Свідомість – явище, що володіє буттям
Ставлення людини до світу природи і суспільному середовищі опосередковується свідомістю. Це ставлення людини до природи якісно відрізняється від природних взаємозв’язків, які складаються між тваринами в процесі їх еволюції. Але і в людській поведінці є реакції, схожі на поведінку тварин. Вони носять переважно рефлекторний характер, пов’язаний з фізіологічними актами. А соціально-культурна сутність людини не визначається процесами подібного роду. Як істота соціальна і розумне, він керується всім тим, що відклалося в його свідомості. Поведінка людини і зміст його свідомості знаходяться у відповідності один з одним, внаслідок чого помилкове (патологічне) свідомість штовхає його на згубний шлях, і навпаки, здорове свідомість відкриває йому шлях для плідної життєдіяльності.
Поява людини на Землі – революційне космічна подія, якісно змінило весь хід вселенського розвитку матерії. Дійсно, завдяки людському розуму, матерія починає не тільки пізнавати саму себе, але й керувати собою. Кращим доказом цього висновку можуть служити, наприклад, вирощені в лабораторіях рідкі кристали, яких немає в природі. Крім того, створено безліч штучних хімічних сполук. Перелік створених людиною принципово нових матеріалів можна продовжувати нескінченно. Науковий, технічний і технологічний прогрес дав підставу П’єру Тейяру де Шардену заявити, що “людина – не статичний центр світу, як він довго розумів, а вісь і вершина еволюції, що багато прекрасніше” (Тейяр де Шарден П. Феномен людини. Друга изд. М., 1987. С. 40).
Видатний вчений і філософ нашого часу П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) першим привернув увагу особливо мислячих людей – учених і філософів світу до проблеми космічної складності людської свідомості. Поділяючи ідею Великого вибуху (тоді ще дискусійну), П. Тейяр де Шарден звернув увагу на ускладнення фізико-хімічних процесів у Всесвіті. Він ці процеси назвав згортанням матерії, тобто її розвитком у бік великої складності. Це розвиток, на його думку, мало три етапи або критичних рівня: перше – формування після Великого вибуху сучасних атомів; друге – зародження життя і, що дуже важливо, третє – виникнення людської свідомості. Свідомість – це космічне явище – найвища форма саморозвитку матерії, прояв універсального принципу самобутньої життя, принаймні, на Землі.
Свідомість розуміється як фактор (!), Що визначає специфіку людського способу життя на відміну від природного способу життя тварин. Воно виникає завдяки тому, що воля, розум і розум людини дають йому можливість особливими, невідомими природі способами добувати, накопичувати і використовувати знання про розвиток світу і суспільства. Ці способи пов’язані із створенням спеціальних знакових засобів, за допомогою яких знання кодуються і транслюються в соціумі. Найважливішим із таких засобів є вербальний (лат. Verbalis – словесний) мову. Поріг, що розділяє людини і тварин, – самосвідомість, яке він розуміє як здатність не просто знати про щось, а пізнавати самого себе. “До цього-то великому процесу піднесення, – зауважував Тейяр де Шарден, – і слід застосувати в повній мірі термін Гомінізація. Гомінізація… насамперед індивідуальний миттєвий стрибок від інстинкту до думки “(там же. С. 147).
Сучасні уявлення про свідомість мають довгу передісторію. Ще на зорі духовної культури прокинувся інтерес до свідомості як загадковому явищу, яке явно існувало, але було не зрозуміло людям в силу його невидимості. Прагнення зрозуміти суть і сенс свідомості стало ключовим у філософії та психології, так як питання про його природу був ідентичний проблемі з’ясування унікальною (тілесної й духовної) життя людей. Як тільки перші мислителі сформулювали саму проблему людського буття, вони зіткнулися з проблемою його свідомості. До речі, в давньогрецької філософії не було власне поняття “свідомість”, але існувало як мінімум чотири терміна, які можна співвіднести з сучасним уявленням про свідомість людей. Це: нус – творчий розум, психея – душа, логос – розум, ейдос – ідея.
