Стаття – ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЖАНРОВОГО ВИЗНАЧЕННЯ ЕЛЕГІЇ
О. Г. Ткаченко
Наукова розвідка заторкує проблеми жанрології, зокрема елегії, що є малодослідженою сферою вітчизняного літературознавства. Автор пропонує матрицю жанрової організації елегії, з’ясовує та визначає найголовніші її жанроформуючі елементи та модифікації.
У складній парадигмі українського літературного процесу чимало ліричних жанрів мали періоди піднесення і спаду. Однак жоден із них упродовж століть не дістав такого поширення і такої жанрової стійкості, як елегія. У доробку найвідоміших її творців, зокрема Г. Сковороди, Л. Боровиковського, М. Шашкевича, А. Метлинського, М. Петренка, В. Забіли, Т. Шевченка, Л. Глібова, С. Руданського, М. Старицького, В. Cамійленка, П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки та інших, елегія стала оригінальним самобутнім ліричним жанром.
Українська елегія – складне й самобутнє поетичне явище, відтак жанрова атрибуція та відбір матеріалу для аналізу приховують у собі значні труднощі. По-перше, у різні часи існували певні відмінності в розумінні жанру елегії, по-друге, поети інколи навіть не визнавали цього жанру, але писали твори, що не тільки відповідали жанровим канонам, а й вносили якісні позитивні зміни в його розвиток.
Пожвавлення інтересу до комплексного вивчення жанру спостерігається з середини 80-х років ХХ століття. Зокрема, М. Бондар досліджує елегію в системі жанрів поезії пошевченківської епохи [1]. У монографії Надії Левчик, присвяченій поетичній творчості М. Старицького, аналізуються жанрові та образно-стильові особливості його елегії [2]. М. Ткачук розглядає елегії М. Шашкевича в контексті розвитку європейської романтичної поезії [3]. Валерія Смілянська та Ніна Чамата досліджують головні жанрові різновиди та модифікації елегії у творчості Т. Шевченка: елегія-думка (“Думка” (“Тече вода в синє море…”), елегія на смерть (“На вічну пам’ять Котляревському”), політична елегія (“Розрита могила”), філософська елегія (“Не завидуй багатому…”), елегія-медитація (“Заросли шляхи тернами…”), елегія-рефлексія (“Чого мені тяжко, чого мені нудно…”), описово-медитативна елегія (“N. N.” (“Сонце заходить, гори чорніють…”), “Барвінок цвів і зеленів…”) та елегії-послання (“Заворожи мені, волхве…”, “Гоголю”) [4]. Загалом такий стан дослідження елегії вказує на необхідність комплексного вивчення жанру елегії як художньо-естетичної реальності.
Серед останніх робіт слід назвати нашу монографію “Українська класична елегія” [5], де зроблена спроба здійснити системний аналіз розвитку елегії в українському літературному процесі, дослідити шляхи її розвитку та жанрові модифікації в творчості відомих українських поетів ХVІ-ХІХ століть.
У статті загальнотеоретичне поняття жанру виходить із розуміння його “як історично формованої у групі творів сукупності й взаємозв’язку відносно стійких принципів організації всіх змістовних і формальних жанроформуючих компонентів в єдине естетичне ціле” [6]. Трактуючи жанр як єдність форми і змісту, зміст елегійного твору розглядається як духовно-емоційний зміст, а художня форма як система матеріальних засобів його вираження. Характер зв’язку змістовних й формальних жанротвірних компонентів складається історично і є тим головним, що виокремлює жанр серед інших жанрів, визначає його. Зрозуміло, над жанром, з одного боку, тяжіє традиційність, а з другого – намагання художнього змісту вийти за межі усталених ознак, що веде до певних трансформацій, залишаючи поетичні зразки у межах певного жанру. Водночас складається свій комплекс елементів і визначається жанрова домінанта, які набувають певної організації підпорядкування. Саме елегійний жанр у процесі історичного побутування дає вагомі підстави для таких концептуальних засад і вказує на необхідність підходу до вивчення жанрів як до категорії літературно-історичної, тобто явища історії літератури.
