СІРОМАНЕЦЬ – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ (1936-2004) – РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ

(Скорочено)

Вночі прийшла осінь, і вовк хмукнув на сизий лист ожини, хмукнув і сказав: “Ого-го!” Тоді він підняв лапу і лапою вмився. Промив очі, пострушував з себе листя, послухав свист синиці і знову ліг.

– Далеко, – сказав він собі. – А навіщо?

Потім вовк заспівав. Він співав тихим старим голосом, і така дорога лежала за ним, що аж за Одесою і за Єгиптом виднілася кожна бадилина. Вовк лежав між грибами, очима у поле, і над ним по листочку опадав ліс.

Звали його Сіроманцем, і він був найстарішим вовком у світі. Все своє Сіроманче життя він водив зграю. Молоді вовки з лісів і яруг мріяли пройти у нього бойову вовчу стратегію і тактику. Він снився молодим вовчицям. Не один кінь з передсмертним кривавим хрипом падав на траву чи на сніг од зубів Сіроманця.

Його проклинали конюхи та пастухи. Коли ж нічого було їсти і вовк пересиджував день або й три на болоті чи в чагарях, то й зграя сиділа позаду нього, кусаючи себе за хвости.

– Не здохнете! – казав їм вовк. – Вам аби їсти! Лягайте та спіть. У мене самого живіт – аж можна почухати його крізь спину!

І зграя мовчечки лягала.

Отоді вовк ставав на великий піст. В таку пору він любив, як цвітуть будяки, їхні малинові голови під ластівками, навпроти хмар нагадували вовкові рясну велику кров, і він, засинаючи, медово позіхав.

Тепер, на старість, вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах.

Один лише нюх водив його по світу, і кашляти вже почав, і снився йому щоночі єдиний сон: срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами у землю, і снився він собі сам.

Свистіла уві сні синиця, хропли миші у норах, і здалеку запахло кіньми. Сіроманець здув прилиплий до носа листок, встав і пішов на кінський той запах.

За лісом при горі-долині миготіло село. Від села охляп на коні їхав Василь Чепіжний. Кінь крутився під ним, харапудився, але Василь бив його прикладом рушниці по заду, і кінь віз його далі.

Сіроманець похлебтав з калюжі води, лугом відбіг від лісу і від дороги, заліг за копицею сіна. Нанюхав у сіні кілька мишей, підснідав ними і знову виструнчив носа у спину Василя Чепіжного та його коня.

Чепіжний в’їхав конем у мокрий ліс. Сіроманець поволеньки на старих своїх лапах рушив за ними.

Звали його Сіроманцем

Чепіжний наставив вуха на лісову невідомість, сплигнув з коня, перекинув рушницю з руки в руку, повів коня стежкою, вивів його на галявину, прив’язав до сосни, а сам відійшов і заліг у ямі.

Сіроманець заліг і собі позаду Василя Чепіжного і його коня. Вітер дув Сіроманцеві в ніс. Вітер гостро пахнув конем, але між конем і Сіроманцем лежали Чепіжний та його рушниця.

Щось хряснуло в соснах! Василь зняв картуза і задихав у нього. Кінь затрусився, застриг вухами і ліг на землю.

– Не лягай! Не лягай на землю! – зашепотів коневі Василь Чепіжний. – Встань! Встань і пахни!

Чепіжний одягнув картуза і ліг щокою на курки. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк. Вовк звівся на лапи.

Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі і Сіроманець задихав йому в покраплену дощем горлянку.

Скочив на ноги кінь, хилитнув сосною, заіржав, відірвався, повалив один кущ, другий – Сіроманець побіг було за ним, проскочив галявину, але повернувся до Чепіжного.

Бурхлива темнота зацарювала в його очах.

Чепіжний світив сірник по сірникові, задкував лісом від Сіроманця, відмахнувся патронташем, ускочив в болото, у воду, в мочарі – Сіроманець спокійно ішов за ним.

– На, на, все, що хочеш, на! – викидав під ніс Сіроманцеві Чепіжний із торбини хліб, бринзу, патрони викидав. Сіроманець загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі.

Перед оком Чепіжного на воді тихенько кипів осінній дощ, за осокою сірів Сіроманець.

– Замерзаю! – кричав Чепіжний крізь дощ над водою.- Пропаду! Пропадаю! Гав! Гав! Гав! – загавкав Чепіжний до Сіроманця і люто рушив з води на нього. – На мене – їж! Жери мене! Зжери мене, як ти з’їв мою козу Восьмого березня! Я перебив твою зграю і вовченят перебив, я!

Чепіжний вигрібся на берег, плюнув у руки і кинувся на вовка.

Сіроманець збив його своїми старими грудьми назад, у воду…

Мрячив дощ, при горі-долині миготіло село, гуркотів у небі високий літак.

Прилетів вертоліт. Порозганяв на вигоні курей і сів перед вікнами села – Сашко побіг і собі подивитися. З вертольота вилізло шестеро дядьків з рушницями та патронташами, до них від контори почвалав з обмотаною шиєю Василь Чепіжний. – А ви думали – що?! – бухикав щасливий Чепіжний. – Він причаївся тут, у нашому лісі, до ранку держав мене по шию в воді, мало я дуба не врізав! А тут ще зуб розболівся… Коли б не зуб, то я сам би перегриз йому горло! Я вже йому й коня прив’язав до сосни, коли ж чую: на рушницю мою хтось тільки плиг із кущів, мах – і рушниця летить, наче її й не було у моїх оцих-о руках! Дивлюсь, а він уже стоїть переді мною, як грім. Зуби не зуби, а метрові кілки затесані, язичищу горить, як черінь, і пахне від нього кров’ю. Тоді він лапою обмацав мої кишені, зняв з оцієї ось шиї торбу з хлібом і каже, прямо-таки так і каже: “Руки вгору!” Що робити? Піднімаю. Стою. Злякався. Він облизався і гарчить далі: “Кажи спасибі, що я сьогодні не голодний. Але затям: доїм усіх ваших коней, візьмуся тоді за вас і ваших дітей, а тебе, Чепіжний, першого з’їм! Марш з мого лісу!” Я задки-задки, руки болять, дощу рукави наливається, отак і відступаю, а він іде, хліб мій жує, пожує і виплюне – не голодний! Дивлюсь: позаду мене вода, озеро. Хотів я озеро обійти, дорогою задкувати, так він до мене тільки – плиг! Та лапою по морді мене тільки – лясь! “Лізь, – каже, – у воду, Чепіжний, бо з’їм, хоча я сьогодні і не голодний”. Що робити? Лізу. Стою по шию. Руки над головою, рукава повні дощу, ллється, одним словом, вода згори і зсередини, кругом вода. А він сідає на березі, обмотується хвостом і починає, ви вірите, співати “Закувала та сива зозуля”…

– Може б, вам, Василю Дмитровичу, лягти, ну, не в лікарню, а так десь удома та відпочити? Півночі простояти по шию у воді – так і до пропасниці недовго…- сказав хтось із мисливців.

