Специфіка авторської позиції у ліро-епічних творах

Н. Тимків,

Кандидат педагогічних наук,

Доцент Івано-Франківського національного

Технічного університету нафти і газу

Кожен твір є неповторним явищем мистецтва зі своїм особливим баченням художнього світу автором, своїми законами його побудови, отже, і своєрідною авторською позицією, її закономірностями художнього вираження, її особливою структурою. А тому, враховуючи різновиди виявлення авторської позиції у творах різних жанрів, у процесі вивчення художніх текстів обов’язково треба брати до уваги, крім загального, й індивідуальне, неповторне, особливо те, що суттєво відрізняє одного письменника від іншого.

Під поняттям “авторська позиція” розуміємо концепцію художнього тексту, ставлення автора до своїх героїв, виражене у змісті самої назви твору, в портретах героїв, в їхніх думках і почуттях, у композиції, в символіці, в описах природи, а також безпосередньо в оцінках письменника. Найтиповіші способи її передачі – портрет, пейзаж, взаємні характеристики героїв, ліричні відступи, тобто усі ті деталі, які суттєво впливають на наше ставлення до твору та його героїв.

Для організації аналізу художнього твору важливою є думка про те, що розуміти автора – не означає інтерпретувати твір на свій лад, а передбачає таку роботу з твором, за умови якої є реальна можливість якнайглибше проникнути в авторський задум і спробувати відтворити його, відповівши бодай на найпростіші питання: чому саме автор узявся за перо, що його турбувало як митця, яке питання йому потрібно було оптимально розв’язати у своєму художньому тексті, що саме є дорогим для автора, кому в житті він служить.

Далеко не кожен художній текст виявляється благодатним для глибокого і серйозного дослідження авторської позиції. Образ автора особливий, його природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості. З художнього тексту ми не можемо не лише отримати якихось відомостей про зовнішній вигляд його автора, а й зробити більш-менш певні висновки про його емпіричний характер. Але у творі відбивається не тільки художня дійсність, а й особа самого автора: з його власним життєвим досвідом, мистецькими здібностями, розумінням суспільних функцій літератури і ставленням не тільки до персонажів і художнього світу, а й до прототипів і світу реального.

У ліро-епічних текстах (сюжетному вірші, поемі, баладі, байці, романі у віршах) проблема автора у творі й питання авторської позиції вирішуються за допомогою синтэзу тих прийомів, які характерні і для епосу, і для лірики. Особлива роль тут відводиться фіктивному авторові чи оповідачу. Наприклад, твір Т. Шевченка “Гайдамаки”, який вивчається у 9 класі, – це не лише хвилююча розповідь про учасників всенародного спалаху непокори – Коліївщини – у 1768 році на Правобережній Україні. Сюжетна лінія поеми переплітається з іншими складовими частинами твору, яким властиві всі ознаки лірики. Це і лірофілософські і авторські відступи, і ліро-полемічний вступ “Інтродукція” до поеми. Після епілога є післямова. Поема пересипана піснями, які треба аналізувати теж за законами лірики. їх не можна переказувати своїми словами як події, зображені автором, адже такий переказ руйнуватиме художні образи, спотворюватиме їх зміст.

У середній школі учні вивчають твори різних родів і жанрів. Ліро-епічний твір слід аналізувати з урахуванням законів, які визначають специфіку цього твору, і брати до уваги наявність у ньому елементів іншого роду. Безперечно, слід акцентувати увагу на жанрі: природі, особливостях, жанрово-стильових параметрах, водночас не випускати й ідейно-тематичний аналіз. Традиційно склалося, що серед жанрового різновиду української поеми найбільше було творів ліро-епічних. Власне поема – жанр синтетичний і вбирає ліризм, драматизм, компоненти епічного характеру. Поемі, як і роману, властива повнота, художня багатоохопленість явищ, подій, виведених характерів і типів героїв.

Враховуючи особливості виявлення авторської позиції у творах різних жанрів, необхідно брати до уваги у процесі вивчення художніх творів, крім загального, й індивідуальне, неповторне, особливе, те, що відрізняє одного письменника РІД іншого.