Існують різні системи класифікації літературних творів. Щодо жанру елегії у дослідженні використано таку: рід – лірика, вид – медитативна, жанр – елегія. Цей принцип, ми вважаємо, є найпридатнішим для з’ясування осібного місця елегії в системі ліричних жанрів.
Елегія (елегійна поезія) – ліричний твір медитативного характеру, журливої тональності, сюжетна основа якого – емоційна реакція суб’єкта на певні події, ситуацію, імпульси (почуте, згадане, пережите) чи конкретний душевний стан ліричного “Я”. Важливу роль у визначенні жанрової домінанти елегії відіграє суб’єктивована емоційна тональність. При віднесенні ліричного твору до жанру елегії необхідно враховувати також авторське жанрове визначення, тип світовідчуття, мотивні інваріанти та образну систему.
Жанр елегії не є однорідним, про це свідчить наявність його різновидів, об’єднаних загальною рисою – суб’єктивованою модальністю. Тематично елегійна поезія розмаїта, вона охоплює широке коло мотивів. Відтак визначаються такі її жанрові різновиди: духовна, історико-патріотична, соціальна, любовна, філософська, громадянська, елегія на смерть, невільницька, політична елегія.
Духовні елегії, які презентують один із напрямів розвитку давньоукраїнської елегії, постали на основі християнської релігії, її історії та літератури, з’являються в Україні наприкінці XVI – на початку XVII століття, особливого розвитку набувають у XVIII столітті. Найуживанішим різновидом духовної елегії став ліричний вірш релігійно-філософського змісту з молитовно-покаянними елементами, пронизаний журливими роздумами, почуттями смутку, гріховності і каяття, як-от: “Царю небеснûй, наш утѣшителю…”, “Вú плачи твоє житіє пребуди”. Авторами духовних елегій були поети XVІI-XVIII ст. Д. Наливайко (“Прозьба чительникова о час”), Віталій (“Бѣжи, бѣжи в землю обѣтованную”), К. Транквіліон-Ставровецький (“Лѣкарство… роскошником того свѣта правдивоє (Пѣснú вдячная при банúкетах панських)”), I. Величковський (“На хребтѣ твоєм, Христе, грѣшници дѣлаша…”), Дм. Ростовський (Сава Туптало) (“О горе мнѣ, грѣшніку сущу”, “Взирай с прилѣжаніем”, “Господи мой, ярость Твою не покажи надо мною…”, “О душе каждая вѣрна, ко Богу не лицемірна…”), К. Зіновіїв (“Вѣршú в до бга млитвέннû(и) о премѣну скорби(и) и печале(и)”) та інші. Порушуючи традиційні для духовної елегії філософсько-релігійні, морально-дидактичні, молитовно-покаянні мотиви, вони привносили своє індивідуальне, оригінальне трактування, урізноманітнювали форму і зміст, збагачували поетику, стиль і мову давньої української елегії. Найвидатнішим творцем духовної елегії визнається Дм. Ростовський (1651-1709), який дав зразки класичної духовної елегії [5].
Історико-патріотична елегія підтверджує зв’язок жанру з історією та політичною ситуацією в країні, що втратила незалежність. До найдавніших можна віднести анонімну “Елегію з приводу татарських набігів на Україну” (1648). Серед інших давньоукраїнських елегій слід назвати “Україненько, матухно моя…”, “О Боже мой милостûвій…”. Елегія “Ой бѣда, бѣда мнѣ, чайцѣ-небозѣ…” алегорично змальовує Україну після приєднання її до Росії в образі чайки, яка в народній символіці означає бідність, безпритульність. Дискурс історико-патріотичної елегійної поезії грунтувався на реальних подіях і фактах. Елегія не залишила поза увагою жодної більш-менш значної події в житті українського народу і стала його своєрідним літописом. Твори оспівували любов до Батьківщини, героїзм, козацьку доблесть і честь, волелюбність, національну гідність, ненависть до ворогів і гнобителів. Давньоукраїнські творці елегії відбивали свою концепцію світу і людини, своєрідно втілювали образ бездержавного народу, який потерпав від чужоземних нападників. За змістом, будовою, образами, віршовою формою, мовою і особливо ідейним спрямуванням історико-патріотична елегія близька до народнопоетичної творчості, зокрема до історичних пісень і дум.
