Соціально-гуманітарна сфера науки
У науковій і філософській середовищі вчених існує поширена думка про те, що головним напрямком філософії науки є осмислення тільки питань природознавства. Це пов’язується з тим, що, по-перше, природознавство, як правило, ототожнюють з наукою. По-друге, у змісті філософії науки основний акцент неправомірно робиться на науку, а не на філософію. І, по-третє, кажучи про філософію науки, часто мають на увазі теоретизування науки і т. д. Все це і служить підставою для виключення з філософії науки соціально-гуманітарних дисциплін. А насправді становлення науки взагалі і соціально-гуманітарних дисциплін зокрема довгий єдиний історичний процес. Вже в Стародавній Греції науки про природу і суспільство були органічно взаємопов’язані. В епоху Відродження, яка відкрила науці поряд зі спостереженням експериментальний шлях дослідження природи, гуманітарний чинник був визначальним. Тоді всяке наукове знання про природу, суспільство і людину розглядалося як фактор розвитку і вдосконалення людини.
Розмежування між гуманітарним знанням і природознавством відбулося в епоху Нового часу. Але вже в епоху Просвітництва (XVIII ст.) В Європі знову виріс інтерес до вивчення людини і середовища її розвитку. Але нестримне прагнення використовувати науку в корисливих цілях привело не тільки до порушення екологічної рівноваги, але й перешкоджало розвитку людини. Він не став кращим, терпиміше, добрішими, здоровіше. Наукові досягнення, особливо в механіці, фізиці, хімії, породили переконання, що будь-якими процесами можна управляти так само просто, як пророкувати траєкторію руху небесних тіл або створювати машини і нові види живих істот. Однак цього не сталося. І вчені, і філософи звернули свій погляд на гуманність науки і розвиток гуманітарних дисциплін, особливо філософії науки. І в цьому новому аспекті в останні роки намітилася гуманізація наукового пізнання і більше того – проникнення гуманітарних знань в природничі науки.
Поняття “гуманність” введено ще Цицероном (106-43 до н. е.). Він переконував, що люди повинні прагнути до фізичного і духовного саморозвитку. А воно тоді, та й сьогодні, вказує на необхідність зміцнювати своє тіло і розвивати високі соціально-моральні якості, до яких відносяться соціальна справедливість, доброта, посильна допомога стражденним, звільнення від почуття власної неповноцінності і т. д. Це поняття (гуманність) з тих пір вживають для вираження доброго, турботливого ставлення до людини або щирого співчуття слабкому. Гуманність проявляється в компетентному наданні допомоги всім нужденним в ній, а головне – відновлення його фізичного і психічного здоров’я і навіювання “присутності духу” для забезпечення їм природних життєвих потреб і духовних інтересів. Цій справі служать всі соціальні служби, всі органи і системи охорони здоров’я.
Кожна людина живе і діє в природній природі і в конкретному соціально-історичному суспільстві людей, і він об’єктивно залежить від них. Значить, що люди повинні поряд з природно-науковими, опановувати і соціально-гуманітарними знаннями в цілях розумного й морального використання їх у своїй життєдіяльності. Соціально-гуманітарні знання людям необхідні для розуміння джерела виникнення кризових ситуацій в співтоваристві і вироблення у зв’язку з цим альтернативних проектів боротьби з ними з метою успішного вирішення негативних суспільних ситуацій. Без знання історії суспільства, без урахування тенденцій його розвитку та новітніх досягнень самих соціально-гуманітарних наук неможливо створити стабільну, прогресивно розвивається систему суспільних відносин, що функціонує відповідно до концептом гуманного громадянського суспільства.
А от походження терміна “гуманітарність”, як правило, вчені пов’язують з латинським виразом studia humanitatis – гуманітарні студії, які працювали ще на початку епохи Відродження як широкий комплекс спеціальних навчальних засобів, методів і способів всебічного та гармонійного розвитку людини як особистості. Тоді ж були розроблені і запропоновані конкретні заходи, спрямовані на розкриття людських здібностей, підноситься гідність особи. Під гуманністю прийнято розуміти загальнолюдське якість любити і цінувати собі подібних, а тому оберігати весь рід людський, а також всіх його представників від різного роду неприємностей і напастей. Це почуття народжується ще в ранньому дитинстві. Соціальні та гуманітарні науки пізнають і пояснюють процеси, що відбуваються в реальному житті суспільства, у взаємодії між особистостями та різними суспільними групами. Вони являють собою автономні дослідницькі сфери пізнання, постигающие шляхи і методи становлення, розвитку та гармонійного функціонування природи, суспільства і людини. Це все є об’єктивні умови і суб’єктивний фактор для творчо-творчої життєдіяльності людей.