– А що, я щось не те сказав? – визвірився Чепіжний. Потім пожував шнурка від вуха шапки (сьогодні він був у шапці), трохи заспокоївся. – Правда, я зранку добряче випив, та як і не вип’єш після такого потопу?

Сашко бачив, як біжать від своїх хат Шевчук з Побігайлом, вимахують рушницями і просто руками, підбігають до гурту, і вся ця рушнична армія заходить у контору.

Сашко і собі хотів було зайти, але сторожиха баба Майя не пустила:

– Іди-но краще вроки вчи, а то скажу батькові!

Сашко ще раз обійшов вертоліт. Вертоліт нагадував Сашкові великого пуголовка.

“Тепер пропав Сіроманець!” – подумав Сашко, і йому і стало сумно біля цього пуголовка. На подвір’ї стояв “газик”: батько приїхав на обід. Мати з рушником через плече зливала батькові на руки.

– Тату, прилетіли!

– Хто, синочку?

– Аж з області. Може б, ти зараз сходив до них та що сказав? По Сіроманця прилетіли! А це жто нечесно – він один, а їх онде скільки! Тату, вони з дядьком Чепіжним у конторі, сходи!

– А що їм тато може сказати? – Мати подала батькові рушник.

– Як то що? – здивувався Сашко. – Татко – голова колгоспу!

– А Сіроманець – то вовк!

– Вовк, мамо, вовк!

– Він не колгоспівський, і тато за нього не відповідає.

– Тату, так? – Сашко мало не кричав. – Раз він не колгоспівський, то чий же він, і що, його треба, виходить, убивати?

– Та не знайдуть вони Сіроманця, синочку. Сіроманець найхитріший вовк у світі, – сказав тато.

– А зграю його ж перебили і вовченят! Сам дядько Василь премій за вовків получив стільки, що аж чорного мотоцикла купив.

– А ти, Сашко, забув, – обізвалась від столу мати, – скільки Сіроманець коней та овець переїв?

– Скільки? От скажи, тату, скільки?

– У нашому колгоспі – нічого. Правда, козу дядька Чепіжного…

– Так, – паленів Сашко, – козу з’їв. Бо дядька Чепіжного Сіроманець не любить. Дядько Чепіжний на нього ями копає по лісосмугах. А коли пропала вівця, то всі звернули на Сіроманця. А Сіроманець її в очі не бачив…

– Дався тобі цей вовк, – сказала мати, – і що ти з нього робиш святого?

– Так він живий, мамо, і йому треба жити. А потім – на те він і вовк: не буде ж він їсти манну кашу, як я, і ніхто не пече йому і не варить.

– Це у твого вовка голова не варить: загнав дядька Чепіжного в холодну воду по шию. Тепер хай тікає, куди очі бачать!

– Та не впораються вони з Сіроманцем, – знову сказав батько. – Доки вони там гомонять у конторі, Сіроманець накивав п’ятами – не то вертольотом, ракетою його не доженеш. Іди, сину, до школи, бо спізнишся.

До школи Сашко ходив далеченько. До школи була і дорога, нею ходили всі, хто хотів, а Сашко ходив стежкою, лісом. Лісом, потім трохи полем, за полем починався райцентр, а в ньому скраєчку стояла Сашкова триповерхова біла школа.

Сашко пройшов ліс, вийшов у поле, як почув стрекотіння вертольота: півколом, низенько над лісом він летів на Сашка. Сашко чи злякався, чи що, але сів на землю і прикрився портфелем: над Сашком пролітало однооке обличчя Чепіжного, воно швидко летіло туди, у степи, у яри, за Буг, до лиманів. Сіроманцеві на погибель.

Того дня до школи Сашко не пішов. Він повернувся до лісу, пригарбав листям портфель, щоб не носитися, подивився на срібне павутиння на сучках, на павучків, заліз рукою у низеньке порожнє чиєсь гніздечко, пошарудів у гніздечку опалим листям і – куди б це його піти? – подався до яру.

У яру нічого не росло – боялося весняних вод: з полів саме цим яром летіла весняна вода і могла забрати не те що деревину або кущ, а навіть і п’ятеро вертольотів, коли б вони їй стали на дорозі. Тому яр порожнів і влітку, і восени. Дріботіли по ньому вівці та кози, скубли під молочаєм присохлу траву та боялися Сіроманця.

У яру пахло овечим та козячим духом, хоч їх самих давно вже перегнали в інші, ситіші місця. Нагрітий за літо яр дихав Сашкові в обличчя перецвілими будяками. Тихо пливло павутиння, і тоненька хмарина лежала над яром, наче капустяний листок. Сашко приліг на молочай і заплющив очі. “Де він є, отой Сіроманець? – думав собі Сашко. – Взяв би та й утік десь в інші краї чи гори, де вовків люблять. Аби я був вовком, я б тоді все розказав Сіроманцю і про Василя Чепіжного, як він ночами краде у полі солому на мотоциклі: під’їде до скирти, нав’яже на дріт в’язку соломи, прив’яже до мотоцикла ззаду і тягне, і ніхто не ганяється за Чепіжним на вертольоті! Ніхто! Ні за ним і ні за такими, як Побігайло!”

Вечоріло. Сіре повітря між вечором і ніччю текло собі яром до лісу, і в такому повітрі над Сашком летіла чи то сорока, чи інший хтось….

Раптом Сашко відчув, що хтось дивиться йому в спину: за дубом хтось стояв! “Піти глянути чи не йти? А може, воно звір який та ще вкусить? – завагався Сашко. Але вирішив: – Чого це я стану його боятися? Піду гляну”.

За дубом стояло теля. Відбилося, мабуть, заблудило, не знає, куди іти.

