Соціально-економічний розвиток Слобожанщини

Особливість економічного розвитку Харківщини. Основним заняттям населення Слобожанщини в XVII ст. була військова служба, оскільки в ці часи Харків та інші міста регіону були головним чином військовими пунктами – фортецями. При цьому головним завданням його жителів було вести безперервну боротьбу з татарами. Цією постійною небезпекою грабіжницьких татарських набігів гальмувався економічний розвиток краю та міста Харкова.

Це треба знати

Розвиток господарства в Харківському регіоні в XVII ст. визначався, з одного боку, місцевими природними умовами, а з іншого – історичними та політичними умовами, у яких перебували його жителі.

Сільське господарство та промисли. Оскільки в цей період ми бачимо приплив українських і російських переселенців та приєднання нових територій до Російської держави, Росія була зацікавлена в збільшенні кількості козаків. Козакам відводили безлюдні землі. Переселенці ж прагнули одержати ці землі та налагодити своє господарство. Привілеї, визначені в “жалуваних грамотах”, сприяли швидкому розвитку землеробства.

Українці та росіяни, що переселялися на територію Дикого поля, приносили із собою звичку до тих занять, які панували в них на батьківщині, – до землеробства. Цьому сприяли природні умови в зоні чорноземного лісостепу. Тому головним заняттям більшості населення Харківщини в XVII ст. було саме землеробство.

Землероби одержували досить високі врожаї зернових культур. Найбільшу площу засівали озимим та яровим житом, невибагливим до грунту й стійким до морозів та посух. Пшениця на той час займала невелику частину ріллі. Хліб був дешевий, чверть жита (8,5 пудів) коштувала 50-60 копійок, пшениці – 1,5-2 карбованці, віз сіна – 50 копійок (в інших містах – 6 карбованців). Також землероби сіяли овес, ячмінь, просо, гречку, коноплю, льон.

Сільське господарство в XVH ст. мало здебільшого натуральний характер.

Поступово спостерігаються деякі зміни в землеробстві. В основній частині регіону йшов перехід до трипілля. Складовою землеробства стало широко розвинуте городництво: виро-і

Щували капусту, моркву, редьку, ріпу, огірки, гарбузи, цибулю, часник. Важливе місце в господарському житті населення зайняло садівництво: майже в кожному селянському подвір’ї вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, малину, смородину. Великою кількістю фруктових садів особливо славилися в цей період Валки та Золочів.
Землеробством займалися не лише селяни, а й мешканці сотенних міст. Відомий мандрівник В. Зусв, який у 1870-1872 pp. відвідав Слобідську Україну, писав, що земля тут дуже родюча, “…куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім, або баштанами. або садами, і кожний мешканець в городах є: і обиватель, і па-хар, і купець, і садівничий, і службу одправляє”, У Харкові протягом XVII ст. 70 % населення займались сільським господарством, тобто заводили собі хутори та пасіки. Жителів Харкова наприкінці XVII ст. нараховувалося 6 тис.

Поблизу Ізюма розпочалося вирощування кавунів та винограду, а на околицях Чугуєва було створено господарство, що поставляло кавуни та виноград до царського двору в Москву,

З розвитком землеробства було нерозривно пов’язане розве дення худоби. Переселенці приводили із собою значну кількість великої та дрібної худоби: коней, волів, корів, овець, кіз, свиней. Особливо важливе місце ця галузь займала в Ізюмському полку.

Це треба знати

Скотарство також стало одним із найважливіших занять населення.

Подальшого поширення набуло бджільництво. Його особливістю в цей період був перехід від бортництва до пасічництва. Більше всього пасік було в північних районах Харківщини, Пасічниками були легендарний Харко та харківський осадчий Каркач.

Найстарішими з тутешніх промислів були мисливство, рибальство та бортництво. У XVII ст. ловили рибу (у Царебори-сові), звіра (в Ізюмі) та птахів (у Чугуєві) “про государев обиход” – зокрема хижих птахів для славнозвісного царського соколиного полювання.

Ліс давав слобожанам деревину та луб – поряд з керамічним широко вживався дерев’яний та плетений посуд. Широко розповсюдилися на Слобожанщині гуральництво (виготовлення горілки), соле – та селітроваріння. Сіль, наприклад, видобували на Торських и Маяцьких озерах. У цьому сприяли козакам слобідські привілеї, що надавали їм необмежених можливостей у промисловій діяльності. Горілчаний промисел був найважливішим після землеробства. Ця пільга здавна затверджувалась “жалуваними грамотами” і надавалась лише українському населенню, росіяни такої переваги не мали.

