СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ – Хрестоматія
Антиуто́пія – літературний жанр, протилежний до утопії (наприклад, твір “451° за Фаренгейтом” Рея Бредбері).
Байроні́чний геро́й – романтичний за характером, з благородною душею і глибокими та сильними почуттями, волелюбний, самотній бунтар, який гостро сприймає недосконалість навколишнього світу.
Бала́да – жанр ліро-епічної поезії фантастичної, історико-героїчної або соціально-побутової тематики з драматичним сюжетом.
Гроте́ск (від італ. grotta – “печера, грот”) – один зі способів сатиричного узагальнення, коли поєднання фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного набуває карикатурного характеру.
Гу́мор (від лат. humor – волога, рідина) – художній засіб комічного, відображення смішного у життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об’єкт висміювання, а лише піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини.
Двоголо́сся – непомітний перехід ліричного висловлювання від голосу героя до голосу автора у ліричному або ліро-епічному творі.
“Ібсені́зм” – нові суспільно-етичні принципи драматичного мистецтва, які Бернард Шоу вбачав у викритті буржуазної моралі, у руйнуванні фальшивих ідеалів, зображенні гострих конфліктів і розумних, тонких дискусій.
Іро́нія (від грец. еіrоnеіа – глузування)- художній засіб комічного, який виражає глузливо-критичне ставлення митця
До предмета зображення; насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.
Істори́чний рома́н – прозовий твір, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історичні факти, справжні історичні особи переосмислені письменником і подані у авторському баченні, яке не завжди відповідає історичній правді. Засновником історичного роману вважають Вальтера Скотта.
Ли́царський роман – прозовий твір, у якому зображуються різноманітні героїчні і любовні історії, оспівується воля до перемоги над злом, і все це у казковій атмосфері з елементами фантастики. Найвідомішу пародію на лицарський роман написав Мігель де Сервантес Сааведра.
Лі́ро-епі́чні твори – твори, які однозначно не можна зарахувати до одного або іншого роду. Вони гармонійно поєднують ознаки лірики й епосу. Жанри ліро-епічних творів: байка, поема, балада, ода, дума, історична пісня тощо.
Літерату́рний жанр – умовне об’єднання літературних творів за певною структурою та спільними ознаками зображення дійсності. Наприклад, література знає роман лицарський, пригодницький, історичний та багато інших. Жанр є своєрідною пам’яттю літературного розвитку.
Мета́фора (грец. 
Цєтокрора – “перенесення”) – перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності.
Мора́льно-психологі́чний роман – прозовий твір, у якому основна увага зосереджена на розв’язанні поставлених письменником моральних проблем, що веде до глибокого психологічного аналізу дій та вчинків героїв, наприклад, роман Михайла Лєрмонтова “Герой нашого часу”.
Натуралі́зм – (франц. naturalisme, від лат. natura – природа), літературно-художній напрям кінця XIX сторіччя, споріднений з реалізмом. Натуралісти прагнули з науковою точністю відтворювати дійсність, наводили описи певних картин життя, середовища, де перебуває людина, відмовляючись від їхньої художньої інтерпретації.
“Нова́ дра́ма” – (межа XIX-XX ст.) – течія у драматургії, пов’язана з іменем Генріка Ібсена. У ній ідеться про загальну трагедію особистості та людства, розкриваються внутрішні суперечності людини, її духовні шукання, а рушієм сюжету стали психологічні колізії, зіткнення ідей, моральних поглядів і позицій персонажів.
Ода – жанр лірики, урочистий вірш, присвячений якійсь історичній події або герою.
Онє́гінська строфа́ – строфічна форма, винайдена О. Пушкіним для написання роману у віршах “Євгеній Онегін”, в основу якої покладено сонет – 14-рядковий вірш з визначеною схемою рими. Від сонета “англійського” (“шекспірівського”) Пушкін взяв строфічну будову, від “італійського” (“петрарківського”) – принцип упорядкування рими.
Паралелі́зм (грец. parallelos – той, що рухається поряд) – аналогія, уподібнення (паралельне зображення двох явищ з різних сфер життя). Характерний для народної пісні, де явища природи й почуття героя часто утворюють паралель.
Паро́дія (від грец. parodia – пісня навиворіт, переробка на смішний лад) – 1) засіб художньої виразності, побудований на імітації манери поведінки, манери мовлення, творчої манери тощо з метою викриття того чи іншого явища, рис характеру; 2) один із жанрів фольклору та художньої літератури. Пародія передбачає впізнавання об’єкта висміювання, на цьому будується комічний ефект.
Підте́кст – схований, внутрішній зміст висловлення.
По́вість – прозовий твір, за розміром проміжний між оповіданням і романом. Сюжет повісті більш розгорнутий порівняно з оповіданням, проте він однолінійний, розгортається навколо життя одного головного і кількох другорядних персонажів. Залежно від теми, повісті бувають історичні, соціально-побутові, політичні, пригодницькі, фантастичні.
Приго́дницький роман – прозовий твір, насичений незвичайними подіями. В основі сюжетів пригодницьких романів лежать мотиви пошуку скарбів, викрадення і переслідування, їх пронизує атмосфера таємничості і загадковості. Серед майстрів пригодницького роману вам знайомі твори Роберта Льюїса Стівенсона.
