СВІТ ВИННИЧЕНКОВИХ ОБРАЗІВ ТА ІДЕЙ

[…] Перше оповідання, яким дебютував В. Винниченко, мало назву “Сила і краса”. Появилося воно в місячнику “Киевская старина”, за липень-серпень 1902 року. Ніхто тоді не передбачав, що авторові цього оповідання, 22-річному студентові Київського університету, вередлива доля прирекла в майбутньому відіграти велику провідну ролю в історії українського національно-виз-вольного і літературного руху. А найголовніше, що майже ніхто не схопив, не відчув і не підкреслив того, що саме це оповідання зіграє в новітній історії української літератури ролю межового каменя, межового стовпа між двома літературними епохами. Я навмисне пишу “майже ніхто”. Бо все ж таки серед негуючих і несприймаючих цю нову манеру зображення й тематику “Краси і сили” та серед тих, що не змогли ще зорієнтуватися й визначити своє ставлення до неї, знайшлася одна людина, яка збагнула вагу цього оповідання ще до його публікації’. Був це Євген Харлампович Чикаленко. Як дісталося це оповідання до його рук – це окрема й дуже цікава історія. Дійшла вона до нас у двох, дещо відмінних, варіянтах. У спогадах самого Євгена Чикаленка (“Спогади”, Нью-Йорк, УВАН у США, 1955, стор. 324-325) і в спогадах близького друга, однодумця і видавця Винниченкового Юрія Тищенка (Юрій Сірий, “Уривок із споминів”. Ганновер, літературно-науковий збірник “Київ”, 1946, циклостиль, стор. 62-63). Я на цьому спинятися не буду. Тут лише зацитую (за споминами Ю. Сірого) докір Євгена Чикаленка директорові книгарні “Киевской старини” В. Степаненкові за його негативну оцінку цього оповідання, яка заледве фатально не відбилася на дальшій долі молодого автора.

– Та ви знаєте, що вчора ви прогнали талановитого українського письменника? Ви знаєте, що такої речі, яку оце тримаю я в руках, у нашій літературі ще не було?

Це висловив меткий український патріот і меценат згарячу, спересердя, і глибини чуття, але в цьому був сенс справді нового відкриття, Через три роки, коли Винниченко написав понад десяток оповідань і зазнав уже ширшої популярности, цю Чикаленкову високу оцінку підтвердили в своїх статтях два велетні, два найбільші авторитети української суспільної і літературної думки Леся Українка і Іван Франко.

Леся Українка у статті про Винниченка вважала, що він уже першими своїми творами (“Краса і сила”, “Голота”, “Біля машини”, “Голод”) підніс українську літературу до рівня західньоевропейської й утвердив новий літературний напрям – неоромантизм, до якого й себе вона зараховувала.

Іван Франко в рецензії на збірку оповідань В. Винниченка, що вийшла 1906 року, писав:

“Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої, або ординарно шабльонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як само життя, всуміш українське, московське, калічене і чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І звідкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка”. (ЛНВ. т. 38, 1907, с. 139-141).

Ці оцінки з боку Лесі Українки й Івана Франка перших творів Винниченка не тільки підтвердили спонтанний вислів Є. Чикаленка, а й поширили й поглибили його. Вони ствердили, що в українську літературу прийшов письменник з новими темами, образами й мистецькими засобами, письменник, що вміє, як підкреслив І. Франко, ловити життя на гарячім вчинку й зображувати його в цікавій, хвилюючій, гостросюжетній і драматичній формі. Це стосувалося в першій мірі до оповідання “Краса і сила”. Мистецьке значення цього оповідання в тому, що драматична історія злодійського світу, з одного боку, подана на тлі різноманітного типажу міського ярмарку, цієї,- як писала Леся Українка,- широкої, яскравої картини, а з другого – на тлі багатоликости тюремних мешканців і чарівних пейзажів Сонгорода. Ці дві лінії: драматична історія Ілька-Мотрі-Андрія та живе багатобарвне тло, на якому ця історія відбувається,- творять свіжу й оригінальну мистецьку єдність оповідання. Саме те, що примусило досвідчених редакторів і критиків – Матушевського і Єфремова,- як свідчить Є. Чикаленко,- ніч не спати, а читати і дискутувати.

В історико-літературному аспекті оповідання “Краса і сила” посідає не менш важливе місце. У боротьбі двох літературних поколінь, двох напрямів: старого щиронародницького етнографічно-побутового реалізму кінця XIX ст. і нового психологічно-критичного реалізму та неоромантизму XX сторіччя – “Краса і сила”, як я вже згадував, є тим кордонним стовпом, що виразно розмежовує ці дві літературні епохи, ці різні літературні стилі. На початку XX сторіччя в українській літературі остаточно утверджується, як влучно казав колись М. Зеров, діярхія стилів, тобто співпанування двох стилів: неоромантизму і критичного (психологічного) реалізму. Своєрідність цього співпанування в тому, що вони (ці два стилі) не ворогували, не воювали один з одним, а, висловлюючись сучасною публіцистичною мовою, мирно співіснували. І не тільки співіснували, а й доповнювали часом один одного, а інколи, в окремого автора, органічно переплітались. Це творило умови для нових літературних течій, якими так рясніли перші три десятиріччя нашого віку. Але не В. Винниченко винайшов цю діярхію стилів XX сторіччя. Створилася вона органічно в процесі розвитку української літератури. Розпочали цей великий піонерський процес, опираючись на тогочасні досягнення європейської літератури, його славні попередники: Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник та інші під патріяршим благословенням Івана Франка. Заслуга В. Винниченка тільки в тому, що він перший із письменників XX сторіччя у своїх перших творах ніби підсумував усі досягнення своїх бунтівливих попередників, полемічно відштовхнувся від застарілих мистецьких форм, акцентував увагу на новій тематиці, впровадив новий або модернізований типаж та сміливо продемонстрував свої мистецькі засоби зображення. Щоб підтвердити цю думку, візьмемо пару прикладів з першого оповідання Винниченка “Краса і сила”.

