Шведсько-український союз 1708р. – МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

Союз Мазепи з Карлом XII був довершений в критичний для росийського правительства момент, коли вся полїтична доля Росийської держави була поставлена на карту, і запобігти наслїдкам сього небезпечного союзу, що міг дати шведському королеви нову, незвичайно сильну і для Московщини в високій мірі небезпечну операційну підставу, – се ставало для неї питаннєм бутя і небутя. Цар Петро і його помічники розвивають незвичайну енергію, нестримну в помислах, неперебірчиву в засобах, щоб паралїзувати українську суспільність і народнї маси та відвернути їх від гетьмана і розпочатої ним полїтичної комбінації. Для того вважали потрібним яко мога діскредитувати в їх очах самого гетьмана і зазначену ним полїтику, зогидити, збезчестити її як найгірше. І заразом заходили ся відстрашити людність, стероризувавши виливами всеї можливої ярости на всіх причастників сеї нової полїтики, яких тільки могло дістати до своїх рук московське правительство.

Вчинок Мазепи, його перехід до шведського короля і союз з ним заходить ся воно представити чимсь незвичайним, нечуваним, дїлом незмірно підлим, і плюгавим. Дарма, що при иншій нагоді той же цар Петро пошив у зрадники разом з Мазепою всіх иньших гетьманів, його попередників, зробивши виняток тільки для Хмельницького. І се була честь Хмельницьким не заслужена, бо і він, по признанню сучасних московських полїтиків, не тільки поступав, а й говорив “какбы измђною”. Всї гетьмани були “измђнниками” з становища московської полїтики; вся українська полїтика була одним неустанним “воровством и измђною” з становища московського централїзма, з яким борола ся весь час. І гетьман Мазепа а своїм союзом з шведським королем против централїстичної полїтики царя Петра був тільки вірним репрезентантом і виконавцем традиційної полїтики української старшини, і близше ще – її традицій давнїйшого союзу з Швецією в інтересах забезпечення самостійности Українї. Але тепер московському правительству не час було підносити сю сторону. Вчинок Мазепи розмальовувано яко мога різше, крикливійше. Прирівнювано не більше нї меньше як до Юди, пре-давшого Учителя. Не вдоволивши ся церемонїєю повішення in effigie і всяких знущань, уряджують ще акт церковного анатемовання, котре мали перевести зараз же, по горячим слїдам, українські єрархи, приклонники гетьмана, повні пієтизму для його заслуг перед українською церквою. Укладаєть ся на се спеціальна церковна служба. Імя Мазепи вносить ся в церковний обряд анатемовання єретиків і ворогів церкви. Цар в своїх манїфестах з сього найзаслуженїйшого з-поміж гетьманів протектора православної української церкви, української школи і культури робить “богоотступника”, тайного католика, що збираєть ся на Українї завести католицтво чи унїю. І українські єрархи з царського наказу скребуть теж посланія до народа, оповіщаючи, що всі хто пристає до Мазепи і Шведів, а відстає від царя, тим самим відриваєть ся від церкви православної. Мазепі піддають ся заміри “поработити паки сей малороссійскій народъ подъ древнее ярмо польское и церкви божій лишить благочестія и привесть въ унђю”. Вдаряють ще раз в демагогічні струни, закидаючи гетьманови всякі “озлоблення і тягости”, починені українському народови, самовільно заведені аренди і податки, не для потреби військової, а для свого особистого збогачення, і цар з емфазою хвалить ся “непостыдно”, “что никоторый народъ подъ солнцемъ такими свободами и привиліями и легкостію похвалиться не можетъ, какъ по нашей царскаго величества малороссійскій, ибо не единаго пенязя въ казну нашу во всемъ Малороссійскомъ краю брать мы не повелђваемъ, но милостиво ихъ призираемъ съ своими войски и иждивеніи Малороссійскій край, святыя православныя церкви и монастыри и городы и жилища ихъ отъ бусурманскаго и еретическаго нашествія обороняемъ”.

