Сутність політики
Сутність взагалі, як відомо, є головна властивість предмета дослідження, від якого залежать всі інші його властивості. Безліч властивостей, проявів політики ускладнює визначення її сутності. У сучасній політології використовуються кілька визначень головної властивості, сутності політики.
1. Найбільш раннє, історично перше визначення політики – так зване об’єктне визначення сутності політики. Воно пов’язує сутність політики з тими об’єктами соціального життя, на регулювання яких вона спрямована. Тут політика є, перш за все, діяльність з управління суспільством як цілісною системою, що володіє авторитарної можливістю розподіляти всі наявні в суспільстві цінності, дозволяти всілякі конфлікти, що виникають між об’єктами політики. Так, канадскоамеріканскій політолог Девід Істон, виходячи з цього розуміння сутності політики, визначає її як систему “авторитарного розподілу цінностей”.
Субстанціальний підхід шукає сутність політики не в об’єктах, якими вона розпоряджається, а в тих специфічних взаєминах людей, різновидом яких вона є. Цей підхід вбачає головне в політиці в тому базовому відношенні, з якого вона виникає, а саме у владних відносинах. У рамках цього підходу владні відносини і розглядаються як субстанція, першооснова політики. Політика тут постає як боротьба за завоювання влади або діяльність щодо її використання. Подібне трактування представлена в роботах італійського політолога Нікколо Макіавеллі, німецьких учених (Макс Вебер, Карл Маркс), італійського соціолога Вільфредо Парето, а також у роботах багатьох сучасних американських політологів (Гарольд Лассуелл, Девід Істон).
Макс Вебер визначав політику як “прагнення до участі у владі, або надання впливу на розподіл влади, будь то між державами, будь то всередині держави, між групами людей, яких воно в себе включає”. Він вважав, що “політика має надзвичайно широкий зміст і охоплює всі види діяльності по самостійному керівництву. Говорять про політику банків, про політику профспілок під час страйків. Можна говорити про шкільну політику, про політику промислових корпорацій, навіть про політику розумної дружини щодо чоловіка “.
Інституційний підхід пов’язує сутність політики з тими організаціями, інститутами, через які вона реалізується. На думку В. І. Леніна, політика – це участь у справах держави, використання класами державної влади у своїх цілях. Він підкреслював, що найістотніше в політиці – це “пристрій державної влади”. Але оскільки політика здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними організаціями, в рамках цього визначення вказуються й інші інститути, що виступають суб’єктами політики, – політичні партії, суспільно-політичні організації, лідери, окремі особистості.
Для соціологічного підходу головним змістом політики є ретельний облік інтересів складових суспільство груп і реалізація цих інтересів. Політика з цієї позиції постає як діяльність існуючих у суспільстві різних соціальних груп по відстоюванню своїх інтересів за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграють політика, боротьба за державну владу та її використання.
Телеологічний підхід бачить в політиці особливу форму людської діяльності, яка забезпечує постановку цілей, планування, організацію людей для боротьби за досягнення поставлених цілей. Це досить широке тлумачення сутності політики, яке зближує її з поняттям “соціальне управління”. Така розширювальні трактування сутності політики призводить до того, що вона виявляється всюди, в тому числі, наприклад, і в подружніх стосунках.
Настільки різноманітна онтологія політики, різноманітність розуміння її сутності як об’єктивно існуючого соціального факту зумовили і відмінності в трактуванні її аксіології, тобто суб’єктивного розуміння людьми цінності, значущості, ролі цієї сфери серед інших сфер суспільного життя.
З аксіологічної позиції в сучасній політології дається двоїсте визначення соціальної цінності політики, її значущості для людей. Причому ці дві оцінки ролі політичної діяльності в житті суспільства не тільки різні, але і багато в чому протилежні.
Консеснусний підхід дає політиці переважно позитивну оцінку. Для прихильників цього підходу політика – це сфера об’єднання всіх членів суспільства, де виникаючі соціальні проблеми вирішуються в атмосфері співробітництва, ненасильницькими засобами, через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика тут розуміється як інструмент гармонії і злагоди інтересів соціальних груп.
Конфліктний підхід, навпаки, оцінює політику негативно. Для нього це сфера протистояння і боротьби. Тут завжди перемагає найсильніший. Це не сфера згоди, а сфера панування одних людей над іншими. Політика – це поле зіткнень, часто дуже жорстоких і кровопролитних, соціальних груп з різними інтересами, це боротьба між собою різних суб’єктів влади – лідерів, партій, держав – за право на контроль, насамперед, за системою розподілу соціальних благ.
Обидві ці оцінки політики, незважаючи на свою протилежність, досить вірно схоплюють її окремі, реальних рис. Однак недолік того й іншого підходів полягає в тому, що кожен з них абсолютизує якусь одну зі сторін політичного життя. Насправді ж політика є органічне, нерозривну єдність двох суперечливих начал.
