Сліпий музикант (1886) – Володимир КОРОЛЕНКО 1853-1921 – ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ

Б. Дехтеров. Обкладинка видання В. Короленка “Сліпий музикант”. 1973 р.

Історія створення

У повісті відображені спогади В. Короленка про матір (не випадково героїню звати Евеліна), перебування на Волині, Житомирщині, Рівненщині, відвідування Почаївської лаври та Саровського монастиря (на Тамбовщині). Хоча твір уперше з’явився в газеті “Русские ведомости” 1886 P.,Письменник неодноразово повертався до нього, уводив нові епізоди й образи. Навіть у 1917 р. він переробляв деякі сторінки повісті й писав про це одному зі своїх друзів: “Моїм головним художнім завданням було не тільки відтворення психології сліпого, а й відображення загальнолюдської мрії за ідеалом, туги за повнотою людського існування”.

Дія повісті відбувається на заході сучасної України й охоплює період приблизно з кінця 1860-х до початку 1880-х років. У той час деякі українські землі належали Польщі. Автор пише про місце подій: “Південно-Західний край” (це стосовно кордонів тодішньої царської Росії). Батько Петра Попельського був багатим поляком, сільським поміщиком, а мати, Ганна Михайлівна (уроджена Яценко), і дядько, Максим (брат матері), належали до малоросійського роду (тобто походили з Центральної України). Отже, у родині Попельських переплелися польська й українська лінії. Так було й в історії України.

Коментарі

За жанром “Сліпий музикант” – це повість, бо в ній невелике коло персонажів, зображених у родинному колі й на тлі прекрасної української природи. Цікаво, що сам В. Короленко В підзаголовку визначив жанр твору як “етюд”, що в перекладі з французької означає “вивчення”, “дослідження”. У своїй повісті письменник досліджує становлення особистості з обмеженими фізичними можливостями – сліпого. У центрі твору поставлений образ Петра Попельського, який від народження не міг бачити. Його важкий шлях до відкриття світу є сюжетом твору. Це повість про духовне випробування особистості, яка має знайти саму себе, сенс свого існування серед людей.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

IV

(…) Дитина народилася сліпою. Хто винен у її нещасті? Ніхто! Тут не тільки не було й тіні чиєїсь “злої волі”, але навіть сама причина нещастя крилася десь у глибині таємничих і складних процесів життя. А тим часом за кожним поглядом на сліпого хлопчика серце матері стискалося від гострого болю. Звичайно, вона страждала при цьому, як мати, відбитком синової недуги й похмурим передчуттям тяжкого майбутнього, що ждало її дитину, та, крім цих почуттів, у глибині серця молодої жінки щеміла також свідомість, що причина нещастя лежала грізною можливістю в тих, хто дав йому життя… Цього було досить, щоб маленька істота з прекрасними, але незрячими очима стала центром сім’ї, несвідомим деспотом, до найменшої примхи якого пристосовувалось усе в домі. Не знати, що вийшло б згодом із хлопчика, який через своє нещастя схильний був до безпредметної озлобленості й у якому все оточення намагалося розвинути егоїзм1, коли б химерна доля та австрійські шаблі не приневолили дядю Максима осісти в селі, у родині сестри.

Присутність у домі сліпого хлопчика поволі й непомітно надала діяльній думці знівеченого бійця іншого напрямку. Він так само просиджував цілі години, димлячи люлькою, але в очах, замість глибокого й тупого болю, видно було тепер удумливий вираз зацікавленого спостерігача. І що більше приглядався дядя Максим, то частіше супились його густі брови, і він усе дужче пахкав своєю люлькою. Нарешті якось він зважився на втручання.

– Цей малий, – сказав він, пускаючи кільце за кільцем, – буде ще більше нещасніший, ніж я. Краще б йому не родитися.

Молода жінка низько схилила голову, і сльоза впала на її вишивання.

– Жорстоко нагадувати мені про це,

Макс, – сказала вона тихо, – нагадувати без цілі…

– Я кажу тільки правду, – відповів Максим. – У мене немає ноги й руки, та є очі. У малого немає очей, згодом не буде ні рук, ні ніг, ні волі…

1 Егоїзм – поведінка, спосіб мислення людини, коли вона ставить власні інтереси вище за інших.