Суспільність не знайшла у себе досить критицизму супроти всїх отсїх запевнень, супроти всїх обвинувачень і погроз, які кидали ся не тільки з боку царського, а і з боку нового гетьмана та його старшини, і навіть з боку української церкви. Особливо важну і сумну ролю відограло тут духовенство, ставши послушним знарядом царської полїтики. Се ж були представники національної церкви, які столїтньою боротьбою за її права, за культурне і національне подвигненнє народу, і вірним стояннєм своїм при народї придбали його довірє й пошану. Правда, супроти деморалїзаційних впливів московських милостинь, ласк і “опал” вони вже і в другій половинї XVII в. в значній мірі стали тратити свою моральну чистоту; але се ще не проявляло себе так замітно. Аж катастрофа 1708/9 рр. була переломом, коли українське духовенство (особливо вище) рішучо розриває з поважними традиціями національної церкви, і стає послушною службою царського правительства. Без тїни опозиції, тероризоване гнївом царським, виконує воно всї суворі, нехристиянські забаганки царя для огидження особи Мазепи і відстрашення народу від нього; і те що говорило ся, писало ся, робило ся духовенством в сїм напрямі, мусїло робити сильне вражіннє на уяву народу.

Великий майстер в терорі, Петро вмів налякати українську суспільність і український народ сильно, смертельно, до нестями. Невважаючи на ту трівожну воєнну атмосферу, в якій жила, виростала і формовала ся українська людність Гетьманщини, вона в питаннях особистої свободи і незайманности особи, по теперішньому кажучи, була дуже дражлива. Прирожденна мягкість характера, неохота до суворих, крівавих росправ лучила ся з конституційними ідеями польського устрою. А він був дуже лїберальним в питаннях особистої свободи і недотикальности. Розумієть ся, сей лїбералїзм прикладав ся до привілєгіованих верств тільки; але суспільність українська перейшла власне через понятя сеї привілєгіованости. Суворі форми московського режіму – батоги, тортури, заслання в Сибір робили страшне вражіннє, знеохочували і тероризували. Але все те, що дїяло ся від часів руїни, було нїчим в порівнанню з Петровими репресіями. Паленнє, нищеннє, масові убийства – непотрібні, безцїльні, в стилї середноазійських “бичів людства”; суворі, вишукані форми карання смертю; тортури, битє на смерть за найлекшим підозріннєм, без всякого приводу навіть – все се сипнуло в такій мірі, що зовсїм приглушило суспільність. Спаленнє, знищеннє, спустошеннє Батурина, де побито старих і малих, не милуючи нїкого. Погроми міст і місточок, які вважано потрібним покарати за нїби виявлену ними прихильність Мазепі і Шведам. Огидні екзекуції в Сїчи, де після присяги безпечности, зложеної Запорожцям, по словам кошевого, “голови луплено, шію до плахи рубано, вђшано и иныє тиранскіє смерти задавано, мертвыхъ изъ гробовъ многихъ не тилко товариства но и чернецовъ откопувано, голови онымъ утинано, шкуры луплено и вђшано”. І поруч сих масових убийств неустанні прояви московської “жесточи” над поодинокими особами з старшини, з козацтва, з поспільства, без всякої розваги і здержливости чинені всякими агентами московської власти, згідно з загальною інструкцією царя – лише не тратити часу на процесові формальности і кореспонденцію. Допити і кари над Мазепинцями зі страхом і трепетом згадували ся потім цїле столїтє в українській суспільности. “Премногі старшини і значні козаки” – писав по живій традиції автор Історії Русів – “запідозрені в прихильности Мазепі, тому що не прибули на військову раду для вибору нового гетьмана, вишукували ся по домах і віддавали ся на ріжні екзекуції в місточку Лебединї, коло Ахтирки. Екзекуції сї були звичайного Меньшиківського ремесла: колесувати, четвертувати і на паль вбивати, а вже що найлекше, за іграшку уважане – вішати й голови рубати. Вини шукали в признаннях і певним способом для сього вважало ся тодї загально-хвалене “таінство” – тортури, котрих догмат звісний і досї з сього росийського прислівя: “кнут не ангел, душі це вийме, а правду скаже”. І переводжено їх з усею акуратністю, по законам соборного уложенія, себто степенями і по порядку: батогами, кнутом і шиною, то значить розпаленим зелїзом, водячи його потихеньку і помаленьку по тїлам людським, що від того кипіли, шкварили ся й надимались. Хто пройшов одну пробу, ішов на другу, а хто всїх їх не витримав, то вважав ся за певне винним і йшов на смерть. Згинуло таким чином людей, що не могли витерпіти тих проб тортурних, до 900 люда. Число се може й побільшене, але судячи по кладовищу, відлученому від християнського і звісному під назвою “Гетьманцїв”, треба міркувати, що закопано їх тут чимало, навіть дуже”.

