Степан Руданський, Історія української літератури XIX ст. століття

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ

(1834-1873)

“Був це перший, може, по Шевченкові поет на Україні, якому сила поетичного таланту давала надію на велику й корисну діяльність для рідного краю”,- писав про Степана Руданського один з істориків літератури 1. Потужний талант поета виявився, однак, в цілому незатребуваний його часом; діяльність свою в силу різних причин змушений він був згорнути в розповні творчих сил. “В Степані Руданськім… має Україна одного з тих поетів, що за життя писали багато, а за злиднями приватного і публічного життя публікували дуже мало, і яким аж пізно до смерті пощастило у читачів”,- зазначав І. Франко [41, 306].

Син бідного подільського священика (із с. Хомутинці; тепер Калинівський район Вінницької області), Степан Васильович Руданський. готувався до духовної кар’єри, навчаючись спочатку в Шаргородському духовному училищі (бурсі), далі – у Кам’янець-Подільській семінарії. Проте по її закінченні він обирає інший шлях – стає слухачем, а далі й студентом (вчиться з 1855 по 1861 р.) Медико-хірургічної академії в Петербурзі. І вибір фаху, й літературні зацікавлення С. Руданського зустріли затятий опір батька, наївного церковника-обскуранта, до смерті наляканого політичними наслідками розгрому польського повстання 1830 p., ненависника “мужичої” мови, в культурному функціонуванні якої ладен був убачати ще один крамольний вплив сепаратизму. Неприязні стосунки з батьком зумовлювали злиденне існування поета в столиці Росії.

Писати Руданський почав іще в семінарії, 1851 р. (спершу балади, згодом – ліричні вірші). Особливо інтенсивною була його творчість у період навчання в академії. Вперше твори свої побачив поет надрукованими в петербурзькому тижневику “Русский мир” (1859) (кілька гуморесок та одна балада). Проте творче життя поета було нетривалим: останні оригінальні вірші Руданського датовані 1861 р. По суті, не підтриманий ні редакцією “Основи” (у 1861 р. в журналі опубліковано три оригінальних твори та три переклади), ні київською “Громадою”, у членів якої надовго осіла значна частина його рукописів, Руданський так і не встановив якихось тривких стосунків з іншими культурними колами й до кінця життя залишався самотньою, напівзабутою постаттю в українській літературі. Невдачі у спробах “що-небудь пустити у світ” 2 (він підготував кілька рукописів збірок віршів і гуморесок, подавав до цензури й друку рукописи поем) боляче вразили поета, і в 27 років він практично припиняє оригінальну поетичну творчість.

Після закінчення Медико-хірургічної академії Руданський до останніх своїх днів працює в Ялті лікарем міської управи. Тут він створює новий варіант початкової частини водевілю “Чумак” і здійснює ряд перекладів, серед яких – “Іліада” Гомера.

Представлена у прижиттєвих публікаціях ледве двома десятками віршових творів і фрагментів, творчість поета пізніше стає об’єктом значного зацікавлення діячів української культури. У 1872-1877 pp. на сторінках журналу “Правда” з’являється переклад “Іліади”, у 1880 р. виходить збірка віршів та гуморесок Руданського “Співомовки”, впорядкована Оленою Пчілкою. Проте ще в 1892 р. про долю творчої спадщини поета Ом. Огоновський писав: “Пірвалось цінне намисто і порозсипувались дорогі жемчуги; деякі найшлись сейчас і збереглись від загибелі, інші ж покотились геть далеко, так що годі їх досі зібрати” 3. Наполеглива спроба зібрати “намисто” писань Руданського була зроблена у виданні його “Творів” у семи томах (1895-1902), до якого причетні були В. Лукич, І. Франко, М. Комаров, А. Кримський.

Усі свої твори поет називав “співомовками” (від: мова Співи, тобто Музи). Звід їх складають понад дві сотні гуморесок (за власною жанровою термінологією автора – “приказки”), кілька поем та віршових хронік, водевіль, ряд ліричних віршів і балад, переспіви та переклади.

Творчість свою поет розпочав баладами (авторське жанрове визначення – “небилиці”); перша з них – “Два трупи” (первісна назва – “Розбійник”) датована “1 июня 1851 года. Каменец-Подольск”, невдовзі потому написано “Вечорниці”, “Упир” (“Івась і Ганнуська”) та ін. Баладну творчість (“Тополя”, “Верба”, “Купці”) продовжував поет і тоді, коли вже був автором великої кількості гуморесок, поем “Цар Соловей” та “Лірникові думи”. Ця обставина примушує уважніше приглянутися до досить незвичних у поетичному контексті доби балад Руданського, принаймні відкинути думку про ці твори як плід літературного учнівства.

Часовий діапазон творчості Руданського-лірика – з травня 1852 р. до серпня 1861 p.: від сентиментально-романсового “Сиротина я безродний…” до міченого реалістичними подробицями “Іще вчера ізвечіра”. Лірика Руданського прикметна жанровою різноманітністю. Це філософські (“Моя смерть”) та суспільно-громадянські (“Наука”, “Гей, бики!”) медитації, алегорія публіцистичного характеру (“До дуба”), вірш-авто-портрет “Студент”, вірш-оповідання “Над колискою” (автор із гіркою іронією переосмислює типово “колискові” мотиви у зверненні матері-кріпачки до своєї дитини), віршове послання “До дядька Прохора коваля” (з алегоричним описом життя адресата, у якого випрошує “рублів п’ятдесят лиш”, та власного злидарювання), переспів 136-го Давидового псалму (входить у широкий контекст попередніх і пізніших інтерпретацій цього твору в українській поезії), історична медитація “Над могилою”, заклична “Пісня Хмельницького” (Гей, браття козаки, сідлайте-но коні!..”); нарешті, чималу групу складають романси та “пісні” (саме такий заголовок дано понад десятку творів; до деяких із них автором вказані “голоси” інших, відомих українських або польських пісень, за якими вони мусили виконуватися; строфічні особливості ряду творів дають змогу гадати, що автор орієнтував їх на музичний супровід, можливо, власного компонування) (“Ти не моя”, “Мене забудь!”, “Чорний кольор” (переспів з польської), “Повій, вітре, на Вкраїну…”, “Голе, голе моє поле…”, “Звела мене не біда…” * та ін.

