Соціологія девіантної поведінки
Соціологія девіантної поведінки – галузь соціології, що вивчає відхилення поведінки від соціальних норм, процеси десоциализации. Даний напрямок соціології виникло на початку ХХ ст. Проблемами соціології девіантної поведінки займалися Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон, А. Коен, Я. І. Гилинский, В. Н. Кудрявцев.
Предметом соціології девіантної (отклоняющегося) поведінки є вивчення свідомості і дій асоціальних груп та окремих особистостей, які вступили в конфронтацію з офіційно санкціонованим суспільством і державою, нормами і правилами і які свідчать про соціальної дезорганізації [68].
Своє оформлення соціологія девіантної поведінки отримала в рамках структурного функціоналізму. Її об’єктом є отклоняющееся поведінка, а предметом – фактори десоциализации соціальних груп, заходи соціально-профілактичного впливу.
У Радянському Союзі злочинність, алкоголізм, наркоманія, суїцид вивчалися переважно в рамках відповідних дисциплін: кримінології, наркології, суїцидології. Соціологічні дослідження почали проводитися в Ленінграді в кінці 1960-х – початку 1970-х рр. В. С. Афанасьєвим, А. Г. Здравомислов та ін.
Трансформація соціальних процесів, зміна звичних форм соціального контролю, десоціалізацію як відступ від прийнятих у суспільстві соціальних норм сприяють виникненню і розвитку девіантних форм поведінки.
Різновидом девіантної – відхиляється – поведінки є делінквентна поведінка – поведінка, що порушує прийняті в суспільстві закони. У разі поведінка регулюється соціальними санкціями. Соціальна норма – що склалася в даному суспільстві міра допустимої поведінки особистості, соціальної групи, цілої спільності. Є результатом відображення у свідомості людей закономірностей функціонування суспільства. Норми-очікування регулюються громадською думкою, норми-правила – юридичними законами.
Соціальні відхилення відіграють деструктивну роль у розвитку суспільства, порушують його функціонування і цілісність. Однак вони можуть носити і позитивний характер як засіб розвитку соціальної системи. Відхиляється поведінка служить підставою для формування нових соціальних норм, адаптації культури до зміни суспільних потреб.
Девіації можуть мати позитивну спрямованість. Героїзм, самопожертва оцінюються як поведінка, що відхиляється, оскільки не запропоновані соціальними нормами.
Культурні зразки поводження є що відхиляються, якщо засновані на нормах іншої культури. Тобто оцінка відхиляється може бути відносною, коли девіантна поведінка аналізується у зв’язку з нормами конкретного суспільства, і абсолютною, заснованої на загальнолюдських цінностях і нормах. Наприклад, обов’язковим елементом соціальних ритуалів, офіційних церемоній в європейських країнах є вживання алкоголю, тоді як у східних країнах європейська традиція буде розцінюватися як серйозне порушення.
Одним з механізмів виникнення девіацій є адикції – форми реагування на труднощі шляхом відходу від реального життя, прилучення до наркотичних речовин, алкоголю, музиці, азартних ігор, комп’ютера. Складні життєві ситуації провокують аддиктивную реакцію. На її розвиток впливають такі фактори, як установки особистості, особливості виховання, культурний рівень, соціальне оточення. Домінуюче адиктивна поведінка руйнує здоров’я і психіку людини, веде до духовного спустошення. Вивчення аддикций сприяє прогнозуванню наслідків поширення девіантної поведінки, його впливу на структуру суспільних відносин.
Біологічні теорії пояснюють девіантну поведінку фізичними особливостями особистості. У. Шелдон підкреслював важливість вивчення тілесної конституції, оскільки будова тіла обумовлює особистісні якості. Наприклад, для ендоморфа характерна помірна повнота з округлим тілом, такій людині властивий товариськість, вміння ладити з людьми. Мезоморф відрізняється силою і стрункістю, людина виявляє схильність до занепокоєння, активний і не дуже чутливий до болю. Ектоморф володіє тендітним тілом, схильний до самоаналізу, наділений підвищеною чутливістю і нервозністю. Згідно з дослідженнями У. Шелдона, найбільш схильні до девіантної поведінки мезоморфи.
