Соціальний порядок як об’єкт соціологічного дослідження
Постановка проблеми. Хвиля так званих кольорових революцій, що прокотилася по ряду країн СНД – Грузії, України, Киргизстану, Узбекистану, спонукає ще раз переконатися в міцності підвалин держави та її структур, ступеня імунітету його громадян до зовнішніх маніпулятивним впливам, реально оцінити своє життєве становище та можливості його поліпшення, рівень довіри до основних інститутів сучасного суспільного життя Білорусі. У соціологічній термінології все це може бути охарактеризоване як соціальний порядок і стабільність суспільства.
Соціальний порядок – одна з фундаментальних категорій, що описують суспільство та його підсистеми (сфери, інститути) з точки зору керованості, погодженості очікувань та інтересів, можливості досягнення спільних цілей та підвищення рівня життя кожної родини і окремого індивіда. Історичний досвід свідчить, що в потенціал перспективного розвитку країни вирішальний внесок вносить не сама по собі форма правління, як вважали свого часу просвітителі і революційні демократи, а сьогодні ліберали і фундаменталісти, а саме керованість як інтегральна якість соцієтальної системи. Разом з тим не можна не відзначити, що в сприйнятті та інтерпретації соціального порядку існує очевидний парадокс, суть якого в наступному. З одного боку, жодна людина, якщо він при здоровому глузді, не спроектує для себе особисто таке суспільство, в якому панує свавілля, хаотичність відносин, невпорядкованість і непередбачуваність очікувань, перманентні конфлікти і конфронтації, відсутність будь-яких гарантій безпеки та соціального захисту і т. п., т. е. суспільство, в якому немає соціального порядку. Причому це стосується не тільки тих, хто за службовим обов’язком покликаний охороняти і підтримувати порядок, не тільки законослухняних громадян, а й усіх категорій “руйнівників порядку” – від рекетирів, шулерів, корупціонерів до злочинців-рецидивістів, “авторитетів” та ін., Які теж хочуть, щоб “прості обивателі” мали можливість нормально працювати хоча б тому, що в іншому випадку у них нічого буде віднімати.
Але, з іншого боку, багато представників течій суспільної думки різної спрямованості у всі часи виступали і виступають проти соціального порядку: нігілісти, анархісти, нонконформісти, революційні радикали, ліберали та ін. Причому мова йде не про критику недоліків конкретного укладу в тій чи іншій країні, а про заперечення соціального порядку як такого. На їхню думку, соціальний порядок обмежує особисту свободу, закріпачує людини в рамках “норматівізма”, заважає переміщенню товарів і знання як необхідній умові самоорганізації, перешкоджає інноваційному розвитку і творчості, що в кінцевому підсумку веде до етатизму в економіці та авторитаризму в політиці. На природні заперечення, що “свобода без кордонів” негайно перетворюється на “війну всіх проти всіх” (Гоббс), плодить вседозволеність і вандалізм, а хаотичне суспільство втрачає життєстійкість і неминуче деградує і розвалюється, ясної відповіді немає.
У гносеологічному плані це пов’язано з тим, що соціальний порядок у своїй глибинній суті двояко: один його модус дисциплінує членів даного колективу (групи, класу) і суспільства в цілому; другий – забезпечує їх захист. Якщо в якості деякого аналога взяти дорожній рух, то очевидно, що чим точніше дотримуються правила руху, тим вища ймовірність уникнути аварії, т. Е. Кожному з учасників дістатися до місця призначення живим і здоровим. Але ж навіть щодо правил дорожнього руху далеко не всі розуміють їх захисну функцію, тим більше її складно побачити і прийняти в такому феномені, як соціальний порядок. Комусь здається, що в ньому немає нічого, крім дисципліни, причому зовнішньої, примусової, що обмежує особисту свободу, що вимагає підпорядкування тим, хто “дорвався до влади”, наприклад того ж інспекторові ДАІ. На цьому грунті і виростають як обивательські, так і “теоретичні” погляди, що заперечують порядок як такий. Проти подібних неотрефлексірованних уявлень виступив на початку XX ст. американський псіхосоціолог Ч. Кулі (1864-1926) – автор першої наукової роботи, в якій термін “соціальний порядок” був ужитий у соціологічно категоризовать формі. Він писав: “Свобода може існувати тільки в рамках соціального порядку. Все, що збільшує можливості індивідуального вибору і при цьому не збиває людину з пантелику, сприяє все більшій свободі “[404] (виділено нами. – С. Ш.). Яскравим прикладом “збивання з пантелику” можна назвати виступ проти “нового порядку” Рузвельта фінансово-промислових сімей США на чолі з Фордами, Рокфеллерами та ін. У якості “страшилки” вони використовували жупел соціалізму, загрозу одержавлення і т. Д., Хоча саме реалізація програми Рузвельта запобігла революцію і захистила олігархів.