– Що, дурнесеньке, страшно?! І їсти хочеш? Ото не треба блудити, – Сашко підійшов до теляти, хотів було почухати за вухом, але рука завмерла: перед Сашком стояв вовк. Сіроманець. Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув по куртці гудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця.

Вовк потягнувся до нього мордою і ще раз лизнув Сашкове коліно.

– Так от ти який лизунчик, а ще Сіроманець, – сказав Сашко і погладив Сіроманцеві шию, почухав під горлом.

Сіроманцеві це, видно, дуже сподобалось, ніхто його так приємно не лоскотав, і він по-вовчому сказав Сашкові: “Ще!”

– А за тобою ж погналися по степах на вертольоті – даром бензин палять! – засміявся Сашко. – А ти ось тут, біля мене! Ти і не подумав тікати, бо ти у мене розумний, вовчику. Пиріжка з печінкою хочеш?

Ліс поночів на очах, і де того портфеля шукати, коли темно? Сашко повзав від дуба до дуба, перегрібав листя – нема. Вовк і собі зачав нюхати під дубами, попирхав у листі неподалік і тихо вискнув: портфель!

Пиріжки з печінкою вовк, видно, любив з дитинства, бо ковтнув навіть не пожувавши.

– Я тобі завтра ще принесу, – сказав йому Сашко, – завтра у мене неділя, увесь день – наш! Але ти мені дивись: з лісу не виглядай. Чепіжний думає, що ти втік з нашого лісу, нехай так думає…

Сіроманець провів Сашка до узлісся, потерся об Сашкове плече і так стояв, аж доки запах його нового товариша не ослаб у глибині темного листопадового вітру.

Сашко задихався і заморився – більше години вони бігли з Сіроманцем лісом до глинищ. Ті глинища були покинуті у яру давно. Ніхто не навідувався до них роками. Ще після війни люди возили звідти глину на хати: світло-жовту, червону, брали й білу. Але то було давно. Тепер глинища позаростали шипшиною, глодом, усім колючим, що тільки росло на світі. Туди і привів Сашко Сіроманця.

– Будеш отут жити. Тут тебе ніякий Чепіжний не знайде.

З глиняних глибоких нір дихало вогкістю і пусткою. Сашко вибрав підходящу для Сіроманця нору, розчистив її трохи лопатою, нарвав пирію, настелив, ліг сам:

– Тепло і тихо, і на голову не буде капати.

Сіроманець заліз і собі, обнюхав стіни, сів поруч з Сашком.

– Поки поживеш тут. А далі будемо думати. Треба, щоб минув якийсь час. Потроху-потроху я підготую батька, щоб ти перейшов жити до нас додому. Чого ти сам будеш тинятися? Зграю твою перебили, лишився ти сам, справді, як вовк, – будеш жити у нас. На харчі я тобі зароблю, сяду на все літо на трактор – от тобі і харчі, ще й лишиться! Не треба, Сіроманцю, лише падати духом. А житимеш у нас – Чепіжний тебе пальцем не торкне.

Вовк слухав, поклавши морду на лапи, заплющив очі, задрімав.

– Олександре Степановичу, – молив Чепіжний Сашкового тата, – благаю вас: одну тільки яму! Там такі чагарі, не те що худоба – танк не пролізе. А Сіроманець, я певен, буде рятуватися в тих чагарях, іншого виходу в нього нема: а тут йому і ямочка, тільки – шух! І Сіроманець у нас в кишені.

– Ви б, Василю Дмитровичу, краще подумали, що нам робити з дикими кабанами! Розплодилося їх, як не знати чого, картоплю в полях риють, а що з кукурудзою вони роблять? А лосі сосняки нівечать! А вашому Товариству очі муляє Сіроманець!

– Ваша правда, Олександре Степановичу, настав час добиратися і до лосів, і до кабанів. То не було жодного у наших краях, а тепер розвели на свою голову. Доберемось! Сіроманець, ох, якби ви знали, як він сидить мені в печінках, спати не можу, жити не можу, як подумаю, що він ходить по світі, щоб ти був удавився тією моєю козою! Одну лише яму, Олександре Степановичу, земля ж замерзає, сніг на носі!

З киркою і лопатами злізли з мотоцикла і підійшли до тернових чагарів…

До вечора яма була викопана. Чепіжний прикрив її тоненьким пруттям, зверху притрусив сухою травою:

– Все. Будемо сподіватися, що труди наші недаремні.

– Щоб ти, Василю, та був сказився з цією ямою. Як мене жінка такого тільки в хату впустить: подертий, живого місця нема на мені, сіроманець я бідний та нещасний! – бідкався Шевчук.

Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий. Він показав вовкові кольорові малюнки різних звірів у журналі “Натураліст”: Сіроманець дивився кудись у просторінь, в одну точку.

Сашко заводив журналом перед його очима: ніякої уваги. Сашко підняв над головою яблуко:

– Ну подивись, що це у мене в руці, подивись! Вовк ліг на землю і тихо заскімлив.

– Ти що, вовчику, не бачиш, ти сліпий? – Сашко провів рукою по очах Сіроманця – той не змигнув. Лизнув лиш Сашкову руку.

– А як сніг упаде, стане видно твої сліди, що тоді? Живи в глинищі і нікуди не виходь. Сьогодні я поговорю з батьком….

На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко і гукав його, і шукав сліди на снігу.

Сашко побіг до глинищ.

В глинищах і біля вовчої нори сніг лежав чисто. Сашко заліз у нору – цієї ночі Сіроманець тут не ночував.

“Злякався снігу і втік, де сніг ще не впав і де його мало знають, – подумав Сашко. – Та, мабуть, добре зробив, і харчуватися ж треба… А тут ще батька нема, як на зло…”

Гірко і тоскно стало Сашкові.

Вночі йому снилися айсберги: вони пропливали в синьому океані біля Сашкової хати, повз голу грушу, і Сашко сумно дивився на них із вікна.

Проснувся Сашко від собачого лементу.

– Мамо, що там таке?

– Сіроманця спіймав дядько Василь. Впав, бідненький, таки у яму…

– Як?!

Біля контори на возі лежав зв’язаний Сіроманець. Шевчук і Побігайло зосереджено курили, кидаючи на Сіроманця значущі погляди.