Дослідження Ч. Ломброзо, проведені у в’язницях, констатують факт, що найбільш агресивні злочинці (за його оцінкою, до однієї третини) були вродженими злочинцями. Природжений злочинець репродукує у своїй особистості агресивні інстинкти внаслідок генетичних особливостей. Британський лікар Чарльз Горинг спростував теорію Ч. Ломброзо, виявивши такі ж особливості у осіб, що не здійснювали протиправних дій.
У. Гоув розроблена теорія статевовікових чинників, в якій доводиться, що як для чоловіків, так і для жінок характерне зниження числа правопорушень при переході від юності до дорослості.
Е. Дюркгейм в роботі “Самогубство” доводить, що причиною девіантної поведінки є соціальна дезорганізація. Для позначення ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів у розвитку суспільств, коли старі норми і цінності відкидаються, а нові ще не встановилися, Е. Дюркгейм вводить поняття “аномія”. Дослідження вченого засноване на аналізі статистичного матеріалу, що характеризує динаміку самогубств у різних європейських країнах, що дозволило виявити ряд закономірностей: кількість самогубств зростає при ослабленні ціннісно-нормативної інтеграції суспільства; у містах питома вага самогубств вище, ніж у сільській місцевості; самогубства частіше скоюють протестанти, ніж католики; холостяки більш схильні до самогубств в порівнянні з сімейними людьми, особливо високий цей відсоток серед розлучених; жінки рідше скоюють самогубства, ніж чоловіки. Е. Дюркгейм виділяє типи самогубств, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне самогубство має місце у випадку ослаблення соціальних зв’язків; альтруїстичне самогубство, навпаки, викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього життя; аномическое самогубство обумовлене станом аномії в суспільстві.
Погляди Е. Дюркгейма на девіантна поведінка розвинув Р. Мертон: аномія висловлює конфлікт інституційних цілей і соціально визнаних засобів їх досягнення. На думку вченого, соціальну ситуацію загострює і падіння поваги особистості до правовим і моральним нормам. Р. Мертон класифікує типи девіації в умовах аномії. Конформізм – пристосування, прийняття цілей і засобів їх досягнення. Інновація – згоду з цілями за умови використання нових незаконних засобів їх досягнення. Ритуалізм – неприйняття цілей, визнання законних засобів досягнення. Ретритизм – заперечення соціально визнаних цілей і засобів, наприклад, людьми, що опинилися поза суспільством (бродяги, алкоголіки, наркомани, душевнохворі). Заколот пов’язаний із запереченням і формуванням нових, соціально визнаних цілей і засобів. На основі заколоту формується нова ідеологія.
Г. Спенсер, вивчаючи проблему розповсюдження аномічних процесів у суспільстві, підкреслює роль недосконалості моральних і правових норм і законів, як наслідок масове неповагу до нормам і законам, що сприяє відхиленню від них, породжуючи перехід від фактів індивідуальної аномії до системи соціальної аномії.
Теорія структурної напруженості пояснює девіантна поведінка розчаруванням особистості в соціальному статусі. Однак з її позицій важко пояснити, чому скоюють злочини люди із забезпечених середніх та вищих верств суспільства. Теорія інвестування пов’язана з теорією напруженості. Чим більше людина витратив зусиль, щоб домогтися певного становища в суспільстві (освіта, кваліфікація, місце роботи), тим більше він ризикує втратити в разі порушення законів. Якщо виходити з цієї теорії, девіантна поведінка притаманно тим, кому нічого втрачати. Безробітний бомж мало втратить, якщо попадеться, навпаки, відомі категорії опустилися людей, які спеціально намагаються потрапити до в’язниці напередодні зими.