Автор описує красу своєї героїні іі ніби між іншим, ніби жартома, висловлюється так:

“То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють її деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щік, як повна рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”.

Звичайно, це була щира, не вимушена, але гостро-дотепна посмішка початкуючого молодого письменника. Від неї повіяло майже кпинами над смаками літературних батьків. Не буде перебільшенням ствердити, що ця сатирична посмішка руйнувала вщерть колись цікаву, свіжу, хвилюючу, а тепер уже застарілу інтелігентсько-народницьку, етнографічно-селянську манеру порівнянь, що так розквітла була в творах І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського та інших.

Що ж протиставив молодий 22-річний автор цим утертим мистецьким засобам своїх попередників? Протиставив він свою, свіжу, йому тільки властиву манеру зображення дівочої краси. Продовжуючи цитований вище уривок, читаємо:

“Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, коли дивились, здавалось, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве світло,- то була й уся краса цієї дівчини”.

Як бачимо, простота і реальність зовнішнього малюнку, без жадної сентиментальної, етнографічно-пісенної риски. Але саме це глибше розкривало душу героїні й творило справді ліричний, привабливий образ. Такими засобами до Винниченка не малював жіночої краси, здається, ніхто.

Візьмімо ще один приклад подібного зразка з оповідання “Купля”:

“Ох! очі в неї були! Великі, тонко зрізані з кінців, темно-сині, як вечірнє небо коло хмари: губи строгі, також зрізані з кінців у тонкі рисочки. Там у кінцях, буває, дрібно-дрібно дрижачи, непокірливо розгоряється такий дзвінкий, дитячий сміх”.

А. Шамрай у книжці “Українська література” стверджував, що в творчості В. Винниченка “ніби синтезується досягнення в царині повістярської літератури початку XX століття”.

І він мав рацію. Бо саме ця особливість Винниченкових творів викликала ті хвальні відгуки Івана Франка і Лесі Українки, про які ми говорили вище.

Отже, вже перші твори Винниченка були не тільки виразним запереченням старих мистецьких засобів, не тільки утвердженням нового в портретуванні героїв, але й сміливим впровадженням нових, свіжих зразків міських, сільських, лісних і степових пейзажів. Тема краєвидів Винниченка – окрема прецікава тема дослідження. Пейзаж як мистецький засіб проймає наскрізь всю велику творчість Винниченка. Навіть в останньому його романі “Слово за тобою, Сталіне!”, що задуманий як “політична концепція в образах”, пейзаж відіграє велику емоційно-зображувальну функцію. Тільки через лихоліття нашого культурного і суспільного життя цілі покоління читачів не знають тих клясичних зразків, що їх створив В. Винниченко.

Винниченко один з перших письменників нашого сторіччя схопив і всебічно зафіксував у художніх гой великий зубожілий прошарок нашого селянства, що свого господарства або не мав, або не міг втриматися коло злиденного клаптя землі, сотнями тисяч вирушав на заводи, фабрики, вугільні копальні чи на тимчасові заробітки до більших панських маєтків. Цьому новому соціальному явищу він присвятив цілий цикл оповідань: “Біля машини”, “Контрасти”, “Голота”, “Хто ворог”, “На пристані”, “Раб краси”, “Голод” та багато інших.

Ось закінчення циклу картин з яскравого оповідання “На пристані”. Столикий гурт заробітчан. Різні статтю, віком і місцем народження, але єдині в бажанні дочекатися дешевого пароплава й знайти працю.

“Знову далеко на Дніпрі густо і глухо гудить гудок, і знову всі біжать до берега, слухають, розпитують і мляво вертаються назад.

– Буксирний!

Парубок, згорнувшись під дубами на голій землі, тихо схлипує і здригається. Стає все темніше і темніше. Далеко на горі жовтіють городські вогні й нагадують, що там живуть самі довольні люди… Балачки стихають. Дніпро задумливо, журливо плюскотить об берег хвилями і, темний сам, здається, знає долю цих чекаючих людей і хмуро хмуриться од неї”.

В. Винниченко в історії нашої літератури є і залишиться назавжди виразником життя, свідомості! і прагнень саме цього нового соціального процесу початку XX віку.

Отже, впровадження в українську літературу нових мистецьких засобів (психологізм, різьбленість образу, різноманітність пейзажу, метода контрасту), нова й по-новому трактована стара тематика, новий, соціяльно різноманітний типаж і оригінальний ракурс його..бачення, що в цілості своїй, за висновком Лесі Українки, утверджувало в українській літературі панівний тоді на Заході неоромантизм,- ось те перше нове, що приніс Винниченко в наше письменство XX сторіччя.

