Співвідношення загальнолюдського, національного та індивідуального у вихованні
Це питання набуло зараз різку актуальність. Довгий час він висвітлювався з класових позицій, аж до того, що виховання класового підходу протиставлялося самому існуванню загальнолюдських цінностей, з цих же позицій національне розчинялося в “єдності пролетарів усіх країн”, “пролетарської культурі”, “комуністичному” освіті та вихованні. Індивідуальність ж ототожнювалася з індивідуалізмом, була неприпустимою в державі, вселялося, що окрема людина – ніщо, а колективними повинні бути навіть думки (викладені у партійних документах і партією ж контрольованих підручниках). Навіть невелике знайомство з історією показує, що одна крайність породжує іншу, протилежну. Цей незасвоєний урок підносить нам наше сьогоднішнє життя.
Аналіз зазначеного питання виходить із співвідношення загальнолюдського і конкретно-історичного. Як ми бачили (вже на прикладі архетипів), існують загальнолюдські, генетично закріплені підстави виховання та освіти. Проте кожного разу на прояви загальнолюдського накладаються конкретно-історичні умови. Можна сказати, що і загальнолюдське має конкретно-історичний характер. Так, споконвіку агресивні інстинкти служили основою збереження людського роду, проявляючись у виховуваних поколіннями навичках полювання, захисту свого життя, майна, свободи. Генетично закладені, вони набували конкретні, історично зумовлені форми, посилювалися спрямованим освітою і вихованням. Поряд з цим, знову ж таки на генетичному рівні, були закладені, як би в якості балансу, інстинкти “взаємодопомоги та співробітництва серед людей і тварин як фактор еволюції”. Так називається вийшла майже сторіччя тому книга теоретика анархізму П. Кропоткіна, який більш відомий нам в гротескному, скарикатуреного образі. Ще більше ця позиція підтверджується в сучасних дослідженнях, і в першу чергу К. Лоренца (див.: Лоренц К. Агресія. М., 1994. С. 114-115).
Інша справа, що виховання співробітництва, взаємодопомоги, взаєморозуміння (у тому числі між представниками різних верств, соціальних систем і культур) тільки зараз закладається в освітню базу, усвідомлюючи в якості єдиної альтернативи самознищення людства. Охоплюючи поглядом всю історію людства, ми бачимо, що в нескінченній низці воєн, захоплень, насильства пульсує потужна артерія культурних звершень, творчої діяльності, яка і забезпечувала існування і розвиток людства, значно перевершивши в підсумку руйнівну діяльність. У нашу еру інформаційних технологій, волоконної оптики, лазерів і комп’ютерів, ядерних реакторів і т. Д., Здатних при нерозумному використанні призвести до знищення людства, воно виявилося на роздоріжжі: або “еволюція вступить на рівень культури, і ми зможемо тримати вісь еволюції в власних руках “(П. Тейяр де Шарден), або ж” в ситуації, найбільш багатої можливостями і небезпеками, людство розпишеться у своїй неспроможності, опинившись перед лицем самознищення “(К. Ясперс).
Немає потреби доводити, що вирішальним на цьому роздоріжжі виявиться освіту, вибір його спрямованості і обумовлених їм форм. Сьогодні вже строго науковим чином підтверджується переконаність великих педагогів і філософів (багато в чому заснована на практиці), що в кожній людині закладено від природи і навіть одночасно живе як би кілька особистостей, будь-яку з яких можна розвинути (або придушити) відповідним вихованням. У сьогоднішній світовій ситуації освіту визначає не просто вибір з “віяла можливостей” для конкретно взятої людини, а вибір з “віяла можливостей” всього людства, що перебуває в точці біфуркації (від лат. “Біфуркація” роздвоєння, вилка; термін, характерний для сучасного природознавства ).