З контори долітав голос Чепіжного:

– Алло! Алло! Так, у яму. Коли? Сьогодні вночі. Я як знав. Дай, думаю, вранці запряжу та поїду подивлюся. Приїжджаю – є! Ну, ми його з Шевчуком і з Побігайлом того… Де? А ось на возі лежить перед конторою… Так коли вас чекати? Ага. Слухаю. Єсть.

Поміркуй над прочитаним

1. Яким епізодом починається повість?

2. Що ти дізнався/дізналася про минуле життя Сіроманця?

3. Чому Сіроманець і Чепіжний здавна були заклятими ворогами?

4. Хто переміг у першому протистоянні – Сіроманець чи Чепіжний? Перекажи цей епізод близько до тексту.

5. Порівняй поведінку Чепіжного в лісі та його розповідь односельцям про зустріч із Сіроманцем. Чи так все було, як він розповідав? Як цей вчинок характеризує Чепіжного?

6. Наведи один доказ Сашка, яким він пояснює батькам, чому захищає Сіроманця. Прочитай цей уривок у тексті.

7. Перекажи епізод першої зустрічі Сашка із Сіроманцем. Який перший крок зробив Сіроманець для порозуміння і чим відповів йому Сашко? Чи можна сказати, що зустріч була схожа на спілкування двох друзів?

8. Яке несподіване відкриття про Сіроманця зробив Сашко? Як це сталося?

9. У який спосіб Сашко вирішив допомогти Сіроманцеві переховатися від мисливців? Перекажи цей епізод стисло.

10. Як сталося, що Сіроманець потрапив до рук Чепіжного?

11. На чиєму боці ти у протистоянні Чепіжного та Сашка із Сіроманцем? Поясни чому ти робиш такий вибір.

12. Який епізод у цій частині твору є найнапруженішим? Свою відповідь обгрунтуй.

13. Прочитай описи природи у творі. У чому, на твою думку, секрети майстерності письменника в зображенні природи?

14. Як можуть далі розвиватися події? Чому ти так думаєш? Прочитай продовження повісті й перевір свої припущення.

Збагачуй своє мовлення

1. Слово кипіти має такі лексичні значення:

– варитися (про їжу – набувати готовності під дією вогню);

– вирувати (про воду, течію тощо – утворювати вир, коловерть);

– вирувати (про багатьох людей – бурхливо рухатися великою масою; виявляти збудження, неспокій швидкими рухами, криками тощо);

– вирувати (протікати, виявлятися на повну силу).

Чи відповідає слово кипіти в реченні Перед оком Чепіжното на воді тихенько кипів осінній дощ хоч одному з цих значень?

Як ти розумієш значення цього слова? Як воно образно змальовує картину пригоди?

2. Накивати п’ятами – утекти:

Сіроманець накивав п’ятами – не то вертольотом, ракетою його не доженеш.

3. Сидіти в печінках – набридати, ставати неприємним, нестерпним.

Сіроманець, ох, якби ви знали, як він сидить мені в печінках, спати не можу, жити не можу.

Будь уважним до слова

Їхати охляп – їхати на коні без сідла.

Харапудитися – лякатися, жахатися.

Патронташ – сумка для патронів.

Мочарі – багно, трясовина.

Мрячити – густий дощ, мокрий сніг, що падає дуже дрібними краплями. Дріботіти – ходити дрібними, частими кроками.

Сіроманця повезли до кузні. Дядько Василь відчинив двері і сказав: – Отут перележить, коли не хотів у лісі. – Вони поклали Сіроманця на драбину і віднесли в кузню.

Падав тихий впокоєний сніг, на горбі темнів ліс. За хатою плакав Сашко.

Зімлілий вовк лежав у кузні на драбині біля горна. Зі стелі крізь старі щілини на нього сіявся іній. Вовк розкрив рота під іній, і йому стало легше дихати.

“Ну і ну, – сказав собі вовк. – Дожився”.

Він поворухнув замотузованими лапами, понюхав молоток біля ковадла та й наче заснув….

Сашко вийшов у коридор, намацав татові валянки, вліз у них, наче провалився у воду, накинув кожушок, тихо прочинив і зачинив за собою двері, пішов подвір’ям до груші: на груші на сучку висів садовий ніж – тато забув його, коли восени підрізав пагілля. Сашко зняв ножа, пригнувся під вікнами, щоб тато з мамою чого доброго не помітили, і вибіг на вулицю.

Повалило снігом, потонули в ньому хати і дерева, невидима собачня потягнула свої зморені голоси по своїх домівках.

Сашко прямував до кузні. Кілька разів падав, провалювався по груди, у валянки набилося снігу.

Біля кузні оглянувся на білий глухий світ, прислухався, засунув шапку у кишеню, – щоб не злітала з голови та щоб лишній раз по неї не нагинатися, – і підійшов до дверей. На дверях висів не замок, а замчище – так постарався Чепіжний.

Вовк розплющив очі і заводив носом.

– Сіроманцю, це я, Сашко! – почулося вовкові з того боку дверей. – Замок, горе моє! Попались…

Сашко обійшов кузню – ні вікна, ні віконця. На причілку кузні ріс берест: обліплений снігом, берест злився з усім білим навколишшям, і Сашко відразу його не помітив. Берест ще дуже давно поклав на плоский дах кузні своє гілля, і так вони разом з кузнею доживали віку.

Сашко скинув на сніг кожушину, хукнув у долоні, ще раз оглянувся, поліз на берест. Лізти не давали татові валянки, чіплялись за гілки, не згинались у колінах. Тоді Сашко махнув однією ногою, другою, валянки попадали біля кожушка в сніг, поліз босий. Лізти було невисоко, і нараз він опустився на засніжений дах кузні. Руками, ногами розгорнув сніг, колупнув ножем інтернітину.

На вовка зі стелі посипало снігом, вовк завовтузився, зітхнув і затих.

Сашко працював, і вже за кілька хвилин на нього зсередини кузні глянула темінь.

– Готово! – прошепотів він у темінь. – Плигаю! Сашко бухнувся біля голови Сіроманця.

– Де ти тут? Нічого не бачу, хоч око виколи!

– “Хох!” – сказав вовк.

Сашко став на коліна, почав обмацувати темінь, наткнувся добряче лобом на ковадло, і вже Сіроманець щімко задихав Сашкові в обличчя.

Сашко обійняв обома руками вовка за шию.

– А ти думав як? Ти думав, що тобі кінець, Сіроманчику, ну скажи, думав? Не кінець, давай сюди лапи!