У петербурзький період Руданський написав дві поеми: одна, сповнена філософських роздумів, що узагальнюють народно-апокрифічне тлумачення Біблії,- “Лірникові думи” (1856), друга, алегорична формою, зміст якої складають оригінальні авторські етнологічно-історичні гіпотези,- “Цар Соловей” (1857). З кінця 1857 по липень 1859 р. Руданським написано всі гуморески-“приказки”. Тимчасом уже 1860 рік поет присвячує в основному перекладам та переспівам, зокрема перекладає “Старочеські співи з Краледворського рукопису і других”, а також (за літературними взірцями) створює поеми “Олег – князь Київський” (інша назва “Віщий Олег”; обробка фрагмента з “Повісті минулих літ”), “Костьо – князь Острозький” (вільна інтерпретація поеми польського романтика Ю. У. Нємцевича “Konstanty. ksiaze Ostrogski”), “Ігор – князь Сіверський” (переклад “Слова о полку Ігоревім”). Тим же роком (усі вони написані протягом кількох тижнів) датовано шість віршових історичних поем-хронік (за авторським визначенням – “співи”) – “Мазепа, гетьман український”, “Іван Скоропада”, “Павло Полуботок”, “Вельямін”, “Павло Апостол” і “Мініх”, малохудожньо й некритично переповіданих епізодів з “Истории Малой России” Д. М. Бантиша-Каменського та “Истории Малороссии” М. А. Маркевича.

До пізнішого часу належить перший повний в українській літературі переклад “Омирової Ільйонянки” (Гомерової “Іліади”), виконаний, щоправда, не гекзаметром, а 12-складовим віршем амфібрахієвого в основі розміру; переклад фрагменту з “пісні первої” Вергілієвої “Енеянки” (“Енеїди”); травестування поеми “Омирова війна жаб з мишами” (“Батрахоміомахії”), переспів якої свого часу уже зробив К. Думитрашко. Невідомим є час перекладу Руданським поеми М. Лєрмонтова “Демон” – твору, що, видається, мав особливо велике значення в створенні власного художнього світу українським поетом. Переклад неповний; при публікації його в журналі “Правда” (1875) пропущені Руданським місця переклав М. Старицький.

Такою постає творча еволюція поета – еволюція дещо загадкова, навіть певною мірою алогічна: продовження баладного жанру та замилування чеською романтичною псевдостаровиною – після саркастичних, світорозтрощуючих гуморесок; наївна, незграбна у своєму алегоризмі поема (“Цар Соловей”) – відразу після іншої, де знайдено спосіб творчо-поглиблюючої фіксації найзагальніших народно-філософських уявлень (“Лірникові думи”); наполегливість у схематичних історичних “співах” з ненатуральними героями – після ряду реалістичних поезій, у яких вияскравилося проникливе розуміння складності й драматизму людської долі.

Очевидно, твори всіх цих жанрів та відповідних їм стильових манер – це фрагменти обширної художньої системи, цілісності й завершеності якої поет прагнув досягти, але з різних причин здійснити цього не зміг. З неї ж проглядають обриси оригінальної авторської концепції дійсності, проте виразною й самобутньою є тут переважно заперечувальна, нігілююча означеність поетової інтенції, тим часом як конструктивний онтологічний план (на вибудову якого мобілізовано чимало творів) усе ж має вигляд недостатньо розроблений, а характер загальнісний: при спробі “оживлення і обхоплення широких дійових чи життєвих горизонтів” [Франко І., 28, 220], проникливість – чи навіть і глибина – художніх ідей поета зумовлена найчастіше значущістю самої теми (поема “Лірникові думи”), а не авторською художньою концепцією, не поетовою емоцією, тим більше не позицією індивідуальності, як це виявлено у його інвективах, сатирі, в жанрі гуморесок, а також і в окремих ліричних творах.

Не маючи, очевидно, широкої україномовної лектури на початку своєї письменницької діяльності, а пізніше навряд чи знайшовши тривкі зв’язки з українською культурною колонією в Петербурзі, Руданський разом з тим виявив непереборне прагнення писати українською мовою, стати українським поетом. Типологічні риси балад та ліричних віршів Руданського припускають думку про певне знайомство його з українською романтичною поезією, можливо, і з ранньою творчістю Т. Шевченка. У виробленні окремих детермінант його художнього світу велике значення мала також польська та російська поезія (зокрема творчість М. Лермонтова, (X Кольцова, М. Некрасова, сатирична поезія петербурзьких журналів 50-х років).

Без вагань користав поет і з масової та міщанської субкультури, наприклад польських романсів, що встигли стати безіменними у нижчих шарах свого побутування. Безперечний зв’язок творчості Руданського з українським пісенним та оповідним фольклором. З цього погляду певна частина його творчості біфункціональна: з одного боку, має значення своєрідної художньо-індивідуалізуючої фіксації людових переказів, повір’їв, анекдотів, народних релігійних, історичних, етнологічних уявлень (відбилося це насамперед у баладах, гуморесках, поемах “Лірникові думи” та “Цар Соловей”), з іншого – творчість Руданського (і в згаданих жанрах також) не тільки вкладається в критерії новочасно-авторського розуміння творчості, а й містить оригінальні риси, які різко вирізняють доробок Руданського в контексті тогочасної української поезії.

