СМЕРТЬ СОКРАТА – Юрій Мушкетик

Три стрічі стратега з Сократом

Стріча перша

Сократ ще живий

Над містом котився важкий, тисячоголосий гомін. Він народжувався десь там, по темних вузьких завулках, на запилюжених дорогах за міськими ворітьми – короткими перемовками, сонними вітаннями, скрипом коліс, брязкотом металу, старечим покашлюванням – сотнями маленьких струменців, котрі плинули, вбирали в себе інші й врешті вихлюпували на агору. Часто, з похлипом калатав рибний дзвін, тугі м’ячі ударів злітали вгору й падали на пласкі покрівлі будинків/скочувались униз, і тут їх чавили, втоптували в ще холодний брук сотні підошов. Міцних, з волової шкіри, важких дерев’яних, елегантних, обкованих сріблом з хитромудрими карбованими написами черевиків метеків, вершників, рабів, різьбярів, виноробів, софістів, гончарів, архонтів, селян. Агора клекотіла, вирувала, дихала одними велетенськими грудьми. Агора вбирала всіх. Не заслужить пошани афінянин, котрий о цій порі знехтує НГ, додивлятиметься ранкові сни на м’яких подушках… Агора – це життя. Це провість на врожай, чутки про війну, мудра бесіда філософа, придбана корисна річ і корисні знайомства.

Стратег Феоген простував на удари дзвона, котрі оповіщали, що з Пірея, з порту, прикотили вози з рибою. Риба з моря – не тільки користь, улюблена їжа, а й утіха для ока, й кожного разу диво і якась несподіванка. Легкі стратегові кроки тонули у важкому тупові трьох пар ніг, взутих у дерев’яні сандалі. Двоє рабів несли корзини, третій – патерицю стратега. Щоправда, Феоген сьогодні не збирався нічого купувати. Але, певна річ, негоже йому, Феогену, йти на агору з одним рабом. Могутні, мовчазні скіфи незримо несуть на крутих плечах нещербну печать Феогенового дому. Міцний і древній рід Феогена. Ратними й державними подвигами роду списано немало герм головного портика храму Зевса. І сам Феоген вже втретє стратег афінський. Один з десяти. Обраних волею народу, покликаних оберігати закони й дбати про міць держави. Вершити Божу й народну волю. Покликаних…

Але слова гірчили в стратеговій душі. Він солодив їх сам 1 сам споживав. Насправді ж істина, котра стояла за ними, побита цвіллю, поточена шашелем. Багато літ тому державну міць Афін тримали на своїх плечах архонти й не втримали, і, щоб не впала, щоб не розбилась, мусили підставити свої плечі військові стратеги. Аби захистити її списами й щитами. І вже не тільки од ворогів зовнішніх. Оберігати демократію, пильнувати законів, по котрих та ж демократія ступала невзутими ногами. Але не стачило й їхніх сил. І втратили свою силу колись могутні й несхитні закони. Держава хиталася, як підрубане дерево. Останнього удару завдала їй металева, колись союзна, а тепер ворожа Спарта. Феогену й сьогодні в пам’ятку день, як із м’яких афіяських джерельних криниць пили шоломами воду бронзогруді лакедемоняни, як купалися в райдужних фонтанах, як походжали по стінах Акрополя ворожі вартові. Ворог пішов, але він шукає нагоду вернутися знову. Вернутися, поки меч афінян не одточений і поки не виткані нові вітрила на трієри. Важкі тіні стоять за плечима у Феогена. І пам’яттю тих тіней, їхніми мертвими клятвами він почуває відповідальність за меч і за вітрила. Вдень і вночі не дає йому спокою важка дума. Він виносив її, як малу дитину. Феоген знає, як спорядити дитину в світ. Немало знатних людей хилиться до нього, прислухається до його слів. Вони допоможуть йому вкласти важку, єдино справедливу думу в затуманену голову афінського демосу, вдмухнути відвагу в його запалі груди.

Двоє метеків, котрі, важко похитуючись, ішли назустріч Феогену, несучи на довгій тичині пов’язаних за ноги гусей, звільнили дорогу. За ними притиснувся до стіни, пропускаючи стратега, юнак у пурпурнім гіматії, шанобливо схилив голову. І те ледь-ледь залоскотало м’якими лапками в душі Феогена.

А думка знову ступала в протоптаний слід: “Ще можна вернути Афінам спокій і могуть. Ще не вмерли шаноба й розважливість, треба тільки поєднати їх вірою й мужністю”

Ось і рибний ряд. У ніздрі вдарив запах застояного мори, перемішаний з запахом річкової лепехи. Тут тіснява й темінь. Сусідні ятки гончарного ряду стоять так близько, що двоє людей ледве можуть розминутися. Скільки вже Вбираються перебудувати рибний ряд, скільки навергано сліп на зібранні, але ніхто не зрушив і цеглини. Горщечники кивають на рибарів, а ті погрожують поперекидати ятки з череп’ям. В кінці ряду – величезні вози-колісниці торговця фріга. Фріг – хитрий метек, на котрого ще й досі не знайшли закону наглядачі-агрономи. Адже, щоби торговці рибою надто не піднімали ціну, їм заборонено поливати рибу водою. Аби не протухла, мусять поспішати, збувають за невисоку ціну. А Фріг возить рибу з Пірея у величезних кадовбах-зрізах. І тут, ще живу, раби викладають її на прилавок.

Біля Фрігових возів, як завше, шарварок. Регіт, прицмокування й прицокування, і над усім – тонкі поклики рабів, що носять рибу. Здебільшого товпляться довкола возів молоді люди, але є поміж них і поважні громадяни. Он стоїть Аніт, поет і політик, чомусь хмурить важкі брови. Аніт не просто знайомий Феогена. Обоє сподіваються, що весільні вінки з’єднають їхні будинки. Хоч і уникають говорити про це, аби не перебігти дорогу долі.

Знову гухкає регіт, здається, то одірвався й котиться по крутосхилу важкий камінь, збиваючи менші. Аніт гидливо морщиться, одвертається. Одначе чого сміються люди? Феоген мацає натовп очима, і враз його погляд зупиняється біля самих зрізів.

Феоген відчуває, як йому тенькає жилка на колись пораненій скроні. Сократ. Він теж не сміється. Стоїть, нахиливши лобату голову, й, здається, дивиться кудись убік.

Гаразд, що софіст не бачить його. Феоген не має бажання вести бесіду з Сократом. Мало йому й так клопотів, мало своїх дум і гризоти. Щойно йому хоч на якийсь мент розгодинилось на серці, й він спивав ранок, як чисту джерельну воду, й не хотів у неї ані краплі цикути чи бодай терпкого вина. Бридкий софіст не пропустить нагоди погострити на ньому зуби. Феоген мае й свої, непритуплені, але нащо стратегові та змага. Феоген хотів повернути у бічну вуличку, вже ступив крок і – зупинився. Він завчасно помітив у кінці її живий вир, почув вереск і тупіт. Хльоскав батіг, лаялись раби – селянин гнав на продаж табун свиней, мабуть, заблудився, не втрапив на свій ряд. Брудні, зачучверілі тварюки крутились на місці, як помраченні, раби шмагали їх бичами, намагаючись збити докупи. Одна потороча метнулася вбік, тернула по ногах Феогена, стратегів раб ударом сандалії одкинув її назад у табун. Одначе на білім, як лебедине крило, гіматії стратега лишилися чорні пасмуги.

