Суспільство пересувних виставок

У 1870 р молоді художники створили “Товариство пересувних художніх виставок”, на чолі якого став живописець-портретист Крамськой Іван Миколайович. Члени цієї організації щорічно влаштовували виставки в різних містах Росії. Перша пересувна виставка відкрилася 29 листопада 1871 в Петербурзі, наступна – 18 квітня 1872 в Москві. “Зірками першої величини” на них стали картини “Петро I допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі” М. М. Ге, “Граки прилетіли” А. К. Саврасова і “Мисливці на привалі” В. Г. Перова. Письменник М. Є. Салтиков-Щедрін, відвідав виставку, так відгукнувся про неї:

“Відтепер твори російського мистецтва, досі замкнуті в одному Петербурзі, в стінах Академії мистецтв, зробляться доступними для всіх обивателів Російської імперії. Мистецтво перестає бути секретом, перестає відрізняти званих від непроханих, всіх визнає і за всіма визнає право судити про скоєних ним подвиги >>.

Свої пильні погляди художники-передвижники звернули на нелегку долю простої людини. У портретній галереї Івана Миколайовича Крамського є чимало чудових селянських типів, в яких виражена віра в народ, його духовні сили, розум, талант і доброту. Кращі картини художника на цю тему – “Полесовщик” (“Мужик в прострелеіной шапці”) і “Мина Моїсеєв” (“Селянин з вуздечкою”).

Цікавий портрет “Мина Моїсеєв”, на якому зображений старий людина, спирається на довгу палицю. Освітлений яскравим сонцем, він уважно дивиться кудись удалину. У легкій усмішці примружених очей художник зумів передати розум і душевну теплоту людини, навченого життєвим досвідом. У його зовнішності не відчувається приниженості і затурканості, навпаки, йому властиві внутрішній спокій і гідність. У сутулою фігурі цього рослого старого з зморшкуватим і обвітреним обличчям, з натрудженими і міцними руками таїться зовсім не пішла сила. Якщо випрямиться, разогнет плечі, подіі-Мется на весь зріст – не вистачить місця на полотні, вирветься за верхній край картини. У ті часи було не прийнято на портретах вказувати імена селян, але Крамськой порушує сформовану традицію. Ім’я нікому не відомого селянина Міни Моїсеєва тут звучить гідно і шанобливо. Верхній одяг, спадаюча з його плечей, нагадує мантію, а палиця в руках представляється посохом.

Картину Миколи Олександровича Ярошенко “Кочегар”

Вважають першим зображенням робочої людини в російській мистецтві. Під низькими, закопчений склепіннями котельні, осве-щенний яскравим полум’ям топки, варто кочегар. Він лише на хвилину перервав свій важка праця і тепер втомлено дивиться на глядача. Натруджені жилаві руки. Голова зі скуйовдженим волоссям немов вросла в плечі. Ізборожденний зморшками лоб, зсутулившись фігура з запалими грудьми говорять про важкому, виснажливій праці, що випав на долю цієї людини. З року в рік йому доводиться дихати чорної вугільним пилом. У приміщення, занурене в темряву, ніколи не заглядає промінь сонця, так що денного світла він майже не бачить. Колірна гама картини (темно-коричневий колорит з багряними відблисками вогню на руках і обличчі кочегара) посилює драматизм образу. Перед глядачем постає НЕ придавлений долею робочий, а людина, в якому починають пробуджуватися невдоволення і протест.

Значний внесок у розвиток побутового живопису внесли художники В. Г. Перов (1834- 1882), І. Є. Рєпін (1844-1930), В. Е. Маковський (1846-1920), Г. Г. Мясоєдов (1834-1911 ), І. М. Прянишников (1840-1894), К. А. Савицький (1844-1905), В. М. Максимов (1844-1911).

Художник Перов Василь Григорович вважав, що не можна працювати, << не знаючи ні народу, ні його способу життя, ні характеру, не знаючи типів народних, що становить основу жанру “. Йому належить чимало портретів селян (“Фомушка-сич >>,” Мандрівник “), в яких він висловив співчутливе ставлення до представників самого безправного і незахищеного стану. Особливий успіх художнику принесли полотна, що відобразили побутові сцени народного життя: “Проповідь на селі >>,” Чаювання в Митищах “,” Трійка “,” Утоплена “,” Останній шинок у застави “,” Сільський хресний хід на Великодня >>.

Однією з найвиразніших є картина “Проводи небіжчика”. Написана після повернення Перова з-за кордону, де він навчався живопису, вона принесла йому першу премію Товариства заохочення художників. Худа конячина повільно і понуро тащится пагорбом назустріч поривам вітру. У санях – грубо збиту труну, прикритий рогожею і перев’язаний мотузками. По обидві сторони від нього примостилися на санях діти. Сумно дивиться дівчинка. Навпаки – хлопчик у величезній хутряній сповзаючої на очі шапці. Він щулиться від холоду, кутаючись у великій батьківський кожух. Поруч з саньми, проводжаючи в останню путь господаря, біжить собака, ще виразніше підкреслюючи самотність і бесприютность осиротілої селянської родини. Особи матері ми не бачимо, але як красномовні її схилені голова і опущені плечі! Нікого немає поруч, ніхто разом з ними не проводжає в останню путь єдиного годувальника селянської родини. І тому, що у них немає співчуваючих, ще більшою мірою відчуємо трагізм відбувається. Це враження підсилює безрадісний, сумний пейзаж: занесені снігом поля, згущаються сутінки, низько навислі похмурі, свинцеві хмари. Кругом холодну безмовність і нескінченна, болісна тиша…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Суспільство пересувних виставок