Стамбул

Стамбул (минулого Константинополь) – один з найбільш давніх і багатих пам’ятками історії міст світу. Тут протягом тисячоліть знаходився центр Візантійської імперії. Це місто має зовсім унікальне місце розташування: розділений протокою Босфор, він розташувався одночасно на двох материках – в Європі і в Азії. Тут перетинаються Схід із Заходом, іслам з християнством. З точки зору культурних та історичних цінностей, ця стародавня столиця чотирьох імперій може бути рівнозначна Риму.

Місто-загадка, місто-легенда, місто – дивовижна книга, написана невідомим автором на невідомому мовою. Теофіль Готьє писав: “Він так незвичайний і прекрасний, що починаєш мимоволі сумніватися в його реальності”. Константинополя давно не існує, але він продовжує залишатися поруч з нами, нагадуючи про велич минулого і про те, звідки прийшло християнство в Київську Русь.
Сьогодні марно шукати цю назву на сучасних географічних картах, але місто залишилося: він розчинився в іншому, сучасному мегаполісі, невловимо змінивши його зовнішній вигляд. Святині древньої столиці Палеологів не зникли з лиця землі – вони стали предметом гордості та архітектурними шедеврами нового, ісламського світу. Зараз ці старовинні мостові належать Стамбулу, але Історія не дає забути про те, що вони – осколки Константинополя або, як називали його слов’яни, Царгорода. А ті архітектурні споруди, до яких все ще не добралося невблаганне і безжалісне Час, здатні перекреслити минулі століття, несподівано повернувши вас в епохи Костянтина Великого, Юстиніана, Мехмеда Завойовника, Сулеймана Пишного. Мабуть, жодне місто не може похвалитися настільки ж органічним, як і сумбурним, на межі реальності, змішанням християнства та ісламу. Легендарний, напівміфічний, він розташувався на обох сторонах Босфору, завмерши в своєму польоті до неба, здійнявши вгору тонкі стріли мінаретів. І нехай вже пройшло більше двох тисяч років, але йому, як казковому суті, не положено старіти. Здається, що це диво, що розкинулося одночасно в Європі та Азії (єдиний такий місто в світі!), Буде існувати вічно, ліниво вважаючи витікають, подібно піску між пальцями, століть…

Час заснування Константинополя губиться в мороці століть. Залишки перших поселень, виявлені на азіатській стороні міста, відносяться до неоліту, а в околицях знаменитого палацу Топкапи – до епохи бронзи. У той час, коли в Єрусалимі правили царі Давид і Соломон, тут вже існувало городище Семіструй (бл. 1000 р. до н. Е..). У 680 р. до н. е.. сюди прийшли мегарейци і побудували на азіатському березі Босфору Калхедонія. Через вісім років колоністи на чолі з командувачем Візантією зайняли територію на Європейському континенті, що знаходилася якраз навпроти цього поселення. Нове місце характеризували чудове географічне розташування і зручні для торгівлі умови. Місто отримало назву Візантій – по імені свого засновника. У 146 р. до н. е.. він увійшов до складу Римської імперії, а в 326 р. н. е.. став її столицею.

У 330 р. н. е.. імператором Костянтином Великим тут було розгорнуто найбільше будівництво, а Візантій отримав нове ім’я – Константинополь. 11 травня його оголосили другою столицею світу. Сам Костянтин і його мати, люта християнка, всіляко сприяли поширенню цього вчення в місті, а в 391 р. християнство отримало статус державної релігії. У 395 р. Константинополь став серцем Візантійської імперії. Сучасники писали, що столиці держав і князівств Європи того часу виглядали селами в порівнянні з ним. У 527-565 рр.. на берегах Босфору виросли дивовижні шедеври архітектури. Багато хто з них підносять свої стіни над сучасним Стамбулом і донині. Саме тут прибив свій щит віщий Олег, звідси був завезений на Русь і двоголовий орел (як придане царівни Софії Палеолог).

