Становлення психології як самостійної наукової дисципліни
Початком розвитку психології як самостійної науки прийнято вважати 1879, в якому В. Вундт – німецький психолог, фізіолог і філософ – відкрив першу експериментальну психологічну лабораторію при Лейпцігському університеті. Через два роки на базі цієї лабораторії був створений інститут експериментальної психології, в якому навчалися багато видатних психологи світу, в тому числі і з Росії – В. М. Бехтерєв, Г. І. Челпанов, Н. Н. Ланге. У цьому ж році Вундт заснував першу психологічний журнал. Завдяки зусиллям Вундта в 1889 р. в Парижі було проведено Перший міжнародний психологічний конгрес і засновано наукове психологічне співтовариство.
Згідно з уявленнями Вундта психологія має унікальний предмет – безпосередній досвід суб’єкта, що осягається тільки шляхом самоспостереження, або інтроспекції, – особливої??процедури спостереження суб’єкта за процесами у своїй свідомості, що вимагає тривалого тренування. Виділивши “найпростіші елементи свідомості” – відчуття й елементарні почуття, – Вундт вважав основним завданням психології встановлення зв’язків між елементами і “законів” душевного життя.
Е. Тітченер, американський психолог і творець структурної психології, розвинув ідеї інтроспективної психології Вундта, запропонувавши як основного методу вивчення свідомості метод аналітичної інтроспекції. Особливість цього методу полягала в тому, що випробуваний давав результати самоспостереження в термінах елементів структури свідомості, а не в поняттях предметів зовнішнього світу або стимулів. Під елементами свідомості Тітченер розумів відчуття, уявлення та найпростіші відчування, з яких як з цеглинок, складалося все розмаїття душевного життя людини.
Інший послідовник Вундта – німецький психолог і філософ О. Кюльпе – заснував Вюрцбургська школу. На відміну від інтроспективних методів Вундта і Тітченер, в яких одночасно розгорталися власне свідомий досвід і процес спостереження за вмістом цього досвіду, систематична інтроспекція Кюльпе носила ретроспективний характер: випробуваний вирішував запропоновану задачу, а потім в подробицях описував хід психічних процесів при її вирішенні. При цьому в якості основного об’єкта дослідження виступав сам процес мислення, а не його результат.
До кінця XIX в. стало зрозуміло, що метод інтроспекції вкрай обмежений і що коло психічних явищ не вичерпується тільки феноменами свідомості. У цей час виникли ідеї створення іншої психології. У 1894 р. німецький філософ і психолог Я. Дільтей в роботі “Думки про описової та розчленованої психології” писав, що існує не одна психологічна наука, а дві, причому кожна їх них має свій предмет і свою методологію. Одну психологію вчений назвав пояснювальній, розуміючи під нею сучасну йому інтроспективної психології В. Вундта. Інша психологія, яку Дільтей закликав створити, була названа ним описовою. За задумом автора, вона повинна була будуватися на зовсім інших підставах і займатися насамперед вивченням душевного життя індивіда в її цілісності та унікальності. Дільтей вважав, що психологія належить не до циклу наук про природу, а до циклу гуманітарних дисциплін, до якого відносяться, наприклад, історія та культурологія, і, отже, повинна спиратися не на природничо-науковий, експериментальний метод, а на властивий гуманітарних наук метод розуміння, який полягає в тому, щоб “співпереживати” у досліджуваний об’єкт. При цьому розуміюча психологія не відкидає методів пояснюватиме психології. Введене Дильтеем відмінність пояснювальній і описової психології не втратило своєї актуальності і в наш час. Питання, до якого типу наук відноситься психологія – природним або гуманітарних – і за якими принципами має будуватися пізнання людської душі, залишається відкритим.
