СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА… – ПАМ’ЯТКИ ОРИГІНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ КНЯЖОЇ РУСІ-УКРАЇНИ – ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

“Слово о полку Ігоревім…” – найвизначніша пам’ятка давньоруської літератури

Жоден із літературних шедеврів не віддалений від нас так сильно, як “Слово о полку Ігоревім…” (написання цього твору сучасні науковці датують 1185 р. або двома-трьома роками пізніше). І хоча понад два століття не було знайдено жодного іншого списку “Слова о полку Ігоревім…”, окрім того, що був утрачений у Москві під час війни Росії із Наполеоном, саме цей твір щоразу спричиняє появу нових досліджень і наукових відкриттів, а текст пам’ятки доводить її оригінальність, незважаючи на те що неодноразовоз’являлися сумніви, чи це не значно пізніша в часі підробка.

Подібних до нього творів – за рівнем творчого обдарування автора й потенційною силою впливу на слухачів або читачів – у давній українській літературі немає, хоча існують релігійні та художні тексти, написані в період, близький до створення “Слова о полку Ігоревім…”: “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Сказання про князів Бориса і Гліба”, “Повість про осліплення Василька Теребовлянського”.

“Світова література знає небагато творів, які б протягом століть захоплювали нові й нові покоління, перетинали межі країн і материків, здобували все ширшу й гучнішу славу. І саме до таких пам’яток належить безсмертне “Слово о полку Ігоревім…” – героїчна, сповнена палкої любові до вітчизни, до свого народу пісня-заклик, яка лине з сивих віків Київської Русі і гаряче відлунює в наших серцях”.

Леонід Махновець

Історія знахідки

Як засвідчують факти, десятисторінкове “Слово о полку Ігоревім…” було виявлене у збірнику оригінальних і перекладних давньоруських творів на початку 90-х рр. ХVІІІ ст. колекціонером стародавніх шедеврів рукописної спадщини, археологом-аматором і водночас обер-прокурором Святійшого Синоду, президентом Академії мистецтв Росії – графом Олексієм Мусіним-Пушкіним (1744-1817), який, за його ж свідченнями, купив цей стародавній текст разом з іншими старовинними творами в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля Биковського в 1791 р.

Микола Реріх. Похід Ігоря (1942)

Юрій Богачов. Слово о полку Ігоревім (2011)

Проте відомо, що майже двадцять років рукописний текст “Слова о полку Ігоревім…” був доступний лише близькому колу друзів-науковців О. Мусіна-Пушкіна, які навряд чи не розуміли, що тримають у руках літературну пам’ятку, що здатна принести велику славу народові, якому належить. Тільки з причини незаконного придбання обачний і далекоглядний обер-прокурор не квапився широко оприлюднювати шедевр. Не секрет, що в ті часи Катерина ІІ вимагала, щоб кожен старовинний рукопис перед тим, як отримати дозвіл на його публікацію чи навіть розголос про існування, розглядала спеціальна комісія і визначала найважливіше для імперії: чи раптом виявлений твір не принесе шкоди вже належно підправленій історії Росії.

Цікаво знати!

За свідченнями російських науковців, які на власні очі бачили навіки втрачені сторінки “Слова о полку Ігоревім…”, текст ліро-епічної поеми був написаний суцільними рядками без поділу на слова. Жодних розділових знаків у ньому не було.

У 1800 р. найкращі російські знавці давньоруських літописів – археолог Олексій Малиновський, історики Дмитро Бантиш-Каменський і Микола Карамзін під керівництвом О. Мусіна-Пушкіна спромоглися видати скопійований текст “Слова о полку Ігоревім…” та його переклад, а також словничок малозрозумілих слів у Москві великим, як на ті часи, накладом. Проте майже все видання згоріло в 1812 р. в маєтку О. Мусіна-Пушкіна, як і оригінал “Слова о полку Ігоревім…”.

Та копія “Слова о полку Ігоревім…”, яка призначалася для Катерини ІІ, мала розлогі примітки на берегах і містила коротку довідку про художній текст. Також цариці було надіслано переклад, у якому зазначалося, що оригінал “Слова о полку Ігоревім…” ускладнений значною кількістю “південноросійських” (українських!) та польських слів. Копію і друкований текст “Слова о полку Ігоревім…”, виданий у 1800 р., вважають найстарішими дублікатами1 геніального давньоруського твору.

Пізніше в Росії було зроблено кілька літературних перекладів “Слова…”. Найбільші труднощі інтерпретації змісту безцінної пам’ятки були пов’язані, як не дивно, не з мовою твору, а з тим, що воно було адресоване сучасникам автора, тому в тексті існувало чимало недомовок, неясностей і просто натяків, які виявлялися незрозумілими.

‘Дублікат – копія, список.

Неабиякі проблеми тлумачення змісту відчувають і сучасні дослідники “Слова…”, особливо коли йдеться саме про “темні” місця цього твору.

Причини недовіри до автентичності “Слова о полку Ігоревім…”

Непоправна втрата оригінального тексту “Слова…” спричинила підозри щодо його недостовірності. Уже в перші роки після публікації тексту “Слова о полку Ігоревім…” російські науковці заявили, що це – містифікація, іншими словами, не оригінальний давньоруський рукопис, а всього лише талановита підробка. Тільки після публікації у середині XIX ст. ще однієї пам’ятки давньої літератури часів Середньовіччя – “Задонщини”, яка збереглася в шести списках XV ст. і містила своєрідні “посилання” на “Слово о полку Ігоревім…”, питання підробки на довгий час затихло.

Проте наприкінці ХІХ ст. широковідомі твори давнини, раніше визнані в Європі справжніми, несподівано виявилися підробками. Йдеться про розвінчання літературних фальсифікацій шотландського поета Джеймса Макферсона (1736-1796) і чеського поета Вацлава Ганки (1791-1861), який підробив стародавні зразки чеської поезії. Це опосередковано зумовило скептичне ставлення європейських філологів до існування “Слова о полку Ігоревім…” як автентичної пам’ятки. Проте на користь раритету свідчить сам зміст художнього тексту. Яким чином?

1. Фальшивки створюють насамперед для прославляння й утвердження. Невдалий похід князя Ігоря Святославовича, який утратив майже всю свою дружину й необачно “відкрив половцям ворота на землю Руську”, виявився ганебною, а не гідною слави й оспівування подією.