Місто росло, і до IX століття в ньому налічувалося вже близько мільйона жителів. Константинополю довелося пережити чимало важких років: у 666-870 рр.. араби облягали його вісім разів; в 1054 р. відбулося розділення католицької та ортодоксальної церков і місто стало центром православ’я; в XI і XII ст. тут господарювали венеціанці і генуезці; в 1204 р. він був розграбований латинянами, які проголосили четвертий хрестовий похід. А наприкінці XIV століття його почали брати в облогу Османи. Древні стіни впали 29 травня 1453, захоплені військами під проводом Мехмеда II (Завойовника). Відтоді Константинополь називають Істанбулом (по-європейськи – Стамбулом). У 1517 р. тут був поширений халіфат, і місто знову стало центром світу. Цього разу – ісламського. І хоча в наші дні столиця Туреччини була перенесена в Анкару, Стамбул і раніше залишається історичної скарбницею, одним з найбільших музеїв світу під відкритим небом. Тут можна побачити свідоцтва могутності Османської імперії і те, що збереглося в місті від значно більш давніх часів: залишки імператорських палаців, акведук Валента, руїни могутніх оборонних стін. І думка ковзає далі, в глибину століть, дозволяючи побачити Стамбул таким, яким він був багато століть тому. Благо, до цих пір збереглися віхи, які допомагають здійснити таке фантастичну подорож, – стародавні храми, перетворені на мечеті, колони, вивезені сюди за часів Костянтина Великого, і інші архітектурні пам’ятки.
Отже, свою подорож в поглинений часом Константинополь ми почнемо з головної визначної пам’ятки міста – Айя-Софії.

Незбагненне творіння давніх зодчих було створено задовго до приходу на ці землі її нинішніх власників. Тоді собор носив назву Святої Софії і був найбільшим християнським храмом свого часу: його висота становить 55,6 м, а осі елліпсовідних купола – 31 і 33 м. В 558-562 рр.. купол був заново перебудований і збільшений на 6,5 м. Сучасникам здавалося, що він “спущено на золотому ланцюзі з висоти небес”, а сам храм “панував над містом, як корабель над хвилями моря”. За задумом творців церкви, вона повинна була перевершити красою і величчю Єрусалимський храм. У середині X століття тут була присутня на богослужінні київська княгиня Ольга і, захоплена красою обряду і самої будови, прийняла християнство. А пізніше посланці онука грізною княгині, Володимира Красне Сонечко, знайомилися в Софії з вірою, якій невдовзі належало стати державною в Київській Русі. До визначних пам’яток Софії відносяться “плаче колона”, “холодне вікно”, одна з восьми колон в північному крилі, з якою пов’язано давнє повір’я.

Переказ свідчить, що в той момент, коли воїни Мехмеда увірвалися в храм, священик, який перебував у ньому, на очах у ворогів підійшов до колони, сперся про мармурову поверхню і… розчинився в ній. Серед християн побутувала легенда, що він знову вийде на світло тоді, коли в місто повернуться нащадки Костянтина Великого. У покритої міддю “плаче колоні” (на її поверхні постійно збираються крапельки вологи і стікають вниз, ніби чиїсь сльози) є невеликий отвір. Існує повір’я, що якщо вкласти в нього палець, повернути його по колу на 360 градусів і загадати бажання, то воно обов’язково збудеться. Неймовірно? Не більше, ніж існування незвичайного вікна, з якого навіть у саму жахливу спеку з незрозумілої причини тягне прохолодою. А в однієї з чудодійних колон північного крила, кажуть, з’являється архангел Гавриїл. (Деякі гіди стверджують, що там є Святий Георгій). Зображення відбитка руки, яке прикрашає стіну у колон з порфіру, присвячене самої Богоматері. Цей шматок граніту раніше знаходився в константинопольської церкви Теотокос.

