився у Віленський польській єзуїтській колегії, але її не закінчив, бо 1654 р. до Вільна вступили російські війська і почали руйнувати католицькі церкви. Студент Самійло втік, повернувся до рідного Полоцька, але й туди увійшли російські війська. В 1656 р. він прийняв чернецтво в полоцькому Богоявленському монастирі і став дидаскалом (вчителем) в братській школі в рідному місті.
Літературну діяльність він розпочав в Києві і писав все життя. Поетична спадщина його дуже велика – принаймні 50 тисяч віршів.
Він писав щодня, “римотворення” було улюбленним його заняттям. Силабічний вірш його сформувався під впливом української, а також польської поезії. Своїм поетичним творам Полоцький надавав великого освітнього і виховного значення. Сенс людського життя він бачив у можливості займатися улюбленною справою. Свої поезії він незадовго до смерті об’єднав у дві великі збірки, і вони були видані невдовзі після смерті автора в Москві – це були перші збірки віршів у Росії.
Вперше С. Полоцький прибув до Москви в січні 1660 р. на церковний собор, після чого повернувся додому. В липні 1663 р. він знов приїхав до Москви, поселився ” в обителі всемилостивого Спаса, що за іконним рядом” на Нікольській вулиці, поблизу Кремля і відкрив в цьому монастирі латинську службу для молодих службовців канцелярії царя. Та учнів він мав обмаль, бо в Москві мало було бажаючих вчитися. Незадовго до того, в 1653 р. професор Києво-Могилянської академії Єпіфаній Славинецький заснував в Москві греко-латинську школу. З дебатів між цими двома вихованцями України, які почали виступати з проповідями, розпочались в Москві філософські дискусії.
У 1667 році цар Олексій Михайлович запросив Симеона Полоцького стати вихователем його дітей – Олексія, Федора, Софії та Петра.
У зв’язку з війнами, які вела Росія, С. Полоцький висловив побажання, “да Россия славу расширяет не мечом токмо, но и через книги”. Надто войовничого царя він порівнював з розбійником. Причину воєн він бачив в прагненні присвоїти чужі багатства, даровані Богом різним народам. Він це засуджував, разом з тим він твердив, що Бог забороняє не всякі війни – кожний народ мусить захищати свою землю.
Малого Петра, майбутнього царя, С. Полоцький вчив писати вірші.
Коли в 1676 році помер цар Олексій Михайлович і царем став учень С. Полоцького 15-річний Федір, Полоцький використав свій вплив на нього для розвитку освіти в Московщині, а поширення освіти він вважав головною справою свого життя. В 1678 році, за підтримкою Федора, Симеон Полоцький заснував в Кремлі так звану горішню друкарню, в якій надрукував буквар для малого Петра, низку перекладних книжок і свої власні, першою з яких був “Псалтир римований”. П’єси Симеона Полоцького можна вважати початком російської драматургії, а першим російським драматургом – білоруса Симеона. Далі цю справу продовжив в Росії українець Теофан Прокопович.
С. Полоцький не забував України. В “Слові к православному і христоіменитому запорізькому воїнству” він прославляв запорізьких козаків – захисників рідної землі і визволителів своїх братів з полону. 25 липня 1680 р. С. Полоцький помер. Його заповіт залишився нам: “Світильник хай світить”.
Після його смерті, в тому ж році, на церковному соборі в Москві книжки Симеона Полоцького були піддані анафемі, і його твори було заборонено навіть згадувати як єретичні. Так російська православна церква віддячила білоруському просвітителю Московщини, основоположникові російської поезії й драми, чий грунтовий вплив на російську культуру визнавався ще в дореволюційній Росії. Однак, незважаючи на анафему, твори С. Полоцького зберігалися в бібліотеках Троїце-Сергіївої лаври, Оптиної пустині, Кирилова та ін. монастирів. Подібних прикладів співробітництва наших двох народів і їх впливу на Росію можна привести безліч. Згадаймо, що під час другої світової війни з Українською Повстанською Армією співробітничала Білоруська Крайова оборона. Нині національно-демократичні сили України підтримують боротьбу Народного фронту Білорусії за незалежність своєї країни і за демократію в ній. В Севастополі памятники українцю М. М. Миклусі-Маклаю і білорусу О. О. Ковалевському стоять поряд. Будемо сподіватися, що й в подальшому наші два народи будуть завжди разом, як побратими, як рівні, без “старшого” брата.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)