О. КонстантиновСький. Ілюстрація До Повісті В. Короленка “Сліпий музикант”. 1958р.

– Чому ж?

– Зрозумій мене, Ганно, – сказав Максим лагідніше. – Я не став би дарма говорити тобі жорстокі речі. У хлопчика тонка нервова організація. У нього поки що є шанси розвинути інші свої здібності до такої міри, щоб хоч почасти компенсувати його сліпоту. Але для того потрібне вправляння, а вправляння викликається лише конечною потребою. Дурне піклування, що усуває від нього необхідність зусиль, убиває в ньому всі шанси на повніше життя.

Мати була розумна й тому зуміла перемогти в собі безпосередній потяг, що примушував її кидатися стрімголов на кожен жалібний крик дитини. Через кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно й швидко лазив по кімнатах, насторожуючи стух назустріч усякому звуку, і, з якоюсь незвичною в інших дітях жвавістю, обмацував кожну річ, що потрапляла до рук. (…)

(Переклад Федора Гавриша)

Робота з текстом розділу першого

1. Де відбуваються події повісті?

2. Назвіть членів родинИ ПоПелЬськИх.

3. Чому небезпечно було ставитися до сліпого хлопчика так, як ставилася його мати?

4. Що ви дізналися про дядю Максима? Чому він запропонував такий “жорстокий” спосіб виховання Петруся?

5. Поясніть слова дяді Максима “У малого немає очей, згодом не буде ні рук, ні ніг, ні волі…”

Коментарі

Зображуючи процес становлення особистості Петруся Попельського, В. Короленко Використовує багату художню палітру. Як учений-психолог, він крок за кроком досліджує поступове осягнення світу сліпим хлопчиком через звуки, а також усвідомлення ним таких важливих понять, як краса, радість, добро, любов до природи, мистецтво. Знайомство з народним мистецтвом слуги Йохима, який грав на сопілці чудові українські мелодії, відкриває Петрусеві нове розуміння світу. Він відчуває Й сам потяг до музики, живої, просякнутої справжніми людськими почуттями. А фальшиві цінності, утілені в тих музичних творах, які виконувала його мати на віденському піаніно, Петрусь не сприймає. Він відсторонюється від такої “музики” і від матері також Тільки тоді, коли мати зрозуміла, чого прагне душа Петруся, вона стала грати по-іншому – по-справжньому красиво, задушевно. Це зрозумів і Йохим, і Петрусь. Так мати змогла повернути любов сина, який змалку відчував різницю між справжнім і несправжнім, щирим і нещирим, красивим і некрасивим у житті.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

VII

(…) Озброївшись віденським інструментом найкращого майстра, Ганна Михайлівна загодя тріумфувала з перемоги над немудрою сільською дудкою. Вона була впевнена, що її Петя забуде тепер стайню та дударя й що всі свої радощі діставатиме від неї. Очима, що яскріли сміхом. вона глянула на хлопчика, коли він боязко ввійшов разом із Максимом, і на Йохима, який просив дозволу послухати заморську музику й тепер стояв біля дверей, соромливо опустивши очі й звісивши чуприну. Коли дядя Максим і Петя посідали на кушетці, вона враз ударила по клавішах піаніно. Вона грала п’єсу, яку в пансіоні пані Радецької й під керуванням пані Клапс вивчила досконало. Це було щось особливо гучне, але досить хитре, що вимагало неабиякої гнучкості пальців: на публічному іспиті Ганна Михайлівна здобула цією п’єсою численні похвали і собі, а надто своїй учительці. Ніхто не міг сказати цього напевно, але багато хто здогадувався, що мовчазний пан Попельський зачарувався панною Яценко саме в ту коротку чверть години, коли вона виконувала трудну п’єсу. Тепер молода жінка грала її, свідомо розраховуючи на другу перемогу: вона бажала міцніше прихилити до себе маленьке серце свого сина, захопленого хохлацькою дудкою.

Однак цим разом її сподівання не справдилися: віденському інструментові, як виявилось, було над силу змагатися з куском української верби. Щоправда, у віденському піаніно були могутні засоби: дороге дерево, прекрасні струни, чудова робота віденського майстра, багатство широкого регістру. Зате і в української дудки знайшлися спільники, бо вона була в себе вдома, серед рідної української природи.

