СНАП – ЕРНЕСТ СЕТОН-ТОМПСОН 1860-1946 – ПРИРОДА І ЛЮДИНА

Історія бультер’єра

Оповідання

(Уривки)

Історія створення

Оповідання “Снап” увійшло до книжки Е. Сетона-Томпсона “Тварини-герої”. Митець захоплювався тваринами, їхнім природним героїзмом, силою, упертою боротьбою засвою свободу, незважаючи на всі спроби людей їх приручити. Письменник писав: “Тільки одного людина має соромитися – страху!” Історія про Снапа є великим уроком сміливості, який дала людям природа.

Був Хеллоуїн, і вже сутеніло, коли я вперше побачив його. Рано-вранці я отримав телеграму від Джека, мого приятеля з коледжу: “На добру згадку про мене. Посилаю тобі чудове цуценя. Будь із ним увічливим, так безпечніше”. Це було дуже схоже на Джека – надіслати якусь пекельну машину або лютого скунса й назвати його цуценям, тому я очікував пакунок із цікавістю. Коли він прибув, я побачив примітку “Небезпечно”, а зсередини чулося гарчання від найменшого поруху. Зазирнувши за сітку, я побачив, що там було не тигреня, а лише маленький білий бультер’єр. Він кусав мене, усіх і все, якщо йому здавалося, що щось наближалося до нього надто швидко або надто близько, скавучав неприємно й часто. У собак є два види гарчання: одне гуркітливе й грудне, це ввічливе попередження або люб’язна відповідь; інше – гортанне й набагато вище за тональністю, це останнє слово перед нападом. Гарчання цього тер’єра належало до останнього виду. Я був любителем собак і вважав, що знаю все про них, тому, відпустивши кур’єра, я дістав свій великий складаний ніж, який також заміняв зубочистку, молоток, сокиру, набір інструментів, кочергу й був фірмовим виробом нашої компанії, і зняв сітку. О, так, я знав усе про собак! Він був маленьким, лютим і грізно гарчав при кожному постукуванню мого інструмента, а коли я перекинув ящик, він просто кинувся на мої ноги. Якби його лапа не заплуталася в сітці й не втримала його, я міг би постраждати, бо він явно намірився зробити те, що вже давно хотів; але я став на стіл, де він не зміг би мене дістати, і спробував знайти спільну мову з ним. Я завжди вірив у те, що з тваринами можна поговорити. Я поділяю думку про те, що вони можуть збагнути дещо з наших намірів, навіть якщо не розуміють слів; але песик, очевидно, уважав мене лицеміром і не зважав на мої спроби. Спочатку він сів під столом і постійно слідкував, чи не спробує якась нога спуститися вниз. Я був упевнений, що можу контролювати його очима, але я не міг навіть зазирнути в його очі, а тому залишився в’язнем. Я надзвичайно спокійна людина, я лестив сам собі, бо я ж представник фірми, яка займається виготовленням залізних виробів, і в непохитності нас не перевершить ніхто, хіба що джентльмени, які завжди сунуть носа не у свої справи й займаються продажем готового одягу. Я сидів на столі, а мій маленький тиран унизу не зводив очей з моїх ніг. Я витяг телеграму й прочитав ще раз: “Чудове цуценя. Будь із ним увічливим, так безпечніше”. Я думаю, що, урешті-решт, більше спрацювала моя незворушність, аніж увічливість, бо через півгодини гарчання припинилося.

Через годину він більше не стрибав на газету, яку я завбачливо поклав на край столу, щоб перевірити його настрій; можливо, роздратування від перебування в клітці трохи вщухло, і коли я запалив третю сигару, він подибав до вогню й ліг, хоч і не спускав з мене очей; у мене не було причин скаржитися на таке зневажливе ставлення до себе. Він слідкував за мною одним оком, а я обома очима стежив не за ним, а за його маленьким хвостом. Якби цей хвостик хоча б раз поворухнувся, я міг би відчути себе переможцем, але він не рухався. Я дістав книжку й продовжував сидіти на столі, доки мої ноги не звела судома, а вогонь у каміні не почав згасати. Близько десятої вечора похолоднішало, а о пів на одинадцяту вогонь погас. Мій подарунок на Хеллоуїн піднявся, позіхнув і потягнувся, тоді заліз на хутряний килимок під моїм ліжком. Нечутно ступаючи, я переступив зі столу на маленьку шафу й поступово дістався до камінної полиці. Так згодом я дійшов до ліжка й, дуже тихо роздягнувшись, уклався, не викликавши жодного зауваження свого господаря. Я ще не заснув, коли почув тихе шкряботіння й “туп-туп” по ліжку, а потім по своїх ногах. Снап, очевидно, подумав, що внизу занадто холодно, і вирішив скористатися найкращим, що могло бути запропоноване в моєму будинку.

