Соціально-правові відносини у драмі Івана Франка “Украдене щастя”
Н. Шеремета,
Магістр Інституту Філології
Київського Національного університету
Імені Т. Г. Шевченка
Драма “Украдене щастя” – глибока соціальна правда про галицьке село. Народна в самій основі, вона змальовує життя селян-бідняків, їхнє прагнення до щастя, готовність боротися за нього.
В “конституційній” австро-угорській імперії жандармерія посідала привілейоване становище, і фактично ніякі писані закони не обмежували її прав і поля “діяльності” стосовно трудового народу, який був беззахисний перед обличчям жандарма, війта, урядовця, шинкаря. Вірні “цісарські слуги” – жандарми – збиткувалися над народом, особливо над бідним селянином.
У прозових і поетичних художніх творах Франко змальовує жандармів як свавільних урядових начальників.
Як нам відомо основі драми Івана Франка “Украдене щастя” лежить народна “Пісня про жандарма”. Виразно негативна характеристика жандарма з народної пісні дана і в п’єсі “Украдене щастя”, в якій змальовано як уже сформований характер, що в різних ситуаціях і колізіях демонструє одну рису своєї вдачі за одною, створюючи ланцюг злочинів…
У минулому Михайло Гурман був сільським парубком, удовиним сином, одинаком, що не знав впину своїм примхам, бо, як каже народне прислів’я: “Син одинак – як не злодій, то пияк”. Правдивість такого припущення підтверджує Микола, який пам’ятає його в селі, як “урвителя”, “забіяку” і “збиточника”. Сам Михайло схильний себе характеризувати в минулому як “чесного, може, трохи загарячого” юнака, який “кривди не любив, неправди не міг знести”. Людина твердого характеру, “кам’яного серця”, він з-під землі вирвав би те, що вважав своїм по праву. Його сильна любов до Анни “була… одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка”; зважмо: “могла би була зробити доброго чоловіка”. Але двоє закоханих силоміць були розлучені, бо Аннині брати “Михайла боялися, щоб не відібрав від них… спадщини” [6; 12].
Обманом відданий в австрійську армію, Михайло познайомився з “культурою” у вигляді солдатської казарми та вахмістерського оклику й кулака. Злий, з вистудженим військовою казармою серцем, повернувся він у село. Стук у вікно. До хати ввійшов у мундирі, з карабіном у руках жандарм, який відтепер стає рушієм розвитку конфлікту і подій. Його прихід становить початок зав’язки драми в обох сюжетних лініях, що намічені вже в експозиції, – соціальній і особистій. Михайло Гурман поводиться в хаті Задорожних зухвало, не як гість; говорить він якимись недомовками й натяками, запідозрює Миколу в кримінальному злочині. Та й Микола ставиться тепер до свого колишнього знайомого підозріло, бо той уже не просто чоловік, а жандарм, який своєю поведінкою (недоречними жартами, допитом про синці на обличчі Миколи) насторожує. У відсутності Миколи Михайло, намагаючись викликати колишні почуття Анни, справді викриває свої хижі наміри щодо Миколи і щодо неї, чим і викликає в неї с т р а х за майбутнє, за сім’ю, за честь. Повернення Миколи перериває їхню розмову, після чого всі лягають спати й у хаті настає тиша. Вдосвіта жандарм подався кудись, нічого не сказавши господарям.
Довідавшись, що Анна одружилась, Михайло розлютувався: “Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько, – заявив він при зустрічі Анні. – Я цілими днями бігав, мов одурілий, по полю і кляв тебе, просив на тебе у Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха “[6; 25].
До хати входить жандарм з війтом і понятим Бабичем. Зробивши трус, жандарм заковує Миколу в кайдани. Драматург показує зіткнення селянина з представниками влади, адміністрації й “конституційними” порядками, які об’єднали народних кривдників. У цій сцені сильними контрастами є сваволя адміністрації і безправність Миколи, його беззахисність. Тут ми бачимо трагічність становища Миколи.