Характерно, що в філософської думки з самого її зародження і до наших днів намітилися дві ключові лінії по відношенню до феномену свідомості. Перша лінія матеріалістична (Левкіпп, Демокріт, Т. Гоббс, Д. Дідро, Ж. О. Ламетрі, П. А. Гольбах, К. А. Гельвецій, Л. Фейєрбах, К. Маркс, Ф. Енгельс і т. д. ) і друга – ідеалістична (Платон, А. Августин, Ф. Аквінський, Дж. Берклі, І. Кант, Г. Гегель,
Е. Гуссерль, М. Хайдеггер і т. д.). При вельми принципової несхожості тлумачення ними природи свідомості і ті, й інші беззастережно визнавали, що витоком свідомості є почуття людини і його розум. І як би великі не були досягнення фізіологів, філософів і психологів сучасності в галузі дослідження свідомості і його природної природи, не можна не відзначити той факт, що на початку цього непростого дослідного шляху стояли великі генії античності. Спочатку це були натурфілософи, а потім філософи, осмислюють природу людини і його світ, – Сократ, Платон, Арістотель і мн. інші.
Одним з найбільш яскравих досягнень античності стало відкриття ними прихованою від зовнішнього погляду сили – душі. Стародавні мислителі представляли її як дихання, яке у мертвого зникало. Спочатку ж все живе (і не тільки), що існує в природі, первісними людьми одушевляти. Тоді-то і виник анімізм (лат. Anima – душа) – віра в загальне одухотворення світу. Це одухотворення всіх речей і предметів у світі природи стало стрижнем всіх язичницьких, а потім і духовних релігій. Найзагальніші уявлення про душу переказані в стародавніх міфах, мабуть, зі спостережень народження і смерті живих істот. Не можна було не бачити, що все живе має якоїсь внутрішньої сакральної силою впливати на інших і самих себе. Прагнення зрозуміти витоки і суть феномену душі зайняло чільне місце в історії філософського мислення.
Перші роздуми про душу зв’язувалися з матеріальною субстанцією буття взагалі – водою, повітрям, вогнем, атомами і т. п. Все це дозволило античним мислителям визначити поняття “душа”, що співвідноситься з внутрішньою силою або енергетикою, що виходить із самого організму. Однак визнавалося її існування поза тіла і впливає на нього із зовні. А пізніше поняття “душа” стає ключовою категорією філософії та психології, визначальною суть і сенс буття людини розумної. Хоча душа прихована від людських очей, вона допомагає людині за особливим бачити світ. Це особливе бачення, будучи душевним станом людини, стало джерелом пізнання і розуміння світу і життя людини в ньому. “Здається, – розмірковував Аристотель, – що пізнання душі багато сприяє пізнанню будь-якої істини, особливо ж пізнання природи. Адже душа є як би початок живих істот “(Аристотель. Соч. В IV томах. Т. 1. М., 1976. С. 396).
Грань між властивою людині душі та миром матеріальних речей вже намітилася у вченні Піфагора (бл. 580-500 до н. е.), а потім отримала розвиток у Геракліта (бл. 544 – бл. 483 до н. е.). Піфагор вважав, що душа є суттю і сенсом всіх речей. При цьому вона – безсмертна. Піфагору належить ідея переселення душ відповідно до заслуг людини. Геракліт же трактував душу (психею) як вогняне явище, одухотворяє і несе одночасно і мудре, і моральне начало в людську сутність. Він писав, що людям властиво “пізнавати самих себе і мислити”, бо вони органічно пов’язані з “логосом” – вогнем світового розуму, який є першопричиною (субстанцією) буття всього світу і управляє ним. А родоначальник атомізму Демокріт (460-371 до н. е.) стверджував, що душа є ніщо інше, як поєднання круглих і найбільш рухливих атомів, і навіть думки складаються з атомів.
Як каже давня легенда, ще дельфийский оракул кликав: “Людина, пізнай самого себе”! Сократ (бл. 469-399 до н. е.) це звернення стародавнього оракула зробив головним напрямком свого філософствування. Девіз “Пізнай самого себе” став означати прагнення опановувати таїнством внутрішнього світу людини або його душею. Враховуючи, що люди відрізняються один від одного нескінченним безліччю модифікацій, а їх душі суто індивідуальні і суб’єктивні, то, пізнавши їх, можна зрозуміти і людини. Своєрідність душевного складу людей має неповторні риси, що позначаються на індивідуальності особистості. У розумінні Сократа справжні “громадянські чесноти” знаходяться в самій людині, а точніше, в його душі.