Перше, ніж Йохим зрізав її своїм ножем і випалив її серце розжареним залізом, вона гойдалася тут, над знайомою хлопчикові рідною річкою, її голубило українське сонце, яке гріло і його, і той же обвівав її український вітер, доки гостре око українця-дударя нагляділо її над розмитою кручею. І тепер важко було іноземному пришельцеві боротися з простою місцевою дудкою, бо вона з’‎явилася сліпому хлопчикові б тиху годину дрімоти, серед таємничого вечірнього шереху, під шелест засинаючих буків, у супроводі всієї рідної української природи. Та й пані Попельській було далеко до Йохима. Щоправда, її тонкі пальці були бистріші й гнучкіші; мелодія, яку вона грала, складніша й багатша, і чимало праці поклала пані Ктапс, щоб навчити свою ученицю володіти трудним інструментом. Зате в Йохима було безпосереднє музичне почуття, він кохав і сумував, і з коханням своїм, і з тутою звертався до рідної природи. Його вчила нескладних мотивів ця природа, шум її лісу, тихий шепіт степової трави, задумлива, рідна, старовинна пісня, яку він чув іще над своєю дитячою колискою.

Так, трудно було віденському інструментові перемогти хохлацьку дудку. Не минуло й однієї хвилини, як дядько Максим раптом різко застукав об підлогу своєю милицею. Коли Ганна Михайлівна повернулася в той бік, вона побачила на зблідлому обличчі Петрика Той самий вираз, з яким пам’ятного для неї дня першої весняної прогулянки хлопчик лежав на траві.

Йохим співчутливо подивився на хлопчика, потім кинув зневажливий погляд на німецьку музику й вийшов, гупаючи по підлозі вітальні своїми незграбними чобітьми. (…)

XII

Максим із хлопчиком посідали на сіні, а Йохим приліг на свою лавку (ця поза найбільш відповідала його артистичному настроєві) і, подумавши з хвилину, заспівав. Випадково чи чуйним інстинктом він вибрав пісню дуже вдало. Він спинився на історичній картині:

Ой там на горі та й женці жнуть.

Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно, запав у пам’ять її старовинний мотив, високий, протяжний, мовби повитий смутком історичного спогаду. У ній немає подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький набіг, не експедиція на чайках по синьому морю та Дунаю. Це тільки одна хвилинна картина, що спливла вмить у спогаді українця, як неясна мрія, як уривок із сну про історичне минуле. (…)

Максим Яценко заслухався журної мелодії. В його уяві, викликана чудесним мотивом, що дивовижно зливався зі змістом пісні, спливла ця картина, немов освітлена меланхолійним відблиском заходу сонця. (…)

XIII

Хлопчик слухав із потьмареним і смутним обличчям. Коли співець співав про гору, на якій жнуть женці, уява зразу ж переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він пізнав її тому, що внизу плескотить річка ледве чутними ударами хвилі об камінь. Він уже знає й те, що таке женці, він чує брязкання серпів і шурхіт падаючого колосся. А коли пісня переходила до того, що діється під горою, уява сліпого слухача зараз же зводила його з вершин у долину…

Дзенькіт серпів стих, але хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони залишились, та їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, понад річкою, лунає частий рівний тупіт кінських копит… їх багато, від них стоїть неясний гул там, у темряві, під горою. Це “йдуть козаки”. (…)

(Переклад Федора Гавриша)

Робота з текстом розділу другого

1. Розкажіть про стосунки хлопчика та Йохима.

2. Які почуття в Петруся викликали мелодії, що грав на сопілці й співав Йохим?

3. Як поставилася до захоплення сліпого сина мати? Як вона вирішила повернути любов свого сина, який відсторонився від неї?

4. Розкрийте значення прийому антитези, що використовується в підрозділі VII розділу другого. Що протиставлено в цьому підрозділі?

Порівняйте враження Петруся від мистецтва Йохима та його матері.

РОЗДІЛИ ТРЕТІЙ-П’‎ЯТИЙ

Коментарі

Петрусь зростав на лоні природи й з любов’ю до музики, що сприяла його духовному становленню. Доля послала йому ще один дорогоцінний дарунок – знайомство з Евеліною, донькою сусіднього посесора (орендаря маєтку) Яскульського. Вона стала добрим другом Петрусеві, а згодом, коли діти виросли, між ними зародилося кохання. Утім, на них чекала не лише радість спілкування, а й серйозні випробування, викликані сліпотою Петра та його важкими внутрішніми проблемами. Оточений любов’ю рідних і відсторонений від навколишнього світу, Петро не розумів і не знав, як йому жити в цьому світі, де йому шукати свій шлях. А Евеліна, маючи добре серце, страждала разом із ним.