Якоїсь об’єднуючої естетичної платформи, єдиного творчого методу Руданський у своїй поетичній діяльності не мав. Багата жанрово, його поезія тяжіє до різних напрямів і стилів, серед яких представлені і романтизм, і сентименталізм, і реалізм у різних своїх модифікаціях (як “примітивізм” із просвітительською ідейною орієнтацією та без неї, так і навіть розгорнута форма реалізму), і натуралізм. Та все ж ядро його художньо-світоглядної концепції корениться у пізньоромантичному, звільненому від ідеалізації, сповненому всеохопного розчарування погляді на дійсність.

Так чи інакше, виявлена в одних жанрах виразніше, в інших – слабше, ця світоглядна настанова не мала концентрованого вираження в якомусь одному творі. Серед художньої спадщини Руданського, можливо, найбільшою мірою їй суголосним виявився переклад Лермонтового “Демона”, твору великого зневір’я, гіркоти й жовчного насміху (“Для себе жити дні, віка, Нудити світом і собою, Й тою тяжкою боротьбою, Що без покори й без верха; Усе жаліти й не бажати, Все знати, відати кругом, І проти волі зневажати, Та все ненавидіть гуртом…”) [2, 322]. Із поеми М. Лєрмонтова Руданський перекладає саме ті уступи, які є найближчими його загальній світоглядній позиції. Практично за винятком поем, де автор пробував (у поемах історичних – майже без успіху) сконструювати позитивний образ, твори всіх інших жанрів – гуморески, балади, водевіль, більшість ліричних – виявляють гіркоту бентежного поетового почуття, його похмуру меланхолію, загальний скепсис, окреслюють сам образ поета як один із найтрагічніших в українській поезії. Таке враження, зокрема, створюють і гуморески: багато з них, взяті поодинці, мають вигляд заряджених веселим, безтурботним, навіть життєрадісним сміхом, проте в цілості постають свідченням тяжкого, всероз’їдаючого зневір’я.

Очевидно, причини цього криються і в поетовому приватному житті, і в його більш загальних умонастроях. Не розкаюючись у своїй необорній відразі до попівського стану, поет водночас навряд чи знаходив здійснення своїх заповітних сподіванок у житті в північній столиці та й, мабуть, у самому навчанні в академії. До чинників його резигнації належали, очевидно, й нещаслива інтимна історія, пережита на Поділлі, й мимоволі майже близький до атеїзму характер виховання, здобутого в попівській родині, бурсі та семінарії, де побутували анекдоти про саме попівство, культ та віру, й невизначеність засадничих уявлень поета про шляхи духовного й культурного розвитку в обстановці чужорідного йому Петербурга, і постійне відчуття духовної маргінальності, яке на свій лад живили й Україна, і Петербург.

Руданський не вірить, приміром, у субстанціальну тривкість патріархального народного життя, як це притаманне Л. Глібову, не віднаходить якихось метафізичних підвалин у душі індивіда, як це демонструє у своїх творах Ю. Федькович, не покладає особливих надій на культурницьку, українофільську “роботу”, як це ентузіастично проповідує О. Кониський. Несамохітне поетове усвідомлення відсутності будь-якого матеріального чи духовного гаранта в існуванні особистості, його власного “я” виказує вірш “Моя смерть”: поет не знаходить нічого іншого для протиставлення смерті, крім ілюзорної сподіванки на циркуляцію клітин живої матерії. У вірші звучить нібито оптимістична віра в незнищенність органіки, навіть вищої свідомості, а по суті – трагізм відчаю самотнього, невизнаного, в столиці імперії умираючого з голоду поета. Поряд* із Т. Шевченком, А. Метлинським, В. Забілою, М. Петренком, Я. Щоголевим, деякими іншими романтиками (а також і окремими поетами бурлескного стилю) Руданський поглибив розуміння дійсності як такої, що не відповідає суб’єктивним прагненням, побачив брак реального змісту за багатьма ідолами, що створюють видимість благополуччя загального світоустрою. Практично єдиним винятком стали для нього постаті національної історії, на які на чужині поет не зміг поглянути крізь притаманну йому універсальну критично-протвережуючу призму.

Інтимна лірика Руданського має широкий діапазон варіацій одного й того ж в основі тужливого почуття: від виражень самотності, відчуженості від світу (“Сиротина я безродний”, “Не дивуйтесь, добрі люди”, “Ой чому ти не літаєш…”, “П’яниця”), нарікань на долю (“Тілько-м родилась, злая недоля…”, “До моїх дум”) – до позірно безтурботного, але силуваного анакреонтизму (“Хлопці-молодці, пийте, гуляйте!”). Один із найраніших творів Руданського – “Чорний кольор”, переспів з польської,- практично визначив основне забарвлення його лірики (“Я співаю кольор чорний, Бо то кольор мій!”) та уявлення про поета в масовій свідомості. Твори ці побудовані переважно на народнопісенній образності, проте й тут поет намагається посилити медитативний характер деяких із них, дати формулювання своїй загальній невтоленості й розчаруванню (“Ой світе мій, світе! Лушпина оріха! Де твої розкоші Та де твоя втіха? Нудно тобі, як в неволі, Тілько мука, тілько болі, Ні волі, ні долі!…”) [1, 69].