Він скрутився біля моїх ніг так, що мені стало дуже незручно, а коли я спробував улаштуватися зручніше, то найменшого поруху мого пальця було достатньо, щоб змусити його кусатися так люто, що від каліцтва мене рятувала тільки товста ковдра. Пройшла ціла година, перш ніж мені вдалося так покласти ноги, щоразу пересуваючи їх на міліметр, щоб я міг спокійно спати. Кілька разів серед ночі мене будило сердите гарчання собаки, напевно, тому, що я наважився поворухнути пальцем без його дозволу, хоча я думаю, що його міг дратувати й мій храп.

Уранці я був готовий устати ще до того, як Снап прокинувся. Бачте, повне ім’я його – Снап-Джинджерснап. Деяким собакам важко дати ім’я, іншим же це не потрібно – вони самі можуть це зробити.

Я був готовий піднятися о сьомій. Снап же не прокидася до восьмої, тому ми встали о восьмій. Він трохи віддячив мені за теплий прийом, дозволив мені одягатися вже не на столі. Виходячи з кімнати, щоб приготувати сніданок, я зауважив: “Снапе, друже, деякі люди визнали б за потрібне виховувати тебе батогом, але мені здається, що я маю кращий план. Лікарі зараз рекомендують систему, яка називається “залишити без сніданку”. Я це спробую”.

СНАП   ЕРНЕСТ СЕТОН ТОМПСОН 1860 1946   ПРИРОДА І ЛЮДИНА

Це було жорстоко, але я залишив його без їжі на весь день. Він пошкрябав двері, і мені потім довелося їх перефарбувати, але ввечері він уже брав їжу з моїх рук. Через тиждень ми були добрими друзями. Зараз він спав на моєму ліжку й дозволяв мені ворушити ногами, не кусаючи їх і не намагаючись серйозно мене поранити. Система “залишити без сніданку” творила чудеса: через три місяці ми були нерозлучними друзями й виявилося, що в телеграмі він цілком виправдано був названий чудовим цуценям.

Здавалося, йому незнайоме почуття страху. Якщо повз нього проходив маленький собачка, він не звертав на нього уваги; якщо то був собака середнього розміру, він струною витягував свій короткий хвостик і так ходив довкола незнайомця, зневажливо шкрябаючи кігтями й дивлячись на небо, землю, удалечінь – куди завгодно, але тільки не на того собаку, відзначаючи його присутність тільки частим гарчанням на підвищених тонах. Якщо ж незнайомець не рухався з місця, починалася бійка, і тоді він утікав дуже швидко. Іноді Снапові доводилося програвати, але й гіркий досвід не міг уселити в нього навіть краплю обережності. Одного разу, їдучи в кебі під час виставки собак, Снап побачив на прогулянці подібного до слона сенбернара. Його розміри викликали в цуценяти таке зацікавлення, що він мерщій вискочив з вікна кеба й зламав ногу.

Очевидно, у нього відібрали почуття страху й замінили великою кількістю імбиру, що стало підставою для його повного імені. Він відрізнявся від усіх собак, яких я коли-небудь знав. Наприклад, якщо хлопець кидав у нього камінь, він біг, але не від, а до хлопця, і якщо такий злочин повторювався, Снап сам чинив правосуддя, тому його всі поважали. Здавалося, тільки я та кур’єр у конторі бачили його позитивні риси. Тільки нас двох він удостоював високої честі – особистої дружби, яку я цінував усе більше з плином часу, і до середини літа Карнегі, Вандербілт та Астор усі гуртом не могли б зібрати достатньо грошей, щоб купити в мене мого маленького собаку Снапа.