Робота з текстом розділів третього-п’ятого

1. Намалюйте словесний портрет шестирічного й дев’ятирічного Петруся.

Як відбувалося його фізичне та розумове зростання? Хто сприяв цьому?

2. Розкажіть про стосунки сліпого й Евеліни.

3. Хто сприяв розширенню світогляду героя? Як саме?

4. Які зміни відбулися в душі Петра з часом?

5. Як ви розумієте слова Евеліни: “…у кожної людини, панове, свій шлях у житті”? Чи визначили його Петро й Евеліна? Обгрунтуйте свою думку.

Велике значення в становленні характеру Петра Попельського мало не тільки мистецтво, а й християнські цінності. Через Бота герой відкриває в собі те, чого він раніше не знав. У важкий період пошуку самого себе Петро разом із своєю сім’‎єю потрапляє до N-ського монастиря, де зустрічає двох бідних сліпих дзвонарів – Єгорія та Романа. У цих образах утілено дві позиції, два різні ставлення до фізичної вади й до людей. Єгорій був злим, замкненим, жорстоким і заздрісним, а Роман, навпаки, – добрим і чуйним. Сліпота не зробила серце Романа “незрячим”, він був відкритим до людей. Письменник стверджує, що в життєвих випробуваннях люди по-різному виявляють свою внутрішню сутність. А яким же стане його герой, Петрусь?..

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

III

(…) Кроки стихли, тільки Евеліна. пропустивши вперед Ганну Михайлівну, залишилася, притулившись до стіни й затамувавши подих. Сліпі вважали себе на вишці на самоті. Кілька секунд вони стояли зніяковілі й нерухомі, до чогось прислухаючись.

– Хто тут? – спитав потім дзвонар.

-Я…

– ТИ Теж сліпий?

– Сліпий. А ти давно осліп? – спитав Петро.

– Родився таким, – відповів дзвонар. – От другий є в нас. Роман, – той із семи літ осліп… А ти ніч від дня відрізнити можеш?

– Можу.

– І я можу. Почуваю – світає. Роман не може, а йому все-таки легше.

– Чому легше? – живо спитав Петро.

– Чому? Не знаєш чому? Він світ бачив, свою матку пам’‎ятає. Зрозумів ти: засне вночі, вона до нього в сні й приходить… Тільки вона стара тепер, а сниться йому все молода… А тобі сниться?

– Ні. – глухо відповів Петро.

– Тож-бо, ні. Це діло буває, коли хто осліп. А хто вже так родився!..

Петро стояв похмурий і потемнілий, наче на обличчя йому насунулася хмара. Брови дзвонаря теж раптом звелися високо над очима, у яких видно було такий знайомий Евеліні вираз сліпого страждання…

– І то согрішаєш не раз… Господи, Создателю, Божа Матір, Пречиста!.. Дайте ви мені хоч у сні один раз світ-радість побачити…

Обличчя його пересмикнулося судорогою, і він сказав із попереднім жовчним виразом:

– Так ні, Не Дають… Присниться Щось, замріє, а встанеш – не пам’‎ятаєш…

Він раптом спинився й прислухався. Обличчя його зблідло, і якийсь судорожний вираз скривив усі риси.

– Чортенят упустили, – сказав він із злістю в голосі.

Справді, знизу, з вузького Проходу, Наче шум по воді, линули кроки й вигуки дітей. На одну мить усе стихло, мабуть, юрба вибігла на середню площадку, і галас виливався надвір. Але потім темний прохід загув, як труба, і повз Евеліну, випереджаючи один одного, промчала весела юрба дітей. Біля верхнього східця вони зупинилися на мить, але потім один по одному почали шмигати повз сліпого дзвонаря, який із викривленим від злоби обличчям тикав навмання стиснутими кулаками, намагаючись улучити в кого-небудь із тих, що бігли.