Особливою гранню постає тужливе почуття лірики Руданського в мотивах, здебільшого сюжетних, вимушеної розлуки з коханою (“Ти не моя”, “Мене забудь!”, “Згадай мене, мила”, “Ой виду я у садочок”, “Іще вчера ізвечіра”). Виразний автобіографізм цих творів, драматична напруга поряд з тонким відчуттям мелодики вірша (багато з них створювалися поетом як пісні, деякі навіть названі “Пісня”) сприяли внесенню нових нюансів у лірику такого типу. Помітне місце займає серед них, безперечно, “Повій, вітре, на Вкраїну”. Бентежне очікування героєм відповіді примножене тим, що вітер виступає тут водночас посланцем у рідну землю, в Україну. Бурю почуттів спресовано у загалом стриманому окресленні образу віяння вітру, з якого герой відчитує безутішну звістку про долю свого кохання, відсутність будь-якого відгуку з рідного краю.

Пройняті тугою, печаллю, смутком, ці твори Руданського доповнені в іншій частині його ліричного доробку жорсткими зарисовками реальної дійсності або ж вираженням викривально-докірливого почуття з приводу неї.

Реалістичні подробиці позначають послання “До дядька Прохора-коваля” та вірш “Студент” – рефлективно-іронічні картини нужденного життя самого поета. Духовно знищуючі обставини соціальної неволі зображено у вірші “П’яниця”. Тяжку долю залежної людини провіщає автор устами матері-кріпачки в одному з найкращих своїх віршів “Над колискою”, де звучить пафос скорботи й ненависті, що може дорівнюватись окремим інтонаціям поезії Т. Шевченка; в художньому методі, рисами якого позначений твір, поет сягає критичного реалізму.

Пристрасне громадянське звучання мають поетичні твори Руданського, в яких ідеться про етичний вибір людини, відстоювання нею своєї гідності (“До дуба” (“Нехай гнеться лоза…”), “Наука”). Ця тема в той час інтенсивно розроблялась у творчості поетів-різночинців (окремі твори В. Курочкіна, М. Некрасова). Проте український поет цілком самобутній – і не тільки в плані суто національному (звернення до традиційної української емблематики в образах, характерність лексичних шарів мовлення тощо), а й у плані творчо-індивідуальному. Руданський оминає шлях дріб’язкового вправляння у дотепності, емоційного схематизму; його вірші потужніші за вираженням захоплення (“До дуба”) чи гнівного почуття (“Наука”), відмітні проникливою ліричною безпосередністю, поєднаною з елементом інвективи.

Один із них, “Наука”, немовби наочно демонструє структуру художнього світу поета: з одного боку, безпосередньо утверджується позитивний образ, проте досить невиразний і загальнісний (“Ти у світ іди, Милий синочку, Ти усе спізнай – І билиночку… В добрі-розумі Закупается, 3 полем батьковим Привітаєшся!”), з іншого – поет дає розмашисті, нищівні характеристики дійсності. Вони фактично і є основним засобом окреслення позитивного змісту – того, що протистоїть чи може бути протиставлене цій дійсності. Це своєрідне утвердження ідеалу через негативну емоцію. Авторська світоглядна й етична позиція фактично бере концептуальний початок із пристрасної перестороги цієї “Науки”, з поетової ненависті до тогочасних господарів життя: “Будь ти проклятий, Милий синочку, Як пігнеш таким свою спиночку; Як пігнеш таким свою спиночку, Як простелишся На рядниночку… Ти тікай від них, Як від гадини, Ти не жди від них Перекладини…” [1, 88]. Видається, й сам поет у своєму житті не “ждав перекладини” ні від кого; самотність, безнадія, відчай породжували то цілий ряд меланхолійно забарвлених ліричних творів, то гнівну сатиру й інвективу (“Полюби мене”, “Наука”, “Над колискою”, “Псалом 136”), то здатні були перерости у всеохопний демонічний насміх над світом, як це бачимо в масиві гуморесок-“приказок”.

У ряді творів поет пробує розгорнути і першу, конструктивну лінію – безпосереднього окреслення життєвого ідеалу. З Шевченковим образом “роботящих рук”, яким “перелоги орать”, перегукується його вірш “Гей, бики!” – оптимістичне пророцтво про “дивнії роки”, коли “зерно поспіє, Обіллє золотом поля, І потече ізнову медом І молоком свята земля”; Загалом предметна картина весняної оранки переростає в картину алегорично-символічну, в якій кореспондує з міфом сіяння зерна та вінчається апофеозом врун і золотого врожаю. У творі відбився бадьорий настрій початків масового українського культурницького руху, реальним учасником якого Руданський, проте, так і не став.

Пошуки позитивного начала, світопобудовчого змісту найповніше представлені в поемі “Лірникові думи”, найвизначнішій серед поем Руданського. Твір, не рівноцінний у багатьох місцях (зокрема, художньо невиразна п’ята частина – “дума”, перенасичена дріб’язковим “чудотворством” Бога й відображає не стільки поетичні, скільки забобонні повір’я), є спробою з’єднати в одне художнє ціле ряд усних апокрифічних сказань, генетично пов’язаних з Біблією та її тлумаченнями в книжній традиції. У кращих із “дум” поет поглиблює стихійний матеріалізм і атеїстичну спрямованість народного апокрифа, що зовсім не суперечить глибоким духовним, етичним запитам у народноапокрифічних і його власних уявленнях; окремі місця поеми наповнює значущою філософською проблематикою. Йдеться, зокрема, про сенс людського буття, творчу особистість, багатство й убозтво, про людське прагнення безсмертя. Художня постановка цих вічних питань має абстрактно-просвітительський характер, що, проте, не перешкодило поетові створити масштабні й проникливі образи, співвіднести їх з гуманістичним ідеалом свого часу.