II

Хоч я й не дуже часто мандрую, проте восени моя фірма відправила мене в подорож, а Снап, на жаль, залишився з хазяйкою квартири, яку я наймав. Він її зневажав, вона його боялася, й обоє ненавиділи одне одного.

Я займався збутом колючого дроту на півночі Штатів. Листи приходили до мене раз на тиждень, і моя хазяйка постійно скаржилася на Снапа.

Прибувши до Мендози, що в Північній Дакоті, я знайшов хороший ринок для збуту дроту. Звісно, головні угоди я укладав з великими торговцями, але я також бував і у фермерів, дізнавався про їхні потреби. Так я познайомився з фермою братів Пенруф.

Неможливо довго перебуваючи в місцевості, де займаються скотарством, не почути про злочини якого-небудь хитрого й нищівного сірого вовка. Уже минув той час, коли вовків можна було легко отруїти, тож зараз вони завдають значних збитків фермерам.

Брати Пенруф, як і більшість скотарів, залишили всі спроби отруїти вовка чи спіймати його в капкан і почали навчати собак різних порід полювати на вовка, сподіваючись у такий спосіб ще й трохи розважитися, виконуючи корисну справу знищення шкідників.

Англійські гончаки були надто слабкими для битви; данські доги – надто незграбними; а хорти не могли переслідувати ціль, якщо її не було видно. Кожна порода мала певний недолік, але фермери сподівалися на успіх завдяки зграї собак різних порід, і коли я був запрошений приєднатися до мендозького полювання на вовка, мене надзвичайно потішило те різноманіття собак, яке брало в ньому участь. Там було достатньо дворняжок, але також були й чистокровні породи собак, зокрема кілька російських вовкодавів, які, напевно, коштували чимало.

Хілтон Пенруф, старший із братів, господар вовкодавів, надзвичайно пишався ними й очікував від них великих подвигів. “Хорти надто вразливі для битви з вовком, данські доги надто повільні, але ви побачите: вовкодави добре зроблять свою справу”, – говорив він.

Отже, хорти призначалися для гонитви, доги – для допомоги, а вовкодави – для головної битви. Там також було двоє або троє гончаків, які повинні були своїми чутливими носами вистежити звіра, якби він раптом зник з очей.

Гарний краєвид відкривався перед нами, коли ми їхали верхи Бедлендськими пагорбами того жовтневого дня. Повітря було прозорим і свіжим, і, незважаючи на пізню пору, не було ані снігу, ані морозу. Коні були жвавими й один чи два рази спробували показати мені, як вони звільняються від своїх наїзників.

Собаки були налаштовані на полювання, і на рівнині ми помітили одну чи дві сірі плями, які, за словами Хілтона, могли бути вовками або койотами1. Собаки понеслися, голосно гавкаючи, але ввечері, хоч в одного з хортів була рана на плечі, більше не було жодних доказів, що хтось із них був на полюванні.

– Мені здається, що від твоїх славнозвісних вовкодавів немає жодної користі, Хілте, – сказав Гарвін, молодший брат. – Я за те, що той маленький чорний данський дог набагато кращий за інших, хоча він і нечистокровний.

– Я не розумію, – пробурчав Хілтон. – Навіть койоту, а не те що вовку, ніколи ще не вдавалося втекти від цих хортів; гончаки можуть іти навіть по триденному сліду, а доги можуть подолати й ведмедя гризлі2.

– Я вважаю, – сказав батько, – вони можуть бігти, можуть переслідувати й можуть подолати ведмедя, це цілком можливо; але річ у тім, що вони не хочуть битися з вовком. Уся зграя просто боїться – і мені б дуже хотілося повернути віддані за них гроші.

Так вони все бурчали й продовжували сперечатися, коли я попрощався з ними й поїхав далі.