І в поданні Платона (427-347 до н. е.), учня Сократа, людина, як і весь світ, має і тіло, і душу. Але якщо тіло людини тлінне, смертно, то душа його вічна, безсмертна. Тіло – це матеріальна оболонка людської душі. До того ж воно знаходиться в жорсткій залежності від душі і виступає таким собі вихідним матеріалом, злягаючись з яким душа здатна народжувати власне мислячого або володіє свідомістю (розумінням) людини. Таким чином, душа, зливаючись з тілом, народжує новий феномен – конкретної людини. За Платоном, душа, будучи джерелом життя людини, володіє власною самостійним життям, автономністю. Вона як частинка Світової душі – безсмертна. Зі смертю тіла конкретної людини душа її не зникає разом з ним, а переселяється в інше тіло, даючи життя новій людині.
Платон міркував не тільки про симбіозі (грец. Symbiosis – співжиття) душі і тіла, а й про існування ще однієї іпостасі внутрішнього світу людини – її розумі. Згідно з Платоном, людський розум є якась еманація (лат. Emanatio – витікання) Єдиного, похідною якого і є душі окремих людей. Розум не відчуває матеріальних речей, він їх мислить, щоб розуміти суть і сенс речей. Тому “розум” як поняття стало застосовуватися для характеристики індивідуальної свідомості. У свідомості (розумі) людини мислилися якісь ідеї або ейдоси (образи, види). Ідеї - це, за Платоном, – сутності, що визначають сенс буття речей. Таким чином, душа людини вперше піддалася філософському аналізу або розчленування на частини: чуттєву (речову) і розумову (духовну).
Підсумком філософських міркувань античних філософів про феномен душі історики називають трактат Аристотеля (384-322 до н. е.) “Про душу”. У ній мислитель наділив рослини і тварин особливою внутрішньою енергією – душею, назвавши її першоджерелом життя взагалі. “Адже душа є як би початок живих істот”, – писав він. Але тільки разом “душа і тіло складають живу істоту”. Причому “душа невіддільна від тіла” (там же. С. 371). Вищою ж формою душі – ентелехией, енергією активного початку, за Арістотелем, став розум (розумна душа), яким володіє тільки людина. Розум упорядковує зовнішній і внутрішній світ людини, як би збирає їх докупи і увінчує особливою якістю особистої душі – свідомістю. Ці висновки стали філософським внеском в осмислення вищого ступеня психіки людини, а саме, – його свідомості.
Все вище сказане повною мірою відноситься і до того, що можна було б назвати якоюсь інтелектуальної, пізнавальної іпостассю душі. Адже всі спонукання людини отримують відображення в його рефлектує свідомістю, хоча ці відображення тисячоліттями мали форму міфологічних уявлень про внутрішній, духовний світ людини, тобто його душі. Будучи рефлектує свідомістю, воно відрізняє людину від тварин. На цю обставину з усією визначеністю вказував Ф. Енгельс: “Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того, щоб пояснювати їх зі своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються), і цим шляхом з часом виникло те ідеалістичний світогляд, яке опанувало умами, особливо з часу загибелі античного світу “(К. Маркс, Ф. Енгельс. Т. 20. С. 493).
Таким чином, свідомість розуміється як соціально-історичний продукт. Воно виникає в результаті еволюції соціальних видів матерії і стає властивістю не всіх видів речової матерії, а тільки певної її організації – людського мозку. Якісний рівень свідомості визначається досягнутим знанням про світ і суспільство, їх розумінням, усвідомленням. Тому розвиток людини передбачає безперервний процес пізнання, збагачення його свідомості все новим і новим знанням. Звідси і виникає потреба людей, навіть необхідність в самому процесі придбання і розвитку знання. І кожна окрема людина (особистість) набуває знання заново (в результаті навчання або власного дослідження). Цей процес носить назву соціального пізнання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)