У проході виринула раптом з темряви нова особа. Це був, очевидно, Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою й надзвичайно добродушне. Заплющені повіки ховали ямки очей, на губах грала добродушна усмішка. Пройшовши повз дівчину, що притислася до стіни, він зайшов на площадку. Рука його товариша влучила йому збоку в шию.

– Брате! – гукнув він приємним, грудним голосом. – Єгорію, знову воюєш?

Вони стикнулися й обмацали один одного.

– Нащо бісенят упустив? – спитав Єгорій по-малоруськи, усе ще зі злістю в голосі.

– Нехай собі, – благодушно відповів Роман… – Пташки Божії. Ось як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята…

Діти сиділи по кутках біля грат, причаївшись, і їхні очі блискали лукавством, а почасти страхом.

Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею почулись упевнені кроки обох сліпих, а зверху долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними.

Компанія тихо виїжджала з монастирської брами, коли з дзвіниці пролунав перший удар. Це Роман задзвонив до вечірні.

Сонце сіло, коляска котилася потемнілими полями, і її проводили рівні меланхолійні удари, завмираючи в синьому присмерку вечора.

Усі мовчали всю дорогу до самого дому. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і прийшов помацки в кімнату, коли всі полягали…

IV

(…) Коли Ганна Михайлівна вийшла, Евеліна залишилася з дядею Максимом.

– Ти сказала не все? – спитав Максим після хвилинного мовчання.

– Так. Коли всі зійшли вниз. Петро залишився. Він звелів тьоті Гані (так вона називала Попельську з дитинства) іти за всіма, а сам залишився із сліпим. І я… теж залишилась.

– Підслуховувати? – сказав старий педагог майже машинально.

– Я не могла… піти… – відповіла Евеліна тихо. – Вони розмовляли один з одним, як…

– Як товариші по нещастю?

– Еге, як сліпі… Потім Єгорій спитав у Петра, чи бачить він у сні матір? Петро каже: “Не бачу”. І той теж не бачить. А другий сліпець. Роман, бачить у сні свою матір молодою, хоча вона вже стара…

– Так! Що ж далі?

Евеліна задумалась і потім, підводячи на старого свої сині очі, у яких тепер видно було боротьбу й страждання, сказала:

– Той, Роман, добрий і спокійний. Обличчя в нього сумне, але не зле… Він народився зрячим… А другий… Він дуже страждає. – ураз звернула вона.

– Кажи, будь ласка, прямо, – нетерпляче перебив Максим, – другий озлоблений?

– Так. Він хотів бити дітей і кляв їх. А Романа діти люблять.

– Злий і схожий на Петра… розумію, – задумано сказав Максим.

Евеліна ще помовчала і потім, наче ці слова коштували їй важкої внутрішньої боротьби, промовила зовсім тихо:

– Обличчя обидва не схожі… риси інші. Але у виразі… Мені здавалось, що раніше в Петра бував вираз трошки як у Романа, а тепер усе частіше видно того, другого… і ще… Я боюсь, я думаю…

– Чого ти боїшся! Іди сюди, моя розумна крихітко, – сказав Максим із незвичайною ніжністю. І коли вона, слабнучи від цієї ласки, підійшла до нього зі слізьми в очах, він погладив її шовковисте волосся своєю великою рукою і сказав: – Що ж ти думаєш? Скажи. Ти, я бачу, умієш думати.

– Я думаю, що… він уважає тепер, що… усі сліпонароджені злі…

І він упевнив себе, що він теж… неодмінно.

– Ага, ось що… – промовив Максим, раптом приймаючи руку… – Дай мені мою люльку, голубонько… Он вона там, на вікні.

Через кілька хвилин над його головою знялася синя хмара диму.

– Гм… так… погано, – бурчав він про себе. – Я помилився… Ганя мала рацію: можна сумувати й страждати за тим, чого не зазнав ні разу.

А тепер До Інстинкту долучилася свідомість, і обоє підуть В Одному напрямі. Проклятий випадок… А втім, шила, як то кажуть, у мішку не сховаєш… Усе ж де-небудь виткнеться…

Він зовсім потонув у сизих хмарах… У квадратній голові старого кипіли якісь думки й нові рішення.