Взагалі, Свята Софія вважається четвертим у світі за величиною і значенням музеєм. Вона поступається лише церквам Св. Павла в Лондоні, Св. Петра в Римі та Будинку в Мілані. Однак, зіставляючи ці споруди, не зайве було б згадати про те, що найбільш древня з них “молодші” константинопольського храму на 1000 років. Та й та церква, яка зараз стала місцем паломництва туристів, далеко не перша з побудованих на цьому місці: ще в 360 р. Костянтин Великий повелів спорудити тут велику церкву, знищену пожежею 20 червня 404 року. На її фундаменті було побудовано нову будівлю, вперше відкрила прихожанам двері 10 жовтня 416 року. Але 13-14 січня 532 р. в місті спалахнув кривавий заколот, і будівля храму піддалося цілковитого руйнування. Коли бунт був придушений, імператор Юстиніан віддав розпорядження відновити святиню. У 532-537 рр.. була зведена саме та церква, яка і понині відкрита для відвідувачів. Її споруду доручили двом видатним анатолійським архітекторам, Анфімію із Трал і Ісідор з Мілета. Роботи зі зведення Святої Софії розпочалися 23 лютого 532 р. і тривали всього 5 років і 10 місяців: 26 грудень 537 р., в день Різдва, парафіяни вперше відвідали церкву. Для її будівництва використовувалися мармурові плити з Анатолії, колони зеленого граніту з Ефеського портового гимнасия і червоні порфірові колони з святині Аполлона в Баальбеке. Церква має фантастичні розміри: 7570 кв. м при довжині 100 м. І це за тієї умови, що у будівельників не було ніякої техніки (навіть лісів)! У міру зростання стін до них просто підсипали землю; в результаті, навколо Софії виріс величезний пагорб, який потім зрили, звільнивши сама будова. Імператор розумів, що якість будівлі залежить, насамперед, від старанного й сумлінного підходу до справи. Тому будівельників поділили на дві групи і пообіцяли гарну нагороду тим, хто працюватиме швидше і сумлінніше. Результат, як говориться, у наявності!

Остання служба за православним каноном відбулася в Св. Софії 29 травня 1453. А 3 червня Мехмед Завойовник здійснив у ній великий п’ятничний намаз і віддав розпорядження перетворити будівлю в мечеть. Її назвали Айя-Софією (Божественної Мудрістю), прибудували мінарети. З’явилися і інші відмітні риси ісламського храму: михраб, просторий двір (на місці келій священиків), медресе на 150 учнів, дворик з водоймою. Художнє покриття стін християнської святині було знищено тільки частково: якщо настінні розписи зіскоблили, то мозаїчні плити виявилися всього лише замазаними тонким вапняним шаром. Після того, як Св. Софія була оголошена музеєм, в ній почалися реставраційні роботи. І нехай золоті та срібні покриття зникли ще в період латинського навали – мозаїки були звільнені зі свого полону. Зараз лики Ісуса Христа, Богоматері, Іоанна Хрестителя, архангелів, імператорів та їх сімей з глибоким сумом поглядають зі стін і склепінь стародавнього храму на настільки змінився світ. Слідами ж турецького панування в інтер’єрі Айя-Софії є чотири величезних круглих щита з ослячої шкіри, підвішені під куполом. Нанесені на них тексти, вважаються найбільшими зразками арабської каліграфії.

Відправившись далі в подорож по місту, ми опинимося перед побудованої в 1609-1616 рр.. мечеттю Ахмедие, що входила до складу грандіозного архітектурного ансамблю (медресе, лікарня, благодійні заклади, школи, тюрбе, караван-сарай). На відміну від інших традиційних будівель того ж плану вона має не п’ять, а шість мінаретів. Через це довелося у спішному порядку добудовувати сьомий мінарет в храмі в Мецці, який повинен був залишитися неперевершеним. Ахмедие часто називають Блакитний мечеттю, так як весь ансамбль облицьований плиткою блакитного і зеленуватого тонів.
І знову древній Константинополь, незримо растворившийся в старих кам’яних плитах, нагадує про себе. Адже саме тут знаходився Візантійський іподром (203-330 рр.. Н. Е..), Де влаштовувалися поєдинки атлетів, кінні змагання, масові уявлення, кулачні бої та подання мімів. Сама мечеть підноситься як раз на місці палацу візантійського імператора, фрагменти мозаїки якого зберігаються нині в Музеї мозаїки. Зараз про спорудах візантійських часів нагадують лише зруйновані фрагменти, в яких очей вгадує обриси стін і глядацьких місць. Іподром вражав глядачів своїми гігантськими розмірами, чудовими будівлями і розкішшю. Його довжина становила 360 м, а ширина – 118 м. 40 рядів навколо бігової доріжки могли одночасно вмістити 100 тис. глядачів. Яруси і галереї будови прикрашала безліч статуй, пам’ятників, сонячних годин, обелісків – імператор перетворив іподром в музей під відкритим небом. На жаль, до нашого часу дійшла тільки одна скульптурна група роботи Лисиппа з Хіос: четвірка коней, яка прикрашає собор Святого Марка у Венеції.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Стамбул