Академік Д. І. Багалій пише, що викурювання горілки та утримання шинків становило головний промисел Харкова. Так, у 1765 р. 26 чоловік займалися цим промислом.

Значні прибутки приносили й інші промисли: броварні (виготовлення пива), добування смоли та дьогтю.

З 1660 р. став швидко розвиватися млиновий промисел. Млини будували на річках, біля них виникали слобідки. У місті Харкові млини стояли на річках Харків та Лопань. Млини коштували доволі дорого, до 200 карбованців, і належали козацькій старшині.

Розвиток ремесла та торгівлі. Господарство Слобідської України в основному було натуральним. Однак уже в XVII ст. в економіку регіону помітно проникає товарне виробництво. Цей процес був тісно пов’язаний з утворенням всеросійського ринку, зростанням обсягу зовнішньої торгівлі.

Українці вивозили шкіру, вовну, велику та дрібну рогату худобу, горілку, віск, мед, сало, а також промислові вироби – поташ, селітру, скло, сукна. Із Росії в Україну привозили донську рибу, текстильні вироби, цвяхи, голки, ножі, коси тощо. Із предметів розкоші російські купці постачали цінне хутро, дорогі тканини.

Розвиваються ремесла: гончарство, кушнірство, римарство, чоботарство, ковальське ремесло, виготовлення одягу, ювелірних прикрас. Харків славився ткацтвом килимів із місцевої вовни. Такі килими називалися коцами. Майстрині коцарства самі робили пряжу, фарбували її рослинними та мінеральними фарбами, ткали килими та підстригали їх. З кінця XVII ст. коци тисячами вивозили в Росію та за кордон.

Важливе значення для економіки мало цегляне виробництво. У Харкові було багато римарів, які виготовляли ремені, кушнірів, які вичиняли звірячі шкури: з великих шкур шили кожухи, а з дрібношерстих, кучерявих – шапки. Користувалася попитом праця склярів, чимало було бондарів та стельмахів, які виробляли візки та сани, гончарі виробляли не тільки посуд, а й кахель для груб.

У XVII ст. на Харківщині добре була розвинута торгівля. Жителям надавалося право безмитної торгівлі. Найбільшого розвитку вона набула в Харкові. З 1659 р., за дозволом російського царя, почали проводити в місті ярмарок, пов’язаний з днем Успіння Пресвятої Богородиці – він дістав назву Успенський. Пізніше стали проводити Покровський, Хрещенський і Троїцький ярмарки, які відігравали велику роль у внутрішній торгівлі держави.

Крім того, було наказано воєводі дозволити місцевим жителям та приїжджим торгувати в місті Харкові кожний тиждень по четвергах. J

В інших населених пунктах торгівля на цей час була менш розвинута. Це пояснюють переважно натуральним характером господарства. Але майже в кожному місті чи селі існували ярмарки чи інші форми товарообміну.

Благоустрій міста Харкова. Оскільки більшість будівель у місті Харкові в XVII ст. були дерев’яні, необхідно було вживати протипожежних заходів.

Усім харків’янам, які жили у фортеці, посаді або слободах, заборонялось опалювати хати та лазні в літній час, сидіти ночами біля вогнища або ходити з вогнем по місту. Для випікання хліба та приготування їжі в літній період влаштовували спеціальні печі десь у саду або в городі, далі від житлової будівлі.

На випадок пожежі по місту, у баштах, крамницях, коморах, на дахах житлових будинків протягом усього літа стояли діжки з водою.

Виявлення турботи про здоров’я харків’ян виражалось у запобіганні епідемій. Це входило до обов’язків харківського воєводи. Прибулих до Харкова людей заздалегідь опитували, звідки нони прийшли та чи немає в тих краях епідемій. Якщо випадки захворювання траплялися, то захожих у місто не пускали, а відсилали назад.

На слобідські міста не поширювалася дія Магдебурзького права, але елементи міського самоуправління тут також існували: було створено цехи, завданням яких було стежити за якістю продукції, порядком на ринку, матеріальним станом церков.

