Сказання про Бориса і Гліба – Середньовічна доба (XI-середина XVI ст.)

2.3.Сказання про Бориса і Гліба

Із прийняттям християнства на Русі поширювалися перекладні житія християнських святих, основне призначення яких – розповісти про сподвижників віри, дати взірець віддан – ного служіння Господові, спонукати до наслідування помислів і вчинків богообраних, у такий спосіб зміцнюючи християнську віру. Руська церква, переймаючи досвід передусім візантійської і болгарської агіографічної прози, намагалася створити образи своїх святих, пов’язаних із руською історією і місцевою традицією. Пошук особистостей, які підійшли б під іконографічний канон, стосувався насамперед князівського середовища, з якого було обрано молодих княжичів, синів Володимира Великого – Бориса і Гліба.

Коротко про основне

1. Агіографічний твір складався з трьох частин:

1) вступне слово автора, в якому обгрунтовано мотиви звернення до постаті святого;

2) розповідь про святого, тобто про народження у благочестивій родині, виховання у смиренності та покорі, прихильність до церкви ще у дитинстві, раннє чернецтво, аскетичне, подвижницьке життя, перенесення страждань і мук заради віри (ніби повторення шляху Ісуса Христа), смерть та посмертні чудеса (чудотворні властивості мощей святого, речей, до яких він торкався за життя, тощо);

3) славословіе (похвала святому), у якому в патетичній формі викладено його заслуги.

2. Автори житій широко використовували дидактичну риторику, покликану виховувати морально-етичні християнські риси віруючої людини, зміцнювати віру, вдавалися до розроблення сюжетних колізій, психологічних прийомів у зображенні головного героя житія, релігійного пафосу.

3. В основу житійної оповіді про Бориса і Гліба покладено реальні історичні події та трагедію конкретних історичних осіб –

Молодших синів Володимира Святославича. Про це йдеться у “Повісті минулих літ”, де під 1015 р. викладено події, що сталися після смерті князя Володимира: міжусобна боротьба за владу у Києві між Святополком, Ярославом, Борисом і Глібом.

4. У “Сказанні про Бориса і Гліба” розгортається біблійний архетип братовбивства (легенда про Каїна та Авеля), який пронизує зміст та художню структуру твору від початку і до кінця. Виразно вибудовується антитеза: смиренні, богобоязливі, вірні родовим традиціям Борис та Гліб – свавільний, підступний, владолюбний, злочинний та окаянний Святополк. Характерні літературні прийоми змалювання образів страстотерпців – монологи, драматизація подій, просторові переміщення, символи, алегорії, метафори.

До джерел

Знайти і прочитати

Александров О. Старокиївська агіографічна проза. – Одеса: Астропринт, 1999.

Горський В. С. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994.

Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т.; 9-ти кн. – К.: Либідь, 1993. – Т. 2.

Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX-XV століть: У 2-х кн. – К.: Аконіт, 2002.

Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – К.: Дніпро, 1989.

Павленко Г. І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. – К.: Наукова думка, 1984.

Повість минулих літ / Переказ В. Близнеця. – К., 1982.

Сліпушко О. Софія Київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (X-XIII століття). – К.: Аконіт, 2002.

Убивство князів Бориса і Гліба. Оповідання з національної історії. – К.: Веселка, 1992.

Федотов Г. П. Святые Древней Руси. – М.: Наука, 1990.

Думки авторитетів

Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. З “Історії української літератури”. Житійна література виразно відрізняється від духовної повісті. Житіє можна було писати лише про святого, тобто про праведну людину, для визнання святості якої вже існували певні обгрунтовані дані. Охрещення Русі здавалося сучасникам запізненим, християнізацією “в останню”, “одинадцяту годину”. Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу – Андрія Юродивого й ін.). Приходили до нас і житія нових слов’янських святих: Кирила та Мефодія, В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія спонукали до опису життя і своїх святих: недарма в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.

Писати житія своїх святих було неабиякою сміливістю; воно означало поставити своїх праведників поруч із старими великими святими та мучениками. Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер незвичайної “скромності”: мало в ній оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, великою видається залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені і певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріалу вибирають такі риси, що засвідчені в житіях старіших святих. Це є ніби гарантією того, що такі риси – справжні ознаки святості. Коли матеріалу про святих не існувало, то і житія не писалися. Мабуть, лише цим можна пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але всі вони – іншого стилю, твори, що не вимагають фактичних даних. Класичні твори житійної літератури дав Нестір.

Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Т.: Феміна, 1994. – С. 93-94.

Г. ПАВЛЕНКО. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. Агіографія прийшла на Русь із Візантії з прийняттям християнства. В історії візантійської агіографії простежуються два основних напрями: агіографія апокрифічна та агіографія канонічна. В залежності від різних типів героїв, властивих агіографії (мученик, подвижник, святитель, преподобний, рівноапостольний), в її межах формувалися різні агіографічні жанри. Найранішими агіографічними жанрами були мартирії – описи страждань і смерті християнських мучеників (…).

Кочуючи з одного житія в інше, загальні риси, яскраво виражені в їхній тематиці і композиції, виробляли своєрідний канон, схему житійного твору. Як літературний твір житіє складалося із трьох частин: передмови, центральної частини і своєрідного епілогу. Спочатку в загальній формі висловлювалася похвала святому, яка імітувала головні ознаки риторичного виду античної біографії – енкомію. За похвалою вказувались час і місце народження святого, наводилися відомості про його батьків, потім ішла розповідь про прийняття героєм чернечого сану, про успіхи на ниві духовної кар’єри або про втечу від світського життя (в пустелю, в печеру тощо). В такому вигляді в житії знайшли своє відображення основні рубрики гіпомнематичного виду античної біографії з її розважально-повчальним спрямуванням.

Крім канонічності сюжетних мотивів і схематичності композиці, житіє мало й інші жанрові особливості. Визначальною була відносна історичність житія. До жанрових особливостей житія належить також його панегірична спрямованість (…). Ще одна особливість властива житійному жанру – яскраво виражений психологізм зображення героїв, що виник як результат підвищеного інтересу до духовно-емоціонального життя подвижників (…).

В XI-XIII ст. із Візантії через Болгарію і Сербію житійні твори прийшли в Київську Русь. Тут були відомі житія Сави Освященного, Антонія Великого, Ніфонта, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василія Нового та ін. Окремі агіографічні твори прийшли на Русь від західних слов’ян (житія Вацлава і Людмили). Серед житій, джерелом яких була Візантія, можна виділити два типи творів: розповіді, викладені у вигляді стислого переліку подій або фіксації окремої події (короткі житія), і більш розгорнутий виклад біографії героя (розширені житія), у яких життя святого розгорталося у формі своєрідної повісті чи роману.

Павленко Г. І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 32-35.

О. АЛЕКСАНДРОВ. Старокиївська агіографічна проза. У вивченні тієї площини образу святого, яка є специфічною для літератури середньовічного типу, необхідно відштовхуватися від того, що він виникає на перетині семантичних полів двох видів – “узагальнення” і “факту”.

Можна виділити два основних різновиди “загального”, котрі легко знайти в образній системі будь-якого житія. Перший різновид – це якась канонічна релігійна ідея чи моральна сентенція, яка певною мірою реалізується на рівні поведінки персонажа, в сюжеті твору, в авторській подобі і т. ін. Найбільш поширена форма такого “загального” – цитати із Св. Письма, якими певною мірою насичені житійні тексти. Іноді на них, освячених авторитетом Біблії, побудовані приписувані святому і внесені до його житія невеликі повчання релігійно-морального типу. Принцип побудови образу людини, який передбачає обумовленість у його подобі якихось рис, конкретних вчинків, мети життя і т. ін. релігійною ідеєю або моральною сентенцією, можна визначити як дидактизм.

До другого різновиду “загального” відносяться символи. Це перш за все особи і події священної історії, як вона викладена у Св. Письмі і Св. Переказі, а також персонажі історії християнської церкви: мученики, преподобні, святителі та ін., про які оповідає широка агіографічна література. Практично в будь-якому житії святого є символічний образний ряд, що складається з літературних персонажів, життя яких проходило поза конкретним часом і місцем подвигу того святого, котрому присвячене житіє (…),

Зазвичай у відтворенні образу святого наявні дві тенденції. Перша полягає в тяжінні до умовного (символічного, дидактичного) типу образності, друга пов’язана з безпосереднім відображенням дійсності і веде до розвитку реально-натуралістичного начала. Умовна образність домінує, вона містить узагальнення найвищого ступеня. Елементи цієї образності не лише підкоряють собі фактичний матеріал, а й вступають у стосунки між собою, відтворюючи картину світу, подію й образ святого (…).