VIII

Надійшла весна. Верст за шістдесят від садиби Попельських… у невеликому містечку була чудотворна католицька ікона… Слава N-ської ікони гриміла далеко, і до неї приходили також недужі й засмучені православні, переважно з міського класу. (…)

Останні ряди міських будинків скінчилися тут, і широкий трактовий шлях уходив у місто серед парканів і пустирів. При самому виході в поле побожні руки поставили колись кам’яний стовп з іконою й ліхтарем, який, проте, скрипів лише вгорі од вітру, але ніколи не засвічувався. Біля самого підніжжя цього стовпа розташувалися купкою сліпі жебраки, відтиснуті своїми зрячими конкурентами з більш вигідних місць. Вони сиділи з дерев’яними мисками в руках, і часом хто-небудь заводив жалісну пісню:

– Под-дайте сліпеньким… ра-а-ди Христа…

День був холодний, жебраки сиділи тут від ранку під холодним вітром, що налітав із поля. Вони не могли рухатися серед цієї юрби, щоб зігрітися, і в їхніх голосах, що тягли по черзі сумну пісню, чулася несвідома скарга фізичного страждання й цілковитої безпорадності. (…)

Петро зупинився, і його обличчя перекривилося, наче якась слухова примара з’явилася перед ним у вигляді цього страдницького зойку.

– Чого ж ти злякався? – спитав Максим. – Це ті самі щасливці, яким ти недавно заздрив, – сліпі жебраки, що просять тут милостиню, їм трохи холодно, звичайно, але ж від цього, по-твоєму, їм тільки краще.

– Ходімо геть! – сказав Петро, хапаючи його за руку.

– А, ти хочеш утекти! У тебе в душі не знайдеться іншого потягу, коли ти бачиш чужі страждання! Стривай, я хочу поговорити з тобою серйозно й радий, що це буде саме тут. Ти от сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти досадуєш, що тобі немає кого проклинати, як Єгорію, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відібрати в тебе щасливу долю оцих сліпих. Клянусь честю, ти, може, і маєш рацію! Так, клянусь честю старого солдата, усяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти захочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі межі очі всі переваги, якими життя оточило тебе з колиски, і захочеш зазнати долі ось цих нещасних… я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, поміч і сприяння… Чуєш ти мене, Петре Яценку? Я був не набагато старшим за тебе, коли поніс свою голову б огонь і січу… За мною теж плакала мати, як буде плакати за тобою. Але я думаю, що я мав право на це, як і ти тепер маєш! Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варто тільки захотіти…

(Переклад Федора Гавриша)

Робота з текстом розділу шостого

1. Чому Евеліна непомітно залишилася біля Петра, кати він хотів поговорити з Єгорієм? Дайте оцінку її вчинкові.

2. Чого найбільше боялась Евеліна?

3. Поясніть., чому Єгорій став злим і відлюдькуватим.

4. Прокоментуйте прислів’я, яке вжито дядею Максимом: “А втім. шила, як то кажуть, у мішку не сховаєш… Усе ж де-небудь виткнеться…” Що неможливо було приховати від Петра?

5. Як дядя Максим вирішив рятувати Петра?

6. Чому під час розмови біля сліпих жебраків він назвав небожа прізвищем “Яценко”?

1. Порівняйте образи Єгорія та Романа.

2. Порівняйте образи Єгорія та Петра Попельського.

Творче завдання

1. Розкажіть від імені Евеліни про її почуття під час розмови Петра з Єгорієм.

2. Розкажіть від імені Петра Попельського, про що він міг думати дорогою під час повернення з монастиря.

1843 р. Тарас Шевченко намалював образ сліпого бандуриста, який передував однойменній поемі. Український геній розкрив глибоку життєву Драму народного митця, але водночас підкреслив у ньому й велику духовну силу, поетичне відчуття краси, яку він несе у світ.