2. У підробках немає “темних місць”, бо саме такі фрагменти можуть спричинити діаметрально протилежні трактування змісту, й підробка не зможе виконати свого призначення. Навіть найгеніальніші фальшивки завжди зручні для прочитання, не обтяжені численними недомовками, якими рясніє текст “Слова о полку Ігоревім…”.

3. Якби невідомий фальсифікатор, власне, сучасник О. Мусіна-Пушкіна, взявся за перо, він ненароком “оновив” би текст ліро-епічної поеми художніми засобами, притаманними для XVIII ст., що давно вже було б викрито науковцями. Але жодних недоречностей досі ніхто не зауважив. Не можна нехтувати й іншим чинником: у часи Русі-України домисел вважався ганебною справою, навіть кваліфікувався як злочин брехні, зате у XVIII ст. уже став звичною літературною нормою. Отже, якби твір писав значно пізніший від реального автор, то він не втримався б, щоб не “відкоригувати” історичну подію.

4. Ненависть сучасників О. Мусіна-Пушкіна до половців була просто неможливою, адже після невдалого походу давньоруського князя минуло більше шести століть, а текст “Слова о полку Ігоревім…” горить бажанням помсти й розплати, оскільки образа й кривда були дуже свіжими й болючими.

5. Питання жанру також спрацьовує на користь автентичності “Слова о полку Ігоревім…”. Невідомий автор називає свій твір то повістю, то піснею, то словом, плутається у пізніше відокремлених і різних за специфікою літературних жанрах, а водночас “Слово о полку Ігоревім…” має чимало елементів, характерних для літописів княжих часів.

6. Про повне затемнення сонця, що справді відбулося 1 травня 1185 р., міг знати лише очевидець, а ще точніше – учасник походу. Цю астрономічну подію тільки пізніше доказово підтвердили фахові астрономи за допомогою таблиць сонячних затемнень.

7. Документальним підтвердженням невдалого походу князя Ігоря на половців є інформація в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних списках, де коротко згадується ця подія та її наслідки, проте ймовірний фальсифікатор кінця ХVІІІ ст. навряд чи використав би настільки мізерні згадки.

“Композиція, образність, ритміка “Слова…” такі своєрідні, що учені сперечаються, визначаючи жанр цього твору… Воно, очевидно, співалося, а частково промовлялося речитативом (наспівна декламація) у супроводі музичного інструмента, мабуть, гуслів. А повістю “Слово…” назване тому, що це була пісня, яка оповідала про події сучасні і минулі, поєднуючи епічне і ліричне начало, вірш і прозу, часто ритмічну”.

Леонід Махновець

Питання авторства

Для літературознавців завжди залишалося важливим питання, хто ж є автором “Слова о полку Ігоревім…”. Протягом двох останніх століть висувалися все нові й нові гіпотези1Стосовно особи, яка могла написати цей твір.

1Гіпотеза – версія, припущення

Серед припущень варто виокремити такі:

1. Автором міг стати легендарний співець Боян, але ж він жив на сто років раніше від походу Ігоря Святославовича на половців.

2. Припускали, що автором міг бути чернець Ян. Проте ця версія спростовується багатьма контраргументами, зокрема тим, що в “Слові…” описам полювання – власне, світському й аж ніяк не чернечому вподобанню – присвячено дві з десяти сторінок твору.

3. Автором пам’ятки міг бути князь Святослав Всеволодович, якому в “Слові о полку Ігоревім…” приписано виголошення “золотого слова”, проте київський князь мав набагато актуальніші державні справи, ніж написання твору про похід пересічного удільного князя.

4. Автором міг би стати київський князь Ігор Святославович, однак навряд чи цей недалекоглядний правитель зумів би настільки панорамно й об’єктивно висвітлити політичну ситуацію всієї Київської держави й закликати князів до об’єднання, адже й сам брав участь у міжусобицях.

Віктор Васнецов. Боян (1910)

5. Автором міг виявитися рильський князь Святослав Ольгович, який юнаком брав участь у поході своїх дядьків Ігоря й Всеволода, або син Ігоря Святославовича – Володимир, проте сумнівно, щоб у шістнадцятилітніх княжичів виявилася така глибока обізнаність із політичним життям Київської держави.

6. Автором міг стати співець Ходина. Княжі співці-хоті (улюбленці) були зброєносцями князів, отже, тогочасний придворний поет міг брати участь у поході Ігоря Святославовича.

7. “Хотиною”, як свідчать факти, проявив себе й Володимир Ярославович, син Осмомисла, відомий своїм геніальним твором “Моління Заточника Даниїла”, що стилістично дуже близьке до “Слова о полку Ігоревім…”. Саме Володимир Ярославович на основі своїх митарств Київською Руссю достеменно знав про всі княжі міжусобиці тих часів. Володимир Ярославович міг знайти притулок у своєї сестри Єфросинії в Новгороді-Сіверському (ця княгиня у “Слові о полку Ігоревім…” названа по батькові Ярославною) і з її чоловіком Ігорем Святославовичем узяти участь у невдалому поході на половців. Версія, що автор “Слова о полку Ігоревім…” – Володимир Ярославович, виглядає найбільш вірогідною. Її ще наприкінці ХХ ст. оприлюднили Степан Пушик та Леонід Махновець. Більше того, С. Пушик наголошує, що визначна пам’ятка “Моління Заточника Даниїла” і “Слово о полку Ігоревім…” стилістично й змістовно підтверджують авторство однієї людини. Тож остання із перелічених тут гіпотез про авторство “Слова о полку Ігоревім…” у наш час визнана аргументовано доведеною.

Автор – надзвичайно спостережлива людина й вроджений лірик за світосприйняттям. Він порівнює скрип возів, на яких утікають сім’ї половців перед руською дружиною, із голосами лебедів сполоханих, згадує про ранній падолист 1185 р. з причини великої посухи, володіє інформацією про родинні стосунки князя Ігоря з Кончаком. Співець знає, що після поразки Ігоря його розумна й передбачлива дружина перевела княжий двір у місто Путивль, набагато краще укріплене від Новгорода-Сіверського: Ярославна плаче саме на путивльській оборонній стіні, очікуючи половецької помсти й невідворотного збройного нападу кочівників.