Проблема людських стосунків, складність взаємин особи і соціуму – мотив багатьох давньоукраїнських соціальних елегій як авторських, так і анонімних. Серед авторів можна назвати таких, як К. Зіновіїв (“Q печали”, “Q скорби і сє, то(к)мо не со велйко(и)”, “Q ско(р)бящû(х) люде(х) збûтне”, “Q скорби млитва до бога”); І. Бачинський (“Піснь світова” (“І мні тоскно…”); О. Падальський (“Пісня о світі”); В. Пашковський (“Піснь о бідном сироті”); Ф. Кастевич (“Піснь о світі марном”). Серед анонімних елегій – “Фалшивая юность, зрадлива фортуна”, “А докû ж мЪ тому – свЪту мизерному… “, “Піснь світська, сиротинська”, “З болестию сердца вопию до Бога”, “Піснь світову” (“Біда ж мені на чужині, бідній сиротинці…”), “Піснь світову”(“А що в світі за зрада великая стала…”), “Піснь свіцьку” (“Мізерія на сім світі мене понудила…), “Піснь свіцьку” (“Ох ми тяшкий жаль не малий…”), “Що настало теперú вú свити, трудно спогадатû”. Давня соціальна елегія стала підгрунтям громадянсько-політичної елегії XIX ст. Тематикою, соціальним та етично-моральним спрямуванням, конкретно вказаним об’єктом викриття, а часом різко звинувачувальним тоном, стилем, взаємодією з фольклором ці твори суттєво вплинули на подальший розвиток жанру та становлення нової української елегії.
За своєю природою елегія виявилася найпридатнішим жанром для змалювання інтимних глибин людської душі. Вірне кохання, любовна туга – в основі багатьох анонімних елегій “Щасливая дороженька…”, “Ой, ішов жолнер од обузонька…”, “Постуй, прошу, голубоньку…”, “Текуть річеньки, шумять дуброви…”, “Чом, чом, дівонько, смутне личко маєш?…”, “Ой піду я у ліс, тужачи…”, “Зоря заходить, вечор близенько…”, “Чого ж моє серденько тяженько вздихає?…”, “Ой, взєла ж мене великая туга…”, “Сам я не знаю, що ділати маю…”, які відображають високу духовність простих людей, шляхетність їхніх почуттів, помислів та вчинків.
Авторами любовних елегій були С. Климковський – “Їхав козак за Дунай”; І. Пашковський (середина XVIII ст.) – “Мусиш ти ся признати, аби щире кохати…”, “Тяжка річ любити…”, “Ох, мні жаль не помалу…”; Григорій (друга половина XVIII ст.), Я. Семержинський (кінець XVIII ст.) та інші. У своєму розвитку любовна елегія зазнала певної еволюції, розширюючи і тематичний діапазон, і зображально-виражальні можливості. Ліричне начало, журлива тональність, атмосфера інтимності стають домінантними в любовній елегії. Розширюється почуттєва сфера жанру, змінюється моделювання світу закоханих, що мало суттєве значення у розкритті внутрішнього світу людини і сприяло становленню нової української елегії.
Синхронну картину жанрового стану елегії створюють як найбільш рельєфно окреслені ляменти (плачі). Лямент як прояв своєрідного жанрового синкретизму – важлива віха у становленні елегії, оскільки він давав можливість розвинутися різним формам авторської поетичної свідомості. Барокові тенденції, що вривалися в царину української поезії, чи не найяскравіше відбилися саме у плачах та ляментах, яким притаманні поєднання “високого” і “низького”, римовані, пишні та розлогі заголовки, витонченість, дотепність, душевне піднесення і скорбота.