Але це було не найгірше. Феоген повів краєм ока і впевнився, що даремно гадав, буцім Сократ не дивиться на нього. На товстих, вивернутих губах філософа блукала посмішка.

– Що, Феогене,- мовив Сократ, коли стратег підійшов ближче до возів,- ти вибрав поміж двоногими й чотириногими?

Стратег поморщився, мовби наступив на сколопендру. Одначе тут же подумав, що, коли тебе штовхають у калюжу, найкращий спосіб не стати посміховиськом – потягнути за собою нападника.

– Твоя правда, Сократе,- мовив, роблячи рукою порух, мовби зчищає багнюку з гіматія,- я таки не знав, де забруднюся більше. Тому й вагався, бо не бачив одміни.

– Чому ж не пішов із ними? Все-таки признав себе ближче до нас?

Сократ говорив рівним, спокійним голосом. Він стояв, зіпершись однією ногою на колесо, схрестивши на грудях руки. Важкі, волохаті, вузлуваті, нестеменно руки раба, а не вільного громадянина. І сам був важкий, кремезний, немов обкопаний, але не підрубаний корч. Пронизливі, гострі очі, кошлаті брови, великий і круглий, як земляний горіх, ніс, широчезний рот – справжня потвора, дикий варвар, а не благородний еллін. І звідки в цьому корчі така гостра мисль, така невситимість пізнання?!

Стратегове лице теж не чистої еллінської вроди: занадто смагляве, зрослі на переніссі брови, але чоло високе й горде, В усій поставі, в кожнім поруху – благородна розважливість, певність себе й своїх справ. У погляді – твердість і та ж певність, і тільки надто глибоко приглянувшись, можна помітити на дні притемнених криничок-очей неспокійні сплески. Одначе навіть той неспокій зроджений чимось значним, великим.

– Ні, Феогене,- провадив далі Сократ,- не брудню я, а зчищаю бруд. Тільки не з гіматіїв, а з душ.

– Хіба, Сократе, душами вже володієш ти, а не боги?- лукаво запитав стратег.

– Боги. Просто я їхній чистильник.

– Сам напросився, чи вони помітили тебе? – вже вочевидь глузував Феоген. – Запросили на своє зібрання, ще Л проголосували черепками.

– А тоді Одержали по три оболи й розійшлися по домівках 1, – мовив Сократ тим же голосом, що й Феоген, здавалося, він просто викінчів стратегову думку.

Натовп вибухнув реготом. Це таки було смішно – боги отримують по три оболи,- хоч трохи й святотатно. Та й не всі вловили, що розмова вже переступила межу звичайних обопільних кпинів, що за цими словами стояло щось більше. Либонь, збагнули Сократові друзі: Крітон, Сіммій, Кебет. Вони не сміялись, дивилися на Сократа, і в їхніх очах світилися насторога й тихе прохання. Одначе жоден із них не зважувався зупинити вчителя.

А Феогенові розгорялася в грудях злість на Сократа й росло невдоволення собою. Адже мимохіть дав Сократові в руки химерні віжки двозначностей, буцім не знав, що в такий спосіб передає всю колісницю розмови, що софіст провезе по таких крутосхилах, де Феогенові, щоб не впасти, доведеться хапатися за самого візника. Й тому поклав одразу зійти на тверду землю.

– Я бачу, тобі, Сократе, вже не до серця й наша рада, й наші порядки. Може, тобі й демократія не подобається?

– А що воно таке, демократія? – запитав філософ. І така покірна наївність світилася в його очах (а за нею – знав те напевно – так глибоко була прихована підступність), що стратег на мить розгубився.

– Невже ти не знаєш? – розвів руками.

– І все ж? – наполягав Сократ.

– Ну це… Коли править сам народ. Коли всі рівні. Чи, може, не так?

– Так,- погодився Сократ. – Хочеш, я ось тут, не сходячи з місця, покажу нашу демократію.

Феоген не знав, що відповісти.

– Ну ж бо…

Сократ вказав пальцем на зріз, у котрому зяпали ротами тунці та червонобородки, звивалися велетенські морські вугри й плескав хвостом витрішкуватий скат.

Феоген оглянувся на Аніта, на інших, але здивування яріло на всіх обличчях.

– Оце й с афінська демократія,- по довгій мовчанці мовив Сократ.- Тут усі рівні. Всім не стачає чим дихати.

Стратег ішов крізь регіт, немов через каламутні хвилі. Вони плескали в спину, перекочувалися через нього, але він не оглядався. Йшов і йшов, а хвилі гналися – все менші й менші – до грудей, до колін, до кісточок – відстали. Тільки тепер Феоген оглянувся. Оглянувся на чиїсь кроки. Позаду понуро брів Аніт. На мить Аніт зупинився, потім пішов швидше й знову уповільнив крок. Очевидячки, вагався: наздоганяти йому стратега чи ні. Коли б Феоген покликав Аніта, той, напевне, підійшов би. Але стратег узяв з рук раба патерицю й пішов далі. Він упирався патерицею дужо, аж кресали іскри з-під бронзового наконечника. А в стратегових грудях знову вирував вогонь, а думка зблискувала, мов меч гопліта. Той вогонь запалило усвідомлення своєї поразки, відчуття провалля, над котрим стояв допіру. Він постояв лише хвилю, а ті стоять і далі. Сократ навмисне веде їх до чорної невідомості. “Що треба софісту? Чому взяв у звичку пирскати на всіх отрутою? Чому нападає на закони, ганьбить державу? Задля власної користі? Хоче возвеличити власне ім’я? Але ж уже зажив слави. Має шану, має учнів”.

І зміївся сумнів, що хапає не всю ящірку, а тільки її хвоста, котрий лишається в руках. Опріч усього, Сократ не вельми шанує самого себе. Принаймні тіло. Що має він, окрім пари сандаліїв та дірявого хітона? Який статок зібрав за свій некороткий вік? А може, оце вона й є, вища гординя, коли дух з’їдає власне тіло?

Та для чого возвеличуватись таким лихим способом?

А може, Сократ бачить те, чого не бачить він, стратег афінський? Може, боги поклали на філософові плечі відповідальність більшу, ніж на його, стратегові?

Феогенова думка підносила здогади й одразу ж рубала їх. Як те може статися? Він, Феоген, об’їздив півсвіту й побачив, що кругом панує морок, тиранія та варварство. Все побачене освітило йому путь, і він рішуче підставив власне плече під нелегку сандалію великої Афіни.

Феоген спробував зупинити свою розгарячілу думку. Пройти назад по власних слідах. Так, він не вперше слухав Сократа. І не може сказати, що слова філософа порожні. Що це плюсклі, струхнявілі всередині горіхи. В них є своя суть, своя правда. Сократ бачить болячки навіть під най товщою одежиною І кричить про них, зриває одежину.