Український дослідник “Слова о полку Ігоревім…” Павло Охріменко послідовно довів, що автор “Слова…” однозначно був учасником походу 1185 р., адже оригінальну пам’ятку давньої літератури створено по гарячих слідах невдалого походу Ігоря Святославовича: “Так можна було писати лише невдовзі після походу (на що вказує і початкове в наведеному реченні “уже”), конкретніше саме літом або восени (але не взимку) 1185 р., бо в наступному році, не кажучи вже про подальші роки, від “сили” (воїнів, які полягли в бою), залишилися б тільки кості”.

Походів, подібних до Ігоревого, у ті часи було чимало, і про їхні негативні наслідки рясно інформують тогочасні літописи. Проте завдяки високій художності “Слова о полку Ігоревім.” навіть сьогодні, через багато віків після реальної події, у кожного, хто перечитує безцінну пам’ятку, патріотичні почуття переповнюють душу, й сива минувшина наближається майже впритул.

У 1986 р. український літературознавець Михайло Гетьманець разом зі студентами Харківського університету повторив шлях князя Ігоря, знайшов майже висохлу річку Каялу й місце трагічної для русичів битви з половцями.

Найважливіші досягнення українських науковців щодо дослідження тексту “Слова о полку Ігоревім…”

1. Дискусія на сторінках газети “Літературна Україна” в ювілейний 1985-й рік виявлення пам’ятки на тему авторства “Слова о полку Ігоревім…”.

2. Остаточне доведення авторства старовинної пам’ятки (С. Пушик і Л. Махновець).

3. Кінна подорож 1986 р. по слідах походу князя Ігоря до річки Каяли на території Слов’янського р-ну Донецької обл. (М. Гетьманець).

Історія в художній інтерпретації

Автор “Слова о полку Ігоревім…” дещо гіперболізує вдалий похід київського князя Святослава Всеволодовича у 1184 р. Тоді у полон до русичів потрапив хан Коб’як, його сини та інші половецькі хани. Як відомо, князь Ігор, у хрещенні – Георгій (1151-1202), приєднатися до цього походу не зміг, бо, по-перше, гонець до нього прибув надто пізно, а по-друге, на території новгород-сіверського князівства стояла страшенна ожеледиця. Досвідчені полководці вмовляли свого очільника відмовитися від небезпечного задуму: “Князю наш, не зможеш ти перелетіти, як птах; ось приїхав до тебе муж від Святослава в четвер, а сам він іде з Києва в неділю, то як же ти зможеш, князю, догнати його?” Ігор же чомусь зважився на неможливе. Та, як і передбачалося, ковані коні падали, калічилися й ламали ноги, тож втративши чимало скакунів, які мали величезне значення для боєздатності війська, дружина Ігоря Святославовича змушена була повернутися назад.

Про горезвісний похід на половців князя Ігоря з братом Всеволодом більш докладно сказано в Іпатіївському списку, зовсім коротко – в Лаврентіївському. Ігор виступив із бойовою дружиною з Новгорода-Сіверського у вівторок 23 квітня 1185 р. разом зі своїм юним сином Володимиром і небожем (племінником) Святославом Ольговичем, сином рильського князя. Чернігівський князь Ярослав Всеволодович дав Ігореві загін ковуїв – осілих степовиків зі своєї княжої дружини. Рідний брат Ігоря Всеволод також вів своє військо у половецький степ, але іншим шляхом.

Олександр Охапкін. Свята Покрова (2014)

В’ячеслав Назарук. Затемнення. Ліва частина триптиху “Слово о полку Ігоревім…” (1985)

Військо Ігоря Святославовича рухалося повільно, бо у своєму складі мало чимало “чорної” (пішої) раті. Коли бойова дружина досягла верхів’я Дінця й треба було переправлятися на протилежний берег, настало затемнення сонця. Що вже говорити про простих дружинників, якщо навіть бояри не на жарт злякалися: “Се є не на добро знамення се!”, та Ігор вирішив продовжити похід. Біля річки Оскол Ігореве військо два дні чекало Всеволода. Бойові дружини цих князів об’єдналися і єдиною силою рушили в половецьке поле.

Князь Ігор мав намір напасти на половців несподівано, але його вивідувачі помітили серйозну бойову готовність половців, тому було вирішено негайно вступати в бій. Десятого травня, у п’ятницю ополудні, біля річки Сюурлія з’явилися половецькі вершники, але тільки випустили по стрілі через річку й повернули назад. Руська кіннота погналася за ворогами. Ця збройна сутичка – важливий вузловий момент сюжету “Слова о полку Ігоревім…”.

Розгромлене русичами невелике половецьке кочовище виявилося багатим, тому, здобувши легку перемогу, Ігореві та Всеволодові дружинники вимагали від князів дозволу негайно відсвяткувати перемогу, аргументуючи великими трофеями, а цього добра виявилося настільки багато, що воїни килимами встеляли дорогу коням на болотистих місцях.

На жаль, Ігор дозволив розбити табір, не дбаючи навіть про вигідне для оборони розташування, а зважаючи тільки на наявність води для людей і коней, яку могла забезпечити й болотиста річка Каяла. Танці й співи, п’янкий кумис1 і вродливі дівчата-бранки остаточно приспали пильність русичів-переможців. Тож коли вранці бойові дружинники прокинулися, ворожих воїнів навкруги виявилося так багато, що орди затулили собою весь горизонт: хани Кончак і Гза зуміли за короткий час підняти по тривозі орди своїх співвітчизників, щоб зібрати величезні бойові сили добре вишколених у безперервних боях і завжди готових до найвищих проявів бойового мистецтва войовничих половців.

Другий і остаточний бій із половцями – найважливіша й найдраматичніша подія твору. Сучасні дослідники “Слова о полку Ігоревім… ” висловлюють припущення, що князі у супроводі невеликого загону кінноти мали реальний шанс вирватися з оточення й врятуватися втечею, але піші воїни обох бойових дружин тоді були б залишені напризволяще, тому Ігор наказав злізти з коней і битися в рукопашному бою, що ускладнило ситуацію, але унеможливило зраду.

1Кумис – кобиляче молоко; спеціально приготовлений багатоденний кумис діяв як алкогольний напій.

“Про першу переможну сутичку з половцями автор говорить коротко, лише повідомляючи, що захопили руські воїни… Сам Ігор не взяв собі нічого, тільки бойові емблеми ворога як символ перемоги своєї”.