Соціальні стани населення Харківщини. Населення Харківщини в XVII ст, ще не диференціювалося на групи, які різко відрізнялись би одна від одної в соціально-економічному відношенні. Це визначало й побут людей, який істотно не відрізнявся в різних груп населення.

Соціальні відносини значно мірою залежали від характеру землеволодіння. Поширеною формою землеволодіння була “займанщина” – кожний переселенець міг стати власником певної кількості орної землі, лісу та сіножатей, як правило, такої, яку міг обробити. Поселенці прагнули закріпити ці землі за собою офіційними документами московської адміністрації чи полкової старшини. “Займанщина” надавала можливості козацькій старшині, заможним козакам привласнювати більше земель та селити на них селян, які мали її обробляти за певну частку відведеної землі.

Привілейованим станом на Слобідській Україні стає козацтво, яке поділялося на три розряди:

Козаки виборні – заможні козаки, які відбували військову службу; Підпомічники – менш заможні, які були зобов’язані допомагати виборним козакам грошима, продовольством, фуражем; Підсусідки – незаможні козаки, які не мали свого наділу, жили та працювали у дворах заможних козаків.

Існував також стан селян-хліборобів. Переселенці, які оселялась на землях військового фонду, мусили записуватися в козаки й відбувати військову службу. Однак більша частина нереселенців-хліборобів оселялась на землях козацької старшини та заможного козацтва. Для перших поселенців повинності не були обтяжливими, проте із часом ситуація погіршувалась, повинності збільшувалися.

У містах зародився стан міщан, які спочатку поєднували заняття і ремеслами, і землеробством. З 1671 р. в Харкові починається формування цехової ремісницької організації, у першу чергу, у кравців та кушнірів. Так, у Харкові в 1685 р. було п’ять цехів міщан, які відповідали за порядок у фортеці, постачали необхідні матеріали для її обслуговування, їх називали “козаками городової служби”.

Окремим соціальним станом стає духівництво. Окрім релігійно-культурної та просвітницької діяльності воно відігравало певну роль в економічному розвитку Слобожанщини. Зокрема, монастирі (Святогорський, Краснокутський, Курязький) вели власне господарство, розселяли на своїх землях переселенців.

Поступово до кінця XVII – початку XVIII ст. полкова старшина стала багатшою, її побут відзначався більшою розкішшю.

Побут населешіня Харківщини. Українці жили в дерев’яних рублених або мазаних хатах, укритих соломою. Перед хатами розташовувалися сади, городи. У хаті були просторі сіни, підлога – глиняна, Уздовж стін стояли лавки. У кутку біля образів стояв довгий, вузький дерев’яний стіл, на якому лежав хліб та стояла сіль. Для освітлення хати використовували каганці, у яких горіло сало або конопляна олія.

Одягу харків’ян були властиві українські риси. Чоловіки носили широкі штани (шаровари), пояс, жупан, черкеску. Жінки надягали вишиту сорочку, керсетку, спідницю, прикраси у вигляді намиста.

Уживали як їжу борщ із буряка та капусти, заправлений пшоном і салом, гречані або пшеничні вареники із сиром, галушки із салом, пшоняну кашу із салом.

Народна творчість. Українські народні звичаї, ігри, танці довго зберігалися в харківських козаків. Особливо це характерно для усної народної творчості, яка відображала життя, побут населення, його боротьбу проти татар. Серед таких творів – народна дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, у якій розповідалось про вдову Івана Сірка, яка сама виховувала двох синів – Петра й Романа. їх батько, Іван Сірко, загинув у боротьбі з турками. Сини відправились помститися за батька та загинули від турецької навали. А мати листа про це читає та сумує.

Народну пісню “Ой то з-за гори, з-за кручі” співал” чумаки, коли ходили в похід по сіль та сумували в чуж:ій стороні за рідним краєм.

У рекрутській пісні “Вой да на прийомі галки в’ють…” розповідається про те, як дівчина проводжає рекрута та сумує за ним.

Про козацьке життя та боротьбу розповідали також легенди та народні перекази.

Легенда “Кошовий Сірко” малює козацьке життя та війну козаків у Таврії з татарським ханом Мамаєм під проводом кошового Сірка. Легенда “Сірентій Праворучник” розповідає Про те, що Сірко – це козак Сірентій Праворучник та від чого саме походить його прізвище Праворучник.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Соціально-економічний розвиток Слобожанщини