Але ті слова згубні для міста. Ба й ліки він шукає зовсім не там, де треба шукати, де їх знаходили предки. Він каже, що болячки душі страшніші за болячки тіла. Може, це й так. Але коли загине тіло, загине й душа. її не можна передати без тіла тим, хто прийде за нами. Та й навіщо?

Феоген відчув, як йому від тих думок почало стугоніти в скронях. Дивно, як можуть захоплюватися словоплетивом молоді люди, навіть ефеби 2. Сидіти незрушно годинами й дивитися, як креслить на піску палицею свої магічні кола філософ. Забувши про грища, про бойові вправи.

Тяжка думка кружляє в стратеговій голові, як орел над лютим бойовиськом. А бій справді йде, нещадний і лютий. Хоч не чути брязкоту бойових мечів і стогону конаючих. Бій у серцях та умах. І все менше й менше лишається бійців, тих, що можуть тримати справжнього меча. Й журно хилить чоло Афіна Войовниця. Померк, потьмянів її щит. Пригасає вогонь на Акрополі.

Біля афінських стін сьогодні немає ворогів. Одначе місто в облозі. Афіняни тримають у ній самих себе. Зараза зневіри розповзлась по місту. Невіри в закони, встановлені самими громадянами. А що є в світі вище за ці закони! Ось вони, на фронтоні портика Зевса, списані всіма славними предками, завойовані ними в тяжкій боротьбі з царями, з тиранами. То не фарба червоніє на пантеліконському мармурі – кров батьків!

Феоген важко потер чоло. Він нестямився, як опинився тут. Мабуть, подумав, його вела вища сила, й то неспроста. В цьому є віщий знак. Ще один знак долі. Щойно він слухав отруйні Сократові софізми, котрими той хоче стерти написані ось тут закони. А його, стратега, доля привела до них. Він таки покликаний пильнувати законів, стати на їхній сторожі.

Портик Зевса – афінське серце. Тут горить державний вогонь, тут приймають послів і шанованих гостей, тут пишуть нові закони. На отой камінь ступав він сам, Феоген, складаючи клятву вірності Афінській державі.

Чорна дума не відступає од Феогена. Кружляє й кружляє, б’є по пам’яті важким крилом. Вона летить кудись і прилітає знову, щоб карати, щоб не дати заспокоїтись. Це вона повертає його погляд праворуч. Серед отих он колон довкола кам’яних ослінців щовечора збираються громадяни. Вони приходять послухати Сократа. Й не тільки діди, котрі страшаться довгої ночі, хочуть відсунути її якомога далі, а й юнаки, для яких сон – гірський мед, а втома – нерозбавлене вино. Що веде їх сюди? Чого шукають в Сократових словах? Істини?.. Якої? Хіба батьки не подбали про них, не знайшли її? Ось вона, на цих стінах. Справжня, навічна. Живіть же під її лагідним крилом, звеселяйте серця, захищайте її од ворогів. Ми подарували В вам. Чого ви ще хочете?

“А може, й не істиною клопочуться вони,- шукає стратег заспокійливих слів. – Кипить, бунтує молода кров, і вони гамують ЇЇ в словесних змагах. Для них гостре слово – як вістря меча. Та й не завше вони приймають його од Сократа”. Феогенові спливає на пам’ять, як нещодавно нагодився в цирульні на палку суперечку поміж Мелетом і Сократом. Щоправда, Мелет уже не юнак, але довкола товпилися молоді люди й ніхто з них не втручався в суперечку.

Стратега вивів із задуми дружній дотик до плеча, феоген підвів голову. Перед ним стояв Нікарх, його давній приятель. Нікарх старший від Феогена на кілька весен, у свій перший бойовий похід Феоген ішов під рукою лохага Нікарха.

Нікарх повертався з агори, двоє рабів, котрі ступали за ним, згинались під вагою плетених корзин. Раби Феогена чекали на свого господаря в тіні під кам’яною стіною, наймолодший, Савр, спав, прихилившись спиною до мурування.

– Хайре!3 – привітався Нікарх і подав своїм рабам знак, щоб ішли далі. Феоген відповів на вітання втомленим помахом руки.

– Клянусь Герою, ти йшов до мене в гості,- сказав Нікарх,- і ти знаєш, що жоден кухар в Афінах не може приготувати палтуса так, як мій. А ото в корзині палтус, найкращий на все море.

Феогенові думки кружляли далеко від страв. Але відмовитися – це назавжди образити Нікарха, старого воїна й доброчесного громадянина. Мусив прийняти запрошення.

Сонце котилося за гори, воно було червоне, немов залитий кров’ю щит пельтаста4. Вузький віконний проріз наполовину затуляли гілки смоковниці, від неї падала на підлогу химерна зубчаста мережка. Заглиблений у свої думки, Феоген не почув, коли зайшов Тімасій. Оглянувся на обережне синове покашлювання. Тімасій мав стомлений вигляд, під його очима крилатилися сірі тіні.

– Ти сьогодні забарився, сину,- сказав стратег.- Був у палестрі?

– Я не був у палестрі, батьку,- одказав Тімасій.

– Либонь, у гімнасії?

– Я не був і в гімнасії,- так само спокійно сказав син.

– Ти не ходив туди і вчора, й позавчора.- Легкий вітерець досади війнув на серце стратегові. Але воно вловило щось більше, вдарило гучно, насторожено.- Чи, може, те вже не треба тобі? Тоді спробуй, я побачу, як будеш захищатися.

Різким помахом стратег зірвав зі стіни легкий шкіряний щит І кинув Тімасію. Так само швидко й не по літах, спритно вхопив короткого єгипетського меча, став у бойову позу. Але йому не довелося зробити жодного випаду. Юнак упіймав щит, обкрутив у руках, ніби бачив уперше, й повісив назад на дерев’яний кілочок.

– Треба, батьку, думати про захист душі, а не тіла.

Феогена трохи здивували й трохи розсмішили ці слова.

Це була хвилина омани, яка навіть пригасила недавню неясну тривогу.

– Тепер я знаю, чого ти тинявся позавчора по агорі,- мовив Феоген суворо. А за тією суворістю – легка Іронічність і м’яка жура.- Ти купував вінок Іно. Тепер це стало звичаєм. А я свій перший вінок твоїй матері приніс на лезі меча.

– Я не ходив до Іно…

– Тоді де, де пропадав? – тупнув ногою стратег, аж холодно дзвякнув бронзовий світильник у кутку.

– Я, батьку, був у Сократа.

Стратег хитнувся, неначе вражений отруйною стрілою. Першої миті відчув тільки тупий біль удару, а вже далі повільно потекла по жилах отрута.

Це справді скидалося на удар. Несамохіть розімкнулись пальці правої руки, дзенькнув об каміння меч. Феогенові чомусь пригадалось, як колись у Перському поході, після загибелі стратега, воїни обрали стратегом Харміна, котрий вельми прагнув того. Хармін справді дав лад війську, всю ніч готувався до битви, тільки на хвильку задрімав перед ранком, і тут його смертельно вжалив скорпіон. Отак і він, Феоген, готувався до битви на чужому полі, а ворог тим часом заповз до його власного дому.

