Структурно-функціональний підхід
Грунтовна характеристика основних ознак правлячої еліти була дана прихильниками структурно-функціонального підходу.
Вони вперше виділили як головної ознаки еліти її соціальний статус у системі владних структур.
Представники цього підходу американські політологи Гарольд Лассуел (1902-1978) і Сеймур Ліпсет (р. 1922) до еліти відносять ті особи і групи людей, які володіють високим соціальним становищем у суспільстві і займають ключові командні позиції з найважливіших інституціях і організаціях суспільства (економічних, політичних, військових). Вони здійснюють “найбільш важливі управлінські функції в суспільстві” і роблять значний вплив на вироблення і прийняття таких рішень, які мають суттєві наслідки для розвитку суспільства [82].
Визначаючи у зв’язку з цим політологію як “науку про вплив і впливовості”, Лассуел, зокрема, вважав, що основну роль у виробленні і прийнятті політичних рішень відіграє інтелектуальне знання. І тому до політичної еліти він відносив тих, хто володіє цим знанням і має найбільший престиж і статус у суспільстві [83]. У цілому для структурно-функціонального підходу характерна більш велика і м’яка трактування правлячої еліти.
Цей підхід елітарності суспільства відрізняють демократичність і заперечення низки жорстких установок класичних теорій еліт. Активні його прихильники австрійський соціолог Йозеф Шумпетер (1883-1950) і американський соціолог і політолог Чарльз Райт Міллс (1916-1962). Слідуючи елітарної традиції, вони визначали еліту як властвующее меншість, займає в державних і економічних інститутах суспільства стратегічні позиції і що надає значний вплив на життя більшості людей. Шумпетер, зокрема, вважав, що еліта досягає свого високого становища в гострій конкурентній боротьбі. Визначаючи демократію як періодичну зміну політичних керівників, він вважав, що політична еліта виступає захисницею ліберальних демократичних цінностей [84].
Шумпетер відстоював по суті концепцію конкурентного елі – тизма, яка виходить не з єдності пануючої еліти, а з її внутрішньої розколотості на конкуруючі групи – соперничающие еліти. Суперництво еліт на виборах створює своєрідний політичний ринок, в якому політики постають як підприємці, які прагнуть отримати владу, а виборці виступає як споживачі. Однак суспільству тут відводиться “дуже скромна роль – раз на кілька років вирішувати, який еліті правити від його імені, і це породжує в ньому пасивність, байдужість і навіть відчуження” [85].
Міллс відстоював ліволіберальної концепцію еліти і підходив з критичних позицій до оцінки правлячої еліти. У роботі “Пануюча еліта” він на прикладі американської еліти показує, яким чином, прикриваючись ліберальної фразеологією, правляча еліта здійснює своє панування. Утримуючи владу, багатство, престиж за посередництвом інститутів насильства, засоби масової комунікації та реклами, еліта оточує себе безліччю радників та іміджмейкерів, які створюють їй суспільне обличчя і “роблять визначальний вплив на багато її рішення” [86].
Ключ до розуміння могутності американської еліти слід шукати, на думку Міллса, в “ієрархічних інститутах – державі, корпорації, армії, – вони утворюють собою знаряддя влади” [87]. Визначаючи еліту як “вищу соціальний прошарок”, як “центральне ядро” вищих соціальних класів, Міллс зазначав, що вона являє собою якесь “компактне соціальне і психологічне ціле”, члени якого пов’язані певними діловими і неформальними відносинами [88].
Міллс детально зупиняється на аналізі такої ознаки еліти, як престиж. Він зазначає, що престиж членів еліти визначається в першу чергу престижем очолюваних ними установ. При цьому престиж представників економічної еліти відрізняється від престижу політичних керівників. Якщо престиж бізнесмена визначається масштабами його підприємства або корпорації, престиж члена конгресу “вимірюється кількістю голосів, якими він володіє, і комісій, в яких він складається” [89].
Міллс вказує і на кумулятивне (накопичувальне) властивість престижу: “Чим більше престижу Ви маєте, тим більше Ви можете його придбати” [90].
Вперше спроба класифікувати еліти, дати їх типологію зроблена в ліволіберальної концепції Міллса, а також у деяких інших сучасних теоріях еліт.
Міллс розрізняє еліти, насамперед, за видами діяльності, таким як економічна, політична, військова. Інші західні політологи (Дж. Бернхем, Р. Даль, Г. Лассуел, Ш. Рівера, Й. Шумпетер) і вітчизняні (Г. Ашин, Є. Охотський, В. Пугачов) пропонують класифікувати еліти по ряду інших підстав.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)