Зокрема, “Лямент дому княжат Острозских над зешлûм с того свѣта ясне освенцонûм княжатем Алексанúдром Конúстантиновичом княжатем Острозским, воєводою Волûньским” (1603) невідомого автора, “Лѣкарство на оспалûй умûсел человѣчій” (1607), оприлюднене Даміаном Наливайком, “Лямент у свѣта убогих на жалосноє преставленіє святобливого Леонтіа Карповича…” (1620) Мелетія Смотрицького, “Плач, альбо Лямент по зестю з свѣта сего вечнои памяти годного Григорія Желиборского” (1615) невідомого автора, “Лямент по святобливе зошлом, велебном господину отцу Іоаннѣ Васильєвичу, презвитери…” (1628) Д. Андрієвича, уславляли та оплакували померлих громадсько-церковних, військових, політичних, культурно-освітніх діячів України. Основою такого типу твору є почуття скорботи, пов’язане зі смертю видатної особи або втратою близької людини.
Ляменти – окремий різновид елегії, який визначається як панегірична елегія, оскільки у них поєднані елементи власне елегії та панегірика, в чому й проявляється своєрідність жанрового синкретизму. Чільне місце належить напучувальним, релігійно-філософським та соціальним мотивам, пройнятим почуттями жалоби, туги, смутку, які є концептуальними і скеровані на емоційну рецепцію читача. У подальшому ляменти суттєво вплинули на формування жанрового різновиду – елегії на смерть.
У мовному та генологічному аспектах виокремлюється латиномовна елегія, яка розвивалася на українському грунті, синтезуючи античні традиції та гуманістичні ідеї епохи Відродження (Елегія Юрія Дрогобича (невідомо – 1494), що є вступом до книги “Прогностична оцінка 1483 року”; елегійні твори Павла Русина (бл. 1470-бл.1517), зокрема “Елегія для Яна з Вислиці, шанувальника Муз і учня, достойного похвали”; Георгія Тичинського (ХVІ ст.) “Елегіакон Георгія Тичинського Рутенця…”; елегійна поема “Роксолані” Севастяна Кленовича (бл.1550- 1602(8)).
Різноманітна за тематикою, обсягом, суворо унормована в мовностилістичному оформленні, написана елегійним дистихом, новолатинська елегія стала значним явищем українського літературного процесу, невід’ємною складовою якого вона була, і суттєво вплинула на розвиток давньої української поезії. “Елегія, в якій блаженний Олексій розповідає про своє добровільне вигнання” Ф. Прокоповича (1681-1736). Елегійна творчість Ф. Прокоповича позначена певним новаторством, зокрема він створив одні із перших зразків авторської любовної лірики: “Дистих для того, хто просить любові”, “Жарт на Венеру, що шукає свого сина Купідона”. Ці ж традиції розвиває І. Ярошевицький, елегія котрого “Купідон, або Крилатий Амур” є типовим зразком “вченої” любовної поезії. Значним кроком у розвитку жанру стала елегія “Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського, слізне з книгами прощання” (1721 р.). Написана в кращих традиціях поетико-теоретичної школи Києво-Могилянської академії, вона є яскравим зразком української барокової поезії.
Поезії Григорія Сковороди “Пѣснь 2-я”, “Пѣснь 10-я”, “Пѣснь 11-я”, “Пѣснь 18-я”, “Пѣснь 21-я” та інші мають достатньо виразні жанрові ознаки елегії. Їм притаманні тон спокійного смутку, журби, рефлексійний роздум, що є важливими елементами жанрової структури. Елегіям Сковороди властивий глибокий вияв почуттів, серед яких сум, печаль є концептуальною основою твору.
