ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ – НІНА БІЧУЯ (нар. 1937 р.) – З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

(Скорочено)

ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ

Юлько Ващук

– Що ти малюєш?

Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.

– Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні – та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі – підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

– Заграй що-небудь, синку!

– Не хочу.

– Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.

Під пальцями – байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:

– Та хіба ж можна так? Хіба так можна? (…).

Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить – червоний, синій, – малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому полум’ї раптом чує музику, якої подарували струни. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна? (…).

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:

– Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

– Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло – заворожене, як у казці, – не переступиш ані ззовні, ані зсередини…

Приїхала в гостину родичка. Плоске обличчя і ніби наклеєний зверху качиний ніс. Двоє тьмяно-сірих очей, вузькі підмальовані губи. (…).

Попудрене плоске обличчя, немов перекреслене впоперек усмішкою, схиляється для поцілунку.

Хлопець кричить:

– Не буду цілувати, не хочу!

– Який дивний хлопчик! – удає, що не образилася, тактовна родичка і питає: – Однак ми ще станемо друзями, правда?

Юлько зустрічає погляд батька, і той погляд змушує хлопця до лицемірства.

– Так, – погоджується над силу Юлько і затискає уста, підводить угору ліву брову – тепер це вже самооборона, захист, – дивиться насмішкувато і говорить неправду, про котру всі знають, що це неправда, але чомусь удають довірливих: – так, ми будемо друзями.

А потому наодинці з батьком:

– Але ж вона мені не подобається, я її не люблю, тату!

– Яке це має значення, сину! Ти ж добре вихований хлопчик і повинен розуміти. (…).

– Чи правий був батько, змушуючи хлопчика сказати неправду? Чи хлопчик справді повинен був продемонструвати вихованість? І чи можна назвати вихованістю те, що запропонував хлопчикові батько?

– Я більше не гратиму…

– А то чому? – здивувався батько.

– Бо… бо з мене не буде… Ріхтера…

– Звичайно, не буде, – сказав батько, – але що з того?

Юлько не відповів. Думав, що люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі з собою – і даючи поради іншим. Принаймні так вийшло у тата.

Лілі Теслюк

Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження – кумедно морщила носа і по-дитячому обіцяла: “Більше не буду”. А за мить знову дивилась у вікно. І хтозна, що могла вона там угледіти, бо крізь шибки виднілася тільки стіна будинку на протилежному боці вулиці та вершечок тополі. (…).

Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної уваги, перелічувала усі свої таланти.

– А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що я обов’язково стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотографій – і я, і режисер, і Ганна Романюк… Що? ти не чула про Ганну Романюк? А хто така Майя Плісецька – ти знаєш? А що таке па-де-де і батман – ти знаєш? Чекайте, зараз я вам дещо покажу. (…).

Часом траплялося, що Лілі раптом серйознішала, її захоплювали незвичайні ідеї і вона завзято бралася їх здійснювати.

– Чілдрен, – сказала Лілі, – я відкриваю курси англійської мови. Записуйтесь. От побачите – я буду найкращою у світі вчителькою.

Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Лілі повчала їх з поважною міною, почепивши на носа невідомо де роздобуті окуляри, розмовляла тільки англійською мовою і вимагала у відповідь того ж.

Цілих два тижні на уроках ніхто не порушував дисципліну.

А потім дівчинка не з’явилася на заняття. Діти сиділи і чекали, разів п’ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запропонував іти додому, коли на порозі врешті стала “вчителька”. Обличчя в неї аж палахкотіло рум’янцем, коротка зелена куртка вся змокла від снігу, а в руках Лілі тримала зв’язані докупи ковзани.

– Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!

І обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини, якій усе легко минається.

– Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!

– Як тобі не соромно!

Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться отак відразу каятись!

– А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! – не дуже впевнено порадила вона.

Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї “вчительки”, рушили геть усі ображені “курсанти”. Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі. (…).

– А вам було б прикро за таку “вчительку”? Чому?

Стефко Вус

Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стефком, усе діялось, а з кимось іншим. (…).

Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий – аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді і гукав:

– Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу?

Сестра сміялася:

– Як сокира, як сокира!

Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб покарати за глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала до баби, ховалася у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був страшний, навіть змій із казки. Теля дивилося на Стефка добрими, вологими очима і лизало в голе плече. Воно любило Стефка. Сонце гріло, баба розповідала казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка.

Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу чуприну:

– Кукулику мій, сиротя бідне… (…).

А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменів. Сидів у темнині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти. “Кукулику мій, сиротя бідне…”. Аж тепер відчув себе Стефко сиротям.

Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка, батько лиш на свята часом приїздив, привозив коли-не-коли якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори зразу ламав і нищив.

Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим голосом та недобрим сміхом; Стефко заховався від нього на липі, що співала, і не хотів злазити вділ, і не хотів їхати з татом. Чіплявся потім за одвірок, за ребристий тин, за дерево при дорозі, а батько віддирав його руки, сердито й голосно сварився:

– Матимешся у мене, поганий нескребо!

І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька, – хлопець дивився скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі.

Батькова квартира була незатишна і забарложена; малі Настчині руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи. Траплялося, приходив додому п’яний і то сварився, то раптом починав жалісливо каятися перед дітьми. Стефко йшов собі геть. Тинявся вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок, повчань і настанов, кілька днів не з’являвся до школи, і тоді вчителька приходила до них додому. Стефко дивився знову скоса, однак ішов на уроки, розгортав поплямлені книжки, шукав там чогось такого, що б зацікавило.

У п’ятому класі залишився на другий рік. Носив у кишені цигарки – що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової кишені.

– Чому Стефкові довелося лишитися на другий рік?

– Не кури, Стефку, не треба, – просила Настка.

– О, маю ще одну вчительку, – гнівався Стефко, але не дуже, бо була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала його подерті штани й сорочки. Настка одна лишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу.

Славко Беркута

Добре високим і сильним – їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було

Цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося – не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.

Хвороба причепилася, коли зійшов сніг, довелося два гарних зелених місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мамине аж посіріле, над силу усміхнене – задля нього – обличчя затямив надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби ступити кілька кроків.

– Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, – сказав лікар, виписуючи Славка.

Хлопець стояв біля матері – маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря – цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати. А що ж тоді можна?

Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: “Ану ж минулося?”. Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок. Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби не бачити своїх ніг.

Почалася зима. Тоненький ясинець постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше – в парк і врешті на ковзанку. (…).

Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.

– Добре, що я не знала про його вправи на льоду, – сказала вона татові, – я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати. (…).

Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіан – такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. А потім прийшло захоплення, усе приковувало увагу: вже закінчилося змагання, розходилися спортсмени, а Славко стояв, переживаючи побачене. Знав з першого ж вечора: фехтування – це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого. (…).

Урок фехтування

МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ

Славко надзвичайно сильно пережив ситуацію з несподіваним зникненням батька-пілота.

(…) – Беркута! Славко Беркута! – черговий по школі з червоною пов’язкою на рукаві з порога гукав Славка. – Де Беркута, хлопці? Його до телефону!

Спочатку хлопець не зрозумів. Беркута? Це він. До телефону! І раптом, розштовхуючи всіх, майже ліктями продираючись крізь гурт, Славко кинувся до вчительської, де на стіні висів чудернацький старомодний телефонний апарат, який прозвали “ундервудом”.

Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:

– Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не було зв’язку. Тільки ти не хвилюйся… Ти не