Теорія прихильностей обгрунтовує девіантна поведінка значимістю соціального оточення. У разі прихильності до соціальної групи (сім’ї), що не відрізняється нормативною поведінкою, індивід, намагаючись зберегти хороші відносини, може вчинити протиправні дії.
Відповідно до теорії стігмаціі, суспільство, соціальна група можуть поставити ярлик девианта на індивіді, а це істотно обмежує його можливості: важче влаштуватися на роботу, встановити міжособистісні відносини, що позначається на уявленні людини про самого себе. Індивід бачить себе таким, яким бачать його інші, і надходить відповідним чином.
За радянських часів закономірності й тенденції розвитку злочинності розглядалися як звільнення суспільства від різних форм соціальної патології. Соціологічні дослідження в 1970- 1980-х рр. виявили взаємозв’язок між змістом праці та злочинним поведінкою. Джерелом відхиляється були суперечності між кваліфікованим і некваліфікованим, престижним і непрестижним працею. У середині 1990-х років названі суперечності були витіснені іншими причинами: масовим безробіттям, що посилюється соціальною нерівністю, процесами маргіналізації, соціально-економічними, демографічними та морально-етичними чинниками. Це не могло не позначитися на розвитку девіантної поведінки серед молоді.
Молодь як соціально-демографічна група найменш стійка до різного роду негативних впливів. Знаходячи самостійність, молоді люди проходять важливий етап соціалізації – самовизначення, коли треба зробити вибір і освоїти нові соціальні ролі: освітні, професійні, сімейні. Брак життєвого досвіду, дефіцит соціальної підтримки з боку сучасного суспільства, десоціалізацію, стан здоров’я, індивідуальні психічні особливості, невміння керувати собою, соціальна незадействованность, негативний вплив сім’ї, референтної групи, ЗМІ – фактори, що сприяють розвитку девіантної поведінки серед молоді.
Девіантна поведінка молоді – наслідок невдалого процесу соціалізації особистості: у результаті порушення процесів ідентифікації й індивідуалізації молода людина знаходиться в стані “соціальної дезорганізації”, коли культурні норми, цінності і соціальні взаємозв’язки відсутні, слабшають чи суперечать один одному. Невміння будувати взаємини з оточуючими і виникають на цій основі конфлікти, проблеми оволодіння знаннями та пов’язані з цим невдачі в навчанні, невміння правильно визначити свої соціальні ролі, незнання способів соціальної адаптації обумовлюють формування девіантних форм поведінки.
Соціальна незадействованность провокує розвиток антисоціальної поведінки. Згідно з соціологічними дослідженнями молоді, значна частина вільного часу відводиться перегляду телепередач, лише незначна частка молодих респондентів займається (найдорожчі) у спортивних секціях, читанням художньої літератури, заняттями музикою, відвідує театри, музеї, виставки, бібліотеки, займається самоосвітою. Дуже багато молодих людей не вміють організувати свій час.
Молоді девіантом в більшості вихідці з неблагополучних сімей. Несприятливі умови життя і виховання в сім’ї, втрата духовних орієнтирів, різні психофізичні відхилення в стані здоров’я ведуть до втрати сенсу існування – суїцидальної поведінки. Психічні розлади можуть бути наслідком характерного для молодого віку надмірного посилення окремих рис характеру, в результаті проявляється виборча вразливість до певних психогенним впливів при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших. Агресивний настрій по відношенню до оточуючих нерідко виявляють розпещені діти, які не вміють відповідати за свої вчинки.
Для молоді значима ідентифікація з конкретною соціальною групою, орієнтація на побудову взаємин за принципом “ми – вони”: осмислення своєї поведінки у формі опозиції до інших соціальних груп у суспільстві. Потреба самоствердження, прагнення бути прийнятим певною групою, засіб розкріпачення і подолання сором’язливості, від якої страждають багато молодих людей, вираз незалежності, спосіб проведення часу, засіб звільнення від зовнішнього контролю – мотиви наркоманії, токсикоманії, алкоголізації, правопорушень. Відсутність в ЗМІ позитивних передач виховує і навчає характеру, зміст фільмів, реклам ведуть до ще більшого розповсюдження вищеназваних явищ, тоді як древні джерела Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю свідчать про те, що вживання наркотиків було долею нижчих верств суспільства.