Думки мчали навалом, немов важка кіннота в атаку. “То ось чому він ходить останні дні такий покірий. Он куди прослалася його путь. Богопротивні Сократові слова вже звили гнізда у вухах сина”.

Й інша, трохи заспокійливіша, думка: “А може, ще не звили. Сливе, ще можна прогнати їх”. Кіннота промчала, спадав їдкий колючий пил.

– Що ж ти шукаєш, сину, в Сократа? – запитав якомога спокійніше.

Ефеб стояв і дивився ясними чистими очима на батька. І був сам ясний та чистий, правдивий і нехитрий.

– Істину, батьку.

– А хіба це не істина? – повів рукою за вікно.

– Сонце – істина, і смоковница теж, одначе це істини буття, а не думки. Себто короткочасні, минущі істини. А оце – зовсім не істина,- показав на зброю, розвішану по стінах.

В кімнаті запала мовчанка. Важка й тривожна, як перед жертовним молінням. її перетинало тільки сюрчання цикади, яке долітало з саду, тонке й гаряче, мов кінчик стріли в польоті.

– А Іно, сину? Вона любить тебе,- тихо, майже пошепки, мовив Феоген.- Ти дарував їй вінки.

Юнак похилив голову, на його щоках спалахнули червоні заграви.

– Жіноча любов – недовговічна істина.

Але з того, як розгорялися заграви на Тімасієвих щоках, було видно, що зараз він не до кінця вірив у власні слова, що в його душі йшла борня, важка й нещадна. Борня поза його волею. Тімасій не осягав цього. Одначе гаразд осягав Феоген. В його душі теж точилася важка змага. Весь день носив у ній роздратування, намагався приспати, приколисати його, а гострі пазури черкали й черкали, а тепер враз увіп’ялися в серце. Але мусив не показувати того сину, мусив витягати по кігтику. Холодний розум підказував: злістю не запоможешся. Треба рятувати сина. Витягати його з інших пазурів. І тут йому в поміч може стати лише одне – кохання. Дочка Анїта, громадянина поважного й багатого, справді чарівна, Феогенові в дику дивовижу, як може син не помічати того, син, котрого змалечку привчали цінувати красу. Як може обміняти палку мову жагучих очей Іно на суху полову Сократових слів, лебедині руки коханої на шорсткі софізми, родинне щастя на пустку самітника, живі бажання серця на примарну маячню. Либонь, Сократ сам за молодості не краяв би ваганнями серця. Та й хіба можна покласти одну біля одної, нехай і на різні шальки божих терезів, любов і мисль! То різні терези й одмінні шальки. Терези серця й мозку. Юності й старості. Палких бажань 1 холодної безнадії. їх ніколи не можна зрівноважити в одній людині. Час сам виважує то одну, то другу.

Але як вкласти все те Тімасію в голову! Коли в його власному серці давно перевіявся навіть попіл любові.

– Так, сину,- мовив тихо.- То короткочасна Істина.

Яку вже ніколи не можна буде вернути. Для неї народжуються люди, для неї живуть. А зараз – Іди. Ти засмутив

Моє серце.

Тімасій пішов. А божевільна кіннота думок вертала назад, І вже Феоген почувався як повержений пішаниця, й просто з мозок били копита, й червоний туман застеляв очі. Він тільки тепер осягнув усю небезпеку. Небезпеку втрати всіх Тімасіїв. Гостро, всім серцем почував відповідальність за їхню долю. Перед тими, котрі полягли під Марафоном, і під Салоніками, й під Сардами, перед тими, які дивляться л поховальних стел за стінами зовнішнього Кераміка.

Перед пам’яттю Солона й Клісфена, Перікла й Конона. Мертві кличуть до бою живих. Кличуть підняти з пороху меч, вияснити, вигострити лезо. Не софісти, не балакуни потрібні Афінам, а вої. Не під лінивими платанами місце Тімасіїв, а в гімнасіях і прикордонних фортецях.

Страшно так думати батькові. Хіба йому не шкода сина! Але ще страшніше гніву богів і людської неслави. Чорним крилом впала стратегові на чоло важка задума, звела в одну хмару густі брови, потьмарила погляд. Почувався немов на дні глибокої ями. Де шукати виходу? Яким робом пробитися нагору? Кого кликати на поміч?

Важко й довго мислив стратег. Думка блукала в пітьмі, немов сліпець у глухім провулку. Боляче ранилась, падала, підводилась знову. Але не зупинялася. Поволі промацувала дорогу. Єдину з цього кута. Аж поки пішла прямо.

Феоген терпко потер чоло, підвівся. В його очах знову застрибали живі відсвіти.

Легко підняв Із підлоги меча. Кинув його з лівої руки в праву, повів навкіс. Червоно зблиснуло в скісних променях призахідного сонця лезо. Стратег помацав гостре жало пальцем, уже спокійно і впевнено почепив зброю на мідний цвях.

Феоген пошукав очима молотка, але на перекошеному одвірку чорніла сама дірка від витрухлого кілочка. Феоген двічі гупнув кулаком по старих розсохлих дошках, хвильку зачекав і вдарив ще раз.

– Oгe!

Двері відчинив сам господар. На його круглім сардонічнім виду не відбилося ні здивування, ні невдоволення. Нахиливши важку лобату голову, запросив гостя. Переступивши поріг кімнати, стратег побачив, що господар не сам. На довгих вузьких ослінчиках під східною стіною сиділи Крітон, Сіммій і Херократ – близькі Сократові друзі й учні. Щоправда, Сократ уперто впевняв усіх, буцім він нікого й нічому не вчить, що ті, хто приходить до нього, самі шукають хідники в лабіринті життя. В кутку біля дверей стояли купою столувальні дошки, на підлозі валялися корінці виноградних грон, кісточки фіг і маслин. Одна дошка лишилася на дерев’яних підставках, на ній стояла металева скринька, біля котрої лежав папірус. Це трохи здивувало стратега, адже знав, що Сократ не вельми кохається в думках, відданих папірусу або глині.

Стратегів прихід був повною несподіванкою для Сократових друзів. І хоч їхні обличчя, як те й годиться, не виражали нічого, опріч приязні та спокійної задуми, але й задума, і спокій були такі дерев’яні, такі неприродні, що обличчя скидалися на маски комічних акторів, котрих спантеличений автор випхнув на сцену в трагедії.

– Сократе,- твердо поставив перед себе коштовну палицю Феоген,- я прийшов до тебе для пильної розмови. Я не можу перебрати на себе клопотів усіх громадян, але я знаю, що багатьом з них болить те, що я хочу виповісти

Тобі. Тільки тобі.

Сократ жестом запросив гостя сідати, а сам стояв, схрестивши руки на грудях. По останніх Феогенових словах гості попідводилися, стратег подякував їм поглядом.

– Сподіваюся, ти не прийшов ділити зі мною знайдений скарб,- мовив Сократ. Погляд його очей був прямий,

Відвертий, в кутиках товстих губ причаїлась посмішка.