Поет переводить у суто людський план і дає своєрідну – стосовно творів світової літератури – інтерпретацію боротьби Бога й Сатани (розділ “Початок світа”) як торжества людини-творця над підступним заздрісником. У символічних і алегоричних формах проводиться думка, що егоїстична жадоба збагачення, власності й володіння виявляється тією першопричиною, яка штовхає світ до катастрофи (розділ “Цар Давид”) . Теплотою й привабливістю наділений образ Ноя, котрий виступає захисником людства перед розгніваним Богом, прагне врятувати прийдешні покоління (розділ “Велетні”). “Фаустівська” тема пізнання всесвіту й пошуків безсмертя розгорнута в розділі про Соломона.

Високу оцінку поемі “Лірникові думи” дав І. Франко: “Твір Руданського визначується великою простотою оповідання, близького своїм складом до народного, гарною мовою і подекуди піднімається до високої поетичності [38, 48].

У поемі “Цар Соловей” (авторське жанрове визначення її промовисте: “казка”) поет виводить закорінений у міфологічній свідомості образ мудрого правителя – далекого пращура, який нібито й досі піклується покинутою ним первісною етнічною (а саме слов’янською) спільнотою. Фантастичний Цар Соловей, прабатько роду, та розгорнуті навколо нього події поеми – все це становило дуже своєрідну інтерпретацію слов’янофільських ідей, було, зрештою, пов’язане з тим постійним інтересом до Слов’янщини, який проявився у створенні поетом перекладного циклу “Старочеські співи з Краледворського рукопису і других”, у вірші “Сербська пісня” (відгук на національно-визвольні прагнення балканських народів) .

Творчість поета, якому притаманне було досить, помітне для своєї доби глибоке й чітке національне самоусвідомлення, а в окремих моментах (як-от при тематичній рубрикації гуморесок) – і крайні форми вирізнення “своїх” і “чужих”,- природно, характеризує настійний пошук позитивного героя в українській історії. Проте, оспівавши і Олега, й Ігоря, і князя Острозького, й Хмельницького (вірш “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні…”, а також ряд гуморесок), і Мазепу, й Полуботка, і Данила (у поемі: Павло) Апостола, поет так і не представив художньо виразної і концептуально переконливої постаті.

Усі історичні “співи” Руданського (за винятком хіба що “Мазепи”) читаються не як завершені твори поемного жанру, а скоріш як поетичні парафрази на теми відомих історичних подій чи, точніше, відтинків української історії. Попри емоційно схвильовані ліричні включення (епілог поеми “Мазепа”), афористичні характеристики тих чи інших діячів (наприклад, полковника Скоропадського), поодинокі медитації історіософського змісту, саме по собі зображення подій надто плоске, позбавлене художньої та історичної правди.

Інформаційно перевантажена несуттєвим, поспішна фабульна течія не вимічена тут сутнісними атрибутами історичного простору й часу; виклад мимоволі наближений до казкового. Герої цих поем практично не окреслені як автономні образи, вони залиті амальгамою випадкових, так само неструктурованих історичних реалій, розкриття їх роздумів і почуттів надто нечасте. Більш виразним серед них є лише силует гетьмана Мазепи – з романтикою його політичних маневрів, імпозантністю красномовства (“Браття мої! товариші! Діти мої, діти! Перед нами дві безодні; В котору летіти і де стати безталанним При лихій годині? Чи направо, чи наліво, Чи посередині?…) 4.

За темою до історичних поем Руданського примикає ряд його гуморесок (“Запорожці у сенаті”, “Кошовий у цариці”, “Смерть козака”, “Турецька кара”, “Ахмет третій і запо-рожці”, “Нащо бог сотворив?”) та окремі ліричні твори (“Могила”, “Пісня Хмельницького”, “Ой з-за гори, із-за кручі…”; останній відомий під редакційною назвою “До України”). Автор недвозначно оцінює результат кількавікової державної підлеглості України: “Твоя слава – у могилі, А воля в Сибірі,- От що з тебе, матусенько, Москалі зробили! Гукни ж, гукни, Україно, Нещасная вдово! Може, діти на твій голос Обізвуться знову! Може, знову розв’яжуться зв’язанії руки, Може, знову бряжчатимуть Козацькі шаблюки!..” 5

Й історичні поеми, і “Лірникові думи”, і ряд публіцистично-ліричних творів Руданського окреслюють певні параметри особистості, але переважно зовнішні. Поет означує загальне розуміння ним суспільної і національної проблематики, проте воно ще не розбудовує органічно змісту – до того ж, мало розкритого – внутрішнього життя його героя. Носіями позитивних характеристик є Ной і Соломон, апокрифічні персонажі “Лірникових дум”, але характеристика ця ще надто абстрактна, на “всі віки”; до тієї дійсності і сучасності, в якій жив Руданський, стосунок їх є параболічним і умовним.

У ліричних, часто з публіцистичним забарвленням, творах поет намагається показати особистість, яка шукає опертя у самій собі. Шлях цей Руданським тільки розпочато (“Наука”, “До дуба”, “Моя смерть”, “Гей, бики!”); він намічений лише у найзагальніших рисах, у комплексі схем громадянської, морально-етичної, філософської проблематики. До глибини душевного життя, до внутрішнього “я” цієї особистості поет ще не дійшов, відповіді на це не знаходив у межах критично-просвітительської концепції згаданих творів. Залишений наодинці із непосильними загадками тяжкого, примхливого, стихійного почуття, поет паралельно здійснює вихід в інші жанри, позначені іншими художніми орієнтирами.