Здавалося, що в поразці була лише одна причина. Собаки були швидкими та сильними, але вовк, очевидно, залякав усіх собак. У них не вистачало мужності зустрітися з ним, і щоразу, як вовкові вдавалося втекти, мої думки переносилися до безстрашного маленького собаки, з яким я ділив ліжко впродовж останнього року. Мені так хотілося, щоб він був тут, тоді ці незграбні собаки-велети знайшли б свого лідера, його б не покинула сміливість під час випробування.

На моїй наступній зупинці я отримав листи, серед яких були й два повідомлення від хазяйки; у першому йшлося про те, що “цей жахливий собака просто ганебно поводиться в моїй кімнаті”, а інше, ще переконливіше, вимагало негайного усунення Снапа. “Чому б не відправити його до Мендози? – подумав я. – Усього двадцять годин подорожі; йому там зрадіють. Я зможу забрати його на зворотному шляху”.

1 Койот (луговий вовк) – представник родини собачих, що мешкає на відкритих просторах Північної Америки.

2 Гризлі – різновид бурого ведмедя, що мешкає переважно на Алясці й у західних районах Канади; величина гризлі, зазвичай, становить 2,4-2,5 м, маса майже 450 кг.

ІІІ

Моя наступна зустріч із Джинджерснапом не дуже відрізнялася від першої. Він стрибнув на мене, удаючи, що хоче вкусити, і часто гарчав, але це було грудне гарчання, а його хвостик постійно погойдувався.

Пенруфи вже декілька разів улаштовували полювання на вовка з того часу, як я був з ними, і були дуже роздратовані тим, що ніяк не могли досягти успіху. Собаки знаходили вовка майже кожного разу, але не могли вбити його, а мисливці жодного разу не підходили достатньо близько, щоб зрозуміти, чому вони бояться. Старий Пенруф був переконаний, що “у всій зграї немає собаки, хоробрішої за кролика”.

Наступного дня ми вийшли на світанку – та ж сама процесія з чудових коней та прекрасних вершників. Там, як і раніше, були великі сірі собаки, руді собаки, плямисті собаки; але, крім того, з нами був маленький білий собака, що залишався поруч зі мною, і не тільки собаки, а й коні, які підходили занадто близько до нього, познайомилися з його зубами. Здавалося, Снап пересварився з усіма людьми, кіньми й собаками, які тільки були поблизу, окрім однієї бультер’єрки, яка належала чоловікові з готелю в Мендозі. Вона була єдиною, хто був менший за нього, і вони, здавалося, сподобалися одне одному.

Я ніколи не забуду панорами, що відкрилася перед нами під час полювання, яке я побачив того дня. Ми були на одному з тих великих пласких пагорбів, з яких можна побачити всю місцевість, коли Хілтон, який роздивлявся місцину в бінокль, вигукнув:

– Я бачу його! Ось він іде до струмка Скалл. Це, напевно, койот.

Зараз потрібно було змусити хортів побачити здобич: нелегкою була ця справа, оскільки вони не можуть подивитися в бінокль, а на землі росло багато полину, вищого за зріст собак.

Але Хілтон покликав: “Сюди, Дандере!” – і схилився із сідла, одночасно виставивши ногу. Одним спритним стрибком Дандер заскочив на сідло й стояв там, балансуючи на коні. Водночас Хілтон наполегливо показував: “Ось він, Дандере, дивися, дивися, він там”. Собака серйозно вдивлявся туди, куди показував його хазяїн, і, очевидно, побачивши щось, легко зіскочив на землю й побіг удалечінь. Інші собаки вирушили за ним довгою процесією, і ми їхали за ними так швидко, як могли, але втрачали час, бо на нашій дорозі було багато ярів, борсучих нір, каменів і полину, тому швидко їхати було надто небезпечно.

СНАП   ЕРНЕСТ СЕТОН ТОМПСОН 1860 1946   ПРИРОДА І ЛЮДИНА

Ми всі відстали, і, звичайно, я був останнім, бо ще не призвичаївся їздити верхи. Ми кілька разів бачили, як собаки мчали рівниною або зникали в яру й знову з’являлися з іншого боку. Визнаним лідером був хорт Дандер, і, подолавши наступний кряж, ми побачили всю погоню – койота, який біг з усіх ніг, собак, що були за чверть милі1, але вже майже його наздоганяли. Коли ми побачили їх наступного разу, койот був мертвий, а собаки сиділи навколо нього – усі, крім двох гончаків і Джинджер-снапа.