Всї оті способи суггестії, ужиті Петром і його помічниками, і особливо крівавий, нестримний терор, практикований ними, зробив своє. Суспільність, народ не здобули ся на відповідний критицизм супроти всїх закидів для діскредитовання і огидження Мазепинщини. Мазепа став для народу “проклятим”, завдяки церковній анатемі, і таким зістав ся в народній традиції – “проклятий Мазепа”, “превражий Мазепа”, “пес Мазепа” і т. д. в новійших варіантах пісень, що в першій редакції титулували його “вельможним Мазепою”. ІІрищіпила ся офіціальна характеристика – що Мазепа все зробив не з любови для України, а “для собственной своей тщетной славы и властолюбія учинилъ”, як запевняв цар у своїх манїфестах; що се був узкий егоіст, в якім кінець кінцем відізвала ся натура польського пана і привела його до пляну вернути назад Україну під Польщу, з тим щоб самому стати в нїй “самовласнымъ княземъ”.

В народнїх масах Мазепа нїколи не був популярний, як гетьман панський, старшинський і вірний прислужник московського правительства, пильний виконавець царських велїнь, що так важно упадали на Україну. Лїпше знати і цїнити його могли представники старшини, духовенства, інтелїгентських кругів, що перед самою катастрофою розсипали гойні і не зовсїм незаслужені комплїменти divinitus electo, dato, munito petri patriae, ecclesiae defensori, belli et pacis artium cultori et patrono. Але спільники його замислу, які вірні зістали ся його полїтицї, згинули за границями, відірвані від суспільности, неспроможні впливати на неї, передати їй свої ідеї й пляни; а все иньше присїло і вирікло ся і їх і Мазепи під московською грозою, і Мазепа на довгі часи зістав ся при тих атестатах, якими надїлило його московське правительство і його прислужники. Даремно шукали б ми по за кореспонденцією Мазепинцїв якихось сильнїйших проявів спочутя Мазепі і Мазепинському епізодови.

Автономістичні змагання не загибли зовсїм на Українї. Петрів терор, що правда, перебив дуже сильно свободолюбні “умоначертанія” України, старшинські круги “порозумнїшали” по нїм відразу і запобігливість їх перед правительственними сферами зросло незмірно. Але як показує хоч би припадком відкрита Капнистова місія 1791 р., і пізнїйше не перевели ся на Українї гуртки, що далї одушевляли ся ідеями визволення України “з московського ярма” за помічю котроїсь иньшої, конкуренційної держави. Не знаємо, як ставили ся до Мазепи й його полїтики такі спадкоємці мазепинських ідей. Але загалом треба сказати, що відносини пізнїйших поколїнь української суспільности до нього були неприхильні. Навіть анонїмний автор “Історії Русів”, різко осудивши московське правительство за суворі кари над Мазепинцями, не поставив ся скільки небудь симпатично до Мазепиного замислу. Для нього се “гнусный умыселъ”, роджений “адскою злобою”. І тільки новійша історіографія, трактуючи українсько-шведський союз 1708 р. не як особистий каприз Мазепи, а як дїло цїлої старшинської верстви, в звязку з тодїшньою ситуацією і в світлї історії автономічних українських змагань, – починає ставити ся до Мазепи й инших дїячів сього епізоду більш обєктивно, без упереджень і неохоти, нагнаної двісталїтнїм офіціальним проклинаннєм його.

