Слово про похід Ігорів (докладний переказ змісту поеми)
Слово про похід Ігорів (докладний переказ змісту поеми)
1) Заспів
На початку поеми сказано, що мова буде йти “по билицях нашого часу, а не за вимислом Бояна“. (Боян – невідомий дружинний співець XI ст.) “Боян бо віщій, якщо хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами…” Згадував він у своїх піснях “давніх часів усобиці”, прославляв старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата Ярослава]. Співець накладав пальці на живі струни гусел і вони “князям славу рокотали”. Ця розповідь “від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю… навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую”.
Поема розповідає про події, пов’язані з невдалим походом весною [1185 p.] Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочовиків-половців.
2) Ігор рушає в похід; загрозливі віщування
Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання – відстояти рідну землю від набігу кочовиків, “списа переломити кінець поля Половецького”, “напитися води шоломом з Дону” (тобто перемогти), здобути особисту славу.
Князя підтримує Брат Всеволод. Він промовив: “Один брат [у мене], один світ світлий – ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни – воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю – слави”.
Виступ у похід руських воїнів проти половців збігався із Затемненням сонця. Ігор Святославич звернувся до свого війська: “Браття і дружино! Лучче ж убитим бути, аніж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем…” Половці небитими дорогами побігли до Дону великого, бо Ігор сюди військо веде. Злісний крик птахів, звірине виття створюють напружену атмосферу, якесь недобре передчуття.
3) Перша битва з половцями
“Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов’їв заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю – слави”. Зранку у п’ятницю русичі розбили “погані полки половецькі”. Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото, красиві дівчата – Все було у ворога захоплено. “Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, – і всякими узороччями половецькими”.
4) Друга битва з половцями; поразка Ігоревого війська
“Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблями пощербитись об шоломи половецькії, на ріці на Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси! (“чотири сонця” – маються на увазі чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович, Володимир).
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря [Азовського] стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили”. Ігореві полки щосили відбивались щитами від ворога. Проявив героїзм у запеклій війні Всеволод. “Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать погані голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забудьши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї”.
З ранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи… Чорна земля була засіяна мертвими та пораненими воїнами, залита кров’ю. Під час битви кочове плем’я ковуї, яке допомагало Ігореві, не витримало ворожого натиску і кинулося тікати. Ігор безуспішно намагався завернути їх на поле бою.
Билися вони день, билися другий. На третій день під полудень упали стяги Ігореві (тобто Ігор зазнав поразки). Жаль було князю і свого брата Всеволода, з яким довелось розлучитись, бо вони потрапили в полон до різних ханів.
Навіть природа сумувала за полеглими русичами: “Никне трава жалощами”, дерева спустили свої віти.
5) Тужіння за Ігоровим військом
Невеселі часи настали. Загинуло військо Ігоря. Ігоревого хороброго полку – не воскресити! Заплакали жони руські за своїми коханими, примовляючи: “Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити”.
Горе розлилося по Руській землі, втратили веселість міста. Через князівські чвари ворогам відкрита дорога до пограбування. Князі “самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, брали данину – по білці з [кожного] двора”. Два хоробрих Святославичі, Ігор і Всеволод, ненавмисно підтримали розбрат свого батька Святослава з іншими князями. Вони не виступили на ворога з усіма разом, а поодинці не так легко одержати перемогу.
6) Сон і золоте слово Святослава
У Києві князь Святослав (батько Ігоря та Всеволода) бачить незрозумілий, смутний сон. Неначе вдягали його у чорне вбрання на тисовому ліжку, наливали синє вино, з горем змішане, сипали з порожніх сайдаків половецьких великі перли на лоно… Бояри пояснили Святославу його сон. Це були два соколи, які злетіли від отчого престолу шукати собі слави. Але соколам крильця підсікли половецькі шаблі погані, самих опутали і закували “у пута залізні”. На третій день Ігоревої Битви “два сонця затемнились, обидва багряні стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули” “…На річці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо”.
Тоді великий Святослав сказав “золоте слово” (повчальна промова), зі сльозами змішане: “О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Ви без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сідині?” Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо незахищеним, коли летить бити ворога. Звертається Святослав до волинських князів Інгвара та Всеволода Ярославичів; Романа, Святослава і Всеволода Мстиславичів із закликом виступити разом проти ворога. “Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!” Пам’ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді, розбрат князів і привів військо Ігоря до поразки.
7) Плач Ярославни, втеча Ігоря
На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче – причитає не тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись з проханням про допомогу до Дніпра-Славутича, до вітру, до сонця. Рано плаче вона в Путивлі на стіні, примовляючи: “О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?” Просить допомоги Ярославна у Дніпра-Славутича: “Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому сліз на море рано”. Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи: “Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?”
Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з полону “із землі Половецької на землю Руськую”. Половчанин Овлур допоміг йому втекти… “Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комишні і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю”.
8) Повернення Ігоря; величання
В погоню за Ігорем кинулись половецькі хани Гзак і Кончак. Якщо Ігорю допомагали навіть птахи під час втечі, то половцям ставало все на заваді. зак запропонував Кончаку вбити Володимира, сина Ігоря, який залишився у полоні. На це Кончак відповів незгодою: “Коли сокіл [Ігор] До гнізда летить – то ми сокільця [Володимира] опутаємо красною дівицею”. Так і зробив Кончак через деякий час. Він оженив молодого полоненого зі своєю дочкою. Половецького хана тішило, що він має такого цінного заручника. Невздовзі Володимиру все-таки вдалося повернутися додому. Ігоря з великою радістю зустріли на рідній землі. “Сонце світиться на небесах – Ігор князь в Руській землі”. Дівчата співають на Дунаї, в’ються голоси [їх] через море до Києва. Землі раді, городи веселі. “Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу! Здоров’я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)