– В моєму серці сьогодні немає місця для жартів,- спробував Феоген стерти її.

Сократ посміхнувся, й стратег побачив, що посмішка та була щирою, майже дружньою.

– А звідки ти знаєш, що вони підуть і не розкажуть, буцім ми вдвох із тобою ділили одне ложе гетери? Поглянь,

Як важко вони думають у цю мить, як хочуть відгадати, чого ти прийшов. Я певен, те, що вони домислять, буде

Більше, ніж те, що хочеш ти сказати.

В Сократових словах, як і завше, була правда.

– Я прийшов до тебе як до громадянина.

– Вони теж громадяни. Закони демократії провіщають, що серед рівних нема таїни.

Звичні до всього, Сократові друзі, одначе, почувались мулько. Сцілла й Харібда, з якого боку не пливи. Феоген те бачив і розумів.

– Гаразд,- мовив,- я теж прошу вас – зостаньтеся.

Сливе, ви допоможете мені.- І посміхаючись: – Бо справді не збираюся ділити ані ложа гетери, ані краденого золота.

А тільки – мудрість і досвід вашого вчителя.

Крітон, Сіммій і Херократ видивлялися мережки своїх сандалій, не виказуючи свого здивування. Те не личить по-важному громадянинові. А Феоген відчув якесь полегшення, навіть бадьорість. Отак буває, коли літнього дня довго не зважуєшся, а тоді заходиш у прохолодну ріку.

– Але я прийшов не тільки за велінням власного серця,- казав він до Сократа.- Я тримав раду з багатьма поважними мужами нашого міста. Й вони попросили мене… Ні, спочатку я хочу дещо запитати.

– Запитуй,- мовив філософ.- Я знаю дуже мало, але коли щось знаю – не стану ховатися з тим.

– Тоді скажи, Сократе, яке місто дало світу Солона й Паріклаі

– Нони народилися в Афінах,- мовив Сократ.

– Л Фідія та Поліклета?

– Це – афінські майстри.

– А Есхіла, Софокла, Евріпіда?

– Теж афінські громадяни.

– Тоді скажи, кого з великих народила Спарта?

– Нікого, Феогене. Вона народила дух…

– Чекай, Сократе, дух – то боже діло. А ми не можемо впоратися з земними.- Стратег зітхнув і провадив далі: – Ти правду сказав: усі вони – афінські громадяни. Вони возвели небесні храми, поставили небаченої краси статуї. Вони змусили весь світ чудуватися нашим містом. Вони донесли ім’я афінянина до найдальших кінців землі. Ми були багаті й дужі. Славні й щасливі. Були донедавна. А тепер ми розорені. Чужоземні сандалії залишили сліди на наших спинах. У місті лютує недовір’я, остракізм.- Феоген що далі говорив, то більше й більше запалювався. Він уже вірив, що кидає власний живий вогонь в Сократові груди.- І тепер нам треба відновитися. Насадити виноградники, збудувати нові кораблі, видобути з шахт руду і зробити з неї меча, щоб відтяти руку нападникові. Отож нам треба майстрів рудних і корабельних, воєначальників і воїнів. Он скільки мудрих людей нам потрібно. В наших палестрах, гімнасіях багато гарних юнаків. Ллє їх ще треба вчити. Вищої науки, 1 ми хочемо, щоб це зробив ти.

Сократові друзі аж попідводилися зі своїх лежаків. Пильно зорили на свого вчителя, але чи він не помічав їхніх молитовних поглядів, чи не хотів помічати. Дивився поверх голів, посміхався дитинно-наївно. Своїм думкам, стратеговим словам?

– З усіх країв приїздитимуть до тебе учні,- казав далі Феоген.- Вони понесуть твою славу в найдальші кутки землі. Зерна твоїх слів проростуть на всіх ланах.

– А якої науки я мав би їх учити? – тихо запитав Сократ…

– Ну, як любите це море, це сонце…- повів рукою до вікна.

– Але ж це буде ваше сонце, ваше море,- так само тихо сказав філософ,- себто це буде не моя наука, а ваша. І ваша любов.

– І наше, й твоє…

– У кожного своє море, своє сонце. Так само, як серце, як думка. А то вже буде ваша думка. Та, котра потрібна вам.

– Вам, нам.- Чорний крук роздратування закружляв над Феогеновим серцем, черкнув крилом.- А хіба ми – це не ти?

Сократ похитав головою. Крук сів, випустив кігті.

– А хіба наша держава – не твоя? Хіба ти не мусиш дбати про неї так само, як ми?

Сократ знову похитав головою.

Крук ударив дзьобом, раз, удруге, втретє.

– І хіба наша демократія не одна для всіх. Тільки одні боронять, а інші гублять її. Забирають у неї захисників, воїнів. Обсновують їх липкими словами софізмів, затуманюють голови й розгартовують душі. Нас губиш ти, Сократе.

Насамперед ти.

Філософ сидів, як і перше, склавши руки на грудях. Жоден м’яз, жодна жилка не тіпнулись у нього на обличчі.

– Так, ось ми вже й маємо звинувачення проти Сократа,- мовив.- Що ж, давайте розглянемо його. Але спочатку скажи, Феогене, хто ж згубив демократію? Не сьогодні ж вона підупала? Я сам захищав її мечем, вже недужу й хирляву.

– Ну вороги…- розгублено розвів руками стратег.

– Ти ж допіру сказав, що вороги тільки скористалися нашою слабкістю. Ми не доглянули її ще в колисці. Й загубили її. І відаєш чому? Бо ми – демократи для себе. Спочатку садовили сад для всіх. А потім там сіла купка людей і не пустила інших.

– Неправда,- заперечив Феоген.- У нас кожен має в зібранні голос.

Сократ, либонь за звичкою, креслив пальцем на дошці невидимі кола. Його не збурили, не вивели з рівноваги Фе-огенові слова. Він вів бесіду, дбаючи лише про одне, щоб співбесідник правильно зрозумів його. Страх і жадоба, палкість бажань і отрута непевності – він уже давно позбувся їх. Суєтність світу стояла за його плечима, він осягав її розумом, а не серцем.

– Має голос, а не владу,- сказав він.- Справді, хто править у нас? Ви – стратеги, оратори-демагоги, котрі провадять через збори свої псефізми. Себто правлять ті, хто багатший і спритніший. Так повелося.

– Дивно слухати твої слова,- сказав Феоген.- За тобою виходить, буцім нашу державу зачинали не мудрі люди. Чи, може, мені одібрало пам’ять? Може, й справді ми не мали Перікла, не мали золотого віку?

Густий вечірній промінь падав із вікна Сократові на голову. Освітлював голову, а все тіло тонуло в сірих номерках, від того здавалось, що велика, з відстовбурченими вухами голова живе осібно од тіла. А може, здавалось не від того чи й зовсім не здавалося. Сократові пальці тепер уже перебирали звичайний ремінець, нога шамкала потертою сандалією, а голова думала щось своє, далеке од життєвого дріб’язку. На мить Феогенові стало моторошно. Він відчув, як його власна голова стиснулась, а відтак стиснулась, поменшала й думка, і віра.