Леонід Махновець

За Іпатіївським списком, остаточна й трагічна для русичів битва розпочалася у п’ятницю вдосвіта, тривала всю суботу й закінчилася в неділю рано-вранці. Дві повні доби безперервного збройного протистояння виявилися надзвичайно важкими. На самому початку битви полк осілих на Русі кінних кочівників-ковуїв, які почувалися автономним військовим підрозділом, обрав підлу втечу, й Ігор кинувся їх переймати, щоб завернути назад. Князь навіть зняв шолом, щоб ковуї упізнали його здалеку, хоча свідомо ризикував бути застреленим ворожою стрілою в голову. Охоплених страшною панікою ковуїв зупинити не вдалося, зате половці скористалися нагодою та оточили й полонили князя Ігоря.

Автор “Слова о полку Ігоревім…” детально не показав фатального бою, оскільки його сучасники про цю подію знали все. Та героїзм, слава і честь у “Слові о полку Ігоревім…” – найвищі людські доблесті. Закономірно, що при такому доблесному протистоянні на завершення битви, крім представників княжих родин, із двох великих військових дружин залишилася жменька Всеволодових та Ігоревих воїнів.

Цікаво знати!

Також виникає необхідність уточнити важливі деталі, які проливають світло на стосунки між русичами й половцями. Половецькі килими вражали красою і практичністю, а дівчата вважалися еталоном краси, тому руські княжичі нерідко одружувалися з ханськими дочками. Як і на Русі в ті часи, у половецькому степу тривали міжусобиці, а руські князі часто наймали окремі орди для розв’язання власних проблем. Наприклад, орди Кончака і Коб’яка у 1180 р. брали участь у битві князя Ігоря зі смоленськими князями. Майбутній Ігорів сват хан Кончак був сином того самого Отрока, любов до половецького степу якому нібито повернуло легендарне євшан-зілля. Половецька кіннота легко маневрувала, орда володіла мистецтвом “психічної атаки”, у бою застосовувала “грецький вогонь”, яким із великої відстані наносила своїм супротивникам значну шкоду й сіяла паніку. В Іпатіївському списку зазначається, що на бойових шоломах для постраху ворогів половці носили вовчі хвости, а також що русичі захопили в полон Кончакового умільця-поганина, який володів “живим вогнем”, тобто тим самим “грецьким вогнем”, який вважався найефективнішою і найновітнішою тоді зброєю.

Володимир Серов (Раппопорт). Слово Ігоря перед дружиною (1957-1962)

Своєрідним ліричним відступом у “Слові о полку Ігоревім…” вважається згадка про “золоті часи” правління старого князя Володимира Мономаха (1063-1126). З неприхованим осудом автор згадує рідного діда князя Ігоря – Олега Святославовича (1153-1115), називаючи його Гориславовичем за ті міжусобиці, ініціатором яких він був. У “Слові о полку Ігоревім…” згадано чимало руських князів: Всеволода Юрійовича володимиро-суздальського, рязанських князів Глібовичів, Рюрика Ростиславича і його брата Давида – князів смоленських, Ярослава Осмомисла – князя галицького, Романа – князя галицького і волинського, його спільника Мстислава. Кожен із цих правителів мав могутні бойові дружини, але міжусобиці й ворогування удільних князів призвели до занепаду Київської Русі. Автор згадує полоцького князя Всеслава, який провів роки у міжусобній боротьбі, за що його осуджував ще мудрий Боян, а нащадки Всеслава замість того, щоб усвідомити батькові, дідові й власні помилки, також “вискакували” зі слави, постійно чинили крамольні справи.

Не варто забувати, що полонений половцями Ігор не мав причини боятися за своє життя: по-перше, за таких знатних невільників переможці завжди очікували дуже великої суми викупу, отже, князь був вигідний поневолювачам живий і неушкоджений; по-друге, вінценосних осіб за тодішніми неписаними законами вбивати взагалі не було прийнято. Цілеспрямовано князів чи ханів карали смертю лише за клятвовідступництво чи спробу втечі з полону.

Як свідчать літописи й навіть текст “Слова о полку Ігоревім…”, жилося Ігореві в половецькому полоні аж ніяк не сутужно: разом із ханами він їздив на полювання, жив у розкішному наметі, мав численних слуг. Наодинці ж Ігоря обсідали страшні думки: він гірко каявся, що з власної вини втратив бойову дружину.

Суздальський літопис натякає про те, що перебування Ігоря в половецькому полоні виявилося дуже короткочасним. У тексті “Слова о полку Ігоревім…” про це свідчать пейзажі. Шлюбне деренчання дятлів на сухих гілках і тьохкання соловейків, які постійно чув князь-утікач, припадають на кінець травня – початок червня. Умовляння половця Овлура (Лавура), мати якого була русинкою, довго не вагатися, а втікати, бо під загрозою Руська земля, за версією “Слова о полку Ігоревім…”, спричинилися до того, що Ігор, який спочатку вважав такий крок негідним князя, наважився на ризик.

Літературознавці справедливо акцентують, що, як у античній Гомеровій “Іліаді”, у “Слові о полку Ігоревім…” основний задум реалізується не в описах численних подій упродовж усього походу, а насамперед у тому, що похід суттєво змінює характер князя Ігоря, перетворює його на патріота й оборонця землі Руської, який усвідомлює, що не міжусобиці, а тільки єднання і монолітність руських князів роблять їх здатними протистояти ворогам.

В’ячеслав Назарук. Битва. Права частина триптиху “Слово о полку Ігоревім…” (1985)

У творі присутнє славослов’я: його, закономірно, спрямовано спершу “старим князям” (Ігореві та Всеволодові), а потім “молодим”, які взяли участь у поході, тобто насамперед Володимиру Ігоревичу.

Жанр твору

Сучасні літературознавці вважають “Слово о полку Ігоревім…” ліро-епічною поемою. Хоча йдеться про твір, написаний начебто прозовою мовою, “Слово о полку Ігоревім…” звучить настільки поетично й натхненно, красиво, ритмізовано, що його легко можна розбити на рядки й читати як віршований текст.

Ліро-епіка, або ліро-епос, – це твори, які мають ознаки двох основних літературних жанрів – лірики й прози. Героїчний ліро-епос із найдавніших часів представлений п’ятьма шумерськими піснями про Гільгамеша, античної доби – поемами Гомера, європейського Середньовіччя – давньоскандинавськими сагами, часів Київської Русі – билинами про богатирів (Іллю Муромця, Микулу Селяниновича), а також “Словом о полку Ігоревім…”.