Через особисту долю Миколи та Анни, сутичку з жандармом драматург показує соціальні суперечності.
Жандарм нахабнів дедалі більше, а безтямно закохана в нього Анна втратила всякий сором і контроль над своїми почуттями й діями. Вони тепер обоє разом безсоромно принижують людську гідність Миколи, топчуть його честь, прилюдно зневажають, зрештою, вони пропащі й самі.
Жандарм-Каїн украв у Миколи щастя. Скривджений, зганьблений Микола готовий стати на відкритий, хоч і нерівний бій. У цьому й трагічність його становища. Логікою подій драматург приводить Миколу до виправданого, на його переконання, завершення в соціальній та особистій боротьбі – до вбивства жандарма.
Соціальна несправедливість “конституційної” австро-угорської монархії давала можливість не лише експлуатувати таких, як Микола, а ще й збиткуватися над ними, безкарно зневажати їхню людську гідність. Війт-підприємець побив, скривавив Миколу, і він не змив крові з обличчя, бо хотів мати свідчення кривди війта над собою. Він сповнений рішучості не подарувати цього війтові, а “на нім своєї кривди пошукати”, боронити свою людську гідність цісарським законом, судом. Але скоро Микола погодився з жінкою, що нічого війтові не зробиш, то й не треба “…робити з себе посміховище людське “[6; 15]. Тут Франко показує невідповідність між правдою Миколи і цісарським правом.
І, як на глум, охоронець “права й справедливості” жандарм Михайло Гурман разом з тим самим війтом, скориставшись з випадкового збігу обставин, іменем цісарського закону заарештовує безневинного Миколу.
Приголомшений, закутий Микола плаче і, прощаючись з Анною перед відправленням до в’язниці, просить її берегти небагате господарство і не тратитись “на адукатів”.
Він зовсім зневірений в цісарському правосудді. Залишилась ще віра у правду “небесного Бога”, вона й підтримує в ньому надію на швидке виправдання.
Сидячи у в’язниці, Микола терпів не лише муки неволі. Особливо страждав він, думаючи про долю Анни. А дома тим часом “цісарський слуга” зруйнував його сім’ю, звів з пуття його дружину, зневажив його честь, украв у нього сімейне щастя.
Тепер у нього і в своїй хаті нема радості. До усіх перенесених знущань долучилось найстрашніше горе – зрада Анни. Цю трагедію Микола переживає болючіше, ніж усі інші нещастя. “Неволя в криміналі против того, – каже він, – видасться мені раєм”[6; 49]. Анну він любить по-давньому, високим благородним почуттям, і в ім’я його не сказав їй жодного слова докору за її зраду.
Відбувається психологічний поєдинок між Анною і жандармом-насильником. Певний своєї сили, користуючись необмеженою владою на селі, жандарм гіпнотизує перелякану Анну, домігшись признання в коханні. Анна силкується не підпасти під його волю, відповідаючи, що не кохає його. Але далі вона втрачає свою волю і майже механічно повторює за ним його вимоги, дає бажані йому обіцянки.
Анна дала Михайлові слово бути його коханою, на що він як жандарм з погрозою сказав їй: “Пам’ятай же! Держу тебе за слово! А як і тепер одуриш, то горе тобі! Я страшно пімщуся на тобі й на нім!”[6; 33]
Таким чином, втративши свою волю, Анна здалася на волю жандарма, заплямувавши добре ім’я заміжньої жінки.
Зміни в житті Анни сталися так несподівано, що вона ніяк не може позбутися болісного страху перед людським поговором. Вона ще не втратила почуття сорому й совісті, а тому не осмілюється показуватися в парі із жандармом, бо “люди ззираються”. їй “стидно, лице лупається”, вона соромиться, що про неї “шепочуть, пальцями показують”[6; 41], їй хоч крізь землю провалитися. Витягнена жандармом між люди, на грізний оклик Михайла танцювати з ним вона з жахом питається: “Тут? При всіх?” Він наказує: “Ані слова більше!” – І Анна, шепочучи: “Господи, дай мені сили!”[6; 41], змушена коритися його волі.
