СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ
“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” – давньоукраїнська героїчна поема XII ст.
Історичною основою твору є невдалий похід проти половців Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, про який збереглися два літописних оповідання: одне в Іпатіївському літописі, інше, більш лаконічне, – в Лаврентіївському. На основі цих оповідань і можемо уявити собі подробиці цього невдалого військового походу.
23 квітня 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич, його син Володимир Путивльський, племінник князь Святослав Ольгович Рильський разом із загонами ковуїв (союзних русичам тюркських племен) виступили в похід на половців, але не повідомили про це київського князя Святослава. Ігор Святославич був відомий як непримиренний ворог половців, тричі перемагав їх: уперше 1174 р., два інших рази у 1183 р. У березні 1185 р. Ігор мав намір узяти участь у спільному поході проти кочівників, який організовував великий київський князь Святослав, але через несприятливі обставини йому не вдалося здійснити свій задум. Менш ніж за два місяці потому Ігор самостійно вирушив на половців. У поході поблизу берегів Дінця руське військо побачило сонячне затемнення, яке вважалося в добу середньовіччя передвісником нещастя, та Ігор не зупинив походу й переправився через ріку. Трохи пізніше до нього приєднався брат Всеволод з дружиною, який вирушив з Курська іншим шляхом. Але здійснити несподіваний напад на половців, як на те розраховували новгород-сіверський князь і його союзники, не вдалося: розвідники принесли звістку про готовність половців до бою. Наступного дня русичі зустріли головні половецькі сили, і перший бій приніс перемогу Ігорю. Половці почали тікати, їх переслідувала дружина Володимира Ігоревича. Русичі захопили багато полонених, та на світанку наступного дня половецькі полки стали наступати на руське військо.
Ігор віддав наказ кінним воїнам спішитись і битися разом. Половці відрізали військо від води, тому русичі змушені були протягом трьох діб повільно пробиватися до Дінця. Оточені руські дружинники страждали від спраги, сам Ігор був поранений у праву руку. На світанку в неділю ковуї не витримали половецького натиску й почали тікати. Ігор безуспішно намагався їх зупинити, поки не потрапив у полон. Його військо було майже повністю знищене, з руських вояків врятувалися лише декілька чоловік. Ігор Святославич став полоненим половецького хана Кончака.
Цією поразкою Ігор “відкрив ворота” половцям на Руську землю, адже за рік до походу руські князі, що об’єдналися навколо київського князя Святослава, спільними зусиллями завдали кочівникам нищівного удару. Поразка Ігоря фактично перекреслила результати цієї перемоги.
У полоні Ігор користувався відносною свободою, він навіть викликав до себе з Русі священика для відправлення церковної служби. Трохи пізніше йому вдалося втекти. Незабаром після прибуття до Новгород-Сіверського Ігор вирушив до Чернігова та Києва, де знайшов допомогу і підтримку.
Один із списків “Слова”, переписаного в XVI ст., на початку 90-х років XVIII ст. потрапив до рук відомого збирача пам’яток давнини графа О. І. Мусіна-Пушкіна. Текст пам’ятки містився в збірнику давньоруських творів світського змісту, який увібрав у себе також такі відомі давньоруському читачеві твори, як “Повість про Акіра Премудрого”, “Девгеніїве діяння” та ін. За словами самого збирача, цей збірник він придбав у архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського, який був водночас релігійним письменником, педагогом, видавцем. Вихованець, а з 1757 р. викладач Києво-Могилянської академії, він – автор своєрідних драматизованих “Бесід євангельських”, проповідей, віршів. З рукопису збірника Спасо-Ярославського монастирі спеціально для Катерини II було зроблено копію, яка збереглася до нашого часу. Під час неодноразового переписування спочатку з оригіналу, а потім з копій текст пам’ятки частково перекручувався, і в пізнішому списку XVI ст., з якого було зроблене перше друковане видання “Слова…”, вже було багато “темних місць”, які не могли розшифрувати перші дослідники рукопису, частково ці “місця” неоднозначно тлумачаться й сучасними науковцями.