* * *

Тема народження й формування української людини нового типу постійно хвилювала Винниченка й становила одну з провідних ідей багатьох його дореволюційних творів. Пригадується трагікомічна ситуація двох студентів, що потрапили в небезпечну пастку, з якої їх рятує хитро розіграна одним із студентів записна книжка (“Записна книжка”); незабутній трагічний кінець відданого народові студента, спровокованого в підпалі селянських хат (“Студент”); потрясаюча картина смертної кари (“Промінь сонця”); героїчна смерть непомітного, тихого, добросердого політичного в’язня Піні, який, жертвуючи власним життям, допомагає товаришам утекти з тюрми (“Талісман”); глибокий, психологічно мотивований образ босяка, що під впливом обставин перетворюється на відважного й саможертвеного борця Проти зла російського режиму (“Босяк”); складний образ поета Вадима Стельмашенка, людини великого розуму, шляхетного серця і самопожертви (“По-свій”); фанатичний винахідник нової системи праці інженер Петро Сосенко, що вмирає від сухот, не діждавшись реалізації своєї ідеї (“Хочу!”); образ незламного патріота, залізничого робітника, Микити Сліпченка, що для Ідеї української державності! жертвує навіть життям своїх дітей (“Між двох сил”). Винниченко створив цілу галерію талантів з народу. Серед них особливе місце посідає образ талановитого сільського пісняра-сатирика Тереня. За гострі й дотепні пісні його переслідують і створюють для нього пекельні умови. Але що сильніше тиснуть, то непримиренніше і незалежніше виступає він проти неправди і зла. І тільки добра посада, яку йому підступно запропонувало волосне й поліційне начальство, приборкала його й перетворила на вислужника режиму (“Терень”). Сугестивна сила цього оповідання надзвичайна. І яке це пророче передбачення долі багатьох приборканих владою поетів 20-их і наступних років у Радянському Союзі!

А які чарівні, привабливі, героїчні, а інколи – трагічні й морально занепаді образи жінок подають нам твори Винниченка. Мала, прибита і затуркана тяжким життям, але сповнена мрією про краще Маринка з оповідання “Голота”; чарівний образ дівчини, в якої “над світлим лобом волосся лежало, як положена золотиста пшениця після бурі”, однаково віддана і в коханні, і в дружбі, і в боротьбі (“Зіна”); задпвлена в прекрасне майбутнє романтична Катря з драми “Великий Молох”; тиха, мрійно-людяна Олеся Мікульська та експансивна Ріна з роману “Божки”; самовіддана, янгольського серця Таня й трагічний філософ красуня Мері, що їй залишилось “тільки рік жити” (роман “Рівновага”); вольова Еліза – “голівка золотої гадючки на тлі чорного лебедя” – та ексцентрична Труда із роману “Соняшна машина”; образ трагічного розп’яття української жінки в добу революції 1917-20 Софії Сліпченко з драми “Між двох сил” та образ героїчної патріотки Ольги Чорнявської з повісти “На той бік”. І нарешті, наївна, але щира, сповнена внутрішнього опору нелюдському сталінському режимові Маруся Іваненко (“Слово за тобою, Сталіне!”), цей, я би сказав, перший ембріон майбутніх дисидентів.

Ця розмаїтість чоловічого і жіночого типажу в прерізних психологічних аспектах їх побутово-соціяльного вияву, ця людинознавча панорама української людини початку XX сторіччя, – це другий ваговитий і майже не вивчений внесок В. Винниченка в українську літературу.

* * *

Українська національна ідея, ідея формування української нації як нації модерної її державної пройми наскрізь значну частину творів В. Винниченка. її порушено не тільки в дрібних оповіданнях (“Уміркований та щирий”, “Малорос європеєць” та ін.) і драмах (“Між двох сил”), а головне – в його романах і повістях (“Божки”, “По-свій”, “Хочу”, “На той бік”, “Нова заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне!” тощо). Це тема велика й зовсім не досліджена. Тут звернено увагу бодай на деякі її моменти.

У романі “Божки” ця тема тісно переплітаеться з питанням стосунків між українськими і російськими соціял-демократами. На мешканні адвоката Піддубного зустрічаються члени української й російської соціял-демократії. Виникає дискусія про український національно-визвольний рух. Російський с.-д., як звичайно, централіст, жонглює весь час модною фразеологією космополітизму, інтернаціоналізму, шовінізму, спрямовуючи її проти українського руху. Український с.-д. рішуче шахує свого опонента:

“- Ай, вибачайте! Ми таких космополітів знаємо. В ім’я такого космополітизму, інтернаціоналізму ви нас і душите. Ви, так само, як і ваші націоналісти в ім’я націоналізму. Але побачимо! Так, так!.. Щоб ви знали, що побачимо”.

На глумливу заувагу російського централіста щодо української нації як недозрілої український опонент гордо відповідає:

“Ви думаєте?.. Помиляєтесь! Наша нація це… це знаєте що? Це туманність серед націй-плянет, туманність у фазі формування в плянету, але неабияку, добродію, плянету. Так, хай ми ще ніби згусток одноманітної мужичої народної маси, але всі плянети проходили цю фазу. Не забувайте, що нас стільки ж, як і французів, не забувайте, що наш край – багатство, “жітніца Россії”, і не забувайте, що ніякі репресії ні націоналістичні, ні космополітичні не спинять законів руху й розвитку”.