Ми простежимо особливості авторської позиції в історичних ліро-епічних художніх текстах на прикладі “Гайдамаків” Тараса Шевченка, “Мойсея” Івана Франка та “Марусі Чурай” Ліни Костенко, але спочатку уточнимо межі поеми як жанру літератури і з’ясуємо головні ознаки поеми в інтерпретації сучасних літературознавців. Відомий літературний критик Т. Салига констатує: “Ліро-епічна поема містить у собі ліричні та епічні компоненти на рівні такої образної палітри, яка здатна уособлювати собою той необхідний смисл, заради чого писався твір. Жанровий простір такої поеми дозволяє використовувати найрізноманітніші творчі ресурси: медитативні, феєричні, оповідні, психологічні, драматичні тощо. Ліризм у кожному конкретному випадку мусить, зрозуміло, мати свої необхідні пропорції, свою доцільну дозу, свій органічний сплав” [4 117]. У творчій спадщині геніїв є твори особливої сили, твори, без яких ми не уявляємо величі цих людей. До найкращих поем Т. Шевченка належить поема “Гайдамаки”. Цікаво, що Шевченко почав її писати ще в тисяча вісімсот тридцять дев’ятому році, коли авторові було всього двадцять п’ять літ. Молодий поет знав, що про це повстання в Росії заборонено навіть згадувати, що цензура заборонила розвідку М. Максимовича “Сказание о Колиивщине”. Було дивом уже те, що видавати поему “Гайдамаки” дозволили, що твір дійшов до читачів. Його схвально зустрів Г Квітка-Основ’яненко, пізніше саме на “Гайдамаків” орієнтувався П. Куліш, коли писав поему “Великі проводи”. На жаль, Т. Шевченко не міг скористатися правдивими історичними документами про це повстання. Якби мав доступ до архівів, то не проминув би сказати, яку негативну і страшну роль відіграла при цьому Катерина II, розповів би про мученицьку смерть Гонти і втечу з Сибіру до Омеляна Пугачова Максима Залізняка. Але навіть написаний на основі легенд і розповідей Шевченкового діда Івана, твір вражає силою, картиною боротьби, масштабністю розмаху повстання.

Різноманітність художньо-стильових параметрів поеми свідчить про те, що між лірикою і епосом не тільки продовжує існувати, а й послідовно розвивається і всебічно | розкривається закономірний зв’язок. “Велика віршова форма, – пише Михайло Числов, – розвиваючись на основі епосу, збагачується досягненнями ліричної поеми. У цьому полягає одне з найсуттєвіших її досягнень” [4, 114]. На думку Тараса Салиги, у поемах вдалими місцями стають ті, де автор вводить у твір засоби ліричного плану для вираження себе як особистості. Тоді з’являються місткі фрази, промовисті метафори. Але коли йде мова про художню цілісність, то вони, на жаль, не можуть бути порятунком [4, 110-111].

Микола Ільницький зауважує: “Народний погляд, народна оцінка тих або інших історичних подій та постатей може служити для письменника не менш важливим джерелом, аніж зафіксовані в історичних джерелах факти. Так, ніхто не стане заперечувати, що “Гайдамаки” Т. Шевченка – історична поема, тим часом автор підкреслював у “Передмові”: “…Розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого”, і хоча шевченкознавці сьогодні доводять, що автор “Гайдамаків” користувався історичними джерелами (він сам наводить їх у деяких посиланнях), усе ж головним джерелом були розповіді діда, крім того, історичну достовірність деяких епізодів, зокрема, убивство Гонтою своїх дітей, наука заперечує… “Історичним романом у віршах” назвала свій твір “Маруся Чурай” сучасна поетеса Ліна Костенко, хоч ні подія, яка лягла в основу твору, ні сама постать головної героїні наукою не підтверджені, а деякі вчені (Г. Нудьга) її існування навіть заперечують” [2, 106].