Захрумкотіло під ножем мерзле мотузяччя, тріснув під ножем брезентовий пояс, яким Сіроманець був прив’язаний за горло до драбини, і вовк звівся на замлілі лапи.

– Ти, головне, не бійся. Як тільки завтра відчинять двері – кидайся прожогом, напролом. Бо витягти тебе через оцю діру в стелі я не можу… Найголовніше – кидайся і лети скільки сили, щодуху до лісу… Прощай, вовчику, я пішов, бо Чепіжний, він такий, може сюди прийти і серед ночі, подивитися, як тут і що… Як будеш живий, не забувай мене, я тебе ніколи не забуду. Прощай! – Сашко ще раз обійняв Сіроманця, той лизнув Сашкові руку, щоку…

Сашко підняв драбину, приставив її до стіни і поліз у діру. Виліз на дах, обережно відштовхнув драбину назад у кузню, заклав дірку інтернітом, – все як і було, – спустився берестом на землю. Швидко витрусив з валянок сніг, взувся, накинув кожушину і побіг, як міг, крізь білу снігову глибінь додому…

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: в синьому океані біля Сашкової хати повз голу грушу пропливали білі айсберги. На одному під пролітаючими птицями сидів вовк і махав на прощання Сашкові лапою.

Вранці перед конторою сів вертоліт. Сашкові він дав себе знати в повітрі, і Сашко був на ногах. З вертольота вийшло двоє чоловіків у білих халатах, з носилками.

– Зловився! – дихав морозом Чепіжний, – Стільки років пильнував я його, посивів і серце зірвав на ньому! Чепіжний був урочистий, і його буряковий кулак грізно здіймався над фланелевими снігами….

Чепіжний розмахнувся ломом, і замок відвалився йому під чобота.

Чепіжний відкинув лома, викашлявся і відчинив двері.

“Що таке? Де вовк? Чому він не вибігає?” – Сашка кинуло в жар. Ті двоє в білих халатах взяли носилки й слідом за Чепіжним зайшли в кузню.

“Що таке? Що таке? Може, він здох чи злякався? – горіло в Сашковій голові. – А може, вночі він стіну прогриз у кузні чи підкопавсь під фундамент та втік?”

Раптом з кузні вискочили ті двоє в білих халатах, без носилок, вискочили і кинулись тікати:

– Тікайте! Вовк!!!

Тітки, малеча, дядьки не встигли до ладу гаразд нічого зрозуміти, як, рачкуючи, з кузні виповз сам Чепіжний. За ним поволеньки йшов вовк. Чепіжний зарачкував уліво, потім управо, вовк дихав йому на шапку. Чепіжний загарбався головою у сніг і вкляк.

Всі тікали: мале плакало, старе кричало, підхоплювало малечу на руки, бігло, губило в снігу шапки і рукавиці…

Скрутні часи

Вовк знехотя перескочив через Чепіжного і невеликими стрибками завернув поза кузню до тихого лісу…

– Доженуть вони його, тату, чи ні? А вовк у сніг заритися може, доки вони пролетять, і пролежати в снігу до темноти?

– Ти говориш, синочку, наче ти з Сіроманцем на одній парті сидиш, – сказав тато.

– Сидіти-то я не сиджу, а Надія Петрівна каже, що треба оберігати не тільки воду, повітря і ліс, але й звірів… А вовка я, може, люблю, тату! – Сашко став на лижі і пішов до школи. Над ним і вовчим слідом від кузні пострекотів вертоліт…

Тим часом Сіроманець тікав. Пахли здалеку кошари і ферми, пахли села, але він ухилявся від тієї знади і нанюхував степ.

Кілька разів він зупинявся, піднімав голову в небо і слухав, чи не летить вертоліт.

Забіг аж до лиману. Лиман тієї зими не замерз. Вовк підійшов до води, лизнув її солонини і зрозумів, куди йому треба бігти: бігти в солоні степи, в солончаки, де хоч і немає лісів, але й мисливців не мусить бути.

Раптом Сіроманець заліг: з горба вітер доніс йому запах дикого звіра. Саме дикого, бо за своє життя Сіроманець нанюхався всяких запахів, в тому числі і свійських, повільних та теплих, відгодованих запахів кіз та овечок… Він ще раз понюхав простір навколо себе, чи не пахне селом чи людиною, поповз на той горб, де стояла скирта соломи.

Від тієї скирти Сіроманцеві забило подих дикими кабанами. Проти вітру він доповз до скирти на два-три стрибки, як раптом табун свиней почув хрюкіт свого головнокомандувача і шмигонув за ним у степ. Останнім потелющився в снігу підсвинок: тягнув задню, видно хвору, ногу, заборсався, та було пізно: Сіроманець збив його на бік і вчепився зубами…

… Сховався Сіроманець на полігоні. Далеко в піщаних неродючих степах він надибав на полігон і наче знав – відчував, що тут йому буде спокій.

Фанерні танки, старі віджилі машини стояли в цій мертвій зоні, – ні деревини, ні куща, – сніги, та піски, та воронки від бомб.

Старші льотчики навчали молодих влучати в ціль з неба: над вовком розламувалося небо, і літаки починали своє навчання.

За кілька днів Сіроманець вивчив їхній графік, достоту залазив в якусь воронку, коли літаки були ще далеко, і там спокійно перечікував смертоносний тайфун з вогню і сталі.

Потім приїздили льотчики, оглядали свою роботу; вовк одбігав від них подалі, не потрапляв на очі.

Зате по ночах було тихо. Така тиха благодать наступала, якої, мабуть, не знав жоден вовку світі…

Біда прийшла з неба. Повалили такі могутні сліпі сніги, що навіть і він, Сіроманець, злякався: він добре знав, чим ці сніги йому пахнуть. Вдень і вночі він рився в снігах, орав їх лапами і зубами, але небо наче прорвало, і жодної миші, як на гріх!

Сіроманець охляв. Він часто провалювався в сніг з головою, годинами лежав, збираючись з останніми силами, щоб виповзти на поверхню і поповзом добиратись: куди – невідомо.

Нарешті однієї ночі підморозило. Сіроманець зрадів, але на лапи зіпнутися не міг, безсилі лапи вже не носили його. Він ліг на спину і покотився з горба покотом.

В білому колесі землі і неба він викотився на дорогу, де слабо пахло конем і старою соломою.