Інтенсивний розвиток експериментальної психології на початку XX в. призвело до розширення кола досліджуваних явищ, що в свою чергу зробило очевидним недостатність психології свідомості і інтроспективного методу для пояснення душевного життя людини. Змінилося і саме уявлення про свідомість: його перестали розглядати як замкнутий у собі внутрішній світ, доступний пізнанню лише самого суб’єкта. Назріла необхідність в принциповому перегляді поглядів на предмет психології. У цей час виникали кілька конкуруючих концепцій, кожна з яких відстоювала свою точку зору на те, чим повинна займатися психологія.
1. Автором однієї з теоретичних концепцій, що виникла на зорі XX в., Був австрійський психолог і психіатр З. Фрейд. Його вчення, назване психоаналізом, отримало широку популярність і справила величезний вплив не тільки на подальший розвиток психології, але і на мистецтво, літературу, медицину, інші галузі наукових досліджень, пов’язані з вивченням людини. Отримавши медичну освіту, Фрейд вивчав природу невротичних розладів і способи їх лікування. Після стажування, пройденої в паризькій клініці “Сальпетриер” під керівництвом відомого французького лікаря Ж. Шарко, Фрейд почав використовувати гіпноз в лікуванні істеричних розладів. Аналізуючи стану гіпнотичного трансу своїх пацієнтів і ефекти постгипнотического навіювання, Фрейд зосередив свою увагу на явищах, прихованих від свідомості людини, неусвідомлюваних.
Ідеї??про те, що психіка не обмежується тільки областю усвідомлюваного, про те, що є області душевного життя, недоступні свідомості людини, неусвідомлювані їм, висловлювалися задовго до виникнення психоаналізу. Але саме Фрейд зробив несвідоме предметом психології. Створений спочатку як метод лікування істеричних неврозів, психоаналіз надалі був поширений вченим на пояснення психічного життя здорової людини. Згідно Фрейду рушійною силою поведінки і розвитку особистості є неусвідомлювані, ірраціональні потягу, головне з яких – сексуальне (лібідо). У психіці виділяються три сфери: несвідоме, підсвідоме і свідомість. Джерелом, що додає мотиваційну силу людському поводженню, є несвідоме, насичене енергією лібідозное потягів, пригнічених і витіснених з області свідомості під дією “цензури”, заборон і табу, що накладаються суспільством. На думку дослідника, витіснення потягу володіють великим енергетичним зарядом, однак в область свідомості не допускаються – свідомість чинить їм спротив, – і тоді зміст несвідомого проникає у свідомість у спотвореному, зміненому вигляді.
Фрейд виділив три основних форми прояву несвідомого: сновидіння, помилкові дії (описки, застереження тощо) і невротичні симптоми. Виходячи з цього, їм був розроблений ряд оригінальних методів, які давали можливість отримувати вихідний матеріал про зміст глибинних структур людської психіки: аналіз сновидінь, метод вільних асоціацій, аналіз описок, застережень, забування. Інтерпретація цього матеріалу складає сутність методу, який Фрейд назвав психоаналізом.
Психоаналіз широко поширився в усьому світі, знайшовши прихильників не тільки серед психологів, але і в колі представників інших галузей науки і культури.
Плідність теорії Фрейда проявилася ще й у тому, що багато його учні, соратники і послідовники створили свої власні оригінальні концепції та напрямки дослідження. У числі вчених, розвинули ідеї Фрейда, можна назвати автора аналітичної психології К. Юнга і творця індивідуальної психології А. Адлера.
2. Ще одним великим психологічним напрямком, сформованим на початку XX в. і які зробили значний вплив на подальший розвиток психології, став біхевіоризм. Його народження пов’язують з публікацією Дж. Б. Уотсоном в 1913 р. статті “Психологія з точки зору біхевіористи”. Однак передумови для виникнення біхевіоризму складалися задовго до цього: перш за все, в роботах з вивчення психіки і поведінки тварин Ж. Леба і Е. Торндайка і в працях І. П. Павлова, розвивають ідеї про умовні рефлекси.