Сила імперії, природно, приваблювала багато талантів з народів, поневолених імперією. Через цю диявольську силу ми втратили тільки в письменстві: Наріжного, Гоголя, Короленка, Ахматову, Бурлюка, Волошина та багатьох інших. Це тривожило Винниченка протягом усього життя.

1915 року, живучи нелегально під Москвою, він цій проблемі зрадництва і навернення до рідного народу присвятив окремий роман “Хочу!”

У столиці російської імперії живе в готелі молодий, але вже відомий талановитий російський поет українського роду Андрій Халепа. Його сусідами стала приїжджа з провінції пара: старший пан і молода пані. Пізніше виявилося, що це був батько і донька. Халепа почув, що вони розмовляють тільки хахлацькою, як він пам’ятає, мовою. Він також звернув увагу, що старий при зустрічах з ним якось особливо уважно – не то з викликом, не то з презирством, не то з докором – дивиться на нього. Одного разу Халепа не стримався і запитав: “Що вам треба від мене?” – Старий ніби й чекав на таке питання й відразу своєю дивною мовою відповів цілою довгою тирадою, з якої Халепа тільки зрозумів одне слово “ренегат”. І ще здогадувався, що нібито він, Халепа, колись чимось дуже образив цього чоловіка чи когось іншого і що він вартий зневаги, що він щось комусь “бреше”, але що саме – він не міг зрозуміти.

“Нарешті Халепа слабко, блідо посміхнувся й з неохочою іронією сказав:

– Мені дуже шкода, що я не розумію вашої чудернацької мови. Я сам малорос, але… Будь ласка, скажіть по-руськи, й я з охотою…

Старий вмить випростався, немов його ударено по щоці, потім якось боком підстрибнув до Халепи і, піднявши до нього голову, люто плюнув йому в лице.

– Так от тобі по-руськи, падлюко! – по-російському викрикнув він, весь трясучись і готовий, видно, на все. Й нічого в той же час не пам’ятаючи…

Халепа ж непорозуміло й пильно витріщивсь на старого, мовчки витирав щоку, помалу водячи хусткою то вгору, то вниз.

– І все ж таки я нічого не розумію,- стиха пробурмотів він і спробував посміхнутись. Потім одвернувся іі важко пішов далі, весь час тримаючи хустку біля шоки, немов боячись показати те місце, де плюнемо”.

Така була перша екстравагантна лекція з національного питання учителя гімназії Андрія Сосенка заблудлому синові українського народу російському поетові Андрієві Халепі. І вона дала позитивні наслідки. В розгортанні дальших сюжетних колізій, переборюючи складний психологічний комплекс імперського інтелігента, Андрій Халепа відкриває свій народ, пізнає ііого культуру, переймає від померлого Петра Сосенка його винахід “отворченої праці” і віддає себе цілком на боротьбу за українське національне відродження.

Та сама ідея національно-державного відродження України лежить в основі драми “Між двох сил” (1918) і повісті “На той бік (1919-23). У драмі “Між двох сил” цю ідею в усій її тогочасній конфліктній складності зображено в родині залізничого робітника Микити Сліпченка. Тут знайшла своє яскраве виявлення центральна теза Винниченкового світогляду, що рушійною силою українського націоиально-державного відродження є селянство, робітництво іі інтелігенція. Микита Сліпченко та його два сини символізують глибоке патріотичне зрушення в робітництві та його інтелігенції і їх беззастережну відданість відновленій українській державі. На прохання ДОНЬКИ Софії, яка щойно приїхала з Петербурга, щоб він не йшов негайно в оборонний загін Вільного Козацтва, а посидів у родині, бо ж ми “чотири роки не бачились”, батько резонно відповідає: “Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачилися триста років”. І як мужній провідник українського свідомого вояцтва вирушив на фронт.

В особі доньки Микити Сліпченка Софії, видатної акторки столичного театру, Винниченко створив складний образ трагічного розп’яття української ідеалістичної жінки в зударі національного й імперіяльного конфлікту в добу революції. Юрій Бойко в статті про цю драму так характеризує Софію:

“Скомплікованим і позитивним типом є Софія. Заплутавшись у співвідношеннях національного і соціального, вона стає знаряддям ворога, і дарма намагається вона всіма силами протиставитися в лоні ворожої системи діям окупанта. На цьому шляху її щирість і суб’єктивна чесність немнинуче повинна вести до могили”.

Це чи не перший в українській літературі символічний образ, що прередбачав долю тої української революційної інтелігенції, яка повірила в пропагандивне гасло російських комуністів повної національної свободи “аж до відокремлення”, за що пізніше трагічно поплатилась своїм життям.