При тім відступає на заднїй плян особисте становище Мазепи в сїм епізодї, його індівідуальні прикмети і особисті мотиви, що займали попереднї поколїння белєтристів й істориків, і наперед виступають обєктивні моменти історичного процесу. Інтересно, розумієть ся, оцїнити міру особистого впливу Мазепи на сей поворот української полїтики, і його особисте становище в нїм, але се річ вповнї другорядна. Ми не маємо для сього матеріалу, і в сим можна мирити ся. Важнїйша сторона – роля суспільности і ті загальні мотиви і перспективи, які вели її. Навіть те, що ми знаємо досї – хоч би з оповідання Орлика в його звіснім листї до Стефана Яворського, показує, що старшина була настроєна дуже активно, і грала ролю чи не головну. Вона рішучо бажала використати даний момент в інтересах української полїтики, і Мазепі зовсїм серіозно треба було рахувати ся з можливістю, що коли він сам не стане на чолї сього перевороту, то старшина зробить його без гетьмана, против царя і против Мазепи, і противставить Мазепі иньшого гетьмана. Знаючи, як народнї маси роздражнені на московське правительство і на вірного царського прислужника, Мазепу, за всї тягари, які спадали на Україну за останнї роки, Мазепа мусїв вважати ситуацію незвичайно небезпечною для себе. І коли обставини складали ся так, що балянсувати між партією московською і шведською далї вже було не можна, то перехід до короля міг бути в очах Мазепи далеко скорше прикрою неминучістю, нїж приємною нагодою, гіркою потребою, а не актом свобідного вибору. Се могла бути для нього dura necessitas з огляду на становище старшини, на традиції української полїтики, ну – і на загальну ситуацію полїтичну.

Для української старшини в тім моменті було певне питаннє чести супроти старих традицій української полїтики. З незвичайною докладністю повторяла ся ситуація з-перед півстолїтя. Шведський король знов виступив грізним ворогом короля польського і царя московського: розгромив Польщу, як в 1650-х роках, і грозив погромом Москві. Все що плянувало ся правительством Хмельницького і не дійшло до кінця тодї, спадало як моральний обовязок на його потомків, старшину 1700-их років. Всі иньші полїтичні комбінації, видвигнені козацькою полїтикою – союз з Москвою, союз з Польщею, союз з Кримом, союз з Семигородом, союз з Турцією – не оправдали себе. Тим більше принуки було для поколїння Мазепи випробувати ще сю комбінацію – союз з Швецією, не доведений до кінця попереднїми поколїннями, а тепер висунений знов на порядок дня полїтичною ситуацією.

Недавно опублїковані шведські акти 1654-8 рр. кидають богато світла на сей перший союз України з Швецією і багато дають розуміти в союзї 1708 р., виясняючи старі традиції української полїтики на сїм пунктї. Українське правительство, заводячи переговори з Карлом X, мало на гадцї оперти ся на Швеції головно против Польщі і бажало, щоб Швеція, принаймнї до якогось часу, не загострювала своїх відносин до Москви “без важних причин” та не вводила Україну в конфлїкт з московським правительством. Хмельницький не хотїв випускати з рук тільки що склеєний, такими довгими заходами до кінця доведений свій союз з Москвою, не використавши його відповідно. Перспектива боротьби на два фронти – против Польщі і Москви, здавала ся йому трудною і небезпечною в дану хвилю. Але союз з Швецією – державою далекою, яка через те не страшила нїякими мішаннями у внутрішнї українські справи, анї претенсіями на українські території, вважав він за всїм тим настільки корисним, що не вагав ся в виборі: коли б все таки обставини привели Швецію до війни з Москвою, Хмельницький обіцяв зістати ся по сторонї шведського короля, вже в переговорах 1654 р. Свої кампанїї з Польщею, почавши від р. 1655, веде він по вказівкам шведським, в порозумінню з королем, і на домагання московського правительства, щоб союз з Шведами був розірваний, відповідає рішучою відмовою.