Авторська позиція часто-густо залежить від світогляду, гідності, як національної, так і суто людської, конкретного письменника. Т. Шевченко виростав у кріпацтві, від діда чув про славних гайдамаків, від матері та сусідів – про козаків. У серці маленького хлопчика проросло зерно істини, зерно національної свідомості. Перебування в середовищі прогресивних людей у Петербурзі дуже вплинуло на Шевченка. Він почав замислюватися, чому українці терплять знущання над собою на своїй же землі, яка полита кров’ю предків, ворогів і зайд, чому не вміють себе поважати. Написана на основі народних переказів і розповідей діда Івана поема “Гайдамаки” вражає силою, картиною боротьби, масштабністю розмаху повстання. Шевченко цілком справедливо вкладає заклик до боротьби в уста ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека. Чому? Тому, що для народних мас слово священика – закон. У цьому випадку трактування Мелхиседеком Святого Письма збігається з авторською позицією Шевченка: “Молітесь, братія, молітесь! – / Так благочинний начина. – / Кругом святого Чигрина / Сторожа стане з того світу, / Не дасть святого розпинать, / А ви Україну ховайте: / Не дайте матері, не дайте / В руках у ката пропадать../’ [7, 56].

Молодий Шевченко умів показати варварство конфедератів, довести читачам, що численні селянські бунти та повстання були викликані диким розгулом і вседозволеністю шляхти. Уже сцена допитів старенького і хворого титаря озброєними й п’яними грабіжниками-конфедератами викликає у нас обурення і справедливий гнів:”… Мерщій же приском посипай! / Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне! / Завзята бестія! Стривай!” / Насипали в халяви жару… / “У тім’я цвяшок закатай!” [7, 50].

За такі муки обурені повсталі теж мстили такою ж мірою зла. Поданий у поемі збірний образ народу, тобто рядові повстанці Коліївщини, час від часу скаженіють від крові й чинять страшні речі. Яскравим прикладом авторської позиції стосовно різанини є сама назва поеми й назва одного з розділів – “Гупалівщина”. Та, незважаючи на натуралістично-садистські сцени, Шевченко показав гайдамаків героями, а не розбійниками. Можна зрозуміти навіть жорстокість Яреми, який розшукує згвалтовану кохану і не може насититися знущанням над шляхтичами: “Мов скажений, мертвих ріже, / Мертвих віша, палить” [7, 64].

Яскраво виражені конфлікт, цікаві героїчні постаті, гіперболізація у вчинках дійових осіб, доречний авторський коментар, афористичні репліки, художні деталі сприяють показу складності зображуваних подій. Цікаво, що авторський коментар у творі – це ніби ще одна поема. Кобзар виступав проти фанатизму, навіть якщо це явище ставало справедливою помстою повстанців. Типовим представником повсталих є Ярема, який мужніє у боротьбі, рівняється на Залізняка, котрий називає убогого парубка сином.

Як і кожне повстання, що активізує фрустраційні процеси, Коліївщина призвела до ворожнечі рідних, ненависті в колі навіть однієї сім’ї. Спокутуючи гріх перед народом за те, що був сотником надвірних козаків пана Потоцького, що отримав за вірну службу два села з кріпаками, Гонта вбиває дітей. На думку сучасного читача, це несправедливе, страшне, дике рішення. Але ж не міг і народ просто так повірити вчорашньому польському прислужнику Гонті. І треба було кров’ю довести свою щирість. На щастя історія твердить, що дітовбивства не було, що ця сцена – тільки художній домисел Шевченка. Але як глибоко виписано муки батька-вбивці: “Доле моя нещаслива! / Що ти наробила? / Нащо мені дітей дала? /Чом мене не вбила? / Нехай вони б поховали, /А то я ховаю” [7, 72].

Молодий Т. Шевченко не тільки показував минуле, він старався розбудити національну свідомість українців, заставити їх отямитися, згадати свої святині: “Багато їх, а хто скаже, / Де Гонти могила, / Мученика праведного /Де похоронили? / А Залізняк, душа щира, / Де одпочиває?” [7, 58]. У своєму праведному гніві Кобзар не зупинився перед коронованими особами свого часу: “Тяжко! Важко! Кат панує, / А їх не згадають” [7, 58].

Стосовно вирізування повсталими представників польської шляхти, зокрема дрібних дітей, то історія свідчить, що не все було так просто. Прямий предок М. Рильського, будучи дитиною, в кривавій Умані врятувався тим, що заспівав псалом про Богородицю: цим врятував себе і кілька своїх ровесників.

Шевченко зумів яскраво показати не тільки історичних осіб, а й ним видуманого Галайду. Прізвище Галайда означає “бездомний”. Він пішов до гайдамаків затурканим сільським парубком-байстрюком, а серед них став свідомим месником, що здатний охопити всю масштабну подію внутрішнім зором: “Потече багато, багато, багато / Шляхетської крові. Козак оживе; / Оживуть гетьмани в золотім жупані; / Прокинеться доля; козак заспіва: / “Ні жида, ні ляха”, а в степах України – /О Боже мій милий – блисне булава!” (виділення наші. – Н. Т.) [7, 58-59]. Так молодий Шевченко показав, що боротьба і воля роблять окрему людину іншою, а весь народ – великим, непереможним. А якщо врахувати те, що в “Гайдамаках” постійно лунають заклики до боротьби проти колонізації, то цю поему можна вважати справжнім замахом на монархізм узагалі.

Із наведених прикладів бачимо, що авторська позиція мотивується, збігається водночас із позиціями персонажів твору. Бо що ж потрібно було українцеві? Відповідь неоднозначна: хіба тільки воля? Тому поему “Гайдамаки” можна вважати спробою дати народові панорамне уявлення про одну з найславніших сторінок історії, нагадати поетам-сучасникам, що соромно писати про маловартісне, негідно називати живу українську мову “мертвими словами”. Ми бачимо в поемі навіть не два, а цілих три “мовних” пласти, які, однак, зіштовхуються один із одним не діалогічно, а знаходяться у суворому ієрархічному підпорядкуванні. З одного боку, відповідні цитати свідчать про те, що епізоди подані у вузькому та ілюзорному кругозорі самого Галайди. Тут ми стикаємося з таким явищем, як ракурс персонажів, які оточують героя. Такий ракурс, хоч і часто використовується романістами, не є конче необхідним для роману як жанру. Він застосовується переважно з метою відобразити реальну суть того, що відбувається, суть, якої сам герой не розуміє. Цей ракурс також може передбачати додаткові стильові інтонації (наприклад, трагічну, як у наведеному прикладі).

Твори на історичну тему ніколи не втратять своєї актуальності. Недарма побутує фраза, висловлена М. Рильським, про пізнання свого минулого з тим, щоб сміливо і з надією дивитись у майбутнє. Відомий поет і літературний критик Євген Сверстюк вважає, що “кожен по-справжньому великий потребує не звеличення, а розуміння його джерел і святинь, і такої ж, як у нього, поваги до цих святинь” [5, 89].

Аналіз авторської позиції в поемі І. Франка “Мойсей” в 10 класі містить не лише навчальний, а й важливий розвивальний і виховний фактор. Під час експериментальних уроків ми розпочинали роботу над поемою І. Франка з відгуків про цей твір сучасників поета. Особливо провокуючою учнів на дискусію була думка галицького теолога й літературознавця Гавриїла Костельника, який у своїй праці “Ломання душ” підкреслював: “Передовсім треба зовсім різко відділити біблійного Мойсея від “Мойсея” Франка… Не вільно нам запозичати собі даних з Біблії, бо біблійний Мойсей зовсім інший характер, зовсім інша людина” [1, 20]. На думку Г. Костельника, Франко знехтував найголовнішим – “се чудами, які Мойсей ділав, його непохитною, живою вірою в живого Бога, його великими ділами, його строгістю” [1, 20]. Під умілим керівництвом учителя аналізуючи поему І. Франка, учні обов’язково дійдуть висновку, що авторська позиція в цьому творі полягає не в намаганні прославити біблійного пророка, а показати, як в іудейському досі бездержавному народі зріють і набувають сили державотворчі фактори. У Старому Завіті Біблії, наприклад, нема епізоду з життя Мойсея зі своїм племенем у пустелі, який би І. Франко міг розгорнути в таку картину інтуїтивної готовності молодого покоління до державницької праці: “Та дрібна дітвора по степу / Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, / То городи городить. / І не раз напівсонні батьки / Головами хитають. / Де набрались вони тих забав? – / Самі в себе питають. – / Адже в нас не видали того, / Не чували в пустині! / Чи пророцькі слова перейшли / В кров і душу дитині?” [6, 527-528] Більше того, десятикласники вже здатні збагнути підтекст поеми “Мойсей”, адже загалом веде в ній мову І. Франко не суто про іудейський народ, а власне про майбутнє свого рідного, українського народу. Належно простудіювавши текст власне поеми, вчитель і учні повертаються до вступу цього твору, адже саме пролог до “Мойсея” розкриває не тільки основну причину написання цього літературного шедевра, а й якнайкраще подає авторську позицію І. Франка як палкого вболівальника за завтрашній день України, її щирого патріота: “Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздорожжу, / Людським презирством, ніби струпом вкритий! / Твоїм будущим душу я тривожу, / Від сорому, який нащадків пізних / Палитиме, заснути я не можу, / Невже тобі на таблицях залізних / Записано в сусідів бути гноєм, / Тяглом у поїздах їх бистроїзних? / Невже повік уділом буде троїм / Укрита злість, облудлива покірність / Усякому, хто зрадою й розбоєм / Тебе скував і заприсяг на вірність?” [6, 524].

Дуже часто авторський голос у романі майже повністю редукується, що аж ніяк нз означає зникнення резюмуючої позиції автора, яка, не виражаючись ні у формі прямого авторського слова, ні за посередництвом “голосів” тих чи тих персонажів, знаходить інші засоби втілення, такий собі, образно кажучи, “монтаж”. Розглянемо ліро-епічний твір, який вивчають в 11 класі. У “Марусі Чурай” Ліни Костенко сцена суду подана з погляду безіменного очевидця. Авторка повністю відмовляється від свого коментаря і виступає лише у ролі добросовісного свідка.

Проте відмова автора від свого “голосу” не означає, як уже згадувалося, відмови від свсєї позиції. Авторська позиція, а саме намагання показати розрив між ідеальним світом, який конструюється героями, та світом реальним, – ця позиція ні на хвильку не послаблюється.

У страшні часи застою Ліна Костенко створила прекрасний історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, рівного якому в українській літературі нема. Цей твір – щире освідчення Україні в любові, в історичній пам’яті, яку ніхто із завойовників не спроможний зруйнувати. Легендарна Маруся, оспівана у піснях, набуває ліричної плоті завдяки геніальному таланту Ліни Костенко, яка зуміла у своєму художньому тексті використати особливий неповторний синтез художнього домислу й історичних фактів. У творі є філософський підтекст і обстоювання загальнолюдських цінностей. Про що би поетеса не писала, а за її героями і проблемами ми бачимо цілий світ. Легендарне ім’я Марусі Чурай згадується в народних переказах. Достовірних відомостей про цю співачку і творця пісень нема, але причиною відсутності історичних згадок могло бути й те, що під час пожежі Полтави згоріло чимало документів, серед яких могли бути й такі, що прямо стосувалися Чураївни. Усі письменники, які зверталися до постаті Марусі Чурай, наприклад, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші, практикувалися виключно у жанрі мелодрами, у якій домінував акцент нещасливого кохання. Ліна Костенко просто використала мандрівну фабулу, щоб, взявши стандартну “формулу цікавості”, на фоні поневірянь героя, гри зі смертю подати читачеві свої оригінальні ідеї, написала цю історію такою красивою мовою, з неперевершеною витонченістю, що сам сюжет і ніякої ролі не відіграє. У романі наявна літературна традиція – наслідування письменницею досвіду попередників, продовження і розвиток характерних для літератури минулого тем, мотивів, ідей, проблематики, художніх засобів і прийомів. У творі передана художня своєрідність в індивідуально-авторському трактуванні теми, мотивів і проблем. Це закономірно й цілком виправдано. Авторська позиція не може відкидати світогляди попередніх періодів, а є їхнім синтезом. Позиція авторки тому споглядальна, що тенденційна у відборі із континууму фактів, їх оцінки та укладки в сюжет. Поетеса зуміла внести Чураївну у контекст всеукраїнської історії: “її піснями плакала Полтава” [3, 27]. Магія ритму, відлуння легенди, історична пам’ять – це всі поняття, які широко вносилися в поезію попередниками. Саме тому така сильна в поемі цитатна лінія, такий значний відсоток безпосередніх запозичень, деякі з яких лежать на поверхні. Особисте ліричне начало набуває небаченої масштабності, епічний розмах стає призмою, крізь яку проглядається та оцінюється ціла епоха. Маруся Чурай – громадянка, у якої особиста рана (кохання) кровоточить на тлі всеукраїнського горя представників козацької держави, які бороняться від Польщі і під керівництвом Б. Хмельницького зазнають то перемог, то поразок.

Роман багатоплановий і багатогранний, читається напрочуд легко й з неослабною цікавістю. На цю читацьку цікавість розрахована любовна сюжетна лінія. Легенда про Марусину любов житиме тисячоліттями. Пристрасть робить її героїнею, і вона ж, звичайно, приводить її до загибелі. Але Марусина любов існує удвох проявах: не тільки до людини-обранця, але й до рідної землі, взагалі волі. Чураївна – носій сильних справжніх почуттів, яких, на жаль, давно позбулася сучасність. І саме цим дівчина з легенди захоплює читача, викликаючи не тільки співчуття, зацікавленість і симпатію, але й те саме духовне піднесення, що становить сутність справжнього мистецтва. Безперечно, в Марусі автора захоплює почуття обов’язку, яким керується героїня, неординарність її душі, що відображається у прекрасному голосі. У творі ми бачимо аж два любовні трикутники: Маруся, Іван Іскра, Гриць Бобренко і Маруся, Гриць Бобренко, Галя Вишняківна. Маруся Чурай володіла даром високої моральності, покохала Гриця не тільки тому, що був красивий, але й тому, що був козак у повному розумінні цього слова. Інша річ, що кохання між Марусею і Грицем ніколи не могло закінчитися щасливо, бо ‘ Марусина любов “сягала неба” [3, 44], а “Гриць ходив ногами по землі” [3, 44]. До того ж між Марусею та її батьками завжди було взаєморозуміння, якого ніколи не існувало ні між батьками Гриця в минулому, ні між Бобренчихою і сином у теперішньому часі, а мати мала на сина дуже великий вплив, адже була дуже прагматичною жінкою, належала до типу ненаситних жінок, вражених бацилою прагматичного розрахунку. У родині Чураїв у великій пошані були традиції козацького волелюбства, братерства, незалежності. Врешті-решт, і Чураївна усвідомила, що нерівність душ – ще гірше, ніж майна. Достойною парою для Марусі був би Іван Іскра, та закохана в Гриця дівчина не помітила ні Іванового благородства, ні порядності, тому Іскра здався їй просто дивним. Що цікаво й важливо, у тему любові вплетено багато осіб, зокрема вдову, яка на суді сказала, що кохання – справа не підсудна, посланця із Запорозької Січі, козака, який афористично вирішив проблему зради у коханні: “Що ж це виходить? Зрадити в житті / державу – злочин, а людину – можна?!” [З, 22].

У романі простежується проблема історії народу. Це яскраве свідчення авторської позиції Ліни Костенко, яка в часи, коли в школі вивчали тільки короткий курс “Історії України”, і ця “Історія України” починалася 1917 роком, заговорила про історію повноцінну, писану, велику і повчальну. Найбільш яскраво вона виразилася через образ мандрівного дяка, котрий пробував написати хронологічний збірник подій, та в нього вкрали записи. Мандрівний дяк глибоко переймався тим, що інші народи шанують свою історію і знаходять час її записати й вивчити, а в нас немає писаних історій: “Історії ж бо пишуть на столі. / Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. / Ми пишем плугом, шаблею, мечем, / піснями і невільницьким плачем” [3, 107].

У романі проглядається проблема митця і народу. Іван Іскра слушно зауважує, що Чураївна – це душа України. Цю думку підтримує Богдан Хмельницький, розвиває мандрівний дяк. Це теж саме той художній домисел, через який просвічується авторська позиція. Згадаймо, героїня пішла на прощу з Полтави до Київської лаври, та навіть проща не дала їй полегшення, лише прозріння, усвідомлення своєї причетності до долі народу, до горя розтерзаної України як у минулому, так і в сучасному. Маруся усвідомила, що ‘.і особисте горе ніщо у порівнянні з всенародною трагедією: “Комусь на світі гірше, як тобі” [3, 127].

Поетеса ніби оперує кінокамерою, постійно змінює точку спостереження так, щоб слова Чураїзни вступили у безпосередній зв’язок зі словами інших персонажів. У романі бачимо зустріч двох культур – усної та писемної – на прикладі розмови Марусі та дяка. Читач без прямого авторського втручання починає чітко відчувати розлад між тим, що бачить Маруся, і тим, що відбувається насправді. Та показ такого розладу і є основною метою авторської позиції в романі. У драматичних текстах, а також у кінотворах романного складу, де майже повністю відсутня можливість уведення самостійного авторського слова, монтаж є одним із важливих засобів утілення позиції автора. У таких випадках авторська позиція позбавлена будь-якої однозначності – вона складна, перетинаються декілька планів і смислових ліній, а до того ж вона взаємодіє з позиціями попередників. Ліна Костенко ще більше ускладнює і затемнює її: вона то показує, то приховує свій зв’язок із попередниками, ця геніальна “гра у схованки”, яку влаштовує на сторінках твору автор, і надає йому непояснюваної поетичної привабливості.

Для того щоб підкреслити незбіг кругозору та кругозору героя, письменники дуже часто вводять дистанцію між часом подій і часом розповіді про них. До початку оповіді в таких романах усі події не лише давно завершені, але й осмислені з єдиної точки зору: відомі як плани і задуми героя, так і результат, якого він добився. У світлі авторської позиції час у романі – це давноминулий час навіть у тому випадку, коли хронологічно події відбувалися зовсім недавно. Події, які трапилися з героєм у межах будь-якого відрізку часу, вплітаються в єдиний контекст, усі точки якого однаково віддалені від моменту розповіді: цей момент є початковим пунктом осмислення, усе решта – лише його предмет. Часова дистанція відіграє особливо важливу роль, коли розповідь ведеться від першої особи і коли оповідач стає автором оповіді про самого себе.

Існують і такі романи, де дистанція між часом подій і часом розповіді про них практично знищена: такі, для прикладу, романи у листах, які розповідають про події безпосередньо після того, як вони відбувалися. Тут присутність завершального та резюмуючого авторського погляду ніби повністю виключена. Автор не може ввести ні власного прямого слова про героя, ні показати об’єктивний стан речей за допомогою такого прийому, як “монтаж”. У такому випадку використовуються уже інші засоби, функціонально еквівалентні звичайному авторському ракурсу. В деяких романах такого типу представлені лише неповні та однобічні погляди персонажів. Але сама чисельність позицій і задумів, які висвітлюються, якраз і створює простір, відмінний від простору кожного з персонажів зокрема. Виникає формально не виражений, однак справжній авторський кругозір, який повністю охоплює усю дійсність, що зображається. Більш складним шляхом створюється авторський простір у всіх тих формах роману, де момент розповіді про події повністю збігається з моментом їх здійснення.

Авторська позиція виникає ніби в рамках кругозору самого героя і в той же час далеко виходить за ці рамки. Наприклад, герой може здогадуватися про істинний стан світу і про свій справжній стан у ньому, але оскільки така здогадка рішуче суперечить найсокровеннішим його ідеалам, він схильний сприймати її за помилкову. Будучи відкинутим самим героєм, правильне розуміння дійсності залишається у творі де-факто як та картина світу, яку в “звичайному” творі малює сам автор і яка створює специфічну перспективу. Найчастіше в художньому тексті ми знаходимо не один вимір, який прирівнює один до одного всеможливі ідейні позиції як рівновагомі “правди” про світ, а усі три “мовних” пласти, що знаходяться у відношенні ієрархічного підпорядкування.

По-перше, це “мова” самого героя. По-друге, це “мова дійсності”, яка припускає, що події зображаються очима людей, що оточують героя, і протиставлених йому персонажів. При цьому слід брати до уваги, що персонажі, які оточують героя, можуть реагувати не лише на його зовнішню поведінку, вони здатні проникати і у внутрішню структуру мотивів, що героєм рухають. Та саме ці мотиви в подібному випадку сприймаються ними як безглузді, які підлягають висміянню, а герой – як “безумний”, “одержимий’1.

По-третє, “мова” автора покриває і “мову” героя, і “мову” інших персонажів, займаючи в романі ієрархічно вищу позицію і створюючи в кінцевому результаті стильову єдність і цілісність романного твору. І якщо автор не може не говорити “мовою” свого героя (оскільки їх позиції у ціннісному плані ідентичні), то, з другого боку, він не хоче і не вміє поєднувати свою точку зору з точкою зору інших персонажів. Невласне пряма мова відіграє специфічну роль, зовсім іншу, ніж при передачі мови головного героя. Автор лише надає слово персонажам, користується цим словом для власних цілей, зберігаючи при цьому постійну ціннісну дистанцію у відношенні до тих, хто говорить.

Авторська позиція не завжди виражена явним чином, вона відмінна від безпосередньо сприйнятого при читанні фрагменту тексту, змісту, який відновлюється читачем на основі співвідношення окремо взятого фрагменту твору з попередніми фрагментами як у рамках даного тексту, так і за його межами – у раніше створених текстах.

Для усвідомлення старшокласниками авторської позиції у процесі вивчення художніх творів на уроках української літератури необхідно формувати в учнів відповідні теоретико-літературні поняття, виховувати увагу до художніх деталей, які містять оцінку автора, до художнього слова, розуміти стилістичну систему твору (В. Виноградов), осмислювати морально-етичний світогляд автора, авторське ставлення до змальованих явищ життя, порушених проблем, системи образів, осмислювати фактологічну і етичну (ціннісну, діалектично відносну) складові художнього твору, формувати в учнів вдумливе ставлення до твору, увагу до авторської позиції, розглядати твори мистецтва під кутом морально-етичних і морально-естетичних цінностей, навчати школярів домислювати, інтерпретувати художній текст, надаючи йому суб’єктивного забарвлення, індивідуального бачення, розглядати художній текст письменника в контексті епохи, літературної течії,,критичної думки.

Література

1. Ільницький М. В атмосфері ідейних протистоянь // Ільницький М. Критики і критерії. – Львів: ВНТЛ, 1998. – С 4-32.

2 Ільницький М. Людина в історії: жанрові структури сучасно’1 історичної прози. // Жовтень. – 1988. – №2. – С. 104-112.

3. Костенко/І. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах. – К: Веселка, 1990. – 159с.

4. Салига Т. Поема: Шлях крізь досвід // Жовтень. – 1988. -№5.-0.110-117.

5. Суханова 3., Сулима-Матлашенко Н. Андрей Шептицький: Реалії хресного шляху // Дзвін. – 1091. – №1, -0.89-96.

6. Франко І. Мойсей // Франко І. Твори: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1991,-ТІ. – С 525-572.

7. Шевченко Т. Гайдамаки // Шевченко Т. Кобзар. – Харків: Школа, 2006. – 352 с


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Специфіка авторської позиції у ліро-епічних творах