Водночас безсмертна пам’ятка має багато важливих ознак літопису, відзначається історичною правдою, безпосереднім і щирим намаганням автора передати майбутнім поколінням те, що йому особисто довелося пережити. Жанр “Слова о полку Ігоревім…” унікальний ще й тому, що знайти більш природне й органічне поєднання літературного й історично-документального матеріалу в художньому тексті тих часів не вдалося нікому з дослідників.

Композиція і художні особливості “Слова о полку Ігоревім…”

“Слово о полку Ігоревім…” надзвичайно вдало структуроване. У вступі до цього твору автор згадує свого попередника, легендарного співця Бояна, висловлюючи намір в усьому рівнятися на нього, проте не тільки вихваляти й прославляти князів, а й чесно і правдиво показувати драматичні події, вміло приступає до типового для героїчних творів епохи Середньовіччя зачину.

Яскраво виокремлюються три, крім вступу, основні частини “Слова о полку Ігоревім…”, які можна поділити на дрібніші змістові фрагменти.

У першій частині автор веде мову про похід на половців Ігоря і Всеволода, спочатку переможний бій, а згодом – остаточну поразку.

У другій – закликає руських князів об’єднатися й виступити проти половців великими силами, щоб назавжди припинити ворожі набіги на Русь.

Андрій Шишкін. Билини (віщий Боян) (2012)

“Своєрідність, неповторність композиції “Слова…” полягає в тому, що між епізодами і всередині них є чимало відступів, історичних екскурсів, публіцистичних звертань, історичних аналогій, медитативних роздумів, цитат, навіть ціла новела про князя-чарівника Всеслава Полоцького, який подібно до Олега Гориславича був зачинателем князівських інтриг і свар”.

Юлія Солод

У третій – змальовує плач Ярославни і втечу Ігоря з полону, а завершується “Слово о полку Ігоревім…” притаманним у ті часи для дружинної поезії славослов’я руським князям. У художньому тексті старовинної пам’ятки багато закликів до об’єднання, виважених роздумів, гірких спогадів.

У давній пам’ятці поєднано ознаки ораторського твору, воїнської історичної повісті, героїчної пісні; переплетено епічність із хвилюючим ліризмом (ліричне висвітлення подій, ліричні відступи і роздуми). У заспіві використано образи тогочасної літератури (десять соколів, віщі персти, зграя лебедина тощо) і зображально-виражальні засоби, притаманні тогочасній книжній мові. У творі можна виокремити чимало риторичних фігур (риторичні питання та вигуки), повтори й протиставлення.

Приміром,

– риторичні питання: “Чи не гоже було б нам, браття / Розпочати давніми словами / Скорбну повість про Ігорів похід / Ігоря Святославовича?”; “Що то шумить, що то дзвенить /Перед зорею ранньою?”;

– риторичні вигуки: “Дрімає в чистому полі / Олегове гніздо хоробре, / Далеко залетіло-залинуло!”;

– повтори: ті, що виконують функцію рефрену чи анафори;

– протиставлення: між часами згоди та добою князівських чвар, які призвели до того, що “не так ратаї гукали-покликали, / Як ворони крякали – кричали”.

Твір майже всуціль метафоричний: Боян-співець нібито не на гуслях грає, а випускає десять соколів на зграю лебедів; князі не беруть участі в міжусобицях, а крамолу кують.

Василь Лопата. Ілюстрація до “Слова о полку Ігоревім…” (1986)

“Слово о полку Ігоревім…” насичене численними гіперболами. Наприклад, згадується, що Всеволод міг повноводу Волгу веслами розбризкати, а Дон шоломами вичерпати; Ярослав Осмомисл своєю військовою могутністю підпер Угорські (Карпатські) гори, заступив угорському королеві загарбницький шлях, адже бойовими катапультами здатний кидати каміння на ворогів навіть через хмари; князь-характерник Всеслав здатний перетворитися на вовка й за ніч подолати шлях від Києва до Тмутаракані.

Усі художні засоби пам’ятки мають підтекстові тлумачення. Наприклад, після поразки русичів натрапляємо на словесну картину: “Дружину твою, княже, птахи крилами одягли, звірі кров злизали”, – яку розуміти треба так: тілами вбитих поживилося хиже птаство і звірі. Полонений князь Ігор, як наголошує “Слово о полку Ігоревім… “, пересів із сідла золотого (княжого) в кощеєве (невільницьке, рабське). Точніше й виразніше з допомогою алегорії та метафор сказати годі.

Вірування, звичаї і церемонії, описані в “Слові о полку Ігоревім…”

Автентичний твір завжди точно передає вірування, ритуали, церемонії і звичаї доби написання. Стосовно віри, то мусимо сказати, що офіційно вже християни, русичі та їхні князі, в тому числі й автор, у “Слові о полку Ігоревім…” не перестають покладатися на язичницьких богів. Ідеться про Велеса, Даждьбога, Карну, Хороса, Жлю (Жглю), птицю Див, яка своїм пронизливим криком пророчить біду й нещастя. Слов’янська міфологія у “Слові о полку Ігоревім…” проявляється і в тому, що легендарного співця Бояна названо внуком Велеса, а князів – онуками одного із верховних богів язичників – Даждьбога.

Ритуали, церемонії і звичаї у стародавній пам’ятці відтворено емоційно й експресивно1, з величезною точністю й увагою до всіх подій і вчинків: на 370 іменників у тексті твору припадає 300 дієслів. Образи-символи також несуть важливу інформацію. Наприклад, під час походу русичів у половецький степ над бойовими дружинами – два сонця. Йдеться про зображення сонця на прапорах, які засвідчують, що в поході задіяні княжі особи: Ігор, Всеволод. Їх же названо стовпами, а цим образом підкреслено роль удільних князів у їхніх князівствах. Також згадуються місяці – п’ятнадцятирічні юнаки: син Ігоря Володимир-княжич і племінник Ігоря та Всеволода – рильський княжич Святослав Ольгович. Дослідник “Слова о полку Ігоревім…” Дмитро Лихачов навіть плач Ярославни вважав церемоніальним елементом тризни – похоронного обряду: “Вона плаче відкрито, при всіх, на найвищому місці свого Путивля – на міських забралах, звідки відкриваються простори Посейм’я”.

1Експресивно – сильно виражаючи почуття або передаючи гострі враження.