Вперше “Слово о полку Ігоревім” було надруковане 1800 р. в Москві О. Мусіним-Пушкіним у співробітництві з О. Малиновським і М. Бантишем-Каменським. 1812 р., під час вторгнення військ Наполеона у Москву, рукописний збірник з текстом “Слова…” загинув. Загинула також і більшість примірників першого видання пам’ятки. Незабаром після видання поеми деякі скептики вважали її підробкою пізнішого часу. Безпідставність такої позиції стала особливо очевидною після відкриття у 1852 р. “Задонщини”, яка написана під сильним впливом “Слова…” наприкінці XIV ст.
Вже перші дослідники пам’ятки вказували на її українське (“південноруське”) походження. Так, російський вчений М. Калайдович ще 1818 р. у праці “Опьгг решения вопроса, на каком языке писано песнь о полку Игореве” доводив, що її “творець належав до нинішньої Малоросії”. Тезу про український характер мови пам’ятки розвивав також М. Полєвой у працях “История русского народа” (1830) та “Очерки русской литературы” (1839). Навіть В. Бєлінський, який, як відомо, негативно ставився до самостійного розвитку української літератури, вважав “Слово…” твором цілком українським (“малоросійським”): “Слово про похід Ігоря” дуже яскраво виявляє своє південноруське походження. Граціозні форми його мови нагадують сучасне наріччя Малоросії, особливо багатством гортанних звуків і закінчень на букву “ь” в дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але що найбільше промовляє на користь південноруського походження “Слова” – це спосіб життя народу. Відчувається щось благородне й людяне у взаємостосунках героїв цієї поеми… Все це, повторюємо, нагадує Південну Русь, де так багато людяного і благородного в сімейному побуті, де взаємини статей Грунтуються на любові, а жінка користується повнотою всіх своїх прав. І все це діаметрально протилежне тому, що існує в Північній Русі, де сімейні стосунки дикі й брутальні, жінка зведена до своєрідної хатньої тварини, а любов подружжя – поняття чудернацьке. Порівняйте побут українських селян із побутом російських селян, міщан, купців і, зокрема, інших верств, і ви переконаєтесь в правдивості нашого твердження про те, що “Слово о полку Ігоревім” є південного походження”. М. Максимович порівняв художні особливості “Слова” з пам’ятками передовсім української народнопоетичної творчості, зокрема думами та історичними піснями, а також із фольклором інших слов’янських народів і довів генетичну спорідненість поеми з народною словесністю.
Епітети, метафори, порівняння, що їх використовував автор поеми, знаходять свої відповідники і в деяких пам’ятках російського та білоруського фольклору, але “південноруські” (українські) пісні, на думку М. Максимовича, незрівнянно ближче рідняться зі “Словом”. Так, порівняння зажуреної Ярославни з зегзицею-зозулею, яке використовує автор поеми, своєрідно “накладається” на образність українських народних пісень, де на могилу козака, який загинув на чужині, прилітає зозуленькою невтішна мати, дружина, сестра. Саме М. Максимович у 1857 р. одним із перших надрукував свій віршований переклад “Слова о полку Ігоревім”; тривалий час це був найдосконаліший переклад пам’ятки сучасною українською мовою.
“Слово” необхідно розглядати не лише в його зіставленні з українським фольклором, а й у контексті розвитку всієї української літератури доби XI – XIII ст. Деякі вчені, зокрема М. Гудзій, порівнювали стилістичну манеру “Слова” з манерою, в якій написаний Галицько-Волинський літопис, що остаточно сформувався як цілісний твір наприкінці XIII ст. Зі “Словом” його поєднує передовсім специфічна образність, урочистість стилю, використання в художній тканині оповіді багатьох елементів “дружинної поезії”. Широковідома похвала князю Роману в Галицько – Волинському літописі в багатьох місцях подібна до звертань автора “Слова” до князів із закликом виступити на захист Руської землі. І в літописі, і в поемі головна увага звертається на події світської, а не церковної історії, оповідається про військові походи, битви, князівські усобиці, і ця оповідь подається з позицій світської людини, для якої найголовніше – політична єдність держави, згуртованість князів для її спільної оборони. Типологічні паралелі єднають “Слово” і з іншими творами давньоукраїнської літератури, зокрема з “Повістю врем’яних літ”, “Словом про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Поученням” Володимира Мономаха.