– Запізнилися на бійку, – зауважив Хілтон, глянувши на відсталих гончаків. Тоді він гордо погладив Дандера. – Як бачите, ваш цуцик усе-таки не знадобився.

– Яка сміливість – десять великих собак напали на одного маленького койота, – насмішкувато зауважив батько. – Почекай, допоки ми не зустрінемося з вовком.

Наступного дня ми знову вийшли на полювання, бо я вирішив побачити, чим усе це закінчиться. Піднявшись на високий пагорб, ми вгледіли сіру пляму, що рухалася. Рухома біла пляма означає антилопу, червона – лисицю, сіра – або вовка, або койота; а хто це напевно – визначають за хвостом. Якщо в бінокль видно опущений хвіст, то це койот; якщо піднятий – це ненависний вовк.

Як і раніше, Дандеру показали здобич, і він, як і раніше, повів за собою строкату змішану зграю – хортів, вовкодавів, гончаків, догів, бультер’єра і вершників. На мить ми побачили погоню; це, безсумнівно, був вовк, який довгими стрибками тікав від собак. Чомусь мені здалося, що собаки, які були попереду, бігли не так швидко, як раніше за койотом. Але ніхто не знав, чим закінчиться полювання. Собаки один за одним поверталися до нас, і ми більше не бачили того вовка.

Мисливці глузували із собак і лаяли їх.

– Ех! Злякалися, просто злякалися, – із роздратуванням промовив батько. – Вони легко могли наздогнати, але як тільки він повернувся до них, вони втекли. Тьху!

– Де ж той неперевершений, безстрашний, героїчний тер’єр? – зневажливо спитав Хілтон.

1 Миля – британська й американська міра довжини, яка дорівнює приблизно 1609,344 м.

– Не знаю, – сказав я. – Думаю, що він ще жодного разу не бачив вовка; але, якщо це коли-небудь станеться, я б’юся об заклад, що він обере перемогу або смерть.

Тієї ночі недалеко від ферми було роздерто кілька корів, і ми ще раз вирушили на полювання.

Почалося все так, як і минулого разу. Увечері ми побачили сіроманця з піднятим хвостом, приблизно за півмилі. Хілтон покликав Дандера й посадив його на сідло. Я взяв з нього приклад і покликав до себе Снапа. Його лапи були настільки короткими, що йому довелося кілька разів стрибати, поки нарешті не вдалося залізти, ухопившись за мою ногу. Я деякий час показував йому ціль, допоки він не побачив її й вирушив за хортами з надзвичайною енергією.

Цього разу погоня вела нас не густими хащами біля річки, а відкритою місцевістю, і на те були певні причини. Тримаючись разом, ми піднялися на узвишшя й побачили переслідування на відстані милі, якраз у ту мить, як Дандер наздогнав вовка й спробував схопити його за лапу. Вовк повернувся до нього, щоб оборонятися, і нам це було чудово видно. Собаки наближалися по двоє – троє, оточуючи його кільцем, поки нарешті не виступив маленький білий песик. Він не витрачав часу на гавкіт, а рвонувся просто до горла вовка, але промахнувся й учепився йому в ніс; тоді підійшли десять великих собак, і через дві хвилини вовк був мертвий. Ми їхали дуже швидко, щоб устигнути до розв’язки, і, хоча ми дивилися з великої відстані, побачили, що Снап виправдав телеграму, як і мою рекомендацію.

Тепер була моя черга тріумфувати. Снап показав їм, як ловити вовків, і нарешті мендозька зграя зробила це без допомоги людей.

Проте було дві обставини, які дещо затьмарювали радість перемоги: по-перше, це був молодий вовк, майже вовченя, тому він і побіг рівниною, як дурень; а по-друге, Снапа було поранено – вовк сильно пошкодив його плече.

Коли ми переможно їхали додому, я помітив, що він трохи кульгав.