У повісті “На той бік” зображено неповторний образ української патріотки Ольги Чорнявської, української Шарльотти Корде, як її називає один з героїв повісти. Вона їде у ворожий стан, до головного штабу Червоної армії, що окупувала частину України. Мета – вбити командарма армії Машкова. Це як акт помсти за всі ті злочини, що їх принесли окупанти українському народові під брехливим гаслом його визволення. Вона їде з випадковим подорожнім, з аполітичним і анаціональним доктором Верходубом. Уже в зоні окупації, в селі Любомирка, вони стали свідками, як окупанти скидали з кооперативної крамниці українську “жовто-блакитну” вивіску й переможно вивішували російську. Цей дрібний епізод на доктора не зробив жадного враження. Але Ольгу – не можна було пізнати, Вона палала ненавистю. Доктор Верходуб, цей колишній спокусник повітових красунь, скептик і епікуреєць, для якого національна честь не існувала, довідавшись про причину зміни настрою своєї, як він казав, Наяди, почав її переконувати, що її пляни боротьби то “боротьба з вітряками”, що її намір саможертвеного акту то безсенсова самопожертва, що Машкови і Леніни то лише перехресні точки великих історичних сил і таке інше.

На цю безгрунтянську філософію Ольга відповіла питанням:

“- Ви українець?

– Так, я – малорос, або, як тепер модно говорити, українець.

Панна Ольга жорстко посміхнулась.

– Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте.

Ви бачили, як ті мерзотники скидали вивіску в калюжу?

… Так отак Леніни і Машкови роблять з усією Україною. Бонн не винні? Перехресні точки історичних і ще якихось там сил? Я – теж перехресна точка! Грабіжник, якому хочеться жити з чужого добра, перехресна точка? Прекрасно! Але той, кого грабіжник грабує, так само є точка перехрещення сил самоохорони, і він нищить грабіжника!..

– “Сили”, “призначення”. Я не знаю, про яке саме призначення ви думали. А я вас питаю: ви знаєте силу ненависти?.. Знаєте? Ні? А ви коли-небудь думали, яке чуття повинно бути в людини, яка все життя пробула в ямі, яка чудом якимсь знайшла змогу вилізти з неї й була скинена знову туди рукою, яка ніби має визволяти? Ви розумієте, яка ненависть повинна бути саме до Машкових і Леніних, які свою підлу, грабіжницьку, кацапську точку перехрещення сил виконують під прапором визволення? Ні? Ви, малорос, про це не думали?”

Це лише декілька фрагментів національно-визвольної ідеї, яка наскрізь проймає значну частину Винниченкових творів. Повість “На той бік” є не тільки етапним твором вияву цієї ідеї в перші пореволюційні роки, але і щодо жанру й мистецьких засобів новим мистецьким словом в українській пореволюційній літературі. Ольга Чорнявська є попередником цілого ряду героїчних патріотичних образів у пореволюційному нашому письменстві, в тому числі й Марини з “Патетичної сонати” М. Куліша.

Завершенням української національно-визвольної ідеї в творах В. Винниченка є його два останні передсмертні романи: “Нова заповідь” (1949) і “Слово за тобою, Сталіне!” (1950). Не буду їх аналізувати, лише стверджу: у цих двох романах дана синтеза української національно-визвольної і державної ідеї в умовах розпаношеного сталінізму в усіх його злочинних централістично-шовіністичних російських виявах.

Ця всепроймаюча ідея українського національного визволення, її універсальність і багатогранність у творах В. Винниченка є третій ваговитий внесок письменника в нашу літературу.

* ” *

В українському складному й багатовимірному національно-визвольному русі Винниченко бачив і зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, беззастережно віддане, що визначало головну дорогу нашого руху вперед, але Й буденне, дріб’язкове, смішне, а інколи – шкідливе, що чіплялося за героїчне, велике й понижувало та осмішувало його. Такі ситуації, такий типаж, що відтворював цілу периферію нашого національного життя в добу між двох революцій, Винниченко занотував у багатьох творах. Пригадаймо хоч кілька прикладів.

У ділянці культурно-театральній Винниченко створив класичний образ Гаркуна-Задунайського. Він, цей тип, увійшов в українську критику й публіцистику беззастережно, як узагальнений, називний образ некультурности, відсталости, бездарности, але з постійним виявом агресивности і претенсіею на провід. До речі, цим образом користуються багато журналістів навіть тепер, не знаючи, що його створив В. Винниченко.

У ділянці зросту і поширення національної свідомости Винниченко створив кілька сатиричних образів. Пригадаймо знамениті типи “уміркованого” і “щирого”. Статечний господар Самжаренко (“Уміркований”) любить Україну і все українське. Але любить надто обережно, мовчки, сховано. Нікому про це не каже, не проявляє жадного бунтарства, лише українську газету тихо і сховано возить у кишені. Протилежність йому Недоторканий (“Щирий”). У своїй національній щирості й агресивності постійно доходить до абсурду, до компромітації українського імени. Він нестерпно реагує, навіть коли якийсь бідний візник до нього заговорив чудернацьким суржиком і не знав, хто такий був Богдан Хмельницький. Він не терпить російської мови навіть у тюрмі. Почувши її від своїх співв’язнів, він люто вигукує:

“- Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди?!”

У романі “Божки” дано тип Скалозуба. Підкреслено європейська зовнішність, добра літературна українська мова. Власник багатьох тисяч десятин землі та інших маетностей. Він любить Україну й бореться за її незалежність, але під гаслом: “Україна для українців! Геть руських, поляків, жидів та іншу погань!” Протилежність до Скалозуба в тому ж романі є – Пампущенко. Скалозуб – носій усього європейського. Пампущенко все європейське ненавидить. Ненавидить європейський одяг. Ходить у чоботях, носить тільки вишивані сорочки з стьожками, не любить чужих слів, не любить галичан (бо вони йому видаються надто європейцями) і до всього неукраїнського ставиться з неприхованою ворожістю. Коли йому радили прочитати нову цікаву книжку, то він насамперед питав:

“- Українська?