Елегійна поезія Сковороди увібрала й синтезувала здобутки жанру впродовж тривікового його розвитку в світлі нових естетичних законів, що їх диктувало бароко. Монологічна форма ліричного наративу, занурення у власні переживання, сумні роздуми, що не виходять загалом із філософсько-богословської сфери, звернення до Христа, журлива емоційна тональність, елегійна образність – це традиційні риси духовної елегії. Разом з тим елегії Сковороди позначені новаторством: чітко виражене авторське “Я”, роздуми домінують над почуттями. Туга, сум, які традиційно мають спокійно-споглядальний характер, в елегіях Сковороди набувають експресивного забарвлення, про що свідчить питома вага питальних та окличних інтонацій. Це ознаки еволюції жанру в напрямі думки, філософсько-медитативної лірики, що дістала поширення у творчості поетів-романтиків і розквітла в поезії Т. Г. Шевченка. За ідейно-тематичним змістом, поетичним малюнком, формою та засобами художнього вираження це були вже нові твори.
Романтизм дав можливість українським поетам розширити тематику і збагатити арсенал художніх засобів елегійної поезії та сприяв її самобутньо-національному вираженню. Виникають нові жанрові форми, витворені в національних поетичних традиціях. Йдеться насамперед про жанровий різновид – думку. Думка – “своєрідне прищеплення елегії на слов’янському грунті” [7], тобто різновид елегії, якому притаманні журлива змістова домінанта, медитативна тональність, фольклорна поетика. Елегійними є й теми думок: самотність, недоля, сирітство, нещасливе кохання, поневолення.
Провісником романтичної елегії-думки в українській літературі можна вважати Левка Боровиковського (1806-1889). Його думки “Журба”, “Рибалка”, “Убійство”, “Бандурист”, “Козак”, витворені на народнопоетичному грунті, сповістили про появу в українській поезії зовсім нового світосприйняття, нових мотивів, образів, художньо-поетичних засобів. Головні мотиви думок – туга за минулим, розчарування. Ліричний герой їх – людина самотня, знедолена і зневірена – типова для романтичної поезії. Поетове “Я” суб’єктивно не виявлене, але присутнє у відтворених картинах, стані душі, подіях.
Відтак, змістовою сутністю елегії є реакція душі ліричного “Я”, конкретизована у специфічних зображувальних засобах, структурній організації. Художньо-естетична цілісність твору формується на основі змістової журливої домінанти.
В елегії як літературному жанрі спостерігається єдність усталеної і змінної архаїки й оновлення відповідно до діалектики традицій і новаторства. Традиція – це накопичення в історії розвитку елегійної поезії певних художніх цінностей, з системою своїх координат: топосів і символів, мотивів та образів, які своєрідно інтерпретуються, актуалізуючи культурне надбання, вироблене людством; таким чином традиція охоплює напрацьовані цим жанром художні здобутки і перебуває в інтертекстуальних зв’язках із усталеними еволюційними елементами. Процес трансформації та модифікації жанру елегії у творчості відомих поетів XVI-XIX століть розглядається як явище, що базується на засадах спадкоємності, поступальності і розвитку традицій, які найтісніше пов’язані з оновленням. Новаторство – це, перш за все, відмова від старих традицій і створення якісно нових. Новаторами елегійного жанру вважаємо тих поетів, які зуміли по-новому подивитися на навколишній світ і зафіксували нові, незнані раніше порухи душі, конфлікти, типи героїв, застосувавши відповідно нові форми, підходи, засоби художньої виразності.
Важлива роль у поетичній організації елегії належить інтонації, яка має смислове значення й органічно пов’язана із семантико-синтаксичним ладом твору, його ритмічною будовою. В елегії інтонація об’єктивно закладена в тексті. Інтонація може бути різною: скарга, ламентація, сентиментально-лірична та сентиментально-романсова, а також гнівно-розпачлива. Інтонація має суттєве значення для сприйняття та розуміння елегійної поезії, вона дає можливість почути голос ліричного “Я”, відчути й “побачити” його душу. У складному процесі художньої комунікації (поет – читач) інтонації належить вирішальне значення. Елегія має своєрідну інтонаційну організацію, де реалізується в ритміко-синтаксичній будові тексту, в якій виявляється закладена автором емоційно-смислова основа тексту.
