Шведський “потоп”. Віленське перемир’я 1656
Прихід до влади молодого амбітного шведського короля Карла Х Густава змінив ситуацію в Центрально-Східній Європі. У липні 1655 почалася польсько-шведська війна. У лічені дні величезні території Речі Посполитої виявилися захопленими шведськими військами. У Кейданах Я. Радзивілл від імені Великого князівства Литовського підписав договір, що визнавав верховну владу Карла Густава. Це поставило під загрозу всі успіхи Олексія Михайловича в російсько-польській війні.
У Москві стали всерйоз побоюватися посилення Швеції, і в сформованій ситуації загрозу з півночі визнали більш серйозною. В оточенні Олексія Михайловича запанували прихильники мирних переговорів з Річчю Посполитою.
Б. Хмельницький виступав категорично проти угод з поляками. Він їм не вірив і побоювався, що договір буде укладено за рахунок України. Навпаки, гетьман вважав шведів та членів їх альянсу зручними союзниками для продовження військових дій проти Речі Посполитої. Вже влітку 1655 Хмельницький розпочав активні дипломатичні контакти з Карлом X, а також з трансільванських князів Ракоці. Корінні відмінності в оцінках зовнішньополітичних завдань призвели до конфлікту в російсько-українських відносинах.
На початку вересня 1655 Б. Хмельницький почав похід на західні українські землі. Цього вимагало як московський уряд, так і новий союзник – шведи. Разом з козаками йшло російське військо В. Бутурліна. Зайнявши десятки містечок, російсько-українські війська підійшли 25 вересня до Львова. Одночасно загін під командою Д. Виговського захопив західні міста, включаючи Ярослав, Люблін та ін. Почалися переговори, на яких Хмельницький наполягав на тому, щоб весь західний край перейшов під козацьке управління. Річ Посполита, що воювала на три фронти, перебувала в руїнах. Але удар по планах Хмельницького прийшов з несподіваного боку. Карл Х, увірувавши в свою перемогу над поляками, і не потребуючи більше в підтримці козаків, наказав йому відступити, не бажаючи залишати за гетьманством західні землі. Одночасно татари, які побоювалися загибелі Речі Посполитої, зробили набіг на Україну, дійшовши аж до Львова, забираючи жителів у повний. Взявши зі Львова викуп, 8 листопада Хмельницький був винуждден віддалитися в кордони Української гетьманства.
Загроза глобальних геополітичних змін в Європі лякала багато держав. Побоюючись посилення Швеції, царський уряд оголосив в кінці травня 1656 їй війну. 15-го липня 1656 Олексій Михайлович особисто вирушив у похід до Лівонії і після взяття Дінабург і Кокенгузена осадив Ригу.
Одночасно тривали російсько-польські мирні переговори, на які в серпні 1656 Хмельницький, за домовленістю з росіянами, також відправив своїх послів. Але їх на засідання комісарів не пустили, а в листопаді 1656 було підписано Віленське перемир’я. За його умовами поляки мали обрати російського царя польським королем.
Хмельницький зустрів цю звістку “як божевільний, який розуму позбувся, закричав і заявив: вже, діти, про те не сумуйте! Я знаю, що з цим робити: потрібно відступити від руки царської величності, а підемо туди, куди вишній Владико накаже – не тільки під християнином государем, але і під бусурманин “.
Початок розбіжності з Москвою, шведські військові невдачі – штовхнули гетьмана у бік його колишнього ворога – трансільванського князя Георгія Ракоці і у вересні він підписав з ним союзний договір. У січні 1657 козацькі полки під командування А. Ждановича та І. Богуна (до 20000 чоловік) вирушили на допомогу Ракоці, який виступав у союзі зі шведами проти Польщі. Разом з військом Ракоці козаки дійшли аж до Кракова, бажаючи помститися за недавнє розорення Брацлавщини, і 28 березня 1657 взяли древню польську столицю.
Цей похід в умовах російсько-шведської війни і Віленського перемир’я з Річчю Посполитою було практично розривом Переяславських угод гетьманства з Московською державою. Як пише Б. Н. Флоря, пояснюючи причину напруженості в російсько-українських відносинах, “гетьман продовжував розцінювати становище, що склалося на міжнародній арені, зовсім не так, як цар і його радники”.
У квітні 1657 в Чигирин прибув посол польського короля С. К. Беньовський. Хоча ніяких конкретних домовленостей з Б. Хмельницьким досягнуто не було, але за умовами Переяславських угод гетьман взагалі не міг мати зносин з поляками, і повинен був затримувати їх посланців. Зрозуміло, Беневського у Чигирині ніхто не затримав.
Другим вогнищем конфлікту залишалася Білорусія. Уже в січні 1656 Б. Хмельницький видав указ, призначивши свого зятя, І. Нечая, полковником Білоруським, віддавши під його управління території до Могильова, Чаусов, Нового Бихова і Гомеля.
Нарешті, у квітні 1657 помер київський митрополит С. Косів. Хмельницький не тільки не проінформував про це царя, а й самовільно підписав універсали про проведення церковного собору. Тим часом Олексій Михайлович розглядав смерть митрополита як зручний привід для перепідпорядкування Київської митрополії московському патріарху. На цьому тлі у царя виникли розбіжності з Никоном, який не хотів сваритися з Константинопольським патріархом і побічно підтримував позицію Б. Хмельницького.
До складної зовнішньополітичної обстановці додалися внутрішні проблеми. Відсутність реєстру і утворення величезної числа “показаченних”, які не мали в мирний час засобів до існування, створювали соціальну базу для вибухів невдоволення. Небезпека бунтів стала проявлятися вже в останні роки гетьманування Хмельницького. Осередком напруженості і центром невдоволення стало Запоріжжя. Тут позначалася ворожнеча, що існувала між запорожцями і реєстровими козаками – як між рядовими, так і серед старшини. Лідери Запорізької Січі недопускалася до управління гетьманством, а тим більше – до його зовнішньої політики.
Влітку 1657, коли Хмельницький відправив проти татар військо на чолі зі своїм юним сином Юрієм, стався перший відкритий бунт. Присутність у війську російського воєводи І. Желябужского додало йому особливий характер. Старшин звинуватили у спробі “воювати Польщу” без “государева указу”. Такий розвиток подій був на руку царського уряду, який серйозно побоювалося незалежної зовнішньої політики гетьмана.
У червні в Чигирин прибув Ф. Бутурлін. Головною причиною посольства було невдоволення Москви зовнішніми зносинами гетьмана. Хмельницького дорікали, що він забув “присягу свою перед святим євангелієм і вірне підданство”. Прагнучи посилити контроль за гетьманом, російські висунули вимогу, щоб воєводи перебували в Чернігові, Переяславі та Ніжині. Невдоволення викликав і той факт, що з Гетьманства жодного разу не надходило до московської скарбниці зібраних податків. Переговори проходили на підвищених тонах, сторони обмінювалися різкими заявами.
Смерть Богдана, який помер від інсульту 6 серпня 1657, запобігла ліквідувати конфлікт. Офіційного розриву не сталося. Поховали Богдана в Іллінській церкві в улюбленому Суботові, поруч з могилою Тимоша. Проте вже в 1664 р польський полководець С. Чарнецький захопив Суботів і звелів викинути прах великої людини. Правда, місцеві краєзнавці впевнені, що козакам вдалося сховати від поляків прах Богдана.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)