Засоби масової інформації сприяють активізації в мові різних верств соціуму, а в молодіжному середовищі особливо, жаргону асоціальних груп. Молодь прагне зробити свою мову більш експресивною або протиставити себе іншим і часто використовує слова і вирази, значення яких до кінця не осмислює і не прагне осмислити, граючи на зовнішній яскравості образу (“Мене ковбасить”; “Піду поколбашусь”). З елементів таємної мови, втрачаючи конспіративну функцію, жаргон кримінальників перетворюється на арготизми, набуваючи нерідко інше значення. Так, наприклад, тюремно-табірне дубарь – небіжчик в молодіжному жаргоні переосмисляется і позначає “дурень”; атас – “небезпечно” набуває значення “відмінно” [69]. Молодіжний сленг як пароль членів референтної групи визначає нові нормативи поведінки. Необхідно вивчати тенденції мовної культури молоді для запобігання розвитку девіантної поведінки.
Типологія девіантної поведінки проводиться за видами (адміністративні, кримінальні злочини та аморальні вчинки), за рівнем і масштабності (індивідуальний або масовий характер), за елементами внутрішньої структури (за належністю до соціальної групи, статево характеристикам), за орієнтованістю (екстравертивна, інтровертивним).
Залежно від суб’єкта соціологи вивчають девіантна поведінка індивідів, соціальних груп, в залежності від об’єкта досліджуються порушення конкретних інтересів, цінностей (життя, здоров’я, майно), сфери суспільного життя, в яких набуло поширення девіантна поведінка, нові види соціального відхилення – інформаційна злочинність, міжнародний тероризм.
Соціальні відхилення можуть відбуватися в процесі діяльності, що сприяє виникненню негативних наслідків, чи бездіяльності, що створює умови для цього. Девіантна поведінка характеризується цілями, мотивацією, ступенем предусматріванія можливих наслідків, ставленням самої особистості до досконалим порушень норм поведінки: прагнення до самовиправдання своїх вчинків і дій, зниження мотивування своїх дій внаслідок прогресуючої деградації особистості.
Загальною закономірністю поводження, що відхиляється служить факт щодо стійкого взаємозв’язку між різними формами девіацій. Ці зв’язки можуть бути як прямими (алкоголізм і хуліганство, наркоманія і злодійство), так і зворотними (вбивство і самогубство).
Проблему соціального порядку обговорювали О. Конт, Ч. Спенсер, М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс. Поняття соціальний контроль як засіб виправлення девіантної поведінки ввів у науковий обіг Г. Тард. Надалі вчений розширив його розуміння як одного з найважливіших чинників соціалізації. Теорію соціального контролю розробили Е. Росс і Р. Парк. Е. Росс вивчав способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності та індивідуальною свободою, вважаючи важливим внутрішній етичний контроль, заснований на інтеріоризації суспільних цінностей. Проте одночасно визнавав і все зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на цілеспрямоване виховання, релігію, громадську думку, соціальні та правові санкції. Соціальний порядок, за Е. Россу, є продуктом тривалого історичного розвитку і можливий лише на основі загальної поваги до власності, насамперед – приватної. Згідно Р. Парку, соціальний контроль – засіб забезпечення певного співвідношення між людською природою і соціальними силами у формі санкцій, громадської думки, діяльності соціальних інститутів.
Т. Парсонс у роботі “Соціальна система” визначає соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладення санкцій нейтралізується девіантну поведінку, підтримується соціальна стабільність. Т. Парсонс проаналізував методи здійснення соціального контролю: ізоляцію девианта без будь-яких спроб його виправлення, перевиховання;
(1 votes, average: 5.00 out of 5)