З свого боку шведське правительство докладає всїх старань, щоб до решти еманціпувати Україну від московських впливів і рішучо відвести її від Москви та напустити на неї. Шведським послам поручаєть ся, в одного боку, виясняти Хмельницькому і старшинї, що їх союз з Москвою по доброму не скінчить ся. Вільний устрій український органїчно противний московському, і “Москва не може стерпіти вільного народу”: вона не зносить свободи нї у себе, нї у своїх сусїдів, і скінчить скасованнєм всїх українських свобід. Династичні традиції московські домагають ся інкорпорації всїх колишнїх володїнь династії. Москва не заспокоїть ся, поки не опанує вповні Київа, Волини, Галича. Натомість Швеція забезпечує Україні повну самостійність і незалежність. Похопившись, що на Хмельницького і старшину зробили зле вражіннє шведські заміри забрати собі дещо з західно-українських земель (українські полїтики стояли на прінціпі удержавлення цїлої етнографічної території – аж по Вислу), король поручає запевнити, що за Україною будуть полишені всі ті землї, які українське правительство захоче за собою полишити; крім того до України може бути прилучена ще частина земель білоруських, щоб тим способом забезпечити зносини з Швецією певним комунїкаційним поясом і між Москвою і Польщею поставити такий шведсько-український буфер. При тім Швеція брала на себе обовязок боронити Україну, її свободу і незалежність від всяких можливих ворогів.

Се була справдї незвичайно корисна для України комбінація, якби Швеція удержала ся на своїй полїтичній позиції й далї вела з такою енергією свою екстензивну полїтику. Але енергія Карла Х вичерпала ся, тай умер він слїдом; гору взяла полїтика обережна; трактати з Польщею і Москвою 1660 і 1661 р. злїквідували широкі пляни останнїх лїт, і Швеція взяла на себе навіть обовязок впливати на помиреннє України з Польщею. Шведська комбінація пропала для української полїтики на довгі лїта. Але память про неї не могла згинути в полїтичних кругах України, і коли внук Карла Х почав війну з Польщею і Москвою разом, як його дід, – се не могло не відновити традицій шведсько-українського союзу. Славна хартия 1710 р., що служила виразом ідей і змагань Мазепинської старшини, ставила в тїсну і безпосередну звязь сей новий союз Мазепи і Карла XII з старим союзом з-перед пятдесяти лїт, коли “вічної памяти Богдан Хмельницький за помічю божою і необорною підмогою пресвітлого короля Швеції безсмертної і славної памяти Карла X, сполученими силами ханства Кримського і війська Запорозького і своїм гострим розумом, печаливістю і великодушною працею визволив в неволї польської військо Запорозьке”. Повстаннє Мазепи против Москви вона становить як останнє огниво в нерозривнім ланцюху виступів “війська Запорозького” за свої “свобідні права” против атентатів московського централїзму. В иньшім, невиданім ще “Короткім виводї причин, якими Україна з військом Запорозьким побуджена або властиво змушена була вийти з московської протекції”, по духу і формі дуже близькім хартії 1710р., Мазепинцї так викладають сї причини:

