Спадковість і середовище
Вчених споконвіку займав питання про співвідношення біологічного і соціального в природі людини. Іншими словами, ким є новонароджене немовля: невинно чистим аркушем паперу, на якому середу виводить свої письмена, або вже цілком відбулася особистістю, готової розкритися і розквітнути від найменшого поштовху?
Лев Миколайович Толстой був у цьому питанні категоричний:
…
Від п’ятирічної дитини до мене – тільки крок. Від новонародженого до п’ятирічного – страшна відстань. Від зародка до новонародженого – безодня. А від неіснування до зародка відокремлює вже не безодня, а незбагненність.
Бути може, так воно і є – чим менше досвід, тим краще? Володимир Леві, відомий вітчизняний психіатр, цілком і повністю солідарний з письменником:
…
Маленька дитина вбігає в кімнату, повну незнайомих дорослих. До кого? .. Я всерйоз вірю, що його вибір може служити тестом на доброту. Адже діти – це майже голе підсвідомість. Або колосальний досвід, або зовсім нічого, tabula rasa…
Tabula rasa в перекладі з латині означає “чиста дошка”. Стародавні римляни, як відомо, писали на спеціальних вощених табличках особливим стилосом – тонкою паличкою, один кінець якої був загострений, а інший нагадував плоску лопаточку і служив для знищення написаного. Але Леві говорить про беззвітних механізмах негайної орієнтування, які передбачлива природа загодя вклала в свої творіння, а Толстой стверджує, що підсвідомо ми знаємо страшно багато. Виходить, що середа – всього-навсього технар, що відтинає все зайве.
Отже, гени чи виховання? Або подібна дилема надто прямолінійна, а істина, як це часто буває, лежить посередині? Остаточної відповіді немає досі.
Якщо здатності будь-якої людини (і творча обдарованість в тому числі) генетично запрограмовані, чому ми часто-густо маємо настільки широку норму реакції? Феномен так званих “падаючих зірок” давно вивчений: виключно обдаровані діти нерідко згорають в два рахунки, і багатообіцяючий дебют обертається форменим пшиком.
Очевидно, що сприятливий генетичний розклад сам по собі ще не гарантує видатних досягнень: середа, що розуміється в широкому сенсі (в тому числі і середу соціальна), може владно втручатися в конкретний механізм реалізації задатків і вносити в нього серйозні корективи. Актуалізація потенцій – штука хитра, вельми погано вивчена і багато в чому загадкова. Втім, з іншого боку, недооцінювати значення генетичної схильності до того чи іншого виду діяльності теж не слід, і професійний спорт – хороший тому приклад. Згадаймо хоча б останні олімпіади: чи не всі легкоатлетичні рекорди (причому майже на будь-яких дистанціях) належать сьогодні чорношкірим спортсменам.
Нещодавно американець Джо Ентайн випустив книгу під назвою “Табу, або Чому чорні легкоатлети краще і чому всі бояться про це сказати”, в якій аналізує відповідну статистику за багато років. Рафаїл Нудельман у статті “Black is faster” зазначав:
Статистика виглядає майже страхітливо: жоден білий спортсмен не пробіг 100 метрів швидше 10 секунд, а з 200 кращих результатів на всіх взагалі коротких дистанціях 200 належать чорним бігунам. Можна погодитися із сумним висновком Ентайна: “Білим спортсменам більше нічого робити в бігу на 100 метрів”. Але чорні бігуни перемагають і на більшості довгих дистанцій – від 1500 метрів до марафону. Причому чорні рекордсмени-спринтери – це майже поголовно вихідці із Західної Африки, з таких країн, як Нігерія і близьких до неї, або, якщо вони американці, то нащадки чорних вихідців з цих місць. А чорні рекордсмени-стаєр – майже поголовно зі Східної Африки, в основному з Кенії або Ефіопії, причому більшість з них – взагалі з однієї і тієї ж групи племен календжін, що нараховує близько 3 мільйонів чоловік.
Справедливості заради відзначимо, що індіанці з племені тараумара, що живуть в Центральній Америці, практикують особливий ритуальний біг, у порівнянні з яким традиційний марафон – дитяча забава. Учасники цього шоу біжать безупинно день і ніч, долаючи в результаті кілька сотень кілометрів. А якщо взяти до уваги додаткову складність – кожен бігун жене перед собою ногами важкий дерев’яний куля, – то олімпійські рекорди здадуться і зовсім блідими на цьому тлі. Правда, тараумара рекордів не ставлять і в олімпійському русі не беруть участь, так що за великим рахунком висновки Ентайна можна визнати справедливими.
Судячи з усього, непоганими легкоатлетами є бушмени, які хоч і африканці за походженням, але живуть під тропіком Козерога, в пустелі Калахарі, і ні до Західної, ні до Східної Африці ніякого відношення не мають. Антропологічно вони теж стоять особняком: химерне поєднання негроїдних і монголоїдні рис (не кажучи вже про мову, що не має аналогів серед інших етнічних груп африканського континенту) недвозначно говорить про глибоку давнину цього племені. За свідченнями очевидців, група полювань ників-бушменів переслідує антилопу доти, поки та абсолютно не виб’ється з сил. Втім, спортивні досягнення цього народу пояснюються, найімовірніше, способом життя в повному єднанні з природою. Ті ж бушмени взагалі відрізняються первісної гостротою почуттів: багато хто з них бачать неозброєним оком чотири найбільших супутника Юпітера і можуть почути звук легкого одномоторного літака на відстані ста кілометрів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)