Коментарі

Петро Попельський з допомогою дяді Максима й мандрів із бідними сліпими до Почаївської лаври ввійшов у реальне життя. Він пройшов тими шляхами, якими йде його народ, і разом із народом відкривав для себе не тільки великі страждання, а й мудрість і красу людських взаємин. Це допомогло Петрові по-іншому подивитися на себе й на свою сліпоту. Він зрозумів, що фізичну ваду можна перемогти силою духу. Письменник стверджує, що людина завжди може досягти реалізації в житті, якщо вона зосередиться не на своєму горі, не на болючих переживаннях, а знайде духовну мету існування. Петро ПопелЬський знайшов таку духовну мету – це мистецтво (музика), що веде його до пізнання світу й самого себе. Подружнє життя з Евеліною й народження сина – не сліпого, а зрячого, стало для Петра винагородою за його болісні шукання.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ І ЕПІЛОГ

Минуло три роки. Численна публіка зібралася в Києві, під час “Контрактів”1 , слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, але чутка розповідала чудеса про його музичний талант і про його особисту долю. Говорити, нібито в дитинстві його викрала із заможної сім’ї банда сліпців, з якими він бродив, поки відомий професор звернув увагу на його надзвичайно музичний талант. Інші переказували, що він сам утік із сім’‎ї до жебраків з якихось романтичних мотивів. Як би там не було, контрактова зала була повна-повнісінька, і збір (який мав невідоме для публіки благодійне призначення) був повний.

У залі запала глибока тиша, коли на естраді з’явився молодий чоловік із гарними очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта.

– Не диво, що він справляє таке потрясаюче враження, – казав у юрбі якийсь зоїл2 своєму сусідові. – У нього надзвичайно драматична зовнішність.

Справді, і це бліде обличчя з виразом удумливої уваги, і нерухомі очі, і вся його постать схиляли наперед до чогось особливого, незвичного.

Південноросійська публіка взагалі любить і цінить свої рідні мелодії, але тут навіть різношерста “контрактова” юрба була зразу захоплена глибокою щирістю віддавання їх. Живе почуття рідної природи, чутливий оригінальний зв’язок із безпосередніми джерелами народної мелодії відбивалися в імпровізації, яка лилася з-під рук сліпого музиканта. Багата барвами, гнучка й співуча, вона бігла дзвінким струмком, то підносячись урочистим гімном, то розливаючись задушевним журним мотивом. Здавалося часом: то буря гучно гримить у небесах, розкочуючись у безмежному просторі, то лише степовий вітер дзвенить у траві, на могилі, навіваючи неясні мрії про минуле.

1 Контракти – київський ярмарок.

2 Зоїл (від імені грецького філософа, оратора, критика) – тут: уїдливий, прискіпливий критик.

Контрактова площа, м. Київ. Старе фото

Коли він замовк, грім оплесків захопленої юрби наповнив величезну залу. Сліпий сидів із похиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркоту. Та ось він знову підняв руки й ударив по клавішах. Багатолюдна зала вмить принишкла.

У цю хвилину ввійшов Максим. Він уважно оглянув цю охоплену одним почуттям юрбу, яка звернула на сліпого жадібні, палаючі очі. Старий слухав і чекає. Він більше, ніж хто інший у цій юрбі, розуміє живу драму цих звуків. Йому здавалося, що ця могутня імпровізація, яка так вільно лилася з душі музиканта, раптом урветься, як раніше, тривожним, болісним запитанням, що відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця. Але звуки росли, міцніли, повнішали, ставали все владнішими, захоплювали серце об’‎єднаної й завмираючої юрби.

І що більше прислухався Максим, то ясніше звучав для нього в грі сліпого знайомий мотив. Так, це вона, гамірна вулиця. Ясна, гримуча, повна життя хвиля котиться, роздрібнюючись, виблискуючи й розсипаючись тисячею звуків. Вона то підноситься, зростає, то спадає знову до далекого, але безугавного рокоту, залишаючись весь час спокійною, красиво безстрасною, холодною й байдужою. І враз серце Максимове впало. З-під рук музиканта знову, як колись, вирвався стогін. Вирвався. продзвенів і завмер.

І знову живий рокіт, усе яскравіший і сильніший, виблискуючий і рухливий, щасливий і ясний. Це вже не самий стогін особистого горя, не саме сліпе страждання. На очах старого забриніли сльози. Сльози були й на очах його сусідів.

“Він прозрів, так, це правда, – він прозрів”, – думав Максим.

Серед яскравої та живої мелодії, щасливої й вільної, як степовий вітер, і, як він, безжурної, серед строкатого й широкого гулу життя, серед то сумного, то величавого мотиву народної пісні, усе частіше, усе наполегливіше й дужче проривалася якась нота, що брала за душу.