За всієї зовнішньої подібності до української балади 20- 40-х років балади Руданського, навіть незважаючи на спільність вихідного фольклорного матеріалу, містять ряд відмінностей. Йдеться, зокрема, про введення поетом принципу непередбачуваності вчинків героїв; наголошення на невідповідності емоційного малюнка внутрішнього світу персонажа загальному ходу події, в якій він є учасником; побудова образу персонажа у протиставленні засадам реалістичної, раціоналістичної типізації. Дія в баладах Руданського визначається імпульсивними поривами персонажів, швидкоплинними душевними спалахами, раптовими перетвореннями-мета-морфозами (“Люба”, “Упир”, “Верба”, “Тополя”, “Купці”).

Світ балад поета не стільки таємниче-загадковий, як, наприклад, у Л. Боровиковського, скільки демонстративно непояснимий, свідомо абсурдний. Відрізняється він і від ірраціональності світу Шевченкових балад. Якщо в “Тополі” Т. Шевченка має місце глибока, частково навіть прихована, внутрішня психологічна мотивація умовної події (перетворення дівчини в тополю), вчинки героїв у однойменній баладі Руданського настільки вільні від мотивування, позірно випадкові, що постають як розрізнені знаки, можливо, цілісного, але безпосередньо не відтвореного в баладі міфологічного сюжету. Твори баладного жанру посідають своє місце в поетичній системі Руданського, мають суттєві кореляції з жанровими групами лірики, гуморесок, історичних і філософських поем, нарешті, й водевілю “Чумак” (1862).

Цей водевіль (автор називав його “дивоспівом”, тобто поетичним твором, призначеним для “дивлення” на сцені) є справді “баладним” за сюжетним змістом і колоритом. Сюжет твору суто психологічний: дівчина не відповідає на любов молодого чумака; вона закохана в його товариша, який робить її покриткою. Художніми особливостями твору є різкі, несподівані вчинки персонажів, зміщення часово-просторових – площин (так, пісенні партії персонажів репрезентують цілі періоди у їх житті; чумакова мати за сприяння чарівниці прозирає алегоричну картину загибелі свого сина і встигає ще прибути “до Дону” (моря) й стати свідком його смерті). Незважаючи на архаїчну форму викладу (стилізація народних пісень), атрибути застарілого романтичного реквізиту, водевіль “Чумак” нетривіально, незвично трактує дійсність і виступає далеким попередником окремих подібних явищ літератури на рубежі XIX-XX ст.

Творча оригінальність поета найповніше реалізована ним у жанрі гуморесок. Саме тут найвиразніше проявляються грані його таланту – прискіплива художня спостережливість, відтворення динаміки ситуації, увага до характеристичності поведінки певного людського типу та ін., а також виявлено суттєвий смисл його авторського суб’єктивного ставлення до дійсності, ставлення надзвичайно пристрасного, в якому має місце й захоплення її багатоманітністю, і водночас розчарування, що іноді переходить у цілком негативістські характеристики.

З іменем Руданського пов’язане завершення формування в українській поезії віршової гуморески як жанру. Природно, твори, так чи інакше схожі на “приказки” (як їх означував сам автор), віддавна побутували в усній і писемній традиції, зокрема в творчості попередників Руданського – П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, Т. Думитрашка та інших, у яких, щоправда, як поодинокий факт, трапляється навіть обробка сюжетів, використаних пізніше Руданським.

Першоджерелом його гуморесок є народні анекдоти, побутові казки, подібні до них оповідні сатирично-гумористичні жанри українського фольклору, що мають типологічні паралелі в творчості інших народів 6. Проте стосується це далеко не всіх творів Руданського цього жанру; до більшості з них дослідники назвати такі паралелі досі не змогли. Очевидно, поет орієнтувався не просто на мандрівні анекдотичні сюжети, не на загальновідомі усні твори, а не зразки гумору як із ширшим, фольклорним побутуванням, так і відомі у вужчому колі, ймовірно, в домашньому оточенні. Це були не лише сюжетно закінчені оповіді, а й словесні змалювання певних ситуацій, окремі дотепні вирази, каламбури, висловлювання, в яких фіксувалась комічна прикметність персонажа.

Особливо багатий матеріал для творчості гумориста, сина священика й вихованця духовної семінарії, надавало життя православного, католицького й іудейського духовенства (знання його “зсередини” послужило поетові підгрунтям беззастережного висміювання у своїх “приказках” церковного культу, кліру, навіть певних релігійних положень, установлень і догматів). Гуморески Руданського – не звичайна поетична переповідь мандрівних сюжетів, зразків народної творчості чи словесних передач із вужчого кола. Ступінь творчого втручання поета у вихідний матеріал значний. Автор соціально поглибив, реалістично типізував образи й ситуації, художньо увідчутнив їх закорінення в тривкі рефлекси людської натури, надав творам граціозної віршової форми. Поставши на межі фольклору й літератури і здебільшого не будучи свого часу друкованими, гуморески Руданського різними шляхами повертались у фольклорну стихію, часто як анонімні твори.

У своїй сукупності “приказки” становлять широку, хоч і мозаїчну, системно не узгоджену панораму людського життя. Гумористично-сатиричний “стан світу” позначений тут українським, навіть специфічно подільським колоритом. Твори позначаються єдністю стилю й авторської позиції. Оповідь у гуморесках загалом об’єктивна, комізм випливає з ситуацій, учинків і дій самих персонажів, часто міститься в монологах чи діалогах дійових осіб, тоді як автор бере на себе роль делікатного чи злегка іронічного коментатора.

Із зводу гуморесок Руданського постає строката картина людських стосунків чи не в усіх суспільних верствах. У ньому представник низів викриває свого здирника й експлуататора (“Засідатель”, “Гуменний”), саркастично сміється з пихатості “панів” різного роду, що незграбно силкуються принизити нижчого за станом (“Почому дурні?”, “Добре торгувалось”, “Запорожці у сенаті”, “А що тепер буде?”), із схоластичної “мудрості” (“Два рабини”, “Розумний панич”).