У залежності від змісту й жанрово-стилістичних особливостей у складі Сказання про Бориса і Гліба можна виділити кілька відносно самостійних частин:

– витримане у старозавітно-літописній літературній традиції оповідання про хрестителя Русі київського князя Володимира та його сім’ю;

– мартирологічна оповідь про вбивство Бориса;

– оповідання про смерть Гліба;

– “літописна” оповідь про боротьбу Ярослава й Святополка за великокняжий стіл;

– сказання про віднайдення і перенесення мощей Гліба;

– похвала страстотерпцям;

– словесний опис зовнішнього вигляду Бориса.

Як бачимо, художня завершеність і цілісність образного світу Сказання поєднується із зовнішньою “строкатістю” його складових частин. Однією з причин цього є те, що в Сказанні переплелися різні жанрові традиції. Жанрово-стилістичні відмінності між окремими частинами настільки суттєві, що твір не вкладається в рамки якоїсь однієї жанрової традиції (…).

Міфологічними за своїм походженням у Сказанні є вже об’єднання братів у близнюкову пару. Дослідники культу Бориса і Гліба висловили думку, що об’єднанню їх у пару, можливо, передував культ одного з них – Гліба (…). Очевидно, саме Сказання, що спирається на усно-поетичну традицію переказу, заклало основи більш пізнього церковного культу братів. Об’єднання вбитих князів у сакральну пару відбулося, на нашу думку, значною мірою завдяки близнюковому міфу, структура якого привнесена до Сказання переказом (…).

Структура близнюкового міфу проглядається на сюжетнофабульному й персонажному рівнях Сказання про Бориса і Гліба. Зокрема, фабульна схема цього міфу близька до фабульної схеми Сказання. При цьому характерні три моменти.

По-перше, архаїчна свідомість встановлювала зв’язок між близнюками та містичними силами. Тому близнюків зазвичай ізолювали від колективу і часто приносили в жертву. У Сказанні про вбивства Бориса і Гліба, що нагадують людські жертвоприношення, супроводжуються відокремленням князів: Бориса залишила дружина, яка пішла від нього після відмови князя боротися за батьківський княжий стіл, а Гліб сам попросив залишити його наодинці з убивцями.

По-друге, міфологічна свідомість виходила з ідеї існування містичного зв’язку між близнюками і природою, точніше, родючістю. Сакралізувалися як діти-близнюки, так і їх батьки. 1 [ричому культ близнюків містив часто ідею подвійного батьківства, яка увійшла до Сказання у дещо трансформованому вигляді. Оскільки Борис і Гліб у системі персонажів Сказання представлені як близнюкова пара, то принцип подвійного батьківства поширений перш за все на них. Функція другого батька, пов’язана з надістотними силами, передана тут Ісусу Христу. Саме до нього звертають свої думки й почуття Борис і Гліб після того, як отримують звістку про смерть свого кровного батька – Володимира (…).

І по-третє, святі непротивленці Борис і Гліб після смерті перетворилися на захисників рідної землі, на воїнів, на “мечі двосічні”. Можливість подібного звернення закладена в самих міфологічних уявленнях про близнюків: вони і рятівники, й месники (…).

Ідея парності визначила структуру образів Бориса і Гліба. В образі Бориса, зокрема, поєднано два начала – кровно-родинне і духовно-божественне. Причому внутрішнього конфлікту немає, герой органічно поєднав те, що у відповідності із загальноагіографічною образною семантикою є несумісним. Подібні відношення в образному полі персонажа цих двох начал визначаються не їх змістом, а мисленням, яке створило близнюковий міф. Вони не суперечать один одному, в монологах і вчинках Бориса немає й найменших ознак вагання, сумніву і нерішучості (…).

На відміну від Бориса, Гліб репрезентує міфологічну свідомість. Він боїться смерті, що саме по собі суперечить аскетизму героїв канонічних мартиріїв. Своє небажання розлучитися з життям Гліб пояснює власною молодістю. Майбутня смерть здається йому безглуздою, він каже вбивця: “Се ність убивство, но сирорізаніє!”. Цими словами Гліб віщує спосіб власного умертвління.

Александров О. Старокиївська агіографічна проза. – Одеса: Астропринт, 1999. – С.189-197.

Варто знати й це

Творчий подвиг Дмитра Туптала

Дмитро Туптало (Ростовський) (1651-1709) є автором 12-томних “Житій святих” (у чотирьох книгах). Як засвідчує його щоденник (“Діаріуш”), він розпочав роботу над житіями у червні 1684 року. Опирався у своїй праці на попередній досвід вітчизняної та зарубіжної агіографії, проте основною книгою та засадою творення житій було Святе Письмо. Вагоме значення мав досвід московського митрополита Макарія, котрий у XVI ст. написав “Четы Мінеї”, які мав у своєму розпорядженні Туптало. Важливе місце займають і грецькі “Житія” Симеона Метафраста, а також давньоукраїнські прологи (їх традицію закладено ще за доби Київської Русі), літописи, патерики, апокрифи, багато західноєвропейських збірників (наприклад, “Житія святих” Сурія, “Житія святих” боландистів та ін.) – всього понад півсотні джерел.

Перший том “Житій святих” (за вересень, жовтень і листопад) був готовий у серпні 1689 року. Другий том (за грудень, січень, лютий) з’явився 1695 р. На третій том Туптало витратив п’ять років. Четвертий, заключний, том вийшов друком 1705 р., завершивши двадцятилітній творчий подвиг Туптала.

Свій щоденник Дмитро Туптало вів до кінця життя, тому в ньому зафіксовано труднощі творчості останніх років. Письменник з гіркотою писав про згасання творчої та фізичної енергії: “Є бажання, але немає сили. І очі не як колись бачать, і руки пишучі тремтять” (запис за 1709 р.). Приблизно за рік до смерті Дмитро Туптало образно описав свій психологічний стан, за якого намагався довершити задумані справи: “Але неможливо скоро писати, не тільки через трудність справи, але і через мою неміч, часто знесилююсь, і Бог зна, чи зможу започатковане зробити, оскільки мої недуги перо від руки пишучої віднімають, а писця на одри валять, труну ж очам являють, про смерть думати змушують. А до того ж очі, дивлячись, мало бачать, і окуляри небагато допомагають, і рука, що пише, тремтить, і вся храмина тіла мого близька до розорення, ще ж і ніч уся довга в часі і не допомагає мені у справі, а дні короткі і присмеркові…”.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Житіє святого як літературний жанр.

2. Історична основа “Сказання про Бориса і Гліба”.

3. Сюжет і композиція пам’ятки.

4. Художні прийоми змалювання образів Бориса та Гліба.

5. Проблема авторства житія.

Методичні поради:

1. Ознайомтеся з текстом “Сказання про Бориса і Гліба”, складіть план житія, щоб глибше збагнути композицію твору.

2. Підберіть із тексту “Сказання про Бориса і Гліба” приклади, які ілюструють такі художні прийоми, як монолог, драматизація подій, просторові переміщення, символи, алегорії, метафори.

3. Поміркуйте над тим, яку роль відіграє пряма мова у “Сказанні про Бориса і Гліба”, визначте образні домінанти мовлення.

4. Активізуйте у пам’яті лекційний матеріал за допомогою конспекту, прочитайте відповідний розділ у підручнику з давньої літератури.

5. Сформулюйте тези відповіді на всі питання, які зазначено у плані семінарського заняття.

Перевірте себе

Варіант І

1. Визначте жанрові особливості житія.

2. Охарактеризуйте джерело житія Бориса і Гліба.

3. Проаналізуйте стилістику монологу Бориса.

Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сіяння і зоря лиця мого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, та ж бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би і в гробові поклав! Я ж бо не ніс красоти мужества тіла твого, не сподобився-бо цілувати добролітніх сивин твоїх, але, о блаженний, пом’яни мене в упокої твоїм! Серце горить, душа мені помисл гнітить, і я не знаю, до кого звернутися чи до кого гірку сю печаль простерти. Чи до брата, який став на батьковому місці? Але він до зваб світу сього прихилився і про вбивство моє мислить. Та ж коли вб’є мене, мучеником буду Богові моєму – я не противлюся! Недаремно пишеться: Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать. Апостол-бо рече: “Як хто скаже: я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той не правдомовець”. І попри боязнь, в любові немає досконалішого, як любити, – відкину нині страх і піду до мого брата і скажу: “Будь мені батьком, ти старший од мене брат”.

Варіант II

1. Розкрийте основні поняття теми.

2. Поміркуйте про авторство “Сказання про Бориса і Гліба”.

3. Розкрийте систему образів у фрагменті з монологу Гліба.

Не пожніть мене, у житті недозрілого! Не пожніть колоса, який ще не визрів, проте молочко любові має! Не поріжте лози, котра не до кінця виросла, але плід має.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Сказання про Бориса і Гліба – Середньовічна доба (XI-середина XVI ст.)