– Сюди, – гукнув я, – іди сюди, Снапе! (…) Тримай, – сказав я й простягнув йому батіг. Він схопив його, і так я підняв його на сідло й відніс додому. Я доглядав його, як дитину. Він показав цим скотарям, кого саме не вистачало в їхній зграї; може, гончаки й мають добрий нюх, хорти – швидкі, а вовкодави й доги вміють боротися, але від усіх них немає жодної користі без переможної сили духу, яка є тільки в бультер’єрів. (…)

IV

Наступного дня був Хеллоуїн, річниця мого знайомства зі Снапом. День видався ясним, сонячним, не дуже холодним, і на землі не було снігу. Як правило, цього дня їхали на полювання, а зараз, звичайно, єдиною метою були вовки. На превеликий жаль, Снап погано почувався через свою рану. Він, як завжди, спав у мене в ногах, і на простирадлі залишилися сліди крові. Він не міг боротися, але ми просто зобов’язані були вирушити на полювання, тому його заманили в комору й зачинили там. Коли ми від’їжджали, у мене було тривожне передчуття. Я знав, що без мого собаки ми зазнаємо невдачі, але я навіть уявити не міг, якою буде ця невдача.

Ми вже блукали пагорбами біля струмка Скалл, коли раптом з’явився маленький білий м’ячик, що продирався крізь зарості полину, і через хвилину до мого коня підбіг Снап, котрий скавчав і помахував хвостом. Я не міг відправити його назад; він не виконував таких наказів, навіть якщо віддавав їх я. Його рана ще не загоїлася, тому я покликав його, простягнув батіг і підняв на сідло.

“Тут, – подумав я, – я втримаю тебе в безпеці аж до повернення додому”. Я так думав, але, не врахував намірів Снапа. Крик Хілтона “ату, ату!” сповістив нас, що він побачив вовка. Дандер і його суперник Райлі стрибнули вперед, зіштовхнулись і разом упали. Але Снап, добре придивившись, таки побачив вовка, не надто далеко, і не встиг я й отямитися, як він уже зіскочив із сідла й побіг петляючи вгору, униз – через полин, прямо на ворога, через кілька хвилин уже ведучи за собою всю зграю. Недалеко, звичайно. Великі хорти побачили рухому пляму, і звична процесія потяглася рівниною. Це мало б бути гарне полювання, бо вовк був ближче, аніж за милю, а собаки були дуже жваві.

– Вони повернули у Ведмежий Яр! – крикнув Гарвін. – Сюди, ми можемо їх випередити!

Тому ми повернули та швидко їхали північною стороною пагорба Халмера, поки гонитва продовжувалася з південного боку.

Ми під’їхали до краю узвишшя й уже збиралися спускатися, коли Хілтон гукнув:

– Він тут! Ми зіткнулися прямо з ним!

Він зістрибнув із свого коня, кинув повіддя й побіг уперед. Я зробив так само. Назустріч нам, пробираючись рівниною, ішов величезний сірий вовк. Його голова була опущена, хвіст витягнутий прямою лінією, а за п’ятдесят ярдів1 від нього був Дандер, як сокіл над землею, удвічі швидший за вовка. За хвилину пес наздогнав його й укусив, але відскочив, як тільки вовк повернувся до нього. Вони зараз були прямо під нашими ногами, на відстані менше п’ятдесяти футів2. Гарвін витяг пістолет, але Хілтон, на нещастя, зупинив його:

– Ні, ні, побачимо, що з цього вийде.

Через кілька секунд прибіг другий пес, тоді всі інші – так швидко, як могли. Кожен був сповнений шаленства й мав бажання битися, готовий одразу ж піти й розірвати вовка на частини; але кожен по черзі відступав і гавкав на безпечній відстані. Приблизно за хвилину з’явилися вовкодави – гарні великі собаки. Наближаючись, вони, без сумніву, хотіли мерщій кинутися на старого вовка; але його безстрашний вигляд, м’язистий тулуб і смертоносні щелепи налякали їх задовго до безпосередньої зустрічі, і вони також приєдналися до кільця, поки відчайдух у центрі повертався до них, готовий належно зустріти кожного.