– Ні, але…

– Ну – то плював я на неї.

І тут уже з ним дискусії не могло бути”.

У романі “Божки” є кольоритна фігура літератора Ганджули. “Безглузда, пошарпана людина з якимось переламаним лицем”, Ганджула цікавий тим, що в його образі В. Винниченко змалював той хаос, роздоріжжя, манівці пристрасного шукання нового й вічного письменниками, мистцями, філософами і вченими того розгойданого і непевного часу. “Індивідуалісти”, “Самотники”, “Богошукачі”, “Носії тайн”, “Новітні пророки” – кожна групка на свій лад виявила себе і дух свого часу.

Після запального патріотичного монолога перед щойно прибулим із заслання поетом Вадимом Стельмашенком Ганджула так з’ясовує тодішній стан української літератури і преси:

“Ви знаєте, скільки “Самотність” має передплатників, знаєте? Сором сказати. Співробітники пишуть кров’ю, пане-добродію, буквально, бо нема за що чорнила купить. Пальці надрізають і кров’ю пишуть. Гонорарів у нас нема, фіміямів нам не курять, ми йдемо тернистим, пане-добродію, шляхом. Ми – самотники! Ми грудьми прокладаєм крізь терни шлях черевам Наших патріотів і батьків народу. А що маємо за те? Що? Наші поети, письменники гинуть від злиднів! У нас цінять тільки тих, хто помер, бо не треба давати йому ніяких.. допомог і субсидій, які просто руйнують наших добродіїв”.

Бунтар і “самотник” Ганджула, вульгаризуючи критику ідеї народництва і народолюбства, формулює це так:

“Що значить ця череда, яка зветься народом? Що таке Україна? Череда мужиків, якими захоплюються народолюбці. Культура, мистецтво, прекрасне високе мистецтво – все топчеться в багні мужикофільства або пролетаріятофільства”.

А вчений біолог Модест Мікульський, у тому ж романі “Божки”, висловлює ще таку тривожну, якщо не розпачливу, думку про ідейний хаос доби:

“Тепер на все ідеї, на всяку пакість всяка мерзота знаходить своїх поетів, ідеологів і робиться геройством. Який-небудь педераст, мерзотник, грязь – пише цілі поеми. Жінка волочиться з усіма – теж поема, проблема, трагедія. Дітей не любить, знову-таки поема, проблема, поступовість. Годі жінці сидіти біля дітей та на кухні, на все є своя теорія. Що тепер святе, ідейне, поетичне? Чи педерастія, чи хождіння в народ, чи сім’я і діти, чи тічка любовників? Що поступове, що ні – невідомо.”

Цей клясичний типаж периферії українського національно-визвольного процесу, ці сатиричні, інколи дружньо-гумористичні образи, що надають процесові життєвої повноти й реальности, становлять собою четвертий внесок Винниченків в українську літературу. (…)

* * *

Є ще один важливий аспект у творчості Винниченка – це аспект релігійний: релігія і суспільство, люди і віра в Бога. Різні суперпатріоти і святенники закидають Винниченкові, що він атеїст, що в своїх творах проповідував безбожництво. Звичайно, атеїзм Винниченка питання не дискусійне. Він був чітко окресленим і принциповим сином своєї раціоналістичної і критичної доби. Він замикав собою вік свідомости Драгоманова, Франка, Лесі Українки, М. Павлика, В. Стефаника та інших або, ширше кажучи,- вік панування європейського раціоналізму й просвітництва. У цей великий позитивістичний вік трансцендентальні проблеми – віри в Бога, потойбічного життя, смерти й безсмертя душі,- як заховані, незбагненні людським розумом питання, здавалося, ніби втратили актрактивність. Але Винниченко насамперед письменник. Він аналітик людських душ, характерів і творець живих образів. Він добре розумів, що ці вічні проблеми більше чи менше органічно пов’язані в людській свідомості. Тому як мистець він ніколи не вилучав цих проблем з кола своїх спостережень і творчости.

В оповіданні “Голота” прості, неписьменні, гнані і затуркані працею і бідою люди поміж собою постійно міркують про добро, правду, Бога. На терпку і злісливу іронію озлобленого життям Трохима до дівчини Саньки: “А тобі Бог багато дав, хоч ти свята та Божа?” – старий у бувальцях дід Юхим резонно зауважує: “Ні, ти, Трохиме, не смійся. У Бога, брате, треба вірити. Бо наш брат – без віри в Бога одна худоба і більше нічого. Без Бога наш брат – не чоловік”.

І це, як і в інших оповіданнях, на тему віри в Бога говорить не негативний, а позитивний персонаж, якого автор з любов’ю майстра зображує. Для цих замучених тяжким життям людей віра в Бога – це людська гідність, це підтримка в біді, це надія на краще.