Образи в “Слові о полку Ігоревім…”

Збірний образ Руської землі. Образ Руської землі – центральний у “Слові о полку Ігоревім…”. Київська держава, незважаючи на те що Ігорів похід триває на чужій території, панорамно постає державою славних і древніх міст, чудової природи. Автор згадує поіменно такі добре укріплені населені пункти рідного краю, як Київ, Курськ, Корсунь, Переяславль, Полоцьк, Путивль, Сурож, Чернігів. Образ Руської землі у “Слові о полку Ігоревім…” – поетичний і багатогранний, адже це і природа, і мирне населення, і славна історія, і князі-правителі та державобудівники. Найчастіше окреслюється цілісний, але, на жаль, трагічний образ-символ, тому через образи необачного Ігоря, опечаленої Ярославни, мудрого князя Святослава Київська Русь як держава постає на грані загибелі й водночас відродження. Автор постійно звертається до найбільш впливових руських князів із закликом до об’єднання, подає взірцями для наслідування Володимира Мономаха, Святослава Всеволодовича, Ярослава Осмомисла, картає за вчинки на шкоду державі тих удільних князів, міжусобиці яких дуже ослабили державу й дозволили кочівникам безкарно нападати й нищити святині й скарби народу.

Квітуча й багата Руська земля постійно протиставляється одноманітному половецькому степу. Усі пейзажі у творі тонко передають внутрішній стан Ігоря, його дружинників, самого автора, який художніми образами фіксує зміни в природі, настання іншого часу доби чи пори року, а разом із нею – нових тривог за долю землі Руської, батьківщини й матері славних русичів. Руська земля прощає Ігореві його поразку й вітає князя після його втечі з полону, оскільки бачить у ньому свого майбутнього захисника й оборонця.

Образ князя Ігоря. Довідавшись, що похід, очолений великим київським князем, виявився переможним, а всі князі-учасники повернулися зі значними воєнними трофеями, новгород-сіверський князь Ігор Святославович гірко пошкодував, що не зумів узяти участі у вдалій військовій вилазці. Цілий рік його мучила заздрість, що не збагатився й не прославився, а навесні 1185 р. (воєнна авантюра недалекоглядного князя Ігоря тривала від кінця квітня до середини травня) новгород-сіверський правитель вирішив здійснити похід на половців малими силами, залучивши до цього лише свого рідного брата Всеволода. На що надіявся тридцятичотирирічний князь? На те, що половці за рік не поновили воєнних втрат і почуваються вразливими й слабкими? На удачу? На звитягу дружинників? Але, як би там не було, такої страшної поразки, якої зазнав, Ігор передбачити не міг.

Для характеристики образу князя Ігоря важливим моментом стає затемнення сонця як пророче й грізне попередження. Зрозуміло, що військо русичів із неприхованою тривогою і жахом спостерігало за цим явищем: посеред білого дня настала темрява, на небі з’явилися зорі, перелякані звірі завили, заіржали і стали дибки коні, намагаючись скинути з себе вершників, нічні птахи й кажани зашугали над головами дружинників. Тож князь Ігор мусив мати велику повагу війська, якщо навіть затемнення сонця не призвело його дружину до паніки і похід продовжився. Авторитет очільника безвідмовно спрацював і тоді, коли ворожі сили половців, які оточили табір Ігоря та Всеволода, в кілька разів переважили військо русичів.

Щоб підняти дух військової дружини перед видимою загибеллю, у славнозвісній промові князь Ігор не втаював перед своїми воїнами, що хоча справи вкрай кепські, краще героїчно загинути на полі бою, ніж безславно потрапити у полон. Такі виважені слова князя мали свідчити не тільки про бойову звитягу й військову дисципліну, а й про моральний вибір кожного русича. Тож пам’ятаючи слова Ігоря, дружинники-русичі обирали смерть, а не полон, тому билися відчайдушно й проявляли чудеса героїзму.

Ілля Глазунов. Князь Ігор (1962)

Мужність – один із провідних мотивів “Слова о полку Ігоревім…” і домінуюча риса характеру князя Ігоря.

Те, що князь Ігор наважився на втечу з полону, свідчить про його громадянську свідомість. Утікає князь не заради себе, швидше навпаки – ризикує і своїм життям, і взятим половцями в полон сином заради блага свого краю. Князь добре усвідомлював, що територія без князя у Київській Русі вважається неповноцінною, отже, на його землю можуть зазіхнути не лише чужинці у знак помсти, а й руські князі, які при найменшій нагоді вдавалися до міжуособиць заради особистого збагачення.

Одинадцятиденна втеча-подорож Ігоря у “Слові…” описана поетично. Князь виявився досвідченим слідопитом (стук дятлів йому підказує, де в степу тече річка, адже дерева ростуть здебільшого коло води); передбачливим стратегом (тікає саме після виснажливого полювання й заходу сонця, коли п’яні вартові втрачають пильність). Після опису втечі Ігоря з полону й радості всього руського люду з причини його благополучного повернення додому автор “Слова…” сповіщає про відвідання князем Ігорем церкви Святої Богородиці Пирогощі в Києві. З останніх сторінок “Слова о полку Ігоревім…” князь уже постає як зрілий державний політик.

Образ Всеволода. Князь Всеволод у “Слові о полку Ігоревім…” до певного часу залишається поза увагою автора й читачів. Лише на початку твору читач отримує промовисту інформацію, що Всеволодова дружина кінцем списа вигодована, отже, випробувана багатьма воєнними походами. Проте уже полоненим князь Ігор має нагоду спостерігати, як самовіддано і розумно керує воїнами бувалий полководець, рідний брат Всеволод, який навіть у драматичній ситуації неминучої поразки не втрачає міцності духу, бойового азарту й бажання перемоги. У “Слові о полку Ігоревім…” цього князя промовисто названо “буй-туром”, отже, небезпідставно зроблено акцент на його фізичній силі, витривалості, бойовій звитязі.

Хоча образ князя Всеволода епізодичний, у “Слові о полку Ігоревім…” цей полководець показує себе прекрасним воєначальником, а тому запам’ятовується як князь-герой, рівний своєму братові Ігорю.

Образ Святослава, князя київського. “Золоте слово” великого князя, як і його сон, передано метафорично. Недобре передбачення Святослава Всеволодовича вражає архетипними символами біди: великому князю сняться мутні ріки, дошки в золотоверхім теремі без князька (різьбленої верхівки), крупні перлини, похилений бойовий стяг. Чи справді Святославові снився такий сон, чи це тільки художній прийом “Слова о полку Ігоревім…” – сьогодні дізнатися неможливо, проте зміст сновидіння передано яскраво й детально, як і тлумачення сну стривоженими боярами. Єдине, що з уст Святослава звучить вражаюче, – це гіркий докір нерозумному Ігореві від імені досвідченого правителя. Причина зрозуміла, якщо володіти інформацією про звичаї того часу: ймовірно, що хан Кончак послав до київського князя гінця з вимогою заплатити половцям викуп за знатних русичів-полонених. Як припускають історики, лише за одного князя Ігоря вимагалося на теперішні мірки приблизно 300 кг срібла, а це означало, що Святослав був змушений терміново збирати завищену данину й наражатися на величезне невдоволення народу.

У “Слові о полку Ігоревім…” київський князь постає своєрідною совістю Київської Русі: він докоряє, повчає, закликає до злагоди, намагається своєю владою спам’ятати удільних князів і покарати за міжусобиці. Водночас прекрасний образ мудрого Святослава не постає символічним образом ідеального правителя чи рятівника Київської Русі. Це один із багатьох сучасників Ігоря і Всеволода, який розуміє і зовнішні ворожі загрози для Київської Русі, і внутрішні суперечності між удільними князями, але нічого посутньо змінити не може.

Знаковий образ Ярославни. Образ Ярославни найпоетичніший у тексті, тому саме той уривок, який прийнято йменувати “Плачем Ярославни”, сьогодні має найбільше перекладів. Плач Ярославни переростає в громадянський і навіть патріотичний біль свідомої політичного становища Київської Русі людини.

Вірну своєму чоловікові-князю й живому уособленню Руської землі Ярославну зі “Слова о полку Ігоревім…” небезпідставно вважають найвеличнішим жіночим образом у світовій літературі.

Сама княгиня порівнює себе із зигзицею (зозулею), і це невипадково. Віща птаха символізує безрадісну долю жінки-вдови. Ярославна виявляється втаємниченою в тогочасну медицину: бобровим хутром у княжі часи тамували кров і лікували важкі рани. Зі щирою мольбою вона звертається до могутніх сил природи: вітру, Дніпра-Славутича, грізного й водночас життєдайного Сонця. Княгиня оплакує долю не лише свого коханого лада, а благає сили природи посприяти всім його хоробрим воїнам. Ярославна навіть переростає в персоніфікований образ Руської землі.

“Цей немеркнучий образ крізь віки сяє своєю моральною силою і чистотою. Природа немов чує голос Ярославни і діє за її пристрасним покликом. Ігореві, що вирвався з полону, допомагає і море, і смерчі, і ріка Донець, і очерети, і різноманітне птаство”.

Леонід Махновець

Ольга Козакевич-Дядинюк. Ярославна (1948)

Святослав Реріх. Ярославна (1968)

Переклади й переспіви “Слова о полку Ігоревім…”

Нині відомо близько 60 перекладів і переспівів давньої пам’ятки.

Авторами українських прозових чи віршованих перекладів або переспівів “Слова о полку Ігоревім…” стали: Іван Вагилевич (завершив роботу близько 1836 р., текст надрукований у 1884-му), Михайло Максимович (1857), Степан Руданський (віршований твір “Ігор – князь сіверський”, 1896), Юрій Федькович (1866), Іван Франко (1873), Панас Мирний (“Дума про військо Ігореве”, 1883), Михайло Грушевський (1923), Наталя Забіла (1938), Максим Рильський (1939), Леонід Махновець (1953), Степан Пушик (1983-2004). До речі, саме художній переклад С. Пушика “Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олегового” з розлогими коментарями до давньоруського тексту сьогодні вважається найбільш достовірним і художньо вартісним.

Переклади і переспіви українською мовою окремих уривків, зокрема “Плачу Ярославни”, належать Маркіянові Шашкевичу (1833), Тарасові Шевченку (1860), Іванові Франку (із циклу “На старі теми”), Богданові Лепкому (1915), Павлові Тичині (1923).

Історичну п’єсу “О полку Ігоревім” за мотивами давньої пам’ятки створив Гнат Хоткевич (1926). Володимир Малик за мотивами “Слова о полку Ігоревім…” написав художньо-історичні романи “Князь Ігор” (1980) та “Черлені щити” (1985). Ремінісценції1 давньоукраїнської пам’ятки маємо у творах Максима Рильського (зокрема, у “Слові про рідну матір”), Павла Тичини, Миколи Бажана, Платона Воронька, Леоніда Первомайського, Олександра Довженка, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Ігоря Калинця. “Слово о полку Ігоревім…” вплинуло й на інші види мистецтва.

У музичній композиції Миколи Лисенка “Плач Ярославни” також використано відомий сюжет. На теми “Слова о полку Ігоревім…” писали картини Юрій Нарбут, Олена Кульчицька; всесвітньовідомий український митець у діаспорі Леонід Молодожанин (Лео Мол) створив надзвичайний вітраж.

На початку 1980-х років Василь Лопата запропонував цикл гравюр за мотивами “Слова о полку Ігоревім…”, зокрема “Похід на половців”, “За землю Руську”, “Трагедія землі Руської”, “Золоте слово князя Святослава”, “Втеча Ігоря з полону”, “Князь Ігор на рідній землі”, “Плач Ярославни”. Цікавими є гравюри Віктора Єфименка, зокрема триптих “Повернення князя Ігоря”.

В Україні споруджено кілька пам’ятників, що увіковічнюють події та героїв “Слова о полку Ігоревім…”.

1 Ремінісценція (лат. reminiscentia – спогад, згадка) – відгомін літературного твору, відчутний в іншому літературному творі, що виявляється в подібності композиції, стилістики, образотворення.

Пам’ятник автору “Слова о полку Ігоревім…” у м. Переяславі-Хмельницькому (1993)

Діалог із текстом

1. Проінтерпретуйте історію знахідки “Слова о полку Ігоревім…” О. Мусіним-Пушкіним. Чому пам’ятка виявилася навіки втраченою?

2. Перелічіть причини недовіри до автентичності “Слова о полку Ігоревім…”.

3. На основі прочитаного аргументовано доведіть, що “Слово о полку Ігоревім…” – оригінальний твір княжих часів, а не підробка.

4. Чому питання авторства давньоруської пам’ятки довго остаточно не було розв’язане? Які існували гіпотези?

5. Чи можна вважати “Слово о полку Ігоревім…” фольклорним твором? Чому?

6. Що ви можете сказати про жанр “Слова о полку Ігоревім…”?

7. Детально проаналізуйте будову “Слова о полку Ігоревім…”.

8. Для чого у твір аж двічі введено образ легендарного співця Бояна? Чим він близький авторові й чому він усе-таки не наслідує свого талановитого попередника?

9. Опишіть словами затемнення сонця від імені простого збентеженого й навіть наляканого побаченим дружинника, якому довелося стати очевидцем такого явища.

10. Усебічно розкрийте причину необдуманого походу на половців князя Ігоря.

11. Розкрийте тактичні й стратегічні прорахунки князя Ігоря після першої сутички з половцями.

12. З якими словами виступив князь Ігор перед дружинниками? Чи могла промова князя надихнути воїнів на героїчну смерть і чому?

13. Як саме Ігор потрапив у полон? З якої причини все-таки вирішив тікати?

14. Доведіть, що образ князя Ігоря у “Слові о полку Ігоревім…” поданий у розвитку. Як Ігор ставиться до свого брата, князя Всеволода? А до воїнів?

15. З якою метою у текст “Слова о полку Ігоревім…” введено “золоте слово” київського князя Святослава?

16. Наскільки часто у “Слові о полку Ігоревім…” звучить заклик до об’єднання? Яких руських князів, крім учасників походу, і з якої причини згадує автор?

17. Проаналізуйте образ Руської землі у “Слові о полку Ігоревім…”. Чому він здатний хвилювати читачів і сьогодні?

18. Перелічіть проблеми, які порушив автор “Слова о полку Ігоревім…”. Чому вони були тоді дуже актуальними? А нині?

19. Про що свідчать вірування, звичаї і ритуали, описані у “Слові о полку Ігоревім…”?

20. Які художні засоби у “Слові о полку Ігоревім…” вам найбільше запам’яталися?

21. Знайдіть коротку літературознавчу розвідку С. Пушика “Нове про “Слово о полку Ігоревім…”” і на її матеріалі підготуйте стислу доповідь.

22. Що вам відомо про переклади й переспіви “Слова о полку Ігоревім…” українською мовою?

23. Чому безсмертне “Слово о полку Ігоревім…” хвилює нас і нині, хоча від часу його написання минуло понад вісім століть? Чого вчить сучасних українців цей твір? Які риси характеру виховує?

Діалоги текстів

Порівняйте “Слово о полку Ігоревім…” із рицарською поезією однієї з літератур Західної Європи.

Мистецькі діалоги

1. Опишіть ілюстрацію до “Слова о полку Ігоревім…” (с. 54) українського художника Василя Лопати. Чому рідна земля, символічно змальована на задньому плані картини, постає в образі язичницької Берегині або християнської Оранти зі стіни храму Софії Київської?

2. Яка з уміщених у підручнику репродукцій картин відомих художників, на вашу думку, найкраще відбиває дух “Слова о полку Ігоревім…”? Чому ви так вважаєте?

3. Розкрийте образ Ярославни, використовуючи ілюстративний матеріал, поданий у підручнику.

Діалог з науковцем

Сергій Ефремов

ФАКТ ІСНУВАННЯ “СЛОВА…” КИДАЄ ЯСНИЙ ПРОМІНЬ СВІТЛА НА НАШУ СТАРУ ПОЕЗІЮ1

(Уривки)

Перед нами пройшло чимало пам’яток старого письменства. Ці літературні пам’ятки не мали, правда, на меті суто літературних завдань. Вони мали іншу, суто практичну мету, і коли великою частиною задовольняли й літературні інтереси, то робили це між іншим, незалежно від авторських замірів. Тим часом, старе наше письменство мало в собі й суто літературні твори, зразок яких зберегло незабутнє “Слово о полку Ігоревім…”. Традиція тих часів донесла до нас і кілька прізвищ творців “Слова…”, яких слава гриміла у старовину. Так, у літописі вже маємо – досить неясну, правда, – звістку про “славутного співця” Митусу, який з гордині не захотів служити князю Данилу… Так само нічого певного не знаємо й про іншого великого поета старих часів, “віщого” Бояна. Автор “Слова…” не тільки характеризує поетичну манеру свого славного попередника, а й подає зміст його пісень, подекуди навіть окремі уривки з них.

… Індивідуальні переживання жінки, що втратила милого, – отой славний “Плач Ярославни”, відомий, певно, кожній інтелігентній людині. Хіба тільки українські пісні жіночі з такою вимовною красою вміють виявити безмежну тугу по милому, як оцей невмирущий плач-тужіння Ярославни… Автор-бо знав людську душу і вмів зачепити на ній ті вічні струни, спраглі на всяку справжню красу, – і твір його не спопелів од часу. Та не тільки великим поетом був незнаний творець “Слова…”, – він був ще й великий громадянин. Красу поетичної форми знав він, як поєднати з тими думками, що – ми вже це з літопису знаємо – повинні були сушити голови кращим синам свого часу в давній Русі. Любов до рідного краю та народу б’є гарячим джерелом з цього дивного твору і вкладає авторові чудові образи, вириває з уст прокльони гніву на людей, що гублять батьківщину.

“Слово о полку Ігоревім…” показує, що в ті часи мала вже бути на Русі високо розвинена дружинна поезія, ціла літературна школа з виробленою технікою, з усталеними формами, з літературними традиціями. Такої вартості твір не може стояти сам-один, окремо, без попередньої роботи цілих поколінь – одне слово, без тієї поетичної атмосфери, що не тільки сприяє народженню талановитих творів, а й шляхи їм прочищає, кладе підмурівок для творчості.

1Назва статті наша. – Прим. авторів підручника.

1. Про що й чому саме про це говорить літературознавець Сергій Єфремов у першому абзаці запропонованої статті?

2. Чому твори українського Середньовіччя, власне, Київської Русі, не мали на меті ставати літературними?

3. Знайдіть, послуговуючись Інтернетом, цікаву інформацію про співця Митусу і поділіться нею з однокласниками.

4. У чому саме літературознавець бачить поезію пам’ятки? Як він характеризує образ Ярославни?

5. З якої причини С. Єфремов веде мову про високорозвинену дружинну поезію часів українського Середньовіччя?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА… – ПАМ’ЯТКИ ОРИГІНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ КНЯЖОЇ РУСІ-УКРАЇНИ – ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА