Система образів літературного твору та прийоми її адаптації до шкільного курсу української літератури
О. Фенцик
Мукачів
Відомо, що кожне з мистецтв осягає дійсність по-своєму, послуговуючись специфічною, оригінальною образністю. Музичні образи тонко передають внутрішній світ особистості, малярські та графічні – в деталях розкривають людську зовнішність, сценічні – відтворюють дії, вчинки людини. Специфічною рисою художньої літератури є універсальність у віддзеркаленні життя: вона моделює і зовнішні особливості явищ буття, і їх динаміку у формі конкретно уявлюваних образів. Ця перевага письменства найвиразніше виявляється у змалюванні людини, що, власне, дало підстави назвати літературу людинознавством. У слушності цього визначення переконуємося, знайомлячись із кращими здобутками красного письменства – лірикою Тараса Шевченка, драматургією Лесі Українки, прозою Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Олеся Гончара… Акцентуючи на цих моментах, учитель-словесник підводить старшокласників до усвідомлення категорії “художній образ” , притаманної мистецтву в найширшому значенні терміна. При з’ясуванні цієї грані художньої форми епічного твору (як і ліричного, драматичного) слід завжди мати на увазі єдність в образі загального, істотного й окремого, індивідуального, об’єктивного й суб’єктивного. Важливо довести учням, що образ є водночас і художнім узагальненням, і конкретним відтворенням дійсності.
Наголошуємо також на відмінності художнього образу від поняттєвої форми вираження світу, якою послуговується наука. Можна запропонувати учням співставити наукове тлумачення явища дощу (атмосферні опади, що випадають із хмар у вигляді краплин води) і опис його у повісті М. Коцюбинського “Fata morgana”: “Ідуть дощі. Холодні осінні тумани… спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться… Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками” . У першому випадку школярі помітять розповідь про це природне явище. У Коцюбинського ж дощ показаний, змальований словами, відтворений у конкретно-чуттєвій, насиченій емоціями картині. Підсумовуючи спостереження, вчитель наголосить на тому, що художній образ відрізняється від поняття не лише формою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб описати предмет об’єктивно, таким, яким він є в дійсності, абстрагуючись при цьому від суб’єктивних оцінок його значущості, то художній образ, навпаки, має на меті подати об’єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб’єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор” [4, с.99 – 100].
Одним із завдань шкільного філолога є те, щоб старшокласники засвоїли поняття про систему образів художнього твору. Учитель досягне мети, спираючись на літературознавчий досвід учнів і актуалізуючи раніше отримані ними знання. Насамперед повторюємо, що магістральним у літературному творі є образ людини. Інші образи сприяють більш виразному його окресленню. Образ дійової особи, зображений у художньому творі, називається персонажем. Зрозуміло, що не всі персонажі виводяться у творі однаковою мірою глибоко й повно. Пояснимо учням, що це залежить передусім від авторського задуму та й майстерності митця. Суть поняття “персонаж” літературознавці характеризують як збірну назву тієї сукупності засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкретно-чуттєва даність, образ дійової особи, яку творять її портрет, костюм, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь” [4, с.143].
Поряд з поняттям “персонаж” вживається поняття “образ-характер” – образ людини, всебічно представлений письменником (Марія в однойменному творі У. Самчука, Мирон Катранник у “Жовтому князі” Василя Барки, Андрій Чумак у романі “Сад Гетсиманський” Івана Багряного тощо). Завдання словесника – навчити старшокласників не лише помічати образ-характер, а й з’ясовувати його взаємини з довкіллям, доводити, чому характерові підпорядковані персонажі другого, третього планів, а то й епізодичні. Потребують осмислення й питання гармонії зв’язків характеру та обставин чи то протидії героя несприятливим умовам. Матеріал аналізу дасть змогу з’ясувати, чи письменник показує вже сформований характер, як-от образ Григорія Задніпровського в романі М. Стельмаха “Правда і кривда”, чи простежує його формування впродовж тривалого часу (Чіпка в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного, Данило Бондаренко в “Чотирьох бродах” М. Стельмаха та ін.).
Зіставляючи образ-характер з іншими персонажами, учні помітять ступінь художнього узагальнення письменником життєвих явищ. Різна міра художнього узагальнення особливо яскраво виявляється при зіставленні творів, написаних на аналогічному чи тому ж самому матеріалі. Скажімо, доля Тетяни з повісті С. Васильченка “Талант” узагальнена переважно в соціальному аспекті, а образ Оленки Панасенко (“Страчене життя” А. Тесленка) виписаний головним чином у морально-етичному ключі.
Учні старшої школи мають засвоїти й таку дефініцію, як образ-тип – персонаж, що концентрує в собі найсуттєвіші людські риси, світоглядні позиції певної соціальної групи або нації, залишаючись при цьому яскраво самобутнім, індивідуальним. Літературний тип – це найвищий ступінь узагальнення окремих суспільних тенденцій і естетичного ідеалу письменника. Скажемо школярам, що такими є, наприклад, образ жінки-матері у творчості Т. Шевченка, образи селян у повісті М. Коцюбинського “Fata morgana” , новелах В. Стефаника, Гр. Тютюнника і под. На матеріалі літературознавчого аналізу певного твору, наприклад, роману П. Куліша “Чорна рада” , повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” , оповідання М. Хвильового “Мати” , слід висвітлити національну специфіку образу-типу і водночас його загальнолюдську основу. Підкреслюємо, що внаслідок глибокого осмислення митцем національного життя й загальнолюдських вартостей з’являються “вічні” образи (Прометей у творах Т. Шевченка, Лесі Українки, А. Малишка тощо). Наголошуємо також на конструктивності створення типових образів: “Письменник, маючи за приклад реальних людей (прототипів), за допомогою творчої уяви, перевтілення, асоціативного мислення витворює постаті-персонажі, які можуть бути яскравими індивідуальними типами або схематичними рупорами ідей… або винятковими індивідами, що не мають аналогів у дійсності. Законом створення… типів… є єдність загального та індивідуального. Загальним у типі є передусім все загальнопоширене, притаманне групі подібних у якомусь аспекті (соціальному, психологічному, моральному…) осіб; індивідуальне йде від вроджених людських особливостей, набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого і ситуативного” [5, с.686].
Характеризуючи у старшій школі образи-персонажі, звертаємо увагу на “різновид літературного суб’єкта” – оповідача. Це – вимислена письменником Дійова особа, герой, від імені якого у творах епічних жанрів ведеться оповідь про події та людей. Основні риси цього типу дійової особи з’ясовуємо на конкретному художньому матеріалі. Так, у повісті С. Васильченка “Талант” оповідач – безпосередній учасник відтворюваних подій, вразлива, добра і здатна до глибоких роздумів людина. Саме через це твір набуває глибоко емоційного звучання. А в новелістиці В. Підмогильного часто подибуємо “прихованого” оповідача, який не оцінює зображуване й не звертається до читача, проте детально передає найтонші порухи людської душі. Образ головної героїні роману У. Самчука “Марія” репрезентовано головним чином через сприйняття оповідача. У новелах В. Шевчука герой-оповідач зчаста філігранно характеризує власний внутрішній світ, відверто звіряючись читачеві у своїх таємницях. Аналогічних прикладів можна наводити чимало.
У художній тканині багатьох творів зустрічаємо ще один “різновид літературного суб’єкта” – розповідача – вимислену автором дійову особу, від імені якої в епічних творах ведеться розповідь про події та людей. Старшокласникам треба показати різницю між термінами “оповідач” і “розповідач” , яка полягає у граматичному вияві розповіді: оповідач проводить оповідь від першої особи, а розповідач виступає у формі третьої особи. На прикладах пояснюємо учням, що розповідь у творах, де виступає розповідач, “… звичайно ведеться від певного “я” , яке, по-перше, не обов’язково при цьому персоніфікується… тобто постає у вигляді предметно зримої особи або й взагалі називається; по-друге, у різній мірі задіяне в тих життєвих обставинах, про які розповідає” [4, с 149]. Зауважуємо також, що розповідач може бути головним чи другорядним героєм твору або постаттю, обмеженою виключно мовленнєвою позицією.
У процесі шкільного аналізу епічної прози звертаємо увагу й на образ автора – зображену у творі постать митця, двійника реальної особистості письменника, яка виявляється у формі певної світоглядно-естетичної позиції. Потрібно, щоб старшокласники усвідомили: автор як реальна особистість та образ автора – категорії не адекватні, хоча й співвідносні. Найвиразніше образ автора виявляється в епічних творах автобіографічного характеру. “Зустріч свідомості читача з автором відбувається тоді, коли за художнім світом починає відчуватися авторська активність, що його створила, – завважує Н. Бонецька. – Що ж за образ з’являється при цьому у свідомості читача? Як оформлюється, усвідомлюється й завершується враження від зустрічі з автором? Цей образ… особливий, його природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має ні пластичної оформленості, ані характеристичної завершеності. З художнього твору ми не можемо не лише дістати якісь відомості про зовнішній вигляд його автора, а й зробити більш-менш переконливі висновки про його емпіричний характер, і все ж образ автора, який розкривається у творі, співвідноситься з авторською особистістю, мабуть, більш щільно, ніж його портрет або характер. У процесі творчості особистість відповідає собі найбільшою мірою, тому в художньому творі присутня сама суть автора, і глибина твору, сказати б вертикаль його, відповідає глибині авторської особистості” [2, с 257]. З’ясовуємо, що автор може “виявлятися” у творі як усезнаючий, ерудований, цікавий оповідач (“Тигролови” Івана Багряного, “Диво” П. Загребельного, “Дім на горі” В. Шевчука тощо) або відходити на другий план, поступаючись місцем героєві, який саморозкривається перед читачем (лірична проза Є. Гуцала).
Ще в молодших і середніх класах школярів, поза сумнівом, вчили спостерігати за описами природи, якими зчаста рясніють епічні твори. У старшій школі систематизуємо й узагальнюємо знання учнів про пейзаж – образ природного оточення персонажів у художніх творах. Аналізуючи зразки епічної прози, показуємо, що пейзажі бувають статичними (спокійне відтворення природи) та динамічними (під час нуртування стихійних сил). Учитель-словесник має навчити школярів розрізняти пейзажі й за їх тематикою: степовий (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного), лісовий (“Концентричні кола осені” Є. Гуцала), мариністичний (опис моря в новелі М. Коцюбинського “На камені” ), урбаністичний (опис міста в романі В. Підмогильного “Місто” ), індустріальний (описи вигляду шахт, заводів і т. п.). Зауважуємо також, що функції пейзажу перебувають у прямій залежності від часу написання твору, його жанру, індивідуальної стильової манери митця.
Важливим є з’ясування художніх функцій пейзажу, чи не найголовніша з яких – додатковий опосередкований засіб характеристики персонажів. Пейзажі можуть виконувати функцію прологу (“Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького), поглиблювати експозицію (“Хліб і сіль” М. Стельмаха), передавати зміни у настроях героїв (новелістика Гр. Тютюнника, Є. Гуцала), увиразнювати розв’язку, виступати в ролі ретардації чи епілогу тощо.
Поступово підводимо старшокласників до усвідомлення того, що описи природи значною мірою допомагають виявленню ідейного спрямування твору. Прокоментуємо цю тезу на матеріалі новели М. Коцюбинського “Intermezzo”, де центральне місце посідають поетично виписані картини перебування героя на лоні природи. У цьому творі чимало зорових образів, створених за канонами малярства. Вони зливаються зі слуховими й звуковими, єднаючи письменницьке слово з музикою, внаслідок чого перед читачем постають навдивовижу гармонійні, насичені картини української природи: “Безконечні стежки, скриті, інтимні… водять мене по нивах, а ниви котять… зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба…
…Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі… Тихо пливе блакитними річками льон… Волошки дивляться в небо…
…Мене спиняє біла піна гречок… наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни…
…Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми… Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля” . Треба, щоб учні зрозуміли: поетичні пейзажі, виписані в новелі, як і дійові особи – персоніфіковані сили природи Зозуля, Сонце, Жайворонки тощо – сприяють розкриттю ідейного змісту “Intermezzo” , який полягає в утвердженні думки про необхідність морального й фізичного оздоровлення людини-мит-ця. Аналогічну функцію образ природного оточення виконує в новелі О. Кобилянської “Природа” . Виразними пейзажними замальовками письменниця акцентує увагу читача на провідній думці твору: одноманітне трудове життя простого гуцула сповнене більшого змісту, аніж бездіяльне скніння містечкових паничів. Справді має рацію літературознавець Ф. Степун: “Природа акомпанує людським переживанням. Вона акомпанує так тонко, немовби вона не природа, а душа; іноді її акомпанемент побудований на консонансах (гроза в душі і на небі), іноді на дисонансах (душевна гроза під синім небом)…” [6, с 115]. У 9-11 класах поглиблюємо поняття про інтер’єр – образ речового оточення персонажів (приміщення, предмети, що в них знаходяться). Потрібно, щоб старшокласники помітили: естетична функція інтер’єру подвійна. З одного боку, він окреслює місце зображуваних подій, вказує на соціальний стан і смаки героя тощо; з другого – виступає одним із засобів створення образу людини, поглиблює характеристику персонажів. Читаючи, наприклад, новели Гр. Тютюнника, учні помічають, що інтер’єр посідає помітне місце в їх ідейно-композиційному устрої, за його допомогою прозаїк рельєфніше характеризує людину. Скажімо, в новелах “Деревій”, “Вуточка”, “М’який”, “Устим та Оляна”, “Кізонька”, “Степова казка” письменник доречно віднаходить в обстановці сцени саме ті штрихи (старий пристанційний будинок, убога хатина, кочегарка, степовий курінь чи сторожка, де “пахло сонцем” ), які стають важливими засобами характеротворення, мотивації поведінки і вчинків героя. Підводимо школярів до усвідомлення того, що інтер’єр у Тютюнника, як і портрет та пейзаж, ніколи не набуває рис декоративних, ролі “оздоби” . Він насамперед виражальний, а не зображальний, тому сприймається як один із засобів ліризації і психологізації творів новеліста.
На матеріалі етюду М. Коцюбинського “Цвіт яблуні” можна простежити одну з провідних ролей інтер’єру як засобу психологічного заглиблення у внутрішній світ персонажа: “Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… Я ходжу по… кабінету… вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа… Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи – вгорі темний, похмурий, важкий, під ним – залитий світлом, із ясними блисками і сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око… моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом” .
Досліджуючи образи-персонажі, слід пояснювати не лише їхню ідейно-художню сутність, а й осмислювати засоби їх індивідуалізації, інакше кажучи, – прийоми їхнього творення (відображення дій і вчинків героя, його портретна, мовна, психологічна, опосередкована характеристики і самохарактеристика, авторські оцінки та ін.). Звертаємо увагу також на прийоми віддзеркалення в літературному творі внутрішнього стану персонажа. “Про душевні порухи, думки може розповісти сам герой (в діалогах і монологах), хтось із персонажів або автор, – це безпосереднє відтворення внутрішнього стану персонажа. Є й інший прийом – опосередкований: настрій і переживання дійової особи даються через її поведінку, міміку, вираз очей, – так можна відтворити майже кожне почуття. Як правило, письменники у своїх творах користуються обома цими прийомами. Глибина… зображеного у творі духовного світу героя залежить від здатності письменника “читати в душах”, від уміння проникати у психіку своїх сучасників, відрізняти випадкове від закономірного, справжнє – від удаваного.
До засобів самовиявлення характеру належать і введені у твір уривки з щоденників персонажів, листи, сни й марення, внутрішні монологи тощо” , – зазначає 0.Бандура [1, с 65].
Аналізуючи твір, треба показати підпорядкованість образам-персонажам образів природного й речового оточення, батальних сцен (образи-картини) чи навіть окремих деталей, мікрообразів на рівні тропів. Заслуговують на увагу образи-символи, образи-емоції, міфологічні, романтичні, алегоричні, казкові, фантастичні образи тощо.
Одним із важливих компонентів епічної композиції є групування персонажів. Одні з них подаються на першому плані, інші – на другому, ще інші – в епізодах. З’ясовуємо це питання, наприклад, на матеріалі новели Гр. Тютюнника “Оддавали Катрю”, де відбилися роздуми письменника про долю українського села, рідної землі, людей. Не випадково, отже, на перший план тут висунуто постать дівчини-селянки Катрі Безверхівни, характер якої формувався на рідному хуторі, в оточенні мудрих, працелюбних, високоморальних людей. Саме тому остаточний переїзд до міста і навіть своє заміжжя головна героїня сприймає з неприхованою журбою.
На другому плані в новелі – постаті нареченого дівчини та його матері. У зображенні цих персонажів новеліст звертається до портрету-враження. Уникаючи розлогих описів, він акцентує на окремих деталях зовнішності, віднаходить домінанту, що проектує їх непривабливий внутрішній світ. Так, чоловік Катрі – “з миршавеньким чубчиком” і “пещеним обличчям” , його мати Клавдія Купріянівна “так пихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку…”
Епізодичні постаті твору (Мишко-бубніст, Лука Ількович, Самійло Шкурпела) пов’язані з центральним персонажем і репрезентують український національний характер. Перед нами – звичайні українські селяни, які, незважаючи на негаразди, не втрачають почуття гумору і генетично закладеного людинолюбства.
Словом, система персонажів новели “Оддавали Катрю” , їхнє пряме й “опосередковане” протистояння, акцентують морально-етичне зіткнення, прояснюючи гострий конфлікт почуттів, що відбувається в душі головної героїні: Катря усвідомлює, що умови її життя в місті будуть кращими, ніж у батьків та односельців, проте цьому противиться її по-селянськи чисте серце.
Цікавими будуть і спостереження за групуванням персонажів у романі М. Стельмаха “Чотири броди”. Дійові особи твору існують ніби в трьох часових вимірах. Перша група – свідки сивої давнини, легендарні герої України, які живуть у пам’яті нащадків, у їхніх піснях і переказах. Друга група – загиблі в роки громадянської війни герої – взірець для прийдешніх поколінь, своєрідне моральне мірило для них. Третя група персонажів живе у теперішньому романному часі (Данило Бондаренко, Стах Артеменко, родина хліборобів Гримичів, Діденко, Оксана та ін.). Вони вірять в ідеали “нового” суспільства, та водночас, стикаючись з кривдою й підступом, розчаровуються в них. У четверту групу прозаїк об’єднав носіїв лжі й зради, тих, хто “все хоче взяти від життя, але нічого не дати” (Безбородько, Кундрик, Семен і Стьопочка Магазаники тощо). Отже, М. Стельмах органічно поєднав в одному творі минувшину й сучасність, реалії дійсності з історичною пам’яттю, що впродовж віків живе у народній поезії, з якою природно “поєднані” “Чотири броди” .
Одне слово, аналіз літературного твору в старших класах треба здійснювати з урахуванням різних, подеколи альтернативних поглядів на тлумачення пев-них мистецьких категорій.
До позасюжетних елементів традиційно відносять епіграф (мотто) – напис, уміщений перед текстом твору чи його частин, розділів. Наголошуємо, що в епіграфі часто “прихована” та провідна думка, яка розвивається автором у творі. Вивчаючи, наприклад, повість С. Васильченка “Талант” , акцентуємо, що за допомогою мотто письменник не лише увиразнює “звучання” теми, а й сформовує відповідний настрій: “В селі К. згубила себе з романтичного причинения церковна хористка… Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір’я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція. (З газетної хроніки).”
Кожна книжка трилогії О. Гончара “Прапороносці” відкривається цитацією зі “Слова о полку Ігоревім” . Не випадково ж згодом дослідники назвали цей роман новітнім “Словом о полку…”. Як зауважував Л. Новиченко, “Прапороносці” – це спроба дати сучасне “Слово” про найбільший в історії похід за святу і справедливу справу. Перед нами справді один з найяскравіших у нашій… літературі зразків героїко-романтичного епосу про велику перемогу у великій війні з фашизмом. І люди в Гончара, ніскільки не перестаючи бути цілком конкретними, реальними людьми цієї війни, водночас піднесені на ту висоту, на якій вони стали героями епічними, героями такого незвичайного поетичного складу, яким відзначалися герої того ж “Слова” , або “Пісні про Роланда” , або старовинних козацьких дум” [3, с 25].
При обговоренні позасюжетних елементів звертаємо увагу на присвяту. З’ясовуємо, що вона не лише адресується якимось конкретним особам (численні поезії Т. Шевченка, П. Грабовського, Лесі Українки), а й може повідомляти про творчі наміри письменника у творі. “Любові Всевишній присвячується” , – написано перед текстом новели Гр. Тютюнника “Три зозулі з поклоном” . Справді, любов звичайної селянки у цьому творі настільки велика, що межує із загадковістю і навіть якоюсь містичністю. Саме тому Тютюнник, акцентуючи нестандартність вирішення однієї з вічних тем, послуговується в присвяті пишномовним епітетом – “Всевишній” .
Позасюжетним елементом твору є й композиційне обрамлення – власне, рамка, у межах якої розгортається сюжет. “Обрамлююча частина, як правило, невелика і містить в собі тезис, зміст якого повно розкривається в обрамлюваній частині. Мотивування обрамлення буває різне: один із співрозмовників, що веде бесіду в обрамлюючому оповіданні, повідомляє про якийсь випадок з свого життя… спостережуваний ним (“Свинська конституція” І. Франка), почутий від когось (“Серед руїн” Ю. Яновського). В інших творах в обрамлюючому оповіданні письменник сповіщає про те, що обрамлене є чиїмсь “щоденником” , “мемуарами” , “загубленим рукописом” , листуванням тощо” [1,с.72].
Література
1. Бандура О. М. Вивчення елементів теорії літератури в 4-7 класах. – К.: Рад. школа, 1981. – 129 с
2. Бонецкая Н. К. “Образ автора” как эстетическая категория // Контекст – 1985: Литературно-теоретические исследования. – М.: Просвещение, 1986. – С. 253 – 264.
3. Бугайко Т. Ф., Бугайко Ф. Ф., Хропко П. П. Олесь Гончар у школі. – К.: Рад. школа, 1968. – 182 с.
4. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.
5. Літературознавчий словник-довідник / P. T. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія” , 1997. – 752 с.
6. Стєпун Ф. А. Литературно-критические статьи // Русская литература. – 1989. – № 3. – С. 111 – 124.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)