Біхевіористи відмовилися від розгляду суб’єктивного світу людини як предмета психології і запропонували вважати таким поведінка людини і тварини, віднісши до цієї категорії всі об’єктивно спостерігаються реакції (R) організму на зовнішні впливи (S). Завдання психології, на думку біхевіористів, повинна складатися у виявленні закономірностей зв’язків між стимулами і реакціями (S? R), а мета – в прогнозі поведінки суб’єкта і управлінні ним. Відмовившись від дискредитував себе методу інтроспекції, біхевіористи замінили його методом об’єктивного спостереження і експерименту. Однією з найбільш важливих тем експериментального дослідження була названа проблема навчання й вироблення навичок; робота в цьому напрямку дозволила зібрати обширну кількість фактів і піддати їх ретельної статистичної обробці. Недоліком бихевиористских експериментів було те, що вони проводилися в основному на білих щурах, а отримані в результаті закономірності і закони навчання з легкістю переносилися на поведінку людини.
До 60-х рр.. XX в. біхевіоризм і змінив його необихевиоризм займали панівне положення серед концепцій американської психології, роблячи вплив на розвиток психотерапії, соціальної психології, методів навчання, психології реклами та ін Разом з тим механіцизм біхевіоризму і ігнорування ним свідомості викликали жорстку критику представників інших теоретичних напрямів психології.
3. Інша психологічний напрям, активно розвивалося в 1910 – 1930-х рр.. в Німеччині, дістало назву “гештальтпсихология”. Основні її представники – М. Вертгеймер, В. Келер, К. Коффка – були співробітниками Берлінського університету. Гештальтпсихология не відмовлялася від вивчення феноменів свідомості і методу феноменологічного самоспостереження, однак сама свідомість нею розумілося як якесь динамічне ціле, як “поле”, кожна точка якого взаємодіє з усіма іншими. Одиницею аналізу цього поля виступав гештальт як цілісна образна структура, несвідомих до суми складових його відчуттів. Досягнення гештальтпсихології в області вивчення сприйняття і творчого мислення складають золотий фонд світової психології. Після приходу до влади Гітлера в результаті еміграції своїх основних членів школа розпалася, але її ідеї мали значний вплив на подальший розвиток психології.
Таким чином, в 1910 – 1930-ті рр.. у світовій психології сформувалося велика кількість конкуруючих, часто несумісних і непорівнянних один з одним напрямів. У їх числі слід насамперед назвати психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологію. Поряд з ними відбувалося розвиток і інших теоретичних шкіл, зокрема динамічної психології К. Левіна та генетичної психології Ж. Піаже. Склалася унікальна ситуація, яка була названа відкритим кризою психології: замість єдиної науки мали ходіння різні теорії зі своїми предметами дослідження, методами і принципами. Позитивний зміст кризи полягала в активній роботі по створенню психологічної теорії, яка відповідала б запитам інтенсивно розвивалося суспільства.
Вітчизняна психологія в цей період також здійснювала пошук методологічної основи для розвитку науки, виникали різні напрямки: рефлексологія В. М. Бехтерева, реактологія К. Н. Корнілова, культурно-історична теорія Л. С. Виготського, теорія установки Д. Н. Узнадзе. У 1930-і рр.. склалося потужне теоретико-методологічне та експериментальне напрямок, який одержав назву “діяльнісний підхід”, основною категорією аналізу в якому виступала “діяльність”. Особлива заслуга у розвитку цього підходу належала Л. С. Виготському, С. Л. Рубінштейну, А. Н. Леонтьєву, в роботах яких оформилися положення, продуктивно розвивалися протягом наступних років їх учнями та послідовниками.
Стан психології, що характеризується різноманіттям поглядів на ключові питання розвитку науки, зберігається і в даний час. Однак розбіжності між окремими науковими школами перестали сприйматися як непереборні і руйнують цілісність психології, навпаки, предмет психології трактується настільки широко, що конкурували раніше напрямки виступають як взаємодоповнюючі один одного.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)