“Слово о полку Ігоревім”, безсумнівно, стало вершиною в розвитку давньоукраїнської літератури доби Київської Русі, повносилим свідченням її естетичної “зрілості” й художньої досконалості. Творчо використавши досвід своїх попередників, актуалізувавши дописемну українську фольклорну традицію, невідомий нам автор спромігся на вербалізацію основних категорій ментальності давньоукраїнського етносу, осмислення його історичного буття в усій величі й трагедійності. В геніальній поемі з гідною подиву майстерністю відтворене саме неповторне “звучання” української історії в її державницькому та особистісному вимірах, філософськи осмислена проблема неповторної єдності людини і народу. В переддень татарського лихоліття давньоукраїнська література вустами автора “Слова о полку Ігоревім” ще раз закликала до національної єдності й солідарності перед загрозою зовнішньої небезпеки.
Остаточно не з’ясованим на сьогодні залишається і питання авторства давньоруської поеми. Можна лише з певністю твердити, що “Слово о полку Ігоревім” було створене в добу Київської Русі, а також те, що воно було відоме книжникам пізнішого часу. Але ні в самій пам’ятці, ні в інших документах того періоду ім’я автора не називається, тому головним джерелом наших уявлень про нього залишається текст. Його поетична система, художні образи свідчать про те, що “Слово” якнайтісніше пов’язано з давньоукраїнською книжністю XI – XIII ст., його автор був ознайомлений з “Повістю врем’яних літ”, йому була відома також і перекладна література. Деякі науковці вважають, що автор поеми – учасник походу князя Ігоря і разом з ним перебував у полоні, інші дотримуються думки, що він дізнався про деталі походу з уст князя Ігоря чи одного з його дружинників. Добре розуміння автором особливостей тогочасної політичної ситуації свідчить про те, що він належав до вищих прошарків суспільства. Деякі дослідники, зокрема О. Партацький, О. Петрушевич, вважали автора вихідцем із Галицько-Волинської Русі, інші, наприклад Б. Рибаков, вважають його киянином. М. Грушевський висунув ідею про двох авторів поеми: до оповідання про втечу Ігоря з полону автором була одна людина – прихильник київського князя Святослава, далі – інша, близька до Ігоря особа, оскільки в цій частині твору, на думку М. Грушевського, він незаслужено й надміру вихваляється. JI. Махновець і С. Пушик незалежно один від одного висунули гіпотезу, згідно з якою найімовірнішим автором “Слова” був галицький князь Володимир Ярославич – син Ярослава Осмомисла Галицького, брат Ярославни, дружини Ігоря, який перебував у родинних стосунках з багатьма особами, що згадуються в поемі, а з князем Ігорем його пов’язувала й особиста дружба.
Ініціатива перекладів поеми сучасною українською мовою належить письменникам Галичини, передусім М. ІІІашкевичу та І. Вагилевичу. “Слово” перекладали також О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Максимович, Т. Шевченко, С. Руданський, Панас Мирний, М. Рильський, Н. Забіла, Л. Махновець.
Літ.: Ржича В. Ф. Гармонія мови “Слова о полку Ігоревім” // Україна. 1926. Кн. 4; Франко І. Історія української літератури. Часть перша: Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1983. Т. 40; Франчук В. 10. Літописні оповіді про похід князя Ігоря. К., 1988; Махновець Л. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. К, 1989; Возняк М. С. Історія української літератури: У 2 кн. Л., 1992. Кн. 1; Грушевський М. С. Історія української літератури: У 6 т. 9 кн. К., 1993. Т. 2; Калинець Ірина. Студії над “Словом о полку Ігоревім”. Л., 1999.
О. Хоменко
(2 votes, average: 4.00 out of 5)