“Явно мусить бути ледви чи не цїлому широкому світови, як народ Руський і військо Запорозьке, бувши під властю держави Польської, обтяжені ріжними кривдами в вірі, правах і свободах своїх, для оборони своєї і привернення свобід натуральним правом пімсти хопили ся зброї на кривдників, і Бог, справедливий местник кривд, не тільки поблагословив їх несчисленними побідами, але й привів народ сей в давню його свободу, скинувши з нього ярмо неволї. На сповнення того подвигнув він ревного оборонця прав і свобід своєї вітчини, предоброго вожда славної памяти Богдана Хмельницького, і той за божою помічю, зєднавши сили свої з Кримом, промислом і сильним духом своїм відважно виступаючи проти Польщі, добив ся, що держава Польська мусїла відрікти ся на віки всеї України обох сторін Днїпра і відступити в козаче володїннє, границею її означивши в трактатах ріку Случ. Так скинувши з себе ярмо польське, Україна з військом Запорозьким стала народом вільним, свобідним від усякого чужостороннього паповання і жила по законам своїм, заховуючи тільки в цїлости давнїйше уложений з Кримом союз приязни та брацтва й заприсяжений звязок оружний. Але й Кримська орда, нарушивши умову, під покровом помочи й приязни почала долягати та з початку потайки, а потім і явно почала забирати в неволю та грабувати жінок і дїтей, а далї й самих козаків. Тоді Україна, натерпівши ся стільки клопотів з кримського боку і далї вже терпіти не можучи, з тим своїм вождем Богданом Хмельницьким і всїм військом Запорозьким здала ся на обіцянки московські і з доброї та непримушеної волї, вважаючи на спільну віру православну, піддала ся під протекцію московську, поставивши одначе такі умови, закріплені договором і стверджені присягою: правительство московське обовязуєть ся на вічні часи заховувати і обороняти військо Запорозьке і народ свобідний Руський при їх правах, законах і свободах ненарушно; землї українські не сміє прилучати до вододїнь своїх і сусїдам не позволить нарушити цїлости їх; війну чи оборонну чи зачіпну против спільних ворогів обох держав мають сї держави вести спільно і одна другій помагати. І з того часу і до нинї протягом довгого ряду лїт своїм коштом, без усякої грошевої підмоги служили ми пресвітлим царям московським вірно і непохитно, против усїх ворогів відважно виступали і сміливістю своєю стримували всю силу кримську: скільки разів Татари без усякої перешкоди пустошили в державі Московській аж до Калуги, поки Україна і військо Запорозьке не прийшли до унїї з Москвою та грудьми своїми не стали заборолом для земель московських від нападів татарських. І поза тим при рідних ударах фортуни стільки разів давали ми докази своєї відваги і вірности. Та замість вдячности і доказів пощанівку за такі вірні служби, за кошти воєнні ложені в них до останньої руїни нашої, за несчисленні вчинки геройські і кріваві подвиги воєнні – все нам злом за добро відплатити пильновано. І так від початків нашого свобідного переходу під ту протекцію, видячи військо Запорозьке, яке воно до війни завзяте, а народ руський відважний, в війнах вирощений, а притім ще в сусїдстві на поготові має сили татарські, – неустанно всякими способами і штуками нечуваними силкувало ся (правительство московське) яко мога права наші і вільности скасувати, військо Запорозьке викорінити, імя козацьке на віки знищити, а городи й міста по всїй Українї під свою власть забрати. Так і по нинїшнїй день пильнує воно свого заміру, і тепер силкуєть ся здїйснити свої нечестиві бажання що до України – тому всьому було і тепер є богато ясних вказівок і доказів. Минувшину переходити не позволяє брак часу – коротко вияснимо тільки те, що змусило покійного преславного гетьмана Мазепу з військом Запорозьким і народом Руським взяти ся за зброю для оборони від Москви прав своєї вітчини і вольностей своїх.