Сократова голова пожувала товстими губами, посміхнулася.

– Але хіба не від тих днів і почалися наші злигодні! Всівеликі, навіть наймудріші, не так дають, як забирають. Вони плодять заміри, як кішка кошенят, і сподіваються, що з тих кошенят виростуть леви. Перікл возвеличив державу й воднораз прирік на загибель. Бо підносив її власною волею, забираючи волю у всіх.

Запала важка мовчанка. Вони обоє почували її, як дволезого меча з одбитим держаком.

Хтось мусив піднімати меча першим. Підняв Феоген:

– Чому ж, коли так, не прагнеш перемінити все на краще? Чому мовчиш на народних зборах, чому не хочеш бодай мізинцем торкнутися до державного керма?

– А хіба те можливо,- мовив Сократ.- Коли жоден із нас не вміє кермувати своєю душею.- Сказав це так щиро, майже наївно, як може сказати лише переконана в своїй правоті дитина. І було видно, що він не цінує сам себе, не втішається власними словами. Йому хочеться, щоб у нього в душі панувала гармонія, а її немає.

Феоген дивився на філософа й знову бачив тільки його голову. Вона все більшала й більшала, накочувалась на стратега, загрожуючи розчавити. Феоген відчував це мозком і тілом.

– Що ж хочеш ти? – запитав тихо.- Що шукаєш?

– Я не хочу нічого,- сказав Сократ.- Я тільки хочу знати, хто я, хто ти, хто ми всі. Я хочу пізнати це – навчитися володіти своїм духом, своїм розумом. Хочу пізнати істину. Істину життя людського. Нехай кожен із нас пізнає себе. Спробує затоптати в собі зло. Нехай не намагається нав’язати себе. Нехай один розум не одягає кайдани на інший. Бо, може, він маліший і дрібніший. Нехай вони сукупно помислять.

Сократові слова котилися, як важкі кам’яні колеса. Принаймні так почував їх стратег. І вже не намагався зупиняти. Дивився Сократові в очі й бачив, що ті слова породжені його вірою, його серцем, його думками. Червоним спалахом стратегові сяйнуло на мить, що, може, й думки ті більші за самого Сократа, за його життя. Але він одразу ж затоптав той вогник. Що від того йому, Феогенові? Що від того афінянам? Коли доля їхнього міста поставлена на вістря меча.

Стратег ятрився злістю, ледь стримував себе.

Важкі й богопротивні Сократові слова. Тільки в них, у їхній державі кожному вільно промовляти те, що йому наснує хворобливий мозок. У будь-якій іншій країні ті слова запхнули б назад у пельку мечем. Але Сократ не може поцінувати навіть того.

Одначе Феоген мусить скінчити словесне коло спокійно, як і почав. Дивно й смішно було б, якби він кинув на списи чужих глузів свій сміх. Силою волі стиснув свої чуття.

– Щоб шукати істину, треба спочатку мати тихий куток,- мовив чи то собі, чи мовчазним слухачам.- Навіть твої злі слова захищає наш меч. Отож і виходить, що перше, ніж володіти духом, треба навчитися володіти мечем.

– Наші думки розбігаються в дрібному,- почухав кінчик носа Сократ.- Я б тільки переставив одне за одне: перш ніж взяти в руки меча, треба подумати, чи треба його брати.

– Якщо дуже довго думати, ворог встигне відрубати думки разом із головою.

Це були останні слова, котрі сказав стратег. Вони пролунали як докір і як пересторога воднораз. Пересторога, на котру, проте, Сократ нітрішки не зважив. Бо сказав друзям, що коли б ішлося про його власну голову, то тут не було б великої втрати. Він кпинив над собою, власною потворністю і ще над чимось, чого стратег уже не вловив. І не став слухати далі. Він підвівся й попрощався.

Ішов вулицею, ступав важко, неначе ніс жорновий камінь. Ледве чутно ступала позаду луна, принишкла й стривожена. І стояв мовчазно біля своїх воріт поет Аніт, скорботними очима дивився вслід стратегові.

…Наступного ранку чорними лебедями розлетілися по місту тривожні вісті. Падали на пласкі покрівлі, де зустрічали сонце афіняни, зривалися й мчали далі, важко метляючи покаліченими крилами: поет Аніт виставив у портику архонта звинувачення проти Сократа.

1 Афінський демос на той час остаточно зубожів. Громадяни, котрі засідали в суді (геліасти), а також члени ради п’ятисот, основного виконавчого органу народних зборів, отримували в день по три оболи.

2 Юнаки вісімнадцяти років, котрі щойно скінчили палестру – школу.

3 Радуйся!

4 Пельтаст – напівлегкий піхотинець, що мав на озброєнні круглий щит.

Стріча друга

Сократ ще живий

Тімасій дивився на втомлене море, дивився й не бачив його. Хвилі байдуже бігли на берег – не наздоганяли, не підгонили одна одну, тихі й покірні, зморено засинали на теплім піску. Народжені для бігу, бігли, аби померти.

Тімасій сидів на пласкому ніздрюватому камені, позаду кругліли ще камені – великі, облизані солоними губами моря, сірі й лискучі, вони скидалися на черепи облисілих ЦИКЛОПІЇ. Л може, й справді їх навергав з гори розгніваний ЦИМ ПОПІ

Незабаром сюди май прийти учитель. О такій порі ясної днини він приходить до моря. І море, і вчитель – вони обоє як діти. Тімасій якось бачив їх на самоті. Вони КПННЯТЬ одне з одного і думають про щось одне, в обох пласка застигла вічність і струменить така мінливість, яких ГОДІ побачити ще десь. Ото улюблений камінь учителя. Либонь, сьогодні він востаннє розстелить на ньому хітон.

Та думка струснула Тімасієм, як вихор самотнім деревцем. Адже так. Завтра має звершитись суд над філософом. І сьогодні тут зберуться Сократові друзі, аби хоч якось забігти наперед долі. Аби затримати вчителя в своїх обіймах, застерегти од непокірних слів.

Це Крітій покликав Тімасія. Він відає, як тепліє вчитель серцем до хлопця. Тімасію самому вдивовижу, за віщо його так любить учитель. За те, що ніколи не лукавив перед ним. За дитинну наївність, за всі оті уперті “чому”, “навіщо”. За щиру відданість.

Сливе, Тімасієве слово, Тімасієве прохання могло б сколихнути вчителеву душу. Він мусить просити…

Мусить сказати вчителеві.

Плакала Тімасієва душа, сльози незримо падали в море, виповнювали його. І ось воно вже лизнуло Тімасієві сандалії, посунуло по камені, вода пінилася, лизала коліна, груди, обійняла за шию – і враз сховала з головою.

Тімасій розплющив очі, одігнав видиво. Повів рукою, й груди йому знову пропекла схована в складці гіматія гілка лавра. її принесла рабиня Іно. Лаврова гілка, перевита білою стрічкою, то знак навічного прощання, останнього привіту. Сьогодні ще можна втопити гілочку в морі. Іно востаннє прийде до Дикого струмка.

