Скорочено – ОТАК І ПИШУ – ОСТАП ВИШНЯ – 11 КЛАС
( Скорочено )
I
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
– А так пищу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі. <…>
Така відповідь, видимо, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
II
Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей “у люди”. Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на “казьонний кошт” у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна – в Києві.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію “на атестат зрілості”. <…> Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося. <…>
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає… Якось він мене запитав:
– А ви ніколи не пробували в газети писати?
– Ні, ніколи.
– А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залипши я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на У країні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: “Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!”
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети “Вісті ВУЦВК”.
IІІ
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети “Вісті ВУЦВК” та й кажу:
Чи нема у вас якоїсь роботи?
– А що ви вмієте?
– Знаю українську мову!
О! Нам такі люди потрібні!
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмну я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово “фейлетон”. Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та
По журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – “усмішки”, і це слово я люблю куди більше, ніж слово “фейлетон”. <…>
Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт1, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X.2 Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: “Надрукувати в завтрашньому номері газети…”
– А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.
Я беру в неї свій “твір” і підписую: “Оксана”.
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом… Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за заввідділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу “Червоний перець”, і за редактора літдодатків…
Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку “для внутрішнього вжитку” про справи редакційні. <…> Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:
– Ви вмієте, та не хочете!
– От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
– Та не вийде в мене!
– А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило… Згодом почало частіше “виходити”, ніж “не виходити”. <…>
Діставав словники, збірники приказок… і т. д., іт. ін. І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, – чому сміються, чого так весело?.. І записував. <…>
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
1 Йдеться про фейлетон “Як Антанті від Корфанті дуже сильно не щастить”, надрукований 3 червня 1921 р. в газ. “Вісті ВУЦВК” за підписом “Оксана”. В тексті “Оксана” – це неточність.
2 Оксана X. – Оксана Христенко, завідуюча відділом інформації газ. “Вісті”.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми – самі снували, самі й вишивали.
IV
– Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони?
Як?
А давайте я вас запитаю:
– Чому один письменник пише романи, другий – вірші, третій – драми, комедії і т. д., і т. ін.?
Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший. <…> А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, – сатирою та гумором, – більше й цікавиться. <…>
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя. <…>
Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал “Сатирикон” ) писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
– А п’ятої варіації у вас нема?
Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі – між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба…
Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано. А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.
Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?
Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:
– Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?
– А чому, – відповідає син, – це секрет? Ніякий не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.
Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!
Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!
V
Найважче і найнеприємніше писати про себе.
Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою “Зенітку”, бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.
“Зенітку” написано під час Великої Вітчизняної війни. Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб… люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися. <…> Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.
Героями ” Зенітки” я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума… щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.
Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Цукеркою? Це – смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, – хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже на військовій справі практиковані, – наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.
Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
Такі контрасти: зенітка й Вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів… – от і вийшло, кажуть, дуже смішно.
“Зенітку” свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в “Зенітці”, на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо… на десять років життя “Зенітки” я протесту жодного не чув. Читача не обдуриш! <…>
Як я її написав?
Це вже справа складніша. Із “Зеніткою” я “мучився” довгенько.
Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з “війною” діда Свирида та баби Лукерки?..
Технічно як я її написав, питаєте?
Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав… Розбудив я дружину.
– Ти не змерзла?
– Змерзла!
– Слухай, я тобі щось розкажу…
І почав: “Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…” І так до кінця.
Дружина почала сміятися. Потеплішало.
А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу ” в кліточку”, взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав “Зенітку”. <…>
Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: “У ніч під Новий рік”. Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., – призначають їх сторожами.
В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. <…> Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити…
Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні. <…> От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають… А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. – Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: “У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!” Це була б не література. Справа літератури – своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для “вжиття заходів” у нас є інші відповідні установи. <…>
VII
Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія. <…>
Знайте найголовніше: “Не святі горшки ліплять!”
Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!
А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:
Учитися, учитися та ще раз учитися!
Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!
Коментар
Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. В його творчому доробку представлені твори різних жанрів малої прози: іронічні оповідання, гуморески, фейлетони. Він започаткував в українській літературі новий жанр гумористичного оповідання, який сам же і назвав усмішкою. Пізніше Остап Вишня пояснював: “Хоч “фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово “усмішка” краще від “фейлетону”.
Сюжетами, взятими з самого життя, злободенністю тем, простотою та дотепністю викладу письменник завоював глибоке визнання і популярність у своїх читачів, тож не дивно, що до нього неодноразово звертались із запитанням “Як ви пишете?”
З притаманним йому гумором та самоіронією Остап Вишня поділився з читачами секретами своєї майстерності в автобіографічному оповіданні “Отак і пишу” (1954). Він зізнався, що старанно вивчав сатирично-гумористичні твори класиків, “діставав словники, збірники приказок… і т. д., і т. ін.”, спостерігав за життям, і прислухався, “прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, – чому сміються, чого так весело?..”, записував цікаві вислови, народні прислів’я та анекдоти. Своє покликання він бачив у тому, щоб засобами літератури підтримати трудовий народ, підбадьорити його, звернути увагу на певне явище, висвітлити, вчасно вказати на хиби й недоліки, але неодмінно – з щирою любов’ю та повагою до людини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)