“По перше – преочевидне нарушеннє Москвою прав і вільностей наших видне з того: Коли славної памяти гетьман Богдан Хмельницький з усею Україною і військом Запорозьким прийшов під протекцію московську, тодї було забезпечено трактатами з Москвою, що границї уставлені трактатами з Польщею мають зіставати ся ненарушені. Та (московське правительство) не постидало ся сьогобічну Україну, від ріки Случи до ріки Днїпра, перевівши тубильцїв в свої кольонїї, так звані Слободи, без відома гетьмана і війська Запорозького назад віддати в вододїннє польське, укладаючи з Поляками вічну згоду. Не личило Москвитинови робити такого нечестивого вчинку, бо-ж він на святощі і душу свою присяг боронити цїлости границь України; але своїм зрадливим замислом зважив ся він роздїлити Україну, хоч її цїлу, з обох боків Днїпра, не здобув нї грошима анї силою збройною, але дістав під протекцію з доброї воли прилучену, задля одности віри. І не тільки се зробив він по якімсь часї, але й тепер, коли другим разом військо Запорозьке визволило сьогобічну Україну з власти польської, завдяки великодушному запалови полковників своїх Самуся і Палїя, і зєднало обидві части України під одним регіментом гетьманським, до давньому звичаю, – (правительство московське) підтримувало Поляків в надїях на відступленнє України; нарештї і кріпость Білу Церкву, здобуту від Поляків промислом тихже полковників, обсадило своєю залогою та силоміць віддало в розпорядженнє їх (Поляків).

“Друге – ще за житя Богдана Хмельницького ріжними лестощами виманило собі московське правительство право ввести свою залогу воєнну до Київа, для охорони тамошнїх святинь, з тим, що начальник залоги не буде мішати ся в воєнні справи війська Запорозького анї не буде присвоювати собі якихось прав до Київа і людности його. Але по смерти Богдана Хмельницького, коли за свобідним волею і вибором прийняв клейноди гетьманські син його Юрий Хмельницький, – Москва, ведучи війну з Поляками, зробила в Київі склад припасу і всяких знарядів військових, а для охорони його та для більшої безпеки від нападів польських відновила верхнїй город київський і там посадила свого начальника московського, а той начальник московський під ту ж пору, примноживши собі війська, присвоїв собі титул воєводи і незаконно прибрав права не тільки в Київі, над мешканцями його, але і по цїлій Українї до порядковання справ громадських та як би другий гетьман і абсолютний володар розпростер свою деспотичну власть, против договорів і постанов стверджених присягою.

“По третє – московське правительство, ріжними обіцянками заманивши в Московщину Брюховецького, против прав і вільностей наших та трактатів, потайки, без свобідного вибору, надало йому уряд гетьманський і доти відти не випустило, поки не позволив Москві зайняти своїми залогами всї українські міста і ввести туди своїх управителїв. Свобідний народ, не призвичаєний терпіти таких беззаконностей, винищив сї залоги збройною силою. Але в кріпостях: Переяславі, Нїжинї і Чернигові власть московська так зміцнила ся, що і тепер коменданти московські не перестають чинити людности тих полків ріжні кривди. В статях же Богдана Хмельницького не позволено вводити залоги в Україну…”

Досі “Короткий вивід”. В подробицях, в хронольогії, як бачимо, немало тут побаламучено. Правдоподібно, люде писали з памяти, не маючи актів, джерел, дат. Та се не так важно – важна перспектива, в якій представляв ся Мазепинцям розвій подїй, розвій відносин України до Москви, що мусїли привести їх до розриву з Москвою. Безпосереднї причини конфлїкту резюмують ся в таких словах Хартиї: “Правительство московське задумало козаків перетворити в регулярне військо, міста взяти під свою власть, права і вільности наші покасувати, військо Запорозьке на Низу Днїпровім викорінити й саме імя його на віки вигладити”.

Се тільки схема, як бачимо. Може бути, що архивальні пошукування додадуть до неї подробиць, фарб, вияснять, як переломлювали ся вражіння від практики московського режіму в свідомости й представленню ріжних груп суспільности і ріжних членів старшинської верстви – хоч, сказати правду, надїй на се не дуже багато. В переважній части, правдоподібно, ся інтімна сторона згинула для нас безповоротно; більше надїй на зверхню, формальну сторону: може удасть ся знайти формули шведсько-української умови 1708 р., її подробиці, практичне переведеннє – повнїйше представденнє того, що поки що містить ся в коротких формулах пізнїйших актів (1710-1 рр.):

“Україна обох сторон Днїпра з військом Запорозьким і народом малоросийским має бути вічними часами свобідною від всякого чужого володіння”.