Тоді підійшли доги, незграбні створіння, кожен з яких важив стільки ж, скільки й вовк. Я чув, як їхнє важке дихання переростало в загрозливе хрипіння разом з тим, як вони просувалися вперед; вони були готові розірвати ворога на шматки; але коли вони побачили його там, зловісного, безстрашного, із сильними щелепами, невтомними лапами, готового померти, якщо буде потрібно, але впевненого, що він не загине один – що ж, ті величезні доги, як і всі інші, раптом відчули страх: так, вони кинуться на нього – не зараз, а пізніше, коли віддихаються; о ні, вони не боялися вовка. Я міг визначити їхню хоробрість за їхніми голосами. Вони чудово знали, що перший ж собака, який виступить, постраждає, але це все одно – поки що вони ще трохи погавкають, щоб підбадьоритися.

І в той час, як десять великих собак стрибали довкола мовчазного вовка, у хащах полину за ними почувся шурхіт; тоді, стрибаючи, з’явився білосніжний гумовий м’ячик, який перетворився на маленького бультер’єра, і Снап, найповільніший зі зграї, прийшов останнім, так важко дихаючи, що здавалося, задихнеться. Він наблизився до зімкнутого кільця, яке створювали собаки, постійно змінюючи один одного, навколо вбивці худоби, з яким ніхто не наважувався зійтися один на один. Чи вагався він? Ані миті; крізь зграю гавкаючих собак він кинувся прямо до горла старого деспота1; і вовк ударив його своїми двадцятьма шаблями. Але малий знову стрибнув на нього, і потім було вже важко пояснити, що саме сталося. Усі собаки змішалися. Мені здалося, що я побачив, як маленький білий песик учепився в ніс вовка. Зграя розсипалася на всі боки; зараз ми не могли їм допомогти. Але ми їм не були й потрібні: у них був безстрашний ватажок, і коли через якийсь час битва завершилася, на землі лежав сірий вовк, могутній гігант, а в його ніс вчепився маленький білий пес.

1 Ярд – британська й американська міра довжини, яка дорівнює 91,44 см.

2 Фут – британська й американська міра довжини, яка дорівнює 30,48 см.

СНАП   ЕРНЕСТ СЕТОН ТОМПСОН 1860 1946   ПРИРОДА І ЛЮДИНА

Ми всі стояли навколо, готові допомогти, але не могли зрушити з місця. Вовк був мертвий, і я гукнув Снапа, але він не поворухнувся. Я схилився над ним.

– Снапе, Снапе, усе закінчилося, ти вбив його.

Але собака був нерухомий, і лише тепер я помітив на його тілі дві глибокі рани. Я спробував підняти його.

– Відпусти, старий, усе закінчилося.

Він тихо загарчав і відпустив вовка. Скотарі схилилися над Снапом, і голос старого Пенруфа тремтів, коли він бурмотів:

– Я не дозволив би поранити його навіть за двадцять биків.

Я взяв собаку на руки, назвав його по імені й погладив по голові. Він трохи погарчав, ніби на прощання, лизнув мою руку й замовк навіки…

Сумним було моє повернення додому. У нас була шкіра жахливого вовка, але жодних інших виявів тріумфу. Ми поховали безстрашного Снапа на пагорбі за фермою. При цьому я чув, як Пенруф, що стояв поряд, пробурмотів:

– Ось це була сміливість – справжня сміливість! Без сміливості в нашій справі багато не досягнеш.

(Переклад Марини Зуєнко)

1 Деспот – мучитель.

Коментарі

Назва оповідання “Снап” з англійської означає “кусати”. Це пов’язано з особливостями бійцівської породи собак – бультер’єрів.

Вони вирізняються з-поміж інших сміливістю та мужністю, тому для увиразнення цієї ідеї твору обрано саме таку породу з відповідним ім’ям.

Карнегі, Вандербілт та Астор – три відомі американські мільйонери. їхні імена згадуються тоді, коли розповідач усвідомлює, що він ні за які гроші не зможе розлучитися зі Снапом.

