Споживання, експорт та імпорт нафти і нафтопродуктів

Вище була розглянута, причому на різних рівнях, географія світового видобутку нафти. Однак географія споживання нафти і нафтопродуктів відрізняється від неї дуже сильно.
Порівняння даних таблиці 85 з наведеними вище даними про географічному розподілі світового видобутку нафти демонструє велику різницю положення економічно розвинених країн у реєстрах видобутку і споживання нафти і нафтопродуктів: їх частка у світовому видобутку становить 19%, а в споживанні – 60%. Не дивно, що і подушне споживання нафти в них дуже високе – від 1 до 2 т / рік, а в США-більше 2,5 т / рік. З іншого боку, частка країн у світовому видобутку нафти, як зазначалося, сягає 66%, тоді як в споживанні вона становить 32%, тобто поступається першому з цих показників більш ніж у два рази. Країни ОПЕК, видобувні 42% всієї нафти, споживають всього 7% нафти і нафтопродуктів – менше ніж один Китай.

Зіставлення всіх цих цифр свідчить про наявність величезного територіального розриву між головними районами видобутку і споживання нафти. У межах окремих великих регіонів світу такий розрив долається головним чином за допомогою трубопровідного транспорту (наприклад, Росія – Західна Європа, Канада – США), а для подолання територіального розриву між регіонами використовують морський транспорт. Перед Другою світовою війною головні морські вантажопотоки нафти прямували з Америки (США, Венесуела) в Західну Європу. Починаючи з 1950-х рр.., Постійно зростали вантажопотоки із зони Перської затоки до Західної Європи, Японію, а потім і в США. Сформувалися також стійкі вантажопотоки нафти з СРСР до Східну і Західну Європу, з Північної Африки до Західної Європи, із Західної Африки в США і Західну Європу. На початку XXI в. на світовий ринок щорічно надходить приблизно 2 млрд т нафти.
При цьому протягом останніх десятиліть склалося підрозділ всіх країн і регіонів світу на дві групи, одну з яких можна назвати нефтеекспортірующіе, а іншу – нефтеімпортірующей. Межі між ними досить чітко простежуються на всіх трьох рівнях – глобальному, регіональному та страновом.

На глобальному рівні в якості головних імпортерів нафти і нафтопродуктів стабільно виступають економічно розвинені країни Заходу, які ввозять (2000 р.) 1430 млн т, а в якості головних експортерів – країни Азії, Африки та Латинської Америки, що забезпечують 3/4 світового нафтового експорту (у тому числі країни ОПЕК – 2/3). Таке ж функціональний підрозділ можна простежити і на регіональному рівні: Північна Америка ввозить 600 млн т нафти і нафтопродуктів, Західна Європа – 500 млн т, а країни Близького і Середнього Сходу експортують більше 950 млн т.

Але ще більший інтерес представляє знайомство з головними країнами – експортерами та імпортерами нафти і нафтопродуктів (табл. 86).
Як і слід було очікувати, серед країн-експортерів переважають країни, що розвиваються – члени ОПЕК, до яких додається Мексика. З країн Заходу в групу 10 лідерів входять Норвегія і Великобританія, а з країн з перехідною економікою – Росія. Перелік десяти країн-імпортерів включає 8 економічно розвинених країн, Китай та Індію. У більшості з них абсолютні розміри імпорту протягом 1990-х рр.. залишалися відносно стабільними, але є і два винятки – США і Китай. У 1994 р. кількість імпортованих США нафти і нафтопродуктів (450 млн т) вперше зрівнялася з обсягом видобувається в самій цій країні нафти, а в 2000 р. частка імпорту наблизилася вже до 60%. Щоб оцінити ці показники, потрібно згадати, що в 1950 р. ця частка становила всього 9%, в??1970 р. – 12, а в 1980 р. – 32%. Можна додати, що в другу десятку країн – імпортерів нафти входять вже не тільки країни Заходу (наприклад, Бельгія, Швеція, Канада), а й деякі країни, що розвиваються, досягли порівняно високого рівня економічного розвитку (Бразилія, Туреччина та ін.)

Подолання територіального розриву між головними районами видобутку і споживання нафти призвело до формування потужних “нафтових мостів”, переважно океанських, які чітко видно на малюнку 67. До них належать такі “мости”:
Перська затока – Японія, Республіка Корея;
Перська затока – Західна Європа; Перська затока – США; Південно-Східна Азія – Японія; Карибський басейн – США; Північна Африка – Західна Європа; Західна Африка – Західна Європа; Західна Африка – США.

До цього переліку слід додати головний сухопутний “міст”, що зв’язує Росію з країнами зарубіжної Європи та країнами СНД.
Розглядаючи “нафтові мости”, позначені на малюнку 67, потрібно мати на увазі, що вони вбирають у себе не тільки сиру нафту, але і нафтопродукти, які у все більших обсягах надходять на світовий ринок з країн Перської затоки, Мексики, Венесуели, Нігерії, Індонезії, країн Північної Африки.

У Росії, як це було і в Радянському Союзі, нафту і нафтопродукти залишаються основною статтею експорту. Їх частка в експорті країни становить 1/5. Як і СРСР, Росія отримує від експорту нафти і нафтопродуктів свої основні валютні доходи. Важливо відзначити, що незважаючи на зменшення видобутку нафти в порівнянні з рівнем СРСР, експорт її весь час зростає: в 1995 р. він становив 100 млн т, а в 2006 р. – 248 млн т. Зріс і експорт нафтопродуктів – до 100 млн т. Неважко підрахувати, що частка нафти, що спрямовується на експорт, перевищує 50% всієї видобутої! Однак тоді як у колишньому СРСР її експортували переважно в соціалістичні країни (і здебільшого у формі бартерних угод), нині в країни ближнього зарубіжжя надходить менше 15% сирої нафти, а більше 85% її йде в країни Західної Європи, звідки і поступають основні доходи в російський бюджет. Половина російської нафти експортується по нафтопроводах, а інша половина – морським шляхом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Споживання, експорт та імпорт нафти і нафтопродуктів