Існуючий соціальний порядок, за словами Т. Парсонса, завжди проблематичний, т. Е. Не ідеальний, і може бути вдосконалений. Однак потрібно враховувати, що поступове та відповідальне реформування можливо лише в тому випадку, якщо верхи розуміють проблему, “хочуть і можуть” її вирішувати, якщо ні, то неминуча революційна ситуація. Революціонери вважають, що їм відомий інший, кращий порядок, і він може бути встановлений шляхом радикального перевороту. При цьому питання, якою ціною, не обговорюється. Згадаймо хоча б гасло “Поразка своєї батьківщини”, висунутий на початку минулого століття прихильниками революції в Росії. З цієї точки зору всі, хто говорить про необхідність збереження суспільства, зміцненні його інституційних засад, наступності традицій, цінностей і т. Д., Однозначно зараховуються в розряд апологетів, поплічників, вірнопідданих влади та ін.
Разом з тим необхідно враховувати, що термін “порядок” серйозно дискредитований тоталітаризмом, насамперед нацистського спрямування, з його сегрегацією, винищенням народів, маніпулятивними технологіями, знеособлюванням людини і т. Д. Але з такого роду збочень зовсім не випливає висновок про неправомірність, нееврістічності поняття “соціальний порядок”, як і про його онтології.
Альтернативами соціального порядку є хаос, безлад, перманентна конфліктність, аномія, анархія. Ще Гегель писав про державний устрій Німеччини, що розпалася в кінці XVIII в. на 360 самостійних адміністративних одиниць, в тому числі 50 вільних міст, що він являє собою “зведену в державний порядок анархію, який світ ще ніколи не бачив” [405]. Т. Парсонс як приклад соціального безладу називав “стан вийшов з-під влади Бельгії Конго в кінці літа 1960” [406]. Сьогодні у світі подібних нестійких утворень або “гарячих точок” десятки, що ставить перед людством завдання підтримки порядку на глобальному рівні. На думку Ф. А. Хайєка, “виникнення нашої цивілізації і збереження її надалі залежить від феномена, який можна найточніше визначити як” розширений порядок людського співробітництва “- порядок, який склався не в результаті втілення свідомого задуму або наміри людини, а спонтанно “[407]. На жаль, Ф. Хайек жодного разу не згадав Т. Парсонса, зокрема що відносяться до даної теми двох його висновків про те, що утилітаризм неминуче веде до хаосу і “неупорядкована сприйнятливість до впливів ситуаційного оточення несумісна з вимогою збереження організації, т. Е. порядком “[408]. З цього випливає, що спонтанні обміни – ринкові або до – і позаринкові – створити соціальний порядок не могли. Раніше про це ж писав Вебер, підкреслюючи “своєрідність соціального устрою західного суспільства” як передумову сучасного капіталізму на відміну від капіталізму авантюрного, спекулятивно-торговельного та політично обумовленого. Стверджуючи, що “раціоналізм є доля західного світу”, він мав на увазі не тільки раціональну організацію праці, а й науку, право, управління, протестантську етику та ін. Парсонс неодноразово наголошував також проблематичність соціального порядку. “Порядок в емпіричних системах дії (т. Е. В реальних колективах, сферах, інститутах, суспільстві в цілому. – С. Ш.) є фактом, як би він не був нестійким і які б не були його межі. Те, що він проблематичний, доводиться тим, що він порівняно часто відсутня (відносно) “[409]. У цих словах не просто спроба відвести звинувачення в “норматівізме”, захист статус-кво, апологетики або вірнопідданство, а й заклик стежити за станом суспільства, вивчати його і приймати своєчасні та адекватні заходи запобігання від дезорганізації, девіантності і т. Д. Покластися в цьому на спонтанні регулятори типу ринкових механізмів – значить знову і знову стикатися з депресіями, кризами, дефолтами, революційними переворотами аж до руйнування країни, як це сталося з СРСР.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)