Усе село й Микола вже знають про незаконне кохання Анни, а сама вона вперше признається собі в цьому. Анна відчуває, що боїться Михайла: “І чим страшніше, чим остріше до мене говорить, тим, здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема тод і своєї волі, а ні своєї думки, а ні сили, а ні застанови, нічого. Все мене тоді байдуже, все готова віддати йому, кинутив болото, коли він того схоче!..”[6; 46]
Анна не пошкодувала віддати себе на людський посміх, вона перебуває в такому психологічному стані, що може кинути виклик суспільству, піднестися над ним, – вона хоче жити тільки по любові і про це відверто заявляє навіть чоловікові. її зовсім не обходять думки і розмови про неї людей. “Та що мене обходить? Я тепер спокійна, нічого не боюся; ні про що не думаю, нічого не знаю, тільки тебе одного”^; 47], – заявляє вона Михайлові, сама його цілуючи. Замість властивої їй сором’язливості в неї з’явилась своєрідна зухвалість: “Знаєш, – каже вона, – давніше я, здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер? Любий мій. Тепер ані крихіточки ніякого неспокою сорому немає!”[6; 47]
Хоч Миколі неймовірно соромно за поведінку своєї дружини, але він ще знаходить силу придушити в собі голос самолюбства й образи, у нього вистачає людяності захищати Анну перед людьми, бо вона йому найдорожча в світі. Йому важко збагнути дійсні причини нещастя – свого й дружини. А Миколі здається, що “весь світ догори ногами перевертається”, бо ж він, “втоптаний у болото, зарізаний без ножа”[6; 50], він, виходить, злодій, коли з усього зрозуміло йому й усім, що щастя украли саме у нього. Хто ж його украв? Хто винен у стражданнях Миколи та Анни?
Доведений нахабною і безкарною поведінкою Михайла до розпачу, Микола починає розуміти, що винен у його нещасті саме жандарм, він украв у нього дружину: “Це він, проклятий… він її з розуму звів, щоб посміятися наді мною”[6; 49]. В жандармові він бачить запеклого ворога свого родинного спокою, і вся сила ненависті спрямована на нього.
Микола у сцені вбивства виростає у вольового месника за вкрадене сімейне щастя, за потоптану людську гідність.
Вбивство жандарма сприймається як факт, що цілковито випливає з усього розвитку подій, як заслужена розправа за його вчинки.
У зіткненні двох соціальних антиподів – жандарма і селянина-бідняка – зовні перевага на боці Михайла. Він представник цісарської влади, “цісарський слуга”, в доброму “цісарському мундирі”, при зброї. Молодий, здоровий, ставний, вродливий, зі швидким проймаючим поглядом, що виявляє сміливість і палку вдачу. Поряд із ним підстаркуватий і пригнічений недолею бідолашний Микола видається дуже непоказним. Та в розгортанні драматичного сюжету Микола розкриває високі зразки самобутньої моральності й благородства, виростаючи в кінці драми у величний образ месника, а Михайло до кінця драми виявляє свою жандармську жорстокість і підступність, егоїзм та душевну убогість. У ставленні до Миколи він протягом усієї п’єси виявляє жорстокість.
Отже, як бачимо, визначальними в композиції драми “Украдене щастя” є традиційні закони народного життя, що деформуються під впливом соціальних обставин. Франко знайшов відповідну художню форму для правдивого змалювання людських характерів, драматург наголошує на виявленні соціально-правових суперечностей між представниками різних класів.
Список використаної літератури
1. Басе 1.1., КаспрукА. А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. – К., 1983. – 455с.
2. Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. – К., 1956. – 253с.
3. Возняк М. С 3 життя і творчості Івана Франка. – К., 1955.- 304с.
4. Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. – К., 1956. – 357с.
5. Франко І. Я. Твори у п’ятдесяти томах. T.24. – К.,1979. – 447с.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)