Перший початок виникає у зв’язку з тим, що суспільство ніколи не складалося і надалі не буде складатися з абсолютно рівних людей. Між людьми завжди існували і напевно будуть існувати завжди різні відмінності – біологічні та психологічні: люди розрізняються своєю фізичною силою, своїм прагненням до домінування або до підпорядкування і т. д. Це природна нерівність людей закріплюється нерівністю соціальним, різним доступом людей до багатства і влади, що веде до відмінностей між людьми за соціальним статусом, престижу. Політика закріплює і підсилює це соціальна нерівність, відмінності статусів і ролей і тому здійснюється в умовах соціальних протиріч і конфліктів. Політика постійно так чи інакше відтворює це соціальна нерівність, оскільки більшість соціальних благ, які вона розподіляє, завжди були і залишаться дефіцитними.
Згідно з визначенням, даним американським політологом Гарольдом Лассуеллом, політика є процес визначення того, “хто, що, коли і як отримує”. Звідси і прагнення окремих індивідів і соціальних груп до володіння владою. Саме володіння владою дозволяє створити умови для присвоєння цінностей окремими соціальними групами. Тому політика була і залишається сферою гострих конфліктів. Звідси і виникло досить розхожа нині переконання, що політика – це “брудна справа”, від якого краще триматися подалі.
Але існує й другий початок політики. Воно виникає тому, що суспільство може існувати тільки як єдине ціле. Тому ще одна необхідна задача політики полягає в тому, щоб не допустити розпаду суспільства у взаємній боротьбі складових його соціальних груп. Це завдання вимагає від політиків постійного пошуку якоїсь інтегруючої, що об’єднує всі суспільство домінанти. Тому політика і виступає ще і як пошук консенсусу, рівноваги, компромісу. Звідси і виникло одне з визначень політики як мистецтва компромісів, а також уявлення про неї як про справу високому, благородному, яке може бути долею тільки обраних, мудрих людей, що володіють, як говорив ще великий Платон, “золотий душею”. Саме за допомогою такого мистецтва і досягається політична стабільність в нині існуючих розвинених державах.
Через цієї подвійності держава нерідко порівнюють з дволиким Янусом, давньоримським богом, який мав, за переказами, дві особи – одне спереду, а інше ззаду, тим самим як би втілюючи в своїй зовнішності єдність протилежностей, що становить основу не тільки окремо політики, але усієї світобудови взагалі.
Характеризуючи цю подвійність, французький політолог Моріс Дюверже у своїй роботі “Ідея політики” (1966) писав, що “зображення дволикого Януса є правдиве уявлення про владу”.
З одного боку, це інструмент панування одних груп над іншими, використовуваний першими до їхньої вигоди і на шкоду другим, і, з іншого боку, спосіб зберегти деякий соціальний порядок, деяку інтеграцію всіх в колектив для загального блага. Пропорція тієї й іншої сторін дуже різноманітна, виходячи з епох, умов і країн, але ці дві сторони влади існують завжди. Політична теорія коливається між цими двома драматично ворогуючими інтерпретаціями політики. Відповідно до однієї політика є конфліктом, боротьбою, в якій ті, хто має владу, забезпечують собі контроль над товариством і отримання благ. Згідно з іншою точкою зору політика являє собою спробу здійснити правління порядку і справедливості. Перше розуміння служить збереженню привілеїв меншини за рахунок більшості. Друге означає забезпечення інтеграції всіх громадян до спільноти.
Наведені трактування показують, що визначення сутності політики – дуже непросте завдання.
Цією складністю предмета політології пояснюється і існуюче в деяких авторів різко негативне ставлення до політики і політичній науці. Так, відомий вітчизняний філософ Микола Бердяєв у своїй книзі “Самопізнання” заявляв:
У мене різко негативне ставлення до політики, яка є сама зловісна форма об’єктивації людського існування. Політика значною мірою є фікція, що володіє людьми, паразитарний наріст, який висмоктує кров з людей.
Скептичне ставлення до політології виражає і американський вчений Девід Аптер, який вважає, що політологія – не наука. Це мова практичних порад. І добре, що політологія – не наука, бо до теперішнього часу ми опинилися б ще в гіршій ситуації.
Інший сучасний західний політолог (І. Брадні) висловлює про предмет політології більш обнадійливе судження: “Я не можу визначити його, але знаю, що він існує”.
На нашу ж думку, предмет політології не тільки існує, а й може бути представлений наступною короткої робочої формулюванням:
Політика є форма діяльності, в якій виражаються суперечливі інтереси соціальних груп при визначенні завдань держави щодо розвитку економічної, соціальної, культурної та технічної сфер суспільства.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)