“Так, так, мій хлопчику, – у думці підбадьорював Максим, – настигай їх серед веселощів і щастя…”

Через хвилину над зачарованою юрбою у величезній залі, владна й захватна, стояла вже сама тільки пісня сліпих…

– Подайте сліпеньким… р-ради Христа.

Але це вже було не прохання милостині й не жалісний зойк, заглушуваний гамором вулиці. У ній було все те, що було й раніше, коли, під її впливом, обличчя Петра перекривлялось і він тікав від фортепіано. неспроможний боротися з її роз’їдаючим болем. Тепер він подолає її у своїй душі й скоряє душі цієї юрби глибиною й жахом життєвої правди… Це була пітьма на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя…

Здавалося, ніби удар розітнувся над юрбою, і кожне серце тремтіло, наче він торкався його своїми руками, що швидко бігали по клавішах. Він давно вже замовк, але юрба зберігала гробову тишу.

Максим похилив головуй думав: “Так, він прозрів… Замість сліпої та невтолимої егоїстичної муки він носить у душі відчування життя, він почуває і людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних…”

І старий солдат усе нижче схиляв голову. От і він зробив своє діло, і він не марно прожив на світі, йому говорили про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над юрбою… Так дебютував1 сліпий музикант.

(Переклад Федора Гавриила)

Краса слова

Найкращими описами в повісті В. Короленка “Сліпий музикант” є описи природи Й музики. Для них письменник добирає найяскравіші барви Й відтінки художнього слова. І вони справляють враження прекрасних живописних полотен, які глядачі можуть сприймати по-різному.

– Знайдіть у творі пейзажі. Як вони змінюються? Які настрої (персонажів, автора) утілено в них? Визначте засоби художньої виразності (епітети, метафори, порівняння, персоніфікації тощо), які використовує митець для відтворення природи.

– Знайдіть у творі фрагменти, де змальовано звучання музики. Які мелодії відтворені митцем за допомогою слова? Які прийоми допомагають письменникові розкрити вплив музики на людину?

Робота з текстом розділу сьомого та епілогу

1. Розкажіть про події, що сталися в житті Петра

2. Як вони вплинули на його душевний стан?

3. Завдяки чому відбулося духовне зцілення Петра Попельського?

4. У чому головний герой знайшов сенс життя?

5. Як музика Петра Попельського впливала на людей?

6. У чому, на вашу думку, була сила його мистецтва?

7. Як ви зрозуміли слова дяді Максима: “…він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних”?

Творче завдання

1. Доберіть назви до кожного розділу повісті “Сліпий музикант”.

2. Назвіть частини сюжету твору. Визначте моменти, які можна назвати кульмінаційними.

1 Дебютувати (від слова дебют) – виступати вперше.

1. Що таке моральний вибір у житті? Який вибір роблять головні герої твору (Петро, Евеліна, Максим)?

2. Як ви розумієте поняття милосердя, совість, добро, егоїзм, призначення мистецтва?

3. Я ке мистецтво може пробудити людську душу, відкрити нове розуміння себе та світу? Обгрунтуйте свою думку, спираючись на твір В. Короленка.

1960 р. режисер Тетяна Лукашевич Зняла художній фільм “Сліпий музикант” за повістю В. Короленка. У фільмі добре відтворено пісенну стихію твору письменника Й красу української природи, що стала тлом для складних духовних пошуків Петра Попельського.

1568 р. видатний художник Пітер Брейгель Старший (Нідерланди) намалював картину “Сліпі”, яка втілює образ людства, що заблукало в духовній пітьмі й не може знайти свій шлях. Люди спотикаються й падають… Обличчя сліпих потворні, бо вони втілюють не фізичні, аморальні вади. У Біблії сказано: “Облиште їх, вони – сліпі поводирі сліпих; а якщо сліпий веде сліпого, то обидва вони впадуть у яму”. Художник стверджує, що людство має внутрішньо прозріти й знайти вихід. Про це пише у своїй повісті й В. Короленко.

П. Брейгель Старший. Сліпі. 1568 р.

Перевірте себе

1. Розкажіть про зв’язок життя і творчості В. Короленка з Україною.

2. Назвіть епізоди повісті, які є важливими етапами становлення героя.

3. Яку роль відіграє слово світло у творі?

4. Які почуття Й роздуми викликала у вас ця повість?

Радимо прочитати

Короленко В. Г. Діти підземелля. – К, 1983.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)