Соціально-гуманітарні науки виробляють якийсь комплекс наукових понять, тверджень, пояснень, що стосуються взаємозв’язків між суспільством і людиною. Давно помічено, що для добре освічених людей звичайним є їх прагнення до осягнення історико-філософського концепту соціально-гуманітарних знань, які дозволяють зрозуміти об’єктивні умови і суб’єктивні чинники суспільного розвитку як соціально-гуманітарного простору осмисленого життя і діяльності людей. Наукове пізнання в соціально-гуманітарній сфері життя людей апелює і до матеріальної сутності суспільства, і до духовно-морального змісту історичного розвитку людства. По-перше, воно обумовлює його мобільний, гнучкий статус. По-друге, – його двоїсту сутність, оскільки соціально-гуманітарне знання складається з деяких знаків гуманного (людського) надбання. Звідси випливає, що об’єкт соціально-гуманітарного знання утворює простір людських смислів, що виникають при освоєнні культури.
Філософсько-історичний концепт соціально-гуманітарного знання служить нині джерелом всебічного освіти: психологічного, логічного, етичного, соціологічного, історичного, культурологічного, політологічного і т. д. Він цінний уже тим, що формує в свідомості людей внутрішнє неприйняття безглуздостей (типу пророкувань екстрасенсів, пропаганди ними приладів “квантової медицини”, лікуючих пірамід, що акумулюють космічну енергію, структуровану воду і т. п.). Не володіючи історичними природно-науковими та соціально-гуманітарними знаннями, люди не здатні самостійно мислити, судити про природні явища і про суспільні події, критично ставитися до нав’язливої інформації. Саме вони нерідко і потрапляють у полон недобросовісних, безвідповідальних, а часом і корисливих фахівців з обдурювання. Соціально-гуманітарна освіта і виховання являють собою сьогодні комплекс дисциплін, спрямованих на зміцнення фізичного та психічного здоров’я, духовний саморозвиток і морально-етичне вдосконалення.
Поліпшення соціально-гуманітарної освіти і морального виховання людей являє собою найважливішу і складну у розвитку філософської культури проблему. До неї з часів Канта деякі ставляться як до концептуального знання про останні цілях розуму, яке надає евристичну цінність всіх видах і формам знання, виявляючи їх практичне призначення для людини. Це знання сходить до філософського мислення і світогляду, що пояснює розвиток світу, суспільства і людини. Ще Лейбніц соціально-гуманітарні знання називав гілкою природничих знань, які конструктивно доповнюють наукове бачення світу. При такому підході і інтеллігибельного, і чуттєве пізнання світу не поділяється. Природно-наукові та соціально-гуманітарні знання відображають єдність світу і на понятійному, і на образному рівні його сприйняття.
Природно-наукова і соціально-гуманітарна складові розширюють бачення науково-природної картини світу і його символічне сприйняття. Вони возз’єднують об’єктивну наукову істину з духовно-моральними цінностями. Філософія соціально-гуманітарних наук часто звертається і до дологический, допонятійного, інакше кажучи, – взагалі дорефлексивного формам, видам і компонентам, емпіричним передумовам різного роду. Соціально-гуманітарні дисципліни, на відміну від природознавства не забувати про своє коріння в людських сенсах і відносинах, розглядають і віру людини як даність його буття серед людей.
Віра присутній і в структурі наукового знання, особливо в медицині. Як правило, вчені – дослідники природи прагнуть гранично обмежити в науці область віри, що є для них одним з важливих вимог науковості, але водночас багато мислителів, у сфері філософії та медицини, визнають і конструктивну роль віри у пізнанні.
Контрольні питання і завдання:
1. Які наукові ідеї виникли в античній філософії?
2. У чому принципова відмінність західної та східної середньовічної науки?
3. Якою мірою специфічні соціально-гуманітарні науки?
4. Яка роль і значення філософії в класичній науці?
5. Вкажіть на наукові сюжети в натурфілософських навчаннях.
6. Місце науки в сучасній культурі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)