У Росії (та інших пострадянських країнах), двічі за 70 років пройшла через руйнування сформованих культурних, зокрема освітніх традицій, завдання освіти особливо складні. Саме на тлі вихлюпнулись руйнівних емоцій піднялися національна нетерпимість, місницький егоїзм. Тим часом виховання інтернаціоналізму завжди вважалося однією з головних заслуг радянської ідеології, радянської системи освіти. Зараз нерідко доводиться чути, що його й не було, інтернаціоналізм штучно вселяють, насаджувався. Однак трудові подвиги радянських людей, героїчна перемога у Великій Вітчизняній війні були б немислимі без дійсного інтернаціоналізму, відчуття загального великої справи. А що сказати тоді про численні змішаних шлюбах, подвергнувшихся трагічним випробувань уже в післяперебудовний роки, – було б безглуздо стверджувати, що і вони проводилися насильно. Навіть входження до складу Росії у таких держав, як Вірменія і Грузія, відбувалося дійсно добровільно, як історичний вибір. Не дивно, що ці держави, століттями пов’язані не тільки з економікою, а й з усієї культурою Росії, так сильно тяжіють до неї навіть сьогодні.
Настільки ж не дивні антиросійські настрої і протиправні дії проти російськомовного населення в Прибалтиці, насильно приєднаної до СРСР в 1940-му році. Це теж урок історії. При цьому дика форма таких дій, осуждаемая в усьому світі, носить очевидні риси вихованого “радянським” менталітетом “пошуку ворога”. І це теж урок історії. Характерно, що коли наприкінці 80-х р. р. почав тріщати по швах непорушний, здавалося, Радянський Союз, делегат Литви на З’їзді Верховної Ради СРСР сказав дуже знаменні слова: “Ми не за вихід з СРСР, а за такий СРСР, в якому б хотілося залишатися”. У такому СРСР не захотіла залишитися навіть Росія, яка створила “союз нерушимий республік вільних”. У підсумку, коли вся Європа скасовує державні кордони і навіть національні валюти, ми відгороджуємося прикордонними та митними бар’єрами навіть між різними областями – “питомими князівствами”. І це теж – урок історії.
Інша справа, що величезний руйнівний потенціал був закладений в казенному характері радянського виховання, брехливості направляючої його ідеології (чого коштував “Моральний кодекс будівника комунізму”, який, поряд з матеріалами партійних з’їздів, зубрили у всіх школах і вузах!). Ця брехливість, особливо наочно проявилася в роки “перебудови”, раптово наступив економічний крах, що змусив гарячково “тягнути ковдру на себе”, не менш велике прагнення відштовхнути своє минуле, відмежуватися від нього, зробили свою справу. І це теж було результатом “радянського” виховання: “Увесь світ насильства ми зруйнуємо – дощенту, а потім – ми наш, ми новий світ побудуємо. Хто був нічим, той стане всім “. Ламати – не будувати. У перші роки “перебудови” багато людей щиро вірили, а інші спритно цим маніпулювали, багато зробили політичну кар’єру, крупно поживилися на масовому омані, що треба прискорити розвал прогнилої системи, ще раз почати з нуля. На цьому тлі особливо фальшиво виглядали фрази про виконання “інтернаціонального обов’язку”, коли труни радянських солдатів, загиблих в Афганістані, під цинічною назвою “Вантаж № 200” в “Чорних тюльпанах” прибували на охоплену економічним і культурним кризою, міжнаціональними зіткненнями Батьківщину. У цій обстановці з особливою гостротою спливло (також уміло підігріваючись), що під вивіскою інтернаціоналізму придушувалися національні культури, традиції та мови. Казенними виховними заходами тепер діла не виправити. Буде потрібно кілька поколінь спокійною, творчої життя, щоб підняти те, що звалилося відразу.
Зараз багато говорять про завдання національної освіти, на місцях проводяться “науково-практичні конференції” за регіональною, крайовому, обласному освіті. При цьому, однак, ідеться частіше за все не про специфіку виконання спільних завдань в конкретних регіональних умовах (національний склад, історичні традиції, географічні, кліматичні, економічні особливості регіону), а мало не про регіональну філософії освіти.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)