Особливо часто об’єктом осміяння стає далеке від благочестя й аскетичної стриманості життя духовенства (“Набожний ксьондз”, “Війна”, “Чого люди не скажуть”, “Мало не ригаю”, “Піп на пущі”), “таїнство” сповіді, яку самі духівники перетворюють на фарс (“Сповідь”, “Стара печать”), церковна проповідь і богослужіння (“Горох, “Ов!”, “Свічка”, “Жалібний дяк”, “Баба в церкві”, “Ксьондзів наймит”). Комічні обставини, у яких поет виводить священнослужителів (халепа при спробі звести “чужу молодицю”, лихослів’я під час проповіді тощо), об’єктивно заряджені додатковим комізмом, оскільки прототипи персонажів покликані бути прикладом “у миру”. Таку ж функцію виконують уведення в комічний світ осіб “святих”, їх зображень, розгортання дії гуморески в церкві чи монастирі. Виразні тематичні групи складають гуморески, в яких висміюються гоноровиті претензії дрібного панства (“Що кому годиться”, “Перекусіть, пане!”, “Ratuj, braciel”, “Храбрий лях”, “Шляхтич”), моральна неперебірливість носіїв панівної субкультури (“Москаль з полотном”, “На вада-пой!”, “Гусак”, “Добрий челавек”, “Бальная мать”, “Малчі!”, “Гадкія слава”), виводяться різноманітні комічні ситуації у взаєминах статей (“Сама учить”, “Указ”, “Что смотріш?”, “Той, що над нами”, “Сам поїду”, “По старій печаті”, “Сповідь”, “Кавирялов”).

На тлі поезії свого часу гуморески Руданського переповнені цікавими деталями й подробицями, грубуватою характеристичністю соціальних і національних типів і темпераментів, взагалі різноплановістю предметного світу. У короткому тексті поет поєднує в одну цілісність ряд мотивів, засобів, художніх мет, наприклад критичну адресованість насміху, колоритність метафори, і посилання на природну, нерідко еротичну підоснову дії, і навіть певний політичний випад (“Пробудився сонний піп, Мацнув молодицю, Підійма на животі Білую спідницю. Та й говорить: “Уставай, Нічого дрімати, Іде турок на війну – Москву воювати”. – “Та ваш турок не біда,- Каже чорноброва. – Якщо хоче до Москви, То Москва готова…”) 7.

За своєю відповідністю емпірії дійсності сюжети гуморесок обіймають великий обшир – від близьких до бувальщини (“Попович”, “Суходольський”, “На калитку”) до більш умовних, із фантастичними елементами (“Вір не вір, а не кажи: “брешеш”), особливо ті, що засновані на мотивах народних переказів (“Гуменний”, “Чорт”, “Подорож до Єрусалими”, “Хмельницький з ляхами”). Різним є й рівень подієвості (а відповідно до цього – й різноманітні жанрові модифікації гуморески Руданського). Інколи в основі твору лежить комічна пригода (“Пан та Іван у дорозі”, “Подорож до Єрусалими”, “Розп’ятий жид”, “Що то мати, що то діти”, “Війна”), частіше твір будується на словесному непорозумінні чи двозначності (“Черевики”, “Przywitanie”, “Просьба”, “Панна й парубок”), проте переважна більшість гуморесок оперта на комічну ситуацію, яка розкривається чи супроводжується, чи підсумовується певним висловлюванням. Останнє є зумисним дотепом (“Добре торгувалось”, “По чому дурні”, “Піп з кропилом”, “А що тепер буде?”),реплікою, об’єктивний комізм якої може не усвідомлюватися персонажем – суб’єктом мовлення (“Баба в церкві”, “Свиня свинею”, “Два рабини”, “Там її кінець”, “Набожний ксьондз”, “Хто святив?”), розмірковуванням, що має зовнішні ознаки “логічної” послідовності (“Мало не ригаю”, “Чи високо до неба?”,”Що рабин робить?”, “Попович”).

У цих творах Руданського переважає по-просвітительськи ясний погляд на смішне; критичний стан світу осягається з позиції “здорового розуму”. Проте хоч існує масив гуморесок, які можуть становити певний контраст до них,- ті, що позначені гротесковим демонізмом у гуморі, зв’язаним із ситуацією абсурду (“Понизив”, “Оливо не вадить”), ускладнені трагікомізмом і меланхолійністю. Цілковиту розкутість поета в доборі об’єктів смішного засвідчує гумореска з промовистою назвою “Сміх”, де викладається пригода на нічлігу серед “мужиків” (“…Але їден чи здурів, чи чорт його знає, За сокиру ухопив, Стиха підіймає,- Хвать їдного по карку! Голова відпала; А той голову за чуб Та й із нею драла!… “То ж то,- каже,- я сміху Буду з нього мати, Як устане та пічне голови шукати!”).

В інших гуморесках цієї похмурої орієнтації автор збуває сміхом цинізм висловлювань, блюзнірські вчинки персонажів (“Московська пуга”, “Штукою зайшов”), переважно за посередністю образу “москаля” (“Кацапська сповідь”, “То-то любо!”, “Рубль медью”) чи цигана (“Циганський похорон”, “Холодно”), виходить у своєму сміхові на пароксизматичний рівень, де метою досягнення комічного ефекту й відчуття парадоксальності виправдовується будь-який натуралістичний опис (“Циганська смерть”, “Місяць”, ряд порнографічних гумористичних творів – “Колька”, “Рана”, “Хамут”, “І не нахвалятса!”, “Барабанчик”, “Польша”).