Чомусь прилетіла ворона. Покружляла над вовком, сіла недалеко і сказала: “Кар!” Вовк не поворухнувся. Прилетіло ще три. Поговорили між собою, посідали носами проти вітру і наче поснули… Вовк розкрив пащу і – здох. Тоді злетіла одна ворона, друга, політали низько над вовком, подивились на вишкірені його зуби. Повсідалися ближче. Погойдали носами, хвостами, і тоді одна з них, найбільша, очевидно ворон, пішла до вовка. Ворон ішов важко, наче мав на ногах пудові чоботи. Він зупинився збоку від вовка і дзьобом, завбільшки як великий часниковий зубок, сказав вовкові: “Кра!”

Вовк лежав мертвий. Ворон подивився на сніги, на біле небо, підняв крило, друге і вискочив вовкові на спину: вовчий хвіст порішив ворона одним махом… Вперше за багато днів вовк водночас поснідав, пообідав, ще й повечеряв…

…Сіроманець уже не котився – його котив вітер. Вночі подув такий степовий надлиманський вітер, що захилиталися навіть скирти. Вовка закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав його і від неї. Його котило на вогні невеликого висілка, і він нічого не міг удіяти: тільки-но ставав на свої вкрай знесилені лапи, як вітер здував його і робив своє…

Знайшли його льотчики. Вранці капітан Петро Лях біг на фіззарядку і за щось зачепився, впав. Витрусив сніг з-під майки, придивився – собака. Собак у їхньому молодому висілку ще не було.

– Хлопці, а чий собака? – гукнув Петро своїм товаришам.

– Де?

– А ось, замерз.

Льотчики чобітьми повідкидали з вовка сніг.

– Цуценятко – слава Богу! – сказав Петро. – Щось змахує на вовка. Андрійку!

Прибіг Андрійко Лях, став на коліна, придивився і прошепотів:

– Вовк… Тату, це вовк! Не канадський, не кордільєрський, а наш степовий, польовий вовк!

– Замерз, бідолаха… Чи, може, вбили? Але хто? – звернувся Петро до товаришів. – Ніхто у нас ніколи не стріляв. – Вітер забив Петрові подих. – Добре. Побігли на зарядку, а потім розберемось!

Льотчики побігли на спортивний майданчик. Андрійко Лях схилився над Сіроманцем, відгорнув йому сніг від пащі – під пащею сніг трохи відтав.

Андрійко підняв вовчу голову, поколупав підталий сніг пальцем і закричав:

– Тату! Тату, а вовк живий!

Доки біг тато з товаришами, Андрійко потягнув вовка до гаражів:

– Тату, розпалюй плитку в гаражі, я його тягну. Він дихає, хоча й помирає.

– Не тягни! Покинь, бо, може, вкусить, – з порога крикнула Андрійкова мати.

– Не вкусить! Він непритомний! І, видно, голодний, диви, які ребра, тому й прийшов до нас при такому вітрі та при зимі.

Андрійко заволік Сіроманця в гараж, підстелив під нього стару куфайку. Петро Лях нагримав на сина:

– Не підходь до нього! Якщо вовк, то нехай буде вовк. Але ти мені до нього не підходь!

Андрійко підійшов і сказав:

– Тату, ти не знаєш вовків.

Петро Лях розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцями, принесли м’яса і води.

Петро Лях сказав:

– Хай полежить до вечора, може, одійде.

– Прилетимо, а там побачимо…

– А що ми з ним будемо робити, якщо він оклигає? – запитав Андрійко. – Тату, хай живе у нас! Я ж то всіх вовків знаю тільки по картинках, але це ж справжній. І такий здоровенний!

– Побачимо! – сказав Андрійкові тато і з товаришами пішов до зелених машин.

Вовк підняв носа – пахло бензином і м’ясом. Нанюхав м’ясо, з’їв. Десь далеко на полігоні зірвалися бомби, вовк ледь-ледь їх почув із далеких степів. Потім він обнюхав куфайку, прислухався: за стіною хтось ходив. Андрійко і висілкові хлопчики попритуляли замерзлі помідорні вуха до гаража:

– Ходить.

– Не кричи…

– Ходить, кажу…

– Га?

Андрійко приліг до дверей і запитав:

– Кажи, ти є?

“У-у-у”, – тихо відповів вовк.

Андрійко скочив на ноги:

– Ви чули – він говорить! Він упізнав мене по голосу!

Друзі

– І що ти там крутишся біля того вовка? – сердилася Андрійкова мати, нагрібаючи на подвір’ї віником сніг на килим.

– Тата жду. У мене канікули, – буркнув він.

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками. Хлопчики гасали навколо Сіроманця, перекидались, падали, сварились, виходило часом не без бійки та сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому.

Віднині Андрійко, Андрійкова мати та Сіроманець стали далеко виходити в степ і слухати в небі ревкіт реактивних літаків, ждати з аеродрому Андрійкового тата з товаришами. Вовк, зачувши “газони” ще за горбами, мчав їм назустріч.

Петро Лях пригальмовував, Сіроманець вскакував у машину, щасливо повискував.

Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі, їсти йому було що, та він тепер і сам добував дещо в полях, щоб не засиджуватись.

– Коли?! – кричав блідий Петро Лях до своєї дружини.

– Після обіду… взяв лижі і пішов…

– Сам чи з вовком?

– З вовком…

Петро Лях вискочив у темінь. Вітер зі снігом збивав з ніг. – А може, він до кого зайшов? – Петро Лях кинувся назустріч товаришам-льотчикам.

– Оббігали всі будинки – нема!

– Давайте ракетниці! Швидко! – крикнув Петро Лях, а сам, як птах проти бурі, заточуючись і провалюючись в темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська.

Вітер розніс соняшничиння, яма завалена снігом, вовка не було.

– Ага-га-га! – у відчаї закричав Петро Ляху степ, але вітер задув його крик назад до рота.

Блідо-розмиті ракети повисли над висілком. Кілька “газонів” рвонулись від висілка в сніговий здиблений океан, але й вони потонули у ньому, поглухли. Вовк тяг Андрійка за комір. Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувалися в яр і треба було знову підійматися вгору – отут Сіроманцеві доводилося похекати та попріти. Тоді вовк закидав Андрійка собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг, лапи ставали на твердіше, і з такою швидкістю вони посувалися до висілка.

Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, сам відбігав, вив на всі боки, прислухався, повертався до Андрійка знову, знову закидав його на спину і ніс далі. Андрійко обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.

Льотчики з ракетницями та ліхтарями вийшли за лісосмугу, але що ти його побачиш чи почуєш в цьому шипінні, ревінні, стогнанні, летінні?

Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче.

– У ямі тепло, – прошепотів вовкові Андрійко. – Аби нам до ранку не замерзнути, а там уже якось доберемося.

Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. В одну мить він вискочив з ями і завив. Так він ще не завивав ніколи. Все своє життя він завивав з голоду або з горя. Тепер в його завиванні була надія і радість.

– Вовк! – крикнув Петро Лях. – Я чую вовка!

Андрійків тато скинув кожуха, щоб легше було бігти, поскидали з себе кожухи його товариші-льотчики, і всі вони кинулися на вовчий голос. Раз по раз стріляючи з ракетниць, вони на мить зупинилися, щоб не збитися з вовчого завивання.

– Он він темніє! Он! – ледве перевів подих Андрійків тато.

Знесилений вовк ліг на спину, лизнув того снігу з вітром. Підбігли льотчики і побачили Сіроманця. На його спині лежав Андрійко.

Андрійкова мати плакала та розтирала снігом йому руки, щоки, вуха, ноги.

– Заїхали ми не так і далеко, – виправдовувався Андрійко. – А заметіль почалася ну в одну мить…

– А ти не бачив по небу, що заметіль починається? – Андрійковому татові потроху одлягало од серця.

– Щоб я та тепер куди пустила тебе одного!

– Мамо, не тріть так сильно, вуха болять! – просився Андрійко.

– Я тобі дам “вуха болять”! В тебе ще не те мало б боліти!

– А тут лижа зламалася… Тату, а де вовк? – запитав Андрійко і встав.

– Справді, де вовк? – перепитав Андрійків тато і вибігу коридор. У коридорі вовка не було. Вибіг на вулицю – нема. Андрійків тато схопив ліхтаря і, як був роздягнений, так і побіг до лісосмуги.

Вовк лежав у себе вдома. Розгріб сніг і влігся на ньому під вітром, що свистів над ним на всі свої пальці… Андрійків тато важко зайшов у кімнату…

– Є, – сказав він. – У себе вдома. Приготуй, жінко, вечерю. Понесу йому щось повечеряти…

Поміркуй над прочитаним

1. У який спосіб Сашко допоміг Сіроманцеві визволитися? Стисло перекажи цей епізод.

2. Автор не описує почуттів Сашка, коли той визволяв вовка. Але він переживав їх, і вони були різні! Читай не поспішаючи цей епізод і намагайся визначити, які почуття вирували в його душі в цей час. Поділися своїми міркуваннями з однокласниками.

3. Добре чи погано вчинив Сашко, залізши до чужої кузні? Чому ти так думаєш? А як зробив би ти на його місці?

4. Як Сіроманець вирішив врятуватися від переслідувань Чепіжного?

5. Опиши місцевість, де знайшов собі притулок Сіроманець. Чому він вирішив жити подалі від лісів?

6. Як проявив Сіроманець свою хитрість, коли майже вмирав від голоду? Прочитай цей епізод.

7. Як випадок урятував напівмертвому Сіроманцеві життя? Прочитай виразно цей епізод.

8. Чим віддячував Сіроманець своїм рятувальникам? Наведи один приклад відданості вовка людям.

9. Як можуть далі розвиватися події? Чому ти так думаєш? Прочитай продовження повісті й перевір свої припущення.

Збагачуй своє мовлення

Хоч око виколи – дуже темно.

Будь уважним до слова

Ковадло – підставка для обробки металів куванням.

Дихнула весна з лиману. Теплий погляд весни зупинився найперше на снігах – і осіли сніги. Навпроти сонця удень засокотіли з-під них золоті струмки. Вологими ночами Сіроманець покрадьки зачав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу, кликало її на ноги.

“А ти думав як, Сіроманчику, це вже нам з тобою кінець? Ну, скажи, думав?” – не покидав його голос Сашка…

– Дядьку Василь! – гукнув Чепіжного від воріт Сашко. – А ідіть-но сюди, я вам щось покажу!

– Що там іще на мою голову? – Чепіжний поволі, насторожено підійшов до Сашка.

– Сьогодні наша районна, не бачили? Нате, прочитайте ось.

– “Цієї зими, – почав читати Чепіжний, – в Н-ську льотну частину прийшов пірат польових просторів – здоровенний вовк-сіроманець. Прийшов добровільно. Сам. Пригнав його голод. Крилаті сини неба обігріли, нагодували, і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях…” Оце так да… Але як же так, – розгубився Чепіжний, – щоб отак добровільно, сам? Сіроманець. Сіроманець здохне, а не прийде… Може, це його брат? Треба буде поїхати та подивитися.

– Якщо вас пустять, – сказав Сашко. – Частина ж то військова.

– А вовк-то мій! – скипів Чепіжний, – Хто його перший вловив? Я? Я? І козу він з’їв чию? Мою.

– А навіщо він тепер вам? Хай собі у них живе.

– А збитки за козу? Я своє дарувати “за так” не звик!

– Ви зловили його, – гостро сказав Сашко. – Але ж Сіроманець утік!

– А хіба я винен, що його хтось відпустив, – обурився Чепіжний. – Може, ти?

– Я, – відповів Сашко.

– Нуда…- засміявся Чепіжний. – Сіроманець перекусив би тебе, як сірника! Отак: тільки хрусь! – Чепіжний навіть показав, як би перекусив його Сіроманець.

Після обіду, коли добре випогодилось, Чепіжний поїхав до Сіроманця…

Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір’я і так і сидів на мотоциклі, не злазив. Побачивши господаря, Геракл відразу звалував від хати світ за очі – на город. Сидів Чепіжний довго, і грязюка на плащі стала підсихати навпроти сонця, взялася синюватим туманом, наче Чепіжний горів.

– То що, дядьку? – спитав Сашко. – Здрастуйте.

– Іди-но сюди.

Сашко підійшов.

Чепіжний витяг з-за пазухи кольорове фото:

– Дивись. Він?

На Сашка глянув Сіроманець. Біля нього стояв Андрійко Лях і льотчики.

– Він, дядьку, він. Сіроманець. А поправився як! Ще більший став. Ну то й що?

– Війна триватиме, – похмуро прокричав Чепіжний.