Просві́тництво – інтелектуальний і духовний рух кінця XVII – початку XIX ст. у Європі та Північній Америці. Основи просвітницького світогляду: відмова від релігійного світорозуміння та звернення до розуму як до єдиного критерію пізнання людини й суспільства. Своїм завданням просвітники вважали утвердження свободи, розвиток природних здібностей кожного, громадянське виховання та поширення освіти.
Просві́тницький класици́зм – літературно-художній напрям XVIII ст., який базувався на уявленні про розумну закономірність світу, про прекрасну природу. Його представники підносили героїчні та моральні ідеали, прагнули суворої організованості чітких і гармонійних образів.
Просві́тницький реалі́зм – літературно-художній напрям, що склався наприкінці XVIII ст. і зображував у художній літературі “нову” людину – розумну, практичну, логічно мислячу. Провідним жанром став соціально-побутовий роман, де митець втілював проблеми своєї епохи.
Психологі́зм – характеристика художнього твору, сукупність стилістичних прийомів і засобів, за допомогою яких письменник передає внутрішній світ своїх персонажів.
Реалі́зм (лат. realis – речовий, дійсний) – літературно-художній напрям, мета якого – аналітично осмислювати життя та повно, достовірно і всебічно зображувати його в художньому творі. Письменники-реалісти досліджували зовнішні (соціально – історичні) і внутрішні (психологічні) фактори, що впливали на описані події, зосереджуючи увагу на типовому. Письменники – реалісти закликали митців не ідеалізувати людину і світ, не фантазувати і не прикрашати їх, а показувати такими, якими вони є.
Рома́н у вірша́х – різновид ліро-епічного (змішаного) жанру, у якому поєднані особливості і ліричного, і епічного зображень, що веде до багатоплановості художнього світу. Межує з драматичною поемою, віршованою повістю. Поширення набув у XIX-XX ст. Зразки роману у віршах: “Дон Жуан” Дж. Байрона, “Євгеній Онєгін” О. Пушкіна, “Марина” М. Рильського, “Маруся Чурай” Л. Костенко.
Рома́нс (від ісп. Romance) – сольна музична пісня про кохання, яка виконується в музичному супроводі, популярний жанр вокального мистецтва.
Романти́зм (фр. Romantisme – незвичайне, вигадане, фантастичне) – літературно-художній напрям, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині, Великій Британії та Франції, поширився на початку XIX ст. в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини XIX ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення “життя духу”; провідні мотиви: самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності; а також історизм та захоплення фольклором.
Сарка́зм (від грец. sarkasmos – терзання) – художній засіб комічного, їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена гнівного презирства. Об’єктом сарказму є зазвичай явища небезпечні, різко негативні й аморальні.
Сати́ра (від лат. Satira – суміш, усяка всячина) – гостре осудливе осміяння негативного; на відміну від гумору, має непримиренний характер. Часто об’єктом сатири є пристосуванці, лицеміри, зрадники та ін.
Сентименталі́зм (від фр. sentiment – почуття) – літературно-художній напрям другої половини XVIII – початку XIX ст. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і змальовували простих людей як героїв. Провідні жанри сентименталізму – елегія, міщанська драма, чуттєва повість тощо.
Силаботоні́чне віршува́ння (грец. syllabe – склад і tonos – наголос) – система віршування, в основу якої покладено чергування наголошених і ненаголошених складів, їхню кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.
Соціа́льно-психологі́чна про́за – одне з найяскравіших досягнень реалізму XIX ст., у якому реалізувалася характерна для цього напряму настанова на ретельний аналіз суспільного життя і внутрішнього світу особистості. Від початку формування реалізму в ньому розвивалися дві течії: соціологічна, що акцентувала увагу на дослідженні суспільства як певної цілісності (Бальзак), та психологічна, першорядним об’єктом дослідження якої була особистість у конкретних історико-суспільних умовах (Стендаль).
Соціа́льно-психологі́чна дра́ма – твір, у якому відображається зіткнення внутрішніх поривань героя з соціальними обставинами, глибоко розкривається психологія персонажів, їхні вчинки, думки і почуття, що свідчать про стан суспільних відносин і про їхній вплив на духовний світ людини.
Типо́вий – який часто зустрічається; характерний, звичайний, природний для кого-, чого-небудь.
Уто́пія – (грец. 
+ 
– “місце, якого немає”) – літературний жанр, наближений до наукової фантастики; твір, у якому розповідається про фантазію, вимисел, мрію, що не збудеться. Поняття “утопія” вперше з’явилось у творі Томаса Мора “Утопія” (так називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство).
Худо́жній стиль (від лат. stilos – грифель для писання) – сукупність ознак, які характеризують художні твори. Розрізняють стиль доби – спільні ознаки творів певного історичного періоду та спільні погляди на світ і людину; стиль напряму – спільні погляди авторів на мистецтво та правила творчості і спільні ознаки творів (бароко, класицизму тощо); стиль митця – спільні ознаки різних художніх творів прозаїка, поета чи драматурга, його індивідуальна манера письма.
Худо́жня дета́ль – художній засіб, який допомагає увиразнити авторську картину, предмет або характер за допомогою певної виражальної подробиці.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)