Спеціалізація сільського господарства зарубіжної Європи

Після Другої світової війни в сільському господарстві зарубіжної Європи відбулися дуже великі зміни. Найбільш загальне їх прояв – зменшення частки галузі як в зайнятості економічно активного населення, так і в структурі ВВП, хоча істотні відмінності між окремими частинами регіону за цими показниками продовжують зберігатися.

У 2005 р. в країнах Західної Європи частка економічно активного населення, зайнятого в сільському господарстві, знаходилася в межах від 1,4% у Великобританії до 12% в Португалії, тоді як у Польщі вона досягала 19, в Болгарії 26 і в Румунії 42% . У більшості країн Західної Європи частка сільського господарства у ВВП скоротилася до 2-5%, а в країнах Центрально-Східної Європи вона коливалася від 3-4% (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія) до 12-13% (Болгарія, Румунія) .

З наведених цифр вже само собою випливає, що в сільському господарстві країн Західної Європи в післявоєнний період відбулися значно більш радикальні перетворення. У них знайшло відображення спочатку завершення “зеленої революції”, а потім початок революції біотехнологічної. Здійснено зміну структури сільського господарства та посівних площ, загальне збільшення різноманітності і калорійності харчових продуктів, що означало поступовий перехід населення до нового раціону харчування. Надзвичайно зріс рівень самозабезпеченості регіону продовольчими товарами. Більш того, Західна Європа сама стала дуже великим експортером продуктів, пов’язаних як з рослинництвом (пшениця, цукор, фрукти, виноград, виноградні вина), так і з тваринництвом (вершкове масло, молоко, сир). А головною статтею її сільськогосподарського імпорту сталі – і це цілком природно – продукти тропічного землеробства.

Таке, здавалося б, саме благополучний розвиток подій призвело, однак, до виникнення кризи надвиробництва сільськогосподарських продуктів і – як неминучий наслідок цього – до надзвичайного загострення конкуренції і між самими країнами Західної Європи, і між ними та іншими їх виробниками, насамперед США. У подібних умовах країни Західної Європи почали проводити політику все більш жорсткого державного регулювання в галузі сільського господарства. У першу чергу це відноситься до країн Європейського союзу, де такі заходи отримали найменування Єдиної аграрної політики.

Єдина аграрна політика охоплює майже всі ланки сільського господарства країн ЄС і – ширше – їх аграрно-промислового комплексу. Вона передбачає втручання держави і у виробничу орієнтацію “зеленої Європи” (кількість і асортимент продукції), і в техніко-технологічну її орієнтацію (забезпечення засобами виробництва, підготовка та перепідготовка кадрів), і в соціальну орієнтацію (укрупнення фермерських господарств). Держава здійснює також централізовані закупівлі і замовлення сільськогосподарської продукції, контроль за її якістю (особливо в умовах вразили останнім часом тваринництво багатьох країн “коров’ячого сказу” і ящуру). Все це вимагає величезних державних витрат. Досить сказати, що в окремі роки на проведення заходів Єдиної аграрної політики доводилося виділяти більше половини всіх бюджетних коштів ЄС, що не раз ставило Союз на грань фінансової кризи. Останнім часом одним з головних напрямків аграрної політики ЄС стала екологізація сільського господарства. Вона пов’язана з підвищенням попиту на екологічно чисті продукти харчування, які вирощують без застосування мінеральних добрив і отрутохімікатів. Наприклад, у Великобританії на такі продукти припадає вже 1/4 всього споживання.

Якісні зміни в сільському господарстві проявилися також в більш вузькій його виробничої спеціалізації. Це можна продемонструвати на прикладі двох головних типів сільського господарства в субрегіоні – середньоєвропейського і південноєвропейського.
Важлива відмінна риса сільського господарства цього типу – переважання тваринництва в структурі сільського господарства і тваринницьких продуктів (м’яса, молока, масла, яєць) в структурі харчування. При цьому на молочному тваринництві, що базується на окультурених луках і використанні імпортних кормів, спеціалізуються райони західної частини Англії, північної частини ФРН, деякі райони північної частини Франції (Нормандія).

У таких невеликих країнах, як Нідерланди, Данія або Швейцарія, молочне тваринництво виступає як галузі загальнодержавної спеціалізації. При цьому значна частина його продукції використовується для виробництва масла, маргарину, сиру, згущеного молока. Виробництвом сиру особливо славляться Франція, Нідерланди, Швейцарія. У Франції відомо більше 400 сортів сиру. У Нідерландах кращі сорти сиру, що отримали назву “голландських”, виготовляються в містах Едам (у північній частині країни) і Гауда (в її південній частині). А невелике місто Алкмар, розташований на північ від Амстердама, відомий своїми торгово-роздрібними аукціонами, які залучають торговців сиром з усієї країни.

Середньоєвропейський тип сільського господарства характерний також для регіонів і країн, що спеціалізуються на м’ясо-молочному тваринництві, інтенсивному свинарстві беконного і полусального (ФРН, Франція, Великобританія, Нідерланди, Данія) напрямку, на промисловому птахівництві (Нідерланди, Бельгія, ФРН, Данія, Франція) . У деяких гірських районах з мізерними кормовими ресурсами (Пенніни і Шотландія у Великобританії, Центральний масив у Франції) зберігається також традиційне екстенсивне вівчарство.
Відомо, що рослинництво в країнах з сільським господарством середньоєвропейського типу насамперед орієнтоване на допомогу тваринництву (посіви жита, вівса, картоплі, кормових культур), не кажучи вже про те, що 2/5 всіх їх угідь зайняті луками і пасовищами. Проте в них не тільки зберігається, а й посилюється власне рослинницько-продовольча спеціалізація. У першу чергу це відноситься до Франції – одному з найбільших в світі виробників і експортерів пшениці, яка обробляється на Північно-Французькій і Аквитанской низовинах, і цукру.
Прикладом дуже специфічною, але проте користується широкою популярністю рослинницької спеціалізації може служити спеціалізація Нідерландів на квітникарстві, яка заслуговує більш докладного висвітлення. Вирощуванням квіткових цибулин і деревно-чагарникових саджанців у цій країні стали займатися ще 400 років тому – наприкінці XVI в. Саме тоді в Нідерланди були завезені цибулини тюльпанів, які пройшли складний шлях з Туреччини через багато країн Європи. За короткий час голландцям вдалося вивести близько тисячі різновидів цієї квітки за формою і кольором. Олександр Дюма в романі “Чорний тюльпан” описав інтриги, пов’язані з виведенням тюльпана чорного кольору. Він був, напевно, прав у твердженні, що голландці дійшли буквально до обожнювання цієї квітки і виконали з ним те, “чого ніколи жоден натураліст не наважувався зробити з побоювання викликати ревнощі у самого Бога”. У першій половині XVII в. в країні відбулася справжня “Тюльпан лихоманка”, яка охопила все суспільство, але в кінцевому рахунку розорила багатьох підприємців.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Спеціалізація сільського господарства зарубіжної Європи