Тімасій дивився на море й бачив маленьку тендітну постать на березі струмка. Вона бринить поміж ніжних пальчиків, вода гойдає таке миле й дороге личко. Вітер ворушить квіти в темній хвилі волосся. І сама вона на зеленім березі неначе біла квітка. Біла квітка прощання. Завтра вона віддасть весільний вінок Фелію, найкращому воїну прикордонної сторожі.

Крикнула над морем чайка, й крикнула Тімасієва душа. На одну мить там стало так порожньо, так зловісно, аж чорна хвиля потьмарила Тімасієві свідомість. Йому здалося, ніби серце провалюється кудись і його немога стримати.

О, який він нещасний! Який стражденний! Так, завтрашній день накриє довічною тінню всі прийдешні дні.

А може… Може, в нього якось удасться повернутись. Адже те – не вмирає. Адже попереду ще багато-багато днів. І знову скрикнуло серце. І загойдалося між двох берегів, мов у домовині, печальне личко Іно. Вона буде нещасна весь вік… Віддана іншому, вона може вмерти з розпуки.

Море було безбарвне, аж чорне. Хвиля бігла за хвилею, але Тімасій не бачив їх. Він важко підвівся з каменя й повільно пітон стежкою вгору.

Та стежка вела до Дикого струмка. Стежка падала крутою петлею, бралася вгору, а Тімасієва тінь вертала назад, до каменів на березі моря. Вона торувала шлях, вона знала, що оце сходження на гору – тільки мить, що її господар вертатиметься сюди знову й знову, до останнього свого дня, до останнього кроку.

Мить одірвалась од вічності.

Феоген сидів, сховавши обличчя в долонях. Стратег не чув людей, котрі гомоніли довкола, не бачив того, що чинилось на відгородженім мотузком терені. Збирав докупи слова, як збирає воїн на місці побоїща мечі й списи, дротики та стріли, мислено оглядав поле бою. Стратег і сам не знав, хто він, переможець чи переможений у тій битві на агорі, котра розпочалась ранком і триває до цього часу. І взагалі чи є тут переможці. Якщо є, то хто вони?

П’ятсот геліастів1 у пурпурових мантіях, Мелет і Аніт, котрі кидали викувані в чужих кузнях словесні дротики, чи Сократ, який днтинно-наївно і водночас сардонічно складав собі ті дротики до ніг. Сократ не захищався, він просто розмовляв із громадянами, як робив те кожного дня в цирульнях, на агорі, в гімнасіях і на вулицях. Розмовляв з ними, немов з нерозумними дітьми. Соромив 1 кпинив із них. І цим доконечно розгнівив геліастів, вони визнали його винуватим. Тільки кілька голосів переважили чорну шальку.

Феоген знав, що він, либонь, міг утримати її. Вийти свідком. Не для того він кинув міру на шальку. Міру, котра володіє світом. Та міра – Страх. Вона рівна людському життю. Ні – більша за нього. Сократ це розуміє. Не може

Не розуміти. На другій шальці – його життя. А на цій – Страх. Він сурмить у мідні сурми, вимахує червоними мантіями, бряжчить череп’ям у високих амфорах. Він наказує, він велить: схилися, скорися, і я поверну тобі назад і небо, й сонце, і море, і солодкий сік винограду. Бачиш, вони в моїй руці. Не скоришся, я натисну ледь-ледь…

У Феогенових вухах – хрускіт череп’я. Він прислухався. Ні, то дзвеніли кинуті Сократом слова.

На кожне Сократове слово майдан зітхав тисячогрудо, молоді люди вітали свого вчителя й просили його, аби він рятувався.

Феоген подумав, що вони вимолюють у богів власну за загибель.

Древні й гуманні афінські закони. Вже визнаний винуватим у непокорі богам, у розбещенні молоді, Сократ сам ніш просити собі покарання. Викуп, вигнання чи смерть.

Агора завмерла, чекала. Сократ почав промовляти знову. Феоген розтулив пальці. Але голови не підводив. Він знав, що скаже Сократ. Він боявся цих слів. Простих, буденних слів, мовлених старечими вустами. Кинуті під ноги афінянам, вони не вмруть. Вони матимуть силу більшу, аніж коли б їх мовив Дельфійський оракул. Бо Дельфійський оракул вічно живий. Чи – вічно мертвий. А Сократ – живий і мертвий водночас. Звичайні, буденні слова зійдуть ось на оцьому камені. Вони заколосяться десь там, за невидимим пругом, за поховальною стелою Сократа. Живи, Сократе. Вимолюй собі життя, впивайся голубим небом і терпким вином. Живи в злагоді з Страхом. Не кажи оцих слів. “Живи, Сократе”,- вже шепотів стратег.

А Сократ говорив…

“…Я не боюся смерті, афіняни. Я не тікав од неї в бою і не втечу зараз. І коли б ви сказали: ми відпустимо тебе, тільки йди й мовчи, я б не послухався вас.

Я не маю на вас зла. Ви хочете вчинити добро, хоч чините зло. Прагнення до добра живе в кожній людині. Коли ж вона робить зло, то тільки тому, що не знає, що таке добро. Я прощаю вам, афіняни. Ще раз кажу, що не боюся смерті. Бо коли б я забоявся, я вбив би себе ще до того, як зійшов на цей поміст. Мудрість і хоробрість – дві людські доблесті. Хоробрість не завжди мудра, а мудрість не завжди хоробра. Я знаю це. І я не дам переважити жодній. Аніт, ти запитуєш мене, чим я мудріший за інших? Я відповім. Коли я чогось не знаю, то просто не знаю, а не напускаю ману, буцім не бажаю комусь показати істину. Я знаю справді дуже мало. Та хочу знати багато. Ось в тім і є моя вина. А що ми, власне, без знань? Ніщо. Де ж шлях до них? У пошуках істини. У пошуках правдивих, а не обманних. Кожному треба знайти свою істину. Не бути рабом чужих істин. Мабуть, це шкідлива наука, за неї ви й звинуватили мене. Але так повеліли людям боги: шукати, щоб навчитись володіти собою, державою, світом. Ставати кращими. Тоді держава ростиме з нами. А хто ж винуватий у тому, що вона дрібніє? Всі ми. А найбільше ті, кого ви трохи не прирівняли до богів. Скажіть, афіняни, чи не дивно було б вам, коли б я пас отару і в ній ставало все менше й менше овечок, а мене називали гарним пастухом. Саме так і є в нас.

Ви хочете, щоб я, маючи очі, не бачив того? Ви кажете: заплющ очі, сядь у своєму дворику, споживай вино та фіги, й ти довіку будеш нашим другом. А нащо мені, скажіть, такі друзі?

Нащо людям дешеві речі?”

Зашерхлу тишу майдану розітнув грім. Стугоніли сандалії, мелькали кулаки, на поміст падала злива важких, як каміння з пращ, слів. І над усім тим – над гуркотом, криком, погрозами, над хвилями гніву й проклять, над вітальними вигуками – незрушне сардонічне обличчя Сократа. Здавалося, він не чув нічого. А може, не чув І справді. Він дивився поверх голів на далекі скелі Лаврія, червоні й сумні, похмурі й зловісні, як присуд долі. Либонь, вони почервоніли од крові тих, кого загнали в їхні підземелля.

