Сонячна тура
Ра вже не літав, як колись, над землею і не ночував у священному лотосі. Але незважаючи на це, сонце все так само сяяло вдень, гасло ввечері і знову спалахувало вранці. Боги – Ра і його свита – тепер перевозили сонячний диск у човні. Вдень вона пливла по небесному океану зі сходу на захід, і сонце освітлювало землю. Зворотний же шлях – із заходу на схід – тура проробляла вночі: вона пливла під землею через Загробне Царство, і сонце дарувало тепло своїх променів муміям, лежачим в саркофагах.
Ось наблизилася опівночі. Свита Ра стовпилася біля трону. Тільки Маат залишилася на носі човна, та веслярі і раніше мірно махали веслами. Сонце пливло на схід. По мірі його руху бліднув і гаснув за кормою світловий ореол. Зате попереду морок розсіювався. Незабаром промені висвітили круто здиблене скелі, між якими, йдучи за поворот, звивалася підземна річка.
– Боги! Я бачу печеру Апопа. Приготуйтеся до бою! – Вигукнув Ра.
Боги похапали зброю. Гор Бехдетський скинув напоготів своє не знає промаху спис. Упуат і Нехебкау оголили мечі. Урей на короні Хатор роздув шию і войовничо зашипів.
Раптово вода спінилася, завирувало; річка в одну мить перетворилася на шалений потік. Здавалося, тура підпливла до водоспаду. З ревом розбризкуючи пінні пластівці, потік нісся вперед, тягнучи за собою човен. Тут і там над водою чорніли гострі камені, схожі на ікла чудовиська. Веслярі встромили в вируючу воду лопаті весел і з неймовірною працею зупинили човен.
Потім вода зникла. Немов її й не було; тільки сухе кам’янисте русло нагадувало про те, що ще хвилину тому тут текла повноводна ріка. Ладья проскребла грунт і лягла на днище.
За скелею пролунало гарчання, від якого з уступів з гуркотом повалилися камені. Це гарчав Апоп – повелитель злих сил, ворог сонця – гігантський строкатий змій. Щоночі Апоп підстерігає ладью у підземних скель. Помітивши її, він роззявляє пащу і випиває всю воду підземного Нілу.
І кожну ніч бог Ра і його свита б’ються з велетенським змієм, щоб вранці сонце знову зійшло на небосхил.
– Тремтіння, Апоп! Сгинь, Апоп! Пропади, Апоп! – Закричали боги і кинулися битися з чудовиськом.
Огнеглазий урей Хатор метнув пучок розпечених променів, які, мов стріли, вп’ялися в тіло змія. Гор Бехдетський встромив у нього спис. Упуат і Нехебкау стали люто рубати мечами извивающееся страховисько.
Змій заревів від болю. З роззявленою його пащі хлинула вода. Незабаром тура спокійно захиталася на хвилях. Стікаючи кров’ю Апоп поповз в печеру. За день він встигне залікувати рани і наступної ночі знову нападе на Лодію Вічності.
Ладья обігнула скелю, минула останні врата загробного царства і незабаром причалила до підніжжя східних гір. Боги і Ра вмилися в священному озері і знову зайняли свої місця. Невтомні веслярі змахнули веслами – і Ладья Вічності випливла на небо.
На світанку човен через печеру в східних скелях знову випливала на небосхил, і все повторювалося заново – день у день, з року в рік, із сторіччя в сторіччя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)