Бедлендські пагорби, на яких відбувалося полювання в оповіданні “Снап”, розташовані на південному заході Південної Дакоти (штат США). Пагорби, якими милувався розповідач, надзвичайно красиві, адже вони мають чудернацькі різнобарвні шпилі, бо внаслідок зсуву грунтів залишаються осади різного кольору.

Робота з текстом

1. Дайте назви частинам твору. Обгрунтуйте їх.

2. Чому Снап потрапив до розповідача саме на свято Хеллоуїн? У чому полягав жарт його товариша по коледжу Джека?

3. Чи змогли бути друзями людина та собака? Як це сталося?

4. Знайдіть в оповіданні уривки, де змальовано звички й особливості характеру різних тварин.

5. Перекажіть епізод, у якому розповідається про те, як Снапа було поранено.

6. Як сталося, що поранений Снап знову опинився на полюванні? Про що це свідчить?

7. Як у творі змальовано рішучість і силу Снапа? Прочитайте виразно відповідні цитати.

8. Чому хазяїн Снапа мав право пишатися своїм улюбленцем?

9. Знайдіть у тексті рядки, у яких звучить ідея твору. Як ви їх зрозуміли?

Краса слова

Герой оповідання Е. Сетона-Томпсона “Снап” є не ворогом, а помічником людини. Змальовуючи образ собаки, автор розповідає про його стосунки з людиною як рівних між собою. Не тільки розповідач впливає на Снапа, а й Снап впливає на свого господаря. Процес виховання виявився не таким легким, й автор щедро ділиться своїми спостереженнями.

– Які риси поведінки собак відображено в оповіданні Е. Сетона-Томпсона? Наведіть відповідні цитати.

– Знайдіть в оповіданні слова та словосполучення, які характеризують Снапа протягом твору. Які з цих характеристик залишаються постійними протягом твору, а які змінюються? Чи є серед цих слів і словосполучень епітети, метафори й порівняння?

Для обговорення

1. Чого навчив Снапа його господар і, навпаки, чого навчив собака свого хазяїна?

2. Чому, на вашу думку, письменник помістив оповідання “Снап” до книжки “Тварини-герої”?

Творче завдання

За вибором учня

1. Створіть (усно) невеличке оповідання на тему “Мій домашній улюбленець і чого він мене навчив”.

2. Напишіть твір-роздум (8-10 речень) на тему “Хто справжній герой оповідання “Снап” – собака чи людина?”. Обгрунтуйте свою думку.

Українською мовою перші переклади творів Е. Сетона – Томпсона вийшли друком у Києві протягом 1911-1919 рр. (перекладачі Ю. Будяк, Ю. Сірий, О. Кривинюк, П. Макаренко). Твори канадського письменника перекладали й інші українські перекладачі: Іван Лещенко, Юрій Лісняк, Василь Мисик, Надія Кузнецова, Лариса Боженко, Ростислав Доценко та ін.

1. Знайдіть в мережі Інтернет або в бібліотеці твори Е. Сетона – Томпсона “Лобо”, “Доміно”. Прочитайте один із них (за вибором).

2. За допомогою Інтернету подивіться фільми “Легенда про Лобо” (США, реж. Дж. Алгар, Дж. Коуффер, 1962 р.), “Доміно” (СРСР, реж. І. Негреску, 1973р.). Порівняйте їх з прочитаним твором.

3. Уявіть, що ви – голова журі міжнародного кінофестивалю. Придумайте приз за фільм за мотивами творів Е. Сетона-Томпсона. Підготуйте урочисту промову на вручення приза.

Перевірте себе

1. Що вам відомо про Е. Сетона-Томпсона?

2. Чому його називають натуралістом, художником і письменником? Доведіть це фактами.

3. Поясніть назву твору Е. Сетона-Томпсона, який ви прочитали.

4. Визначте основну тему й ідею прочитаного вами твору.

5. Чого вас навчив цей твір?

6. Які описи використовуються в прочитаному вами творі? Визначте їхню роль у тексті.

7. Чому Е. Сетон-Томпсон називав природу “книгою мудрості”?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

СНАП – ЕРНЕСТ СЕТОН-ТОМПСОН 1860-1946 – ПРИРОДА І ЛЮДИНА