Коли ж у романі “Хочу!” Винниченко переносить нас у світ петербурзької інтелектуальної еліти Андрія Халепи, то ми бачимо, що ці саме проблеми, тільки на вищому філософському рівні, хвилюють і той високий світ. Але чи не найглибше проблема віри й Бога поставлена в двох його романах “По-свій” і “Божки” (1913-14). Поет Вадим Стельмашенко повертається з заслання й застає паралізованого батька. Батько, колись активний в робітничому русі, був атеїстом. І раптом при першій зустрічі батько лівою рукою (бо праву одірвано на заводі) перехрестив сина. Вадим – вражений, але зовні прийняв це як належне. При наступній зустрічі, після кількох фраз батько замовк і лежав ніби спокійно:

“..Але тільки Вадим рухнувся… як він розплющив око і, дивлячись на сина, з якоюсь строгою напруженою увагою, на диво виразно і твердо з мукою викрикнув:

– Вадю, Бог є?

Вадим сильно вперся кулаками в ліжко й на мить затримав дихання. Він зразу ж розумів, що питання задано не для розмови, не так собі, а з якимось важливим, рішаючим значенням для батька, що одповідь чекається всіма силами душі і що вона не може бути ні так, ні сяк, а певна, категорична, без хитань… І, сам не знаючи, як це сталося, Вадим тихо, але твердо й

Непохитно промовив:

– Є, тату!

– Віриш?

– Вірю, тату!

І знову, як під владою незрозумілої сили, Вадим помалу підняв руку і, не зводячи очей з батька, перехрестився два рази.

– Вірю, тату, в Єдиного Всемогучого Бога.

Трохим Петрович опустив голову на подушку іі заплющив

Око. Лице його стало дивно-спокійним”.

У контексті роману, звідки читач знає психологічні і побутові деталі неймовірних ситуацій з життя родини Стельмашенків, ця картина діялогу з батьком звучить особливо потрясаюче. Збагнімо тільки: Вадим недавній каторжанин, атеїст, активний член соціялістичної партії, програма якої всяку релігію виключає. Батько – теж колишній атеїст. І ось, після великої життєвої катастрофи – втрата руки, параліч, зустріч з сином, якого він уже вважав мертвим,- сцена шукання і відкриття Бога, і нема в цій сцені ані краплі фальшу. Бо постала вона на грунті глибокої психологічно-життевої мотивації, в основі якої лежить правда мистецтва. Щось подібне можна відчути тільки в драматичних сценах Достоєвського.

Це тема велика й також цілковито не досліджена у Винниченка. Скажу тільки, що, проймаючи багато його творів, вона звучить у Винниченка не тільки як невід’ємна, складова частина людського буття, але іі як філософська проблема самого автора. У своїх найінтимніших записах у щоденнику він дуже часто звертається до ідеї Бога, безсмертя, потойбічности. У записнику ч. 7 за 13.8.1919 року читаємо:

“Ідея Бога неподільно, нерозривно споріднена з ідеєю безсмертя. З смертю Бога пропадає безсмертя, цей найкращий виразник інстинкту життя”.

Отже, своєрідна й оригінальна постава у Винниченкових творах проблеми релігії, віри в Бога, богошукання, відкриття й трактування проблеми як філософської категорії, як пізнання сенсу людського життя,- є шостим ваговитим внеском його в нашу літературу.

* * *

Наприкінці XIX і на початку XX сторіччя у всій світовій літературі провідне місце посіла модерна соціяльно-психологічна повість і драма. Досить пригадати імена Гавптмана, Гамсуна, Стрінберга, Ібсена, Метерлінка та подібних. У центрі їх уваги були філософсько-моральні проблеми: свобода й несвобода волі, ідея й обов’язок, герой і юрба, родина, кохання, шлюб, вірність і зрада, правда П брехня та багато інших філософських і соціальних проблем, включно з таким лихом тієї доби, як сухоти, венеричні хвороби, проституція тощо. Винниченкова заслуга в тому, що він чи не найгостріше відчув пульс доби і створив цілий цикл соціяльно-психологічних оповідань, романів і драм, у яких ці вічні загальнолюдські проблеми знайшли його власне оригінальне трактування. Той факт, що Винниченкові оповідання, романи (зокрема роман “Чесність з собою”) і драми цього соціяльно-психологічного циклу перекладено на багато європейських мов, а його драми пішли майже в усіх кращих столичних театрах Европи, свідчить не тільки про його особистий успіх, але й про те, що з ім’ям Винниченка українська література ввійшла у світову літературу як її реальна діюча частка.

Не можна не згадати виняткового становища Винниченка в історії української драматургії, українського модерного театру. Різні негатори Винниченка “тут” і “там” вже довгі десятки років стараються звести це питання на ніщо. А між тим незаперечні факти й об’єктивні історики, які були і є тепер у нас (Д. Антонович, Г. Лужницький, В. Ревуцький, Л. Залеська-Онишкевич), свідчать: якщо старий заслужений дореволюційний побутово-етнографічний театр М. Садовського поволі еволюціонував до театру психологічної драми, то тільки після появи драматичних творів В. Винниченка. Пореволюційний модерний український театр – маю на увазі: “Молодий театр”, “Державний драматичний театр ім. Шевченка”, “Драматичний театр ім. Франка”, “Незалежний львівський театр” під керівництвом О. Загарова та багато інших,- всі вони стартували, зросли й зміцніли на драматичних творах Винниченка. Тому об’єктивні історики театру вважають його засновником української модерної драматургії й сучасного українського театру.