Найважливішими умовами існування жанру елегії є стійка літературна пам’ять та безперервна історична еволюція. Об’єктивно існуюча “пам’ять жанру” (М. Бахтін) найбільш виразно втілюється саме в елегії, про що свідчить діахронний зріз. Це положення можна проілюструвати на зіставленні двох віддалених у часі, зовнішньо не схожих елегій: “Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського, слізне з книгами прощання” (1721) та Лесі Українки “До мого форте’пяно” (1890). Між ними існує зв’язок, природа якого таїться передусім у самому способі побудови, у способі відображення та відбиття дійсності і закодована в сюжеті загалом, у характері поетичного мислення, бо належать вони до одного жанру – елегії. Хоча стилі творів різні, їх об’єднує суб’єктивована журлива модальність. Таким чином, обидва твори є цілісними неповторними художніми витворами, що демонструє “пам’ять жанру” та широкі його можливості.
Розглядаючи природу жанру, доходимо висновку, що проблеми, які складають змістову частину елегії, залишаються, як правило, не розв’язаними автором, тому для читача загострюється інтерес до їх вирішення. Елегія спонукає замислюватися і самостійно, поза текстом, відшукувати шляхи вирішення гострих протиріч буття. Саме таке розуміння проблем складає ідейно-естетичну концепцію елегії. Є всі підстави говорити про елегійний сюжет, що складається проблематикою, тобто цілою низкою гострих життєвих протиріч, які стоять перед автором і які певним чином він намагається вирішити. Відтак елегія розрахована на відповідну рецепцію.
Елегія послуговується значним арсеналом художніх засобів, які складають базову основу жанрової організації твору. Поміж традиційних зображально-виражальних засобів як от лексичні тропи та стилістичні фігури, слід вказати на музикальність української елегії, а серед формозмістових характеристик відзначити пейзаж та монолог.
У поетичній тканині української елегії важливу роль відіграють образи психологічної семантики: серця, сліз, душі, – що, між іншим, свідчить про національну специфіку жанру та ментальну рису українського народу – кордоцентризм.
Стає очевидним, що елегія як самодостатній літературний жанр має триєдину природу, яка виявляється у тематиці, що є “матеріалом”, проблематиці, яка упорядковує цей матеріал у цілісну художньо-естетичну конструкцію та образно-естетичній авторській системі.
Елегія належить до тих жанрів, де значна роль в організації твору належить інтуїції як складовій творчого мислення, що відбилося у поняттях натхнення, одкровення. Базуючись на безпосередньо чуттєвому спогляданні, інтуїція в елегії поєднала загальне й особистісне, зумовлене оригінальністю психології поетичного мислення окремо взятого митця.
Тема-рематична сутність елегії виявляється у її трагізмі, що є однією з прикметних ознак української елегії, і випливає з жанрової природи елегії: страждання людини, яка об’єктивно заслуговує на щастя, сприймається і переживається як трагічна подія. Разом з тим трагічне як категорія морально-етична, філософська передбачає не тільки біль від утрати, а й активний супротив людського розуму стражданню та безвиході. Жорстока несправедливість не тільки пригнічує, занурює у песимізм, а й мобілізує кращі духовні риси та моральні сили.
SUMMARY
Theoretikal Foundation of Genre Definition of Elegy. This study contributes to research of genre problems in particulat the genre of elegy. This problem is a still open for research in Ukraine study of literature. The author suggests matrix of genre foundation, investigates the main elements and modification of the genre foundation.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1 Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. – К.: Наукова думка, 1986. – 327 с.
2 Левчик Н. В. Поезія М. П. Старицького (Жанрові та образно-стильові особливості). – К.: Наукова думка, 1990. – 124 с.
3 Ткачук Микола. Лірика Маркіяна Шашкевича. Дослідження. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 123 с.
4 Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. – К.: Вища школа, 2000. – 207 с.
5 Ткаченко Олена. Українська класична елегія: Монографія – Суми: Видавництво СумДУ, 2004. – 256 с.
6 Копистянська Н. Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.
7 Теорія літератури: Підручник для філолог. факультетів. ун-тів / За ред. професорів В. Ф. Воробйова та Г. А. В’язовського. – К.: Вища школа, 1975. – С. 223.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)