Союзні держави “нї під претекстом освободження її, чи опіки над нею, чи під яким небудь иньшим не мають претендувати на абсолютну власть над Україною й військом запорозьким, нї на ленну залежність, чи якусь підвласність, анї не мають брати з неї яких небудь доходів чи податків. Не мають забирати собі чи обсаджувати своїми залогами кріпостей українських, які були б чи зброєю чи трактатами здобуті від Москви. Не мають ставити нових укріплень в землях українських анї иньшим не позволяти. Мають Україну содержувати в цїлости і иньшим не дозволяти якимсь чином гнести. Цїлість границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привілєгій її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами свобідно тїшила ся своїми правами і вільностями без усякого ущербку” і т. д.

Се все те, про що договорювали ся українські старшини з шведськими послами в 1658 р. і що через пятдесять лїт знову хотїли здїйснити за помічю шведського короля, на підставі союзу, уложеного з Карлом XII гетьманом Мазепою:

“Пішов він слїдами попередника свого славної памяти пресвітного гетьмана Богдана Хмельницького, що з пресвітлим королем шведським, його величества теперішнього тезоіменитим дїдом Карлом X, за згідним порозуміннєм зручних способів уживаючи для визволення отчини своєї від тяжкої тодїшньої неволї польської, дістав від нього бажану поміч для знищення сил польських”, – каже Хартия.

Провідним мотивом від українсько-московського союзу 1654 р. до сього шведсько-українського 1708 р. іде ідея власновільности, суверенности українського народу, так сильно виражена в Орликових споминах:

“Постановилъ былъ у себе въ намђреніи-каже Мазепа – писать до царскаго величества благодарственный за протекцію его листъ и въ немъ выписать всђ наши обиды преждніе и теперешніе, правъ, волностей отнятіе, крайнее разореніе и предуготованную всему народу пагубу, а наконецъ приложить, что мы какъ свободнђ подъ высокодержавного царскаго величества руку для православнаго восточнаго единовђрія преклонилися, такъ, будучи свободнымъ народомъ, свободнђ теперь отходимъ, и за протекцію царскому величеству благодарствуя, не хочемъ руки нашей на кровопролитіе христіанское простирать, но подъ протекціею короля шведского совершеннаго нашего освобожденія будемъ ожидать”.

Перед сею тяглістю традицій відступали на другий плян особисті прикмети, мотиви, рахунки дїячів. Комбінація, яку насували обставини міжнародньої полїтики, мусїла бути використана для розвязання національної проблєми. Се бую переконаннє старшини. Традиції й заповіти поколїнь могутно кликали до сього всїх тих, хто не закрив душі своєї для впливів сих традицій і заповітів. І вони пішли.

Пішли рискуючи житєм, здоровєм, маєтком, спокоєм і добробутом своїм і своїх близьких. Проміняли достатно, богате житє у власти й пошанівку на гіркий хлїб вигнання, на тортури і засланнє в сибірські нетра. Імя своє віддали на безславє і догану, серед своїх же земляків. Але нинї настає час обєктивної оцїнки сього епізоду, і сучасній історіографії кінець кінцем приходить ся повторити слова анонїмного українського історика, який при всій неприхильности своїй для особи Мазепи й особистих його мотивів, не міг поставити ся инакше як з глубоким спочутєм до всього сього поколїння взискателїв національної правди, які б не були, вірні чи невірні, їх рахунки:

“Остается теперь розмыслить и посудить, что ежели по словамъ самого Спасителя, въ Євангеліи описаннымъ, которыя суть непреложны и не мимо идутъ – ежели всякая кровъ проливаемая на земли взыщется отъ рода сего, то какое взысканіе предлежитъ за кровъ народа Рускаго, пролитую отъ крове гетмана Наливайка до сего дня, й пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ онъ свободы или лучшей жизни въ собственной землђ своей, и имђлъ о томъ замысли всему человђчеству свойственные”.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)