А на другому кінці майдану так само мовчазно стояв афінський стратег Феоген. Він теж дивився на скелі Лаврія, вони йому видавались чорними.

1 Суддів.

Стріча третя, остання

Сократ ще живий…

Служник Одинадцяти хотів зазирнути в обличчя, але Феоген затулився складкою хітона, тицьнув стражникові в холодний кулак монету. Служник розтулив пожадливі пальці, золото зблиснуло проти місяця хижим оком. Не оглядаючись, Феоген кинув ще одну монету просто під ноги служнику Одинадцяти, махнув рукою. Той підняв гроші, пішов за ріг будинку.

Феоген пригнув голову, ступив, немов у чорну могилу, в темну кам’яницю. Його не покидала певність, що Сократ не спить… Зачинив за собою двері, перерубав місячний промінь, котрий метнувся слідом. Повітря в кам’яниці було важке. Застояне, одвічне повітря тюрем на землі.

– Хайре,- мовив тихо стратег, намацуючи рукою стіну. Кам’яниця німувала. Стратег відчув, як темрява ніби обплутує, запавутинює його. Йому навіть здалося, що по спині й справді біжать маленькі липкі павучки з колючими лапками. І хоч відав: йому тут нічого не загрожує, ця домовина – не для нього, однак страх наліг на душу. На хвилю Феогенові чомусь здалося, що це не він стоїть у домовині, а хтось інший, він відчув дивну двоїстість душі й тіла І від того йому стало ще страшніше. Ще мить, ще крап. німого мороку – і він би, мабуть, кинувся пріч. Але його зупинив голос:

– Не маю чому радуватись, Феогене. Ти прийшов до мене не з доброю вістю й не з добрими замірами. Одначе сідай. Ослін – біля твоїх ніг.

Стратег навпомацки опустився на вичовгане в’язнями до слизької холодності дерево.

Щоб не дати темряві знову спеленати себе, поспішив кинути слова:

– Я не зичу тобі зла, Сократе.

– Я знаю,- спокійно мовив філософ. Він ворухнувся, й під ним заскрипів тапчан. Феоген не побачив, а лише вгадав, що Сократ сидить, звісивши з тапчана ноги.

– Я не хочу твоєї смерті,- і далі прорубував у пітьмі лази.

– Вірю. Але ти хочеш убити більше, ніж мене.

Феоген здригнувся. Йому здалося, що останні слова проказала не людина, а мертва луна. І гаряче натхнення, віща самопожертва, котрі панували ним, коли йшов сюди, враз згасли. Так буває в грозу, коли блискавиця влучає в багаття. Жарини все ще перекочувались по дну душі, але їх замітав попіл сумнівів.

– Хіба те смертне? – швидше запитав, аніж ствердив.

– Смертне все. І тіло, й дух, і думки.

Ті слона знову засвітили кілька жарин. Стратег ПОСПІШНІ роздмухати їх.

– Смертне тіло може завжди народжувати смертні думки. Ти знову сказав правду, Сократе. Тож нехай воно породжує їх. Я приніс дві звістки: чорну й білу. Мій дозорець сьогодні бачив високі вітрила. Я послав його сторожувати далеко в море. Корабель вертається з Делії 1. Але того ще ніхто не знає. І світла звістка: в Піреї стоїть опоряджений вітрильник. Він твій і повезе тебе, куди забажаєш. І десять талантів2, котрі знайдеш у бочці під палубою,- твої. Ти розминешся зі смертю, Сократе. То таки правда – золото володіє світом. З ним ти проживеш щасливо скрізь. Темрява відгукнулась сміхом, схожим на брязкіт пощерблених мечів. Брязкіт падав згори, з боків, котився під ноги, аж Феоген мимоволі зіщулився на ослоні.

– Хочеш, Феогене, купити за золото мою душу й виставити її перед людські очі, неначе подірявленого щита, хочеш купити мої думки, щоб зробити рабами й кинути конати в підземелля. Але вони – не раби. Лови їх, наздоганяй якими

Хочеш кіньми. Я – у в’язниці, а вони – на волі. І будуть вільні вічно.

В мовчанці, котра впала по тому, було чути, як скрапує в безвість життя. Тиша шерхла, гусла, вона ось-ось мала скрижаніти зовсім, але її знову надколов Сократів голос:

– Я зайшов сюди безвинний, а вийшов би винуватий. Але не тільки тому лишаюся тут. Ти знаєш, Феогене, чому.

Знаєш один на все місто. Завтра я вип’ю цикуту. Це не важка смерть. Ти прагнув більшої. Ти теж убивця, Феогене.

Стратег сидів пришпилений словами до стіни, немов вістрями стріл. Кров прилляла йому до обличчя. Серце било лунко, так лунко, що ті удари, либонь, чув навіть вартовий за дверима. Це був розгром. І розпука, й страх. Це було гірше за те, коли б він, втративши військо, втік з поля бою.

Тримаючись за слизьку стіну, звівся з ослона. Тіло стало важким і безвольним, мовби не його. І так само важко, безвольно повзли думки, повзли й вмирали біля порога пам’яті. Цієї хвилини вона жила сама, завертала втрачене, посилала його вперед.

– Нас розсудить вічність,- сказала вона стратеговими вустами.

– Ти думаєш, вона збереже твоє ім’я? – запитав Сократ.

– Знаю, що не збереже. Я маю на меті інше, те, що стоїть за мною.

– Його нема. Воно вмирає тої ж миті, в яку народжується,- сказав Сократ. – Ти знаєш це.

Над морем мріли білі вітрила. Білі й сумні, мов саван. Служник Одинадцяти давив цикуту, поглядав на море, на місто. Дромосом – широкою, мощеною камінними плитами вулицею – до порту котився натовп. Майоріли шовкові хустки, юнаки підносили над головами великі гірлянди квітів. Попереду йшли архонти, члени ради п’ятисот – найповажніші люди міста.

Натовп сколихнувся, зупинився. Служникові Одинадцяти, котрий видивлявся отруту на світло, здалеку здалося, ніби натовп наштовхнувся на невидиму перепону.

А на вулиці – справжнє стовписько. Задні напирали на передніх, спиналися навшпиньки, намагаючись заглянути через голови. Здивовані афіняни прицокували язиками, переглядалися, вказували пальцями на високі, ковані міддю двері стратега Феогена. На дверях висів великий посріблений щит, а на ньому, навхрест, широкий меч І спис.

“Я зробив для громадян усе, що міг. Я пішов на довічний спочинок”.

Довго-довго стояли незрушно афіняни. Вже корабель ввійшов у порт, вже впали білі вітрила, але ніхто й не думав рушати з місця. Поволі вщух гомін, люди розмовляли пошепки, намагаючись розгадати трагічну загадку найкращого афінського стратега.

З ким бився Феоген? У місяць повного спокою, в дні мирних Делійських свят. Кому програв останню битву? Перед ким склав зброю? Що віщує все це їм, людям?

Холодний сік цикути повільно розтікався по Сократових жилах.

Сократ ще живий.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)