Багатогранна і багатожанрова творчість В. Винниченка вплинула на формування цілого покоління майстрів слова. Кого б ми з видатних письменників пореволюційної доби не взяли: М. Івченка, М. Хвильового, Г. Косинку, О. Копиленка, В. Підмогильного, О. Слісаренка, Г. Брасюка, Б. Тенету, Б. Антоненка-Давидовича чи навіть драматурга М. Куліша і прозаїка О. Довженка,- то на кожному з них, без сумніву, позначився той або інший вплив В. Винниченка. Це не тільки моє твердження. Багато з названих вище авторів самі про це з гордістю заявляли не раз. Процитую одного не названого, який жив і творив серед нас, промовляв до нас словом про Винниченка. Але, як звичайно, ми були глухі. Ми його не слухали. Ми його тихо поховали і забули. А був він чи не найбільший серед нас. Говорю про Тодося Осьмачку. 1955 року він писав:

“То ми зараз і питаємо, хто ж тоді є письменником нашої обдертої і поневоленої України? І відповідаємо – знову-таки Винниченко. Він найбільший між усіма нашими прозаїками і найбільший письменник гайдамацьких нащадків! Він стоїть на порозі 20-их років цього сторіччя і кидає тінь від своєї постаті аж до наших днів”.

На закінчення не можна не згадати, що саме Винниченко впровадив у нашу літературу два нових, до того не практикованих у нас, жанри: науково-утопійний (“Соняшна машина”, “Вічний імператив”, “Прокажельня”) та соціяльно-детективний (“На той бік”, “Нова заповідь”, “Поклади золота”). Тільки після появи “Соняшної машини” і “На той бік” цей жанр у другій половині 20-их років почали культивувати Ю. Смолич і В. Владко, а в 60-их роках появилося вже кілька майстрів цього нелегкого жанру.

Ці чотири творчі фактори: Винниченко на світовій арені, Винниченко як основник модерної української драми і театру, Винниченко – виховник цілої плеяди майстрів українського слова і, нарешті, – основник науково-утопійного й детективного жанрів у нашій літературі, – становлять фундаментальний сьомий внесок В. Винниченка в українську літературу XX сторіччя.

* * #

Я спробував акцентувати увагу читачів лише на деяких епізодах, ідеях та образах із багатющої літературної спадщини В. Винниченка. Само собою зрозуміле, що це далеко не вичерпує всього того багатства, що залишив нам письменник у своїй літературно-мистецькій спадщині. Винниченко у своїх творах, як мало хто з його сучасників, зобразив національну й соціяльну неволю українського народу як органічну єдність його трагедії. Він створив галерію безсмертних персонажів, які відчули ганьбу цієї неволі й оголосили їй війну. Він умів схоплювати соціяльні контрасти й конфлікти своєї доби, розкривати її болючі рани, скидати маски з лицемірів і фарисеїв, розкривати брехню,’ безчесність, нелюдяність, таврувати людські пороки (занепад моралі, людської гідности, злочинство, розпуста). Він, найбільший наш людинознавець, умів, як мало хто, зобразити людські страждання, оголювати душевні рани, розкривати таємні нестерпні муки людини й бачити такі глибини трагедій і катастроф, яких наша література ще не знала. Він умів у нашому житті, у нашій літературі зосереджувати свою творчу увагу на багатьох вічних, загальнолюдських проблемах і тим витягав нашу відсталу літературу на великий світовий тракт.

Як письменник-гуманіст Винниченко глибоко вірив, що в людині, в людській спільноті цілої нашої плянети переможе добро, правда, щастя. Він пристрасно до самої смерти вірив, що людство вийде з сучасної прокажельні на радісний шлях сонцеїзму і вселюдського узгодження. Ідея людського щастя на Землі проймає всю його творчість від перших оповідань і романів до останніх і досі не друкованих ще творів. У романі (не друкованому) “Прокажельня” (друга назва “Лепрозорій”) є такий епізод: молода журналістка збирає від усіх видатних людей свого часу відповідь на питання: “Що таке щастя?” З цим питанням прийшла вона й до відомого старого і заслуженого французького письменника Кльода Бартельо.

“- Не знаю, дочко”,- відповів спочатку письменник.

Але згодом, подавши сумну характеристику нашого часу, коли проблемою щастя людини мало хто серйозно цікавиться, сказав:

“- Але коли ви вже звернулися до мене, то я прошу переказати вашим читачам мою відповідь, відповідь людини, яка вже для себе нічого не хоче… Перекажіть мій, так би мовити, скромний заповіт людям… Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема великодушнішої і прекраснішої мети та сенсу існування як окремих людей, так і цілих націй, як творення щастя. Не сили, не могутности, не панування, не розкошування, а щастя. Розумієте? А колегам моїм, письменникам і мистцям, перекажіть, що немає вищої, цікавішої теми для їхніх творів, як щастя”.

Це Винниченкова заповітна ідея. Для неї він жив. За неї з юнацьких років боровся, сидів у тюрмах, жив нелегально, тікав на еміграцію і знову, ризикуючи життям, переходив часто кордон. З її ім’ям ставав на чоло революції й відновленої української держави 1917 року. З вірою в неї творив свої філософські концепції, нові утопійні теорії, шукав, гірко помилявся, каявся, знову шукав і часто напівголодний працював, працював до останнього віддиху, всіма відкинений і забутий.

Григорій КОСТЮК

Із кн. “У світі ідей і образів”,

“Сучасність”, 1983, с 32-55

(2 votes, average: 5.00 out of 5)