Спадщина кольорових революцій
Як показали події в ряді країн в першому десятилітті XXI століття, ці революції відбувалися, як правило, на основі опротестування опозицією результатів виборів. Цей протест приводив до конфронтації між силами урядів, з одного боку, і численними соціальними акторами – з іншого. У складі цих акторів можна бачити молодіжні та студентські рухи, різноманітні неурядові організації, опозиційні коаліції і приватні ЗМІ.
Початок циклу кольорових революцій поклали події в Сербії в жовтні 2000 р, які призвели в підсумку до падіння влади С. Мілошевича [578]. Потім послідувала “революція троянд [579]” в Грузії, що відбулася в результаті опротестування результатів виборів 2003, що призвело до відставки Е. Шеварнадзе.
У 2004 р відбулася “помаранчева революція” [580] на Україну, яка привела до влади В. Ющенка. У 2005 р відбулася “тюльпанової революції [581]” в Киргизстані в результаті парламентських виборів.
Потім заявили про себе протестні рухи на Близькому Сході, які в ЗМІ стали також називати революціями: “кедрова революція [582]” в Лівані, яка будувалася навколо вимоги виведення сирійських військ після вбивства прем’єр-міністра Рафіка Харірі [583], і “блакитна революція [584] “в Кувейті, яка вимагала, крім іншого, права голосу для жінок.
Роль нових засобів комунікації була показана в ході аналізів цих революцій. Ця роль згадувалася і стосовно іншим типам протесту, наприклад друга народна революція [585] на Філіппінах, що вимагала відставки президента Д. Естради. Те ж саме можна сказати і у випадку Кенії. У цій країні 30 грудня 2007 виборча комісія оголосила переможцем на президентських виборах Мваї Кібакі, що викликало бурю невдоволення прихильників іншого кандидата в президенти – Раїла Одінги. Прихильники останнього, лідера опозиції, тут же дали сигнал до насильства. Цей сигнал, як свідчать аналітики, був даний за допомогою СМС. І тим самим мобільний зв’язок став інструментом організації міжетнічних зіткнень, в яких загинули більше 1000 осіб, а понад 300 тисяч людей опинилися безпритульними.
Інший приклад – Індонезія. У 2009 р мільйон користувачів Інтернету підписалися по Facebook під петицією, яка вимагала звільнення двох членів комісії з викорінення корупції [586].
Ця тенденція посилилася в 2009 р в ході іранської “зеленої революції [587]”, яка також була заснована на протесті проти обрання президентом Ахмадінежада.
Нарешті, “Twitter-революція [588]” в Молдавії, що відбулася після парламентських виборів у квітні 2009 р, була вираженням протесту проти перемоги Комуністичної партії Молдови на виборах 2009
Наведені нами приклади сучасних протестних рухів об’єднує прихильність їх учасників до використання техніки мобілізації та об’єднання людей. Інформація, посилена впливом сильних емоцій, набуває поширення і використовується на місцевому рівні в самих різних варіантах для підвищення градуса “мобілізаційного обурення”. Поширення такої інформації в соціальних мережах здійснюється за допомогою СМС, місцевих блогів, образів і відео-фільмів, для чого використовуються камери на мобільних телефонах, наприклад.
Нові засоби комунікації, що використовують можливості Інтернету, в останні роки стали виконувати функції класичних ЗМІ, і передусім у політичній області. Відкриття перших блогів в Інтернеті збіглося за часом з розв’язуванням другої війни в Іраку в 2002 р, коли “mainstreams medias [589] заглушили всі голоси незгоди, обслуговуючи, іноді сліпо, адміністрацію Буша” [590].
Правда, катарська телевізійна мережа Аль Джазіра [591] була справжнім свіжим ковтком повітря в арабському світі. Дійсно, в грудні 2010 р, напередодні революційних подій в арабському світі, Аль-Джазіра була єдиним відносно незалежним аудіовізуальним засобом інформації, що поширювалася в країнах Північної Африки та Близького Сходу. По суті справи, у всіх арабських країнах блоги, які давали інформацію про події в даному регіоні іншого штибу, ніж урядові ЗМІ, були недоступні, а їх творці піддавалися арештам.
У цих умовах соціальні мережі стали засобом поширення позицій дисидентів. До початку арабської весни Аль-Джазіра і соціальні мережі стали інструментом соціальної та політичної мобілізації. Причому нові засоби комунікації, у тому числі Facebook і Twitter, уникали значною мірою урядової цензури і несли для користувачів Інтернету інформацію, що відображала соціальне невдоволення, набирав силу в арабському світі. Зрозуміло, що така інформація стала активно використовуватися для цілей політичної мобілізації сил протесту арабських країн. Потрібно сказати, що в загальному масиві зазначеної інформації певне місце займала інформація з-за кордону, яка виходила від опозиційно налаштованих до режимів і правителям арабських країн представників діаспор, які опинилися з політичних міркувань в ряді країн Європи і Америки.