– Як триватиме? Не оддають?

– Втік і від них Сіроманець! На цьому тижні втік. Добре людьми сказано – скільки вовка не годуй… А годували ж його там як, а як дивились за ним! За малою дитиною так не дивляться – втік! Сказав: привет, свободная стіхія, – і втік.

– То що ж ви тепер думаєте робити?

– Почнеться другий тайм. Боротьба триватиме. Хто кого.

– А якщо, дядьку, він вас?

– Тоді чорт зі мною…

Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.

– Здрастуй…- самими губами сказав йому Сашко. Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи…

[Сашко із Сіроманцем вирушають в Одесу на консультацію до лікаря-ветеринара. ]

В самій Одесі Сіроманець занервував: на вулицях траплялись собаки і собачата, на таких, як і він, повідках, але, зачувши його, одні в паніці рвалися з рук господарів тікати, а другі ошкірювались на нього, бризкали слиною, кипіли очима, повними зненависті.

Сіроманець сопів у намордник, по шкурі пробігали дрижаки. В таких випадках Сашко прискорював ходу або забігав у якийсь під’їзд, і там вони з Сіроманцем перечікували…

Сашко зайшов у тихий двір лікарні. Сліпі люди ходили по споришу з паличками. Ходили, видно, і не зовсім сліпі, попідруки, говорили, навіть посміхалися своїм словам.

Перше, що впало Сашкові в очі: густий бузок біля сарайчиків під червоною марсельською черепицею. Туди він і повів Сіроманця:

– Стій отут, Сіроманчику, і не ворушись. Я миттю все розізнаю.

Від лікарні до моря було недалеко, і дачники чи курортники спускали з повідків своїх собачок, аби вони погуляли саме в цьому місці біля лікарні, де в глибині синіло море…

– Що там за гвалт? – занепокоїлась прибиральниця.

Сіроманця обступило в бузку все собаконаселення району, він відступив до ракушнякової стіни паркану, далі вже було нікуди, а воно лізло, його було багато, тоді Сіроманець перекусив намордник і став хапати їх за загривки і викидати на черепицю.

Сашка, йому здалося, дуже довго не було, позаду – стіна, тоді Сіроманець перескочив через стіну і щез.

Сашко кинувся в бузок, вискочив на вулицю, в один провулок, в другий провулок, покликав Сіроманця над глиняним урвищем понад морем – сів і заплакав…

Сіроманець прийшов у Сашкове село. Сіроманець минув пошту, контору, зупинився перед хатою Шевчука. Постояв. Почекав, доки з хати вибіжить з рушницею Шевчук і смальне по Сіроманцеві. Той не вибігав. Скавуліла лише у дворі його собака.

Сіроманець підійшов до хати Побігайла. Не вибіг і Побігайло. Всі були в полі, косили горох. Найдовше стояв Сіроманець перед будинком Чепіжного, але й Чепіжного, на його превеликий жаль, не було на цей раз удома: косив горох.

На цей раз Чепіжний укохкав би Сіроманця, який прийшов помирати сам…

Сашко зліз з одеського автобуса і полем побіг до лісу. В лісі Сашко ходив до вечора, кликав Сіроманця у глинищах… Сіроманця не було…

Сірий степ з вовнистими хмарами над собою лежав у Сіроманця перед лапами.

“Ого-го!” – сказав собі вовк, і почав ловити у траві коників.

Ловитися коникам не хотілось, і вони стрибали від зубів Сіроманця через Гіндукуш на Гімалаї… Тоді Сіроманець ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем – сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гніздечка сорокопуди… Бігла біла вода, відцвітав пізній глід, пищали сорокопуденята, і синє небо переходило в небеса.

З води сходило сіре сонце, на ньому скидалась риба, і Сашко обнімав Сіроманця за шию.

“Ати думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже і кінець з тобою?..”

Поміркуй над прочитаним

1. Чому Сашко розказав Чепіжному про місце перебування Сіроманця? Чи хотів він вовкові лихого? Як ти поясниш такий вчинок хлопчика?

2. Що у відповідь зробив Чепіжний? Чи мігти передбачити, що його помста вовкові триватиме? Чому він так зробив?

3. Спробуй дати визначення поняття дружба. Що для тебе найважливіше у дружбі? Сформулюй і запиши в робочому зошиті “Правила справжнього друга”.

4. Як ти оцінюєш вчинок Сашка? Чи здатний ти на самопожертву заради Друга?

5. Прочитай уривок із повісті від слів: Сіроманець прийшов у Сашкове село. Який настрій створила в тебе ця розповідь?

6. Чому Сіроманець підійшов до хат своїх заклятих ворогів? Що він хотів цим вчинком сказати людям?

7. Які риси характеру виявив Сашко протягом повісті? Називай рису характеру й підтверджуй її прикладом із повісті.

8. Які важливі питання порушує М. Вінграновський у творі?

9. Сформулюй тему твору.

10. Чого навчає тебе ця повість?

Збагачуй своє мовлення

Чепіжний Сашкові каже: Добре людьми сказано – скільки вовка не годуй… Закінчи прислів’я.

Домашнє завдання

Чи могла б історія про дружбу Сашка й Сіроманця закінчитися якось по-іншому? Склади історію про цих героїв з іншою кінцівкою.

Ти – творча особистість

Порівняй повість “Сіроманець” і вірш “Пісня Сіроманця”. Що між цими творами спільного, а чим вони різняться в розкритті теми?

Прочитай вірш Миколи Вінграновського “Пісня Сіроманця”.

Познайомився з лісом, травою, грозою,

І на лапах моїх доцвітає весна.

Походив по снігах, понапився водою,

Понаслухав рушниць – їм немає числа.

Вийшла з дому зоря й піднімає вітрило,

Степ з лиманом лягли – ждуть вітрило зорі…

З-поза хмари на вечір дощем засвітило –

То вже я народився при дубовій корі…

Познайомились дні, день за днем за собою,

Невелике життя засміялось і – вже…

І тече далина, як ріка за сосною,

І в Сашковому зошиті il a neige*…

Твої літературні проекти

Подумай, як ти можеш зробити світ добрішим. Може, хтось потребує твоєї дружби й допомоги? А чи треба про свої добрі справи писати й розповідати – вирішуй сам/сама…

* il a neige (фр.) – це сніг.



(2 votes, average: 3.50 out of 5)