Слов’янофіли про долю Росії
Думки слов’янофілів про долю Росії нерозривно пов’язані з їх оцінкою західної цивілізації. Для слов’янофілів сучасний їм “криза західної філософії” – вище вираження кризи західної культури – був одним з визначальних, центральних вражень. Їхній світогляд, так само як і його власне, слагалось в боротьбі з негативними, антирелігійними течіями західноєвропейської думки. Той факт, що в Європі ці течії переважали, стверджував їх в переконанні, що Захід, на відміну від Росії, за самою суттю своєю антірелігіозен, що антихристиянське початок лежить в самій основі європейської культури. Звідси – загальне Киреєвському і Хомякову прагнення – бачити у всіх сферах життя Західної Європи, – у західному освіті, громадському житті і навіть в самій релігії – раціоналізм і один тільки раціоналізм. Звідси – та горезвісна хомяковская схема західних віросповідань, яка зображує розвиток усього західного християнства, – католицизму і протестантизму як поступове розкриття раціоналістичного початку; звідси – розпочата слов’янофілами спроба зобразити антихристиянське протягом філософії як необхідний логічний висновок з посилок, що полягали вже в римському католицизмі.
Однак, тут є обставина, яка, зрозуміло, не перетворює це омана слов’янофілів в істину, але робить їхню помилку естественною. У той час, як це буває завжди і скрізь, – сам західноєвропейський світ відкидав своїх пророків. У Киреєвського були підстави стверджувати, що Баадер не мав досить влади над умами [1] і що поворот Шеллінга до філософії одкровення був пов’язаний з втратою впливу [2]. Висновок, зроблений слов’янофілами звідси, що ні ці мислителі, а їх противники – істинні виразники західноєвропейської культури, зрозуміло, неоснователен: Сократ і Платон не перестають бути істинними виразниками еллінської культури від того, що перший був страчений своїми співгромадянами, а другий ніким з них не був зрозумілий. Судити про значення того чи іншого культурного початку по тому, що серед народів даної культури всього більше захоплює маси, помилково вже тому, що розуміння мас звичайно бувають недоступні вищі вершини їх власного народного генія.
І тим не менше, неважко зрозуміти той оптичний обман, який втягнув у спокуса слов’янофілів. – Не дивно, що в боротьбі проти негативних течій західної думки зростала і міцніла їх національну самосвідомість. У цій боротьбі вони не могли не відчувати себе частиною великого народного цілого. Стикаючись з фактом епідемічно зростаючого невіри на Заході, – вони абсолютно природно протиставляли західноєвропейському світу російські народні маси з їх гарячою, незайманої вірою. Чим більше слов’янофіли цінували цю віру і переймалися нею, тим більше вони полонять думкою про високої релігійної місії, про широку історичній долі майбутньої російському народу.
Тут ми маємо межу, де істина непомітно переходить в брехню, де християнський ідеал легко змішується з чужими йому, але яскравими і спокусливими рисами націоналістичної романтики. Велика заслуга слов’янофілів полягає в тому, що вони безумовно поставили перед російським суспільною свідомістю вселенський християнський ідеал цілісного життя; Не менша їхня заслуга полягає в тому, що вони першими спробували перевести в область свідомості недосознанную і недослідженою дотоле глибину східного православ’я. Свята правда їх і в тому, що вони захотіли зв’язати своє народне з християнським, і зрозуміли, що тільки в християнстві – велике майбутнє Росії і російської культури; рацію вони, нарешті, і в тому, що це наше народне майбутнє органічно пов’язане з християнством східним, яке ми покликані стверджувати і виявляти.
Помилка слов’янофілів полягає тільки в перебільшенні свого і в витікає звідси неправильному співвідношенні між народним і християнським. Спокуса, якій вонибезперестанку піддавалися, полягає в ототожненні вселенського і російського. І звідси – та в корені помилкова антитеза, в якій протилежність західноєвропейського та російського ототожнюється з протилежністю розумового, раціоналістичного, з одного боку, і релігійного, християнського – з іншого. Для всього слов’янофільського мислення ця антитеза має фатальне значення, оскільки завдяки їй спотворюються справжні, історичні риси як західного, так і свого: особливості російської національної фізіономії тут вислизають від дослідження, тому що за російське приймається християнське взагалі. З іншого боку, вселенски-християнське затуляється від розумового погляду специфічно-російським. Особливо це впадає в очі у вищенаведеній стереотипної формулою Киреєвського. Як відмінність одного тільки західного світу, тут зображується “роздвоєність”, яка насправді становить властивість всього гріховного світу, тобто всього емпіричного людства, якого життя протікає в безперестанної ворожнечі божеського і людського, духовного і плотського. З іншого боку, як особливість Росії тут же виставляється “цілісність” і “розумність”! Чи потрібно доводити, що і те і інше не складає нічиєї особливості, а являє собою недосягнутого ідеал для всіх народів, а в тому числі і для народу руського! Зображати цілісність як властивість, якою російський народ вже володіє в дійсності, значило припускати, що християнський ідеал вже здійснений в Росії. Коли Киреевский спробував довести щось подібне щодо стародавньої Русі, він цим злякав навіть Хомякова [3]. Але з двох, зрозуміло, перший опинився в даному випадку більш послідовним.
У дні Киреєвського і Хомякова націоналістична греза про Росію і про її месіанської долю до деякої міри стримувалася свідомістю гріхів Росії дійсною, тієї самої, про яку писав Хомяков –
Не дивно, що у Хомякова, який хворів душею про кріпосницької, бессудной Росії, стерта грань між вселенски-християнським і російським від часу до часу відновляє. Вона вперше зникла остаточно у Достоєвського. Для Достоєвського, як відомо, західні віросповідання – вираз віри нехристиянської; особливо римський католицизм, кажучи його словами, не “Христа проповідує, а антихриста”. За Достоєвським, католицизм в сутності – навіть і не віра, а продовження західної римської імперії. Цим-то і визначається покликання Росії. “Треба, щоб засяяв у відсіч Заходу наш Христос, якого ми зберегли і якого вони не знали”. Оновлення людства звершиться “одною тільки російською думкою, російською Богом і Христом”. “Саме в Росії здійсниться нове пришестя Христове. Народ російська є на всій землі єдиний народ-Богоносець, прийдешній оновити і врятувати світ ім’ям нового бога “, – йому” дані ключі життя і нового слова “[4].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)