З цієї точки зору арабські революції почалися не в грудні 2010 р, а в другій половині 2000, як про це свідчать протестні дії низки сил громадянського суспільства та профспілок проти політичних режимів в арабських країнах. А ці режими, як відомо, “міжнародним громадською думкою” сприймалися як насильницькі, корумповані і диктаторські, незважаючи на їх демократичний фасад.
Іншими словами, після 2005 в арабському світі був здійснений трансфер інформації, особливо політичній, до нових засобів комунікації. Цей трансфер в деякому розумінні сприяв “політизації” значної частини молодий міський “еліти”, яка володіла доступом до Інтернету. І вони відіграли значну роль у подіях кінця 2010 початку 2011 рр.
Мабуть, можна погодитися з висновком експертів про те, що значна частина молодих людей за допомогою Інтернету отримали заряд “політизованості”. Але безперечно й те, що ці молоді люди самою логікою політичного розвитку країни були готовими до такої політизації. Серед них були діти активістів подій кінця 1960-х – початку 1970-х рр. Ці “діти” володіли інтуїтивними знаннями того, що є соціальною несправедливістю. А крім того, вони були наділені “поколіннєва” здатністю виражати її мовою нашої епохи, на зразок блогера в Тунісі Ліли Бен Мхунні [592], дочки активіста з числа вкрай лівих, активно брав участь у подіях грудня 1970 У цій “еліті” перебували також аполітичні, майже інстинктивно ліберальні молоді люди, багато з них – студенти, які користувалися новими засобами інформації.
Прискорення історії народів країн арабського світу після грудня 2010 призвело до появи “ситуаційної харизми”, виводячи на авансцену політики активістів соціальних мереж, подібно молодому блогеру з Єгипту Ваіль Гонім [593], який опинився на міжнародній сцені комунікації.
Відмітна особливість нових засобів комунікацій – швидкість поширення інформації. Вони виступають, можна сказати, “прискорювачами поширення думок” [594], згідно Моніці Даньо. У певному сенсі, подія, яка породжує суспільну думку, отримує додаткове посилення під впливом образів, дій і криків протесту, що, в свою чергу, впливає на спочатку сформувалося громадську думку з приводу конкретного політичного питання.
Інтернет дозволяє розширювати спектр дії протесту, а диверсифікація техніки мобілізації сприяє посиленню політичних почуттів протесту. Як зазначає економіст А. Хіршман [595], правда, в іншому контексті: “Кожному можливої дії відповідає певна санкція, і, значить, кожен опозиціонер влади може вибирати таку дію, яка відповідає його переконанням” [596].
У результаті кожен громадянин може оцінювати ризик, якому він піддає себе, беручи участь в тій чи іншій мобілізації, чи не відчуваючи себе відокремленим від найбільш заангажованих активістів. Відчуття від активної участі в передачі інформації через нові засоби комунікації перетворюється в віру в пряму участь у революційному русі. Це участь розвивається на індивідуальному рівні і робить більш імовірними протестні дії.
Тим самим можна констатувати, що ефект інформаційної діяльності змінив емоційний тиск, організацію об’єднання через нові засоби комунікації і залучення в рух протесту молодих людей з числа представників міських “еліт”, а також зарубіжних діаспор, не зупиняючись перед вимогою повалення режиму, як показали сценарії арабських революцій [597].
Справедливості заради, треба сказати, що нові засоби комунікацій можуть використовуватися і в інтересах влади. Так, в Бахрейні Facebook використовувався для проведення контрреволюційних дій. У Лівії збройне насильство, міжнародне військове втручання, майже повне блокування об’єктивної інформації про військову операцію в цій країні, що проводилася з ініціативи Великобританії і Франції, зробила абстрактними розмови про революційний характер нових засобів комунікацій. У Сирії Facebook певною мірою служив організації протестів через використання сторінки “Сирійська революція проти Башара Асада 2011”, яка об’єднувала 56 000 членів у березні 2011 р З тих пір чисельність противників режиму Асада неухильно зростала. І потрібно сказати, що нові засоби комунікацій в Сирії так і не принесли успіху у подоланні конфлікту.
Ясно, що соціальні мережі, а також інформація, поширювана Аль-Джазіра, можуть сприяти “збільшення чисельності масивної мобілізації” і “заповнювати публічний простір цивільним опором”, як зазначає політолог Філіп Дроз-Венсан. Але, продовжує автор, “доля протестів залежить від результату зіткнення їх з силами безпеки і здатності режиму організовувати контрманіфестаціі або мобілізовувати свою пасивну соціальну базу або свою підтримку досередини країни” [598]. І якщо така мобілізація здійснюється успішно, нові засоби комунікацій перестають бути тільки інструментом організації протесту.
Нові засоби комунікації у підготовці та проведенні арабських революцій зіграли роль інструменту, що визначає вектор інформації, подібно друкованим видавництвам в роки Французької революції 1789 р або аудіо-касети під час Іранської революції 1979 І ці засоби комунікації допомагали в координації деяких видів мобілізації на відміну від офіційних каналів інформації, які піддавалися контролю з боку режиму.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)