Гуморески еротичного змісту – а їх у загальному доробкові чимало – засвідчують неоднозначність у змалюванні поетом жіночого образу. Ніжність, захоплення жінкою,- почуття, якими просякнута пісенна лірика Руданського, в зводі гуморесок доповнені авторськими відношеннями переважно іншого плану: жінка наділена тут атрибутами зрадливості, обмеженості, хтивості, постає призвідцею чвар і суперечок, нерідко – ініціатором перелюбу, взагалі носієм моральної смути.

Ці та інші гуморески (кілька десятків із них досі або не опубліковані, або ж опубліковані в переповіді чи з істотними “пом’якшуючими” видавничими правками супроти автографа) здатні суттєво скоригувати традиційний образ поета-гумориста як нібито життєрадісного веселуна й жартівника. В зухвалому гуморі цих творів уможливлюється, з допущення поета, насміх над задушевністю, розчуленістю, над тими явищами, які самі по собі спроможні викликати співчуття чи турботливість, зрештою, над життям, зокрема його біологічними виявами. Загальна позиція автора, яка окреслюється на певній дистанції від тих чи інших поодиноких творів і в контексті всієї творчості поета, є тут, по суті, позицією трагічною, свідченням глибоко конфліктного, нерозв’язно-проблемного ставлення поета до дійсності.

У гуморесках Руданського відображено (значною мірою послідовно й систематично) невір’я найширших верств народу в цілий ряд офіційно пропагованих забобонів, у доцільність смислу тих чи інших інституцій і цим самим засвідчено вищий, порівняно з попереднім періодом, ступінь духовної свободи в суспільному середовищі того часу.

Художня ідея гуморесок Руданського, позначених ризикованим для своєї доби світоглядним, жанровим і стильовим новаторством, безперечно, перебувала у зв’язку з першою хвилею нігілізму в Росії 50-х років. Цією очевидною й помітною інспірованістю, примноженою, до того ж, на індивідуальну художню сміливість поета, пояснюється й неприйняття творчості Руданського тими поміркованими діячами української культури, від яких свого часу залежала публікація його творів.

У контексті української поезії 50-60-х років творчість Руданського все чіткіше бачиться вельми неординарною за своїми світоглядними, людинотрактуючими характеристиками. В ній реалізується пристрасний запит до зовнішніх обставин національного, соціального, практично-морального буття, як і до змістовності та смислу людського вчинку. В історичній ретроспективі вимальовується своєрідний “феномен Руданського”, який полягає у здійсненні на іще досить ранньому етапі розвитку української поезії, в середині “благополучного” XIX століття спроби різкого, безпощадного заниження типових і усталених цінностей життя, в критичному, негативістському, ошарпуючому зображенні дійсності, яке, однак, не приносить авторові бачення виходу, залишаючи його у неосвоєному творчо стані відчаю. Проте змалювання індивіда, котрий не тільки вже не бажає бути обдуреним ідеологічно, а й ставить під сумнів справедливість усього світопорядку, є загальним здобутком творчості Руданського. Уся в цілому вона постає як бунтарський акт невтоленої індивідуальності – і в ньому зливаються в одному спрямуванні й меланхолійна романтична лірика, й вірші публіцистичного характеру, й звід гуморесок, і переклад Лермонтового “Демона”. Гумор Руданського і – ширше – його духовна позиція становили сильну своєю нігілюючою потужністю ревізію тогочасного стану загального буття, були одним із рішучих проривів індивіда до своєї внутрішньої свободи, співвідносячись у цьому з лінією, прокладеною Т. Шевченком у поезії “трьох літ” та пізнішого періоду.

Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1917. С 284.

2 Руданський С Листи. До Г. В. Руданського // Твори: У 3 т. К., 1973. Т. 2. С 357. Далі при посиланні на це видання у тексті зазначаються том і сторінка.

3 Огоновський Ом. Історія літератури руської // Зоря. 1892. Ч. 4. С 74.

* У зазначеному переліку назви трьох останніх творів подаються за першим рядком; в рукопису поета всі вони мають однаковий заголовок – “Пісня”.

4 Твори Степана Руданського: У 3 т. Л., 1913. Т. 2. С 74-75.

5 Твори Степана Руданського: У 3 т. Л., 1912. Т. 1. С 37-38.

6 Сиваченко М. Є. Студії над гуморесками Степана Руданського. К., 1979. С 49-51.

7 Співомовки козака Вінка Руданського. Кн. 2. 1857, 1858 і 1859 // Відділ рукописів і текстології. Ін-ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф 63. № 14. Арк. 135 зв.

Список рекомендованої літератури

Руданський С. Твори. К., 1962.

Руданський С Твори: У 3 т. К., 1972-1973.

Степанові Руданському (Збірник художніх творів, статей, документів). Одеса, 1968.

Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986.

Герасименко В. Я. Степан Руданський. Життя і творчість. К., 1985 .

Колесник П. Степан Руданський. Літературний портрет. К., 1971.

Пільгук І. І. Степан Руданський. Нарис життя і творчості. К., 1956.

Рильский М. О поэзии Степана Руданского // Зібр. творів: У 12 т. К., 1986. Т. 12.

Сиваченко М. Є. Студії над гуморесками Степана Руданського. К., 1979.

Франко /. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //

Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1984. Г. 41.

Франко І. Студії над Ст. Руданським. “Ні зле, ні добре” // Там же. 1980. Т. 28.

Цеков Ю. І. Степан Руданський. Нарис життя і творчості. К., 1983.



Історія української літератури XIX століття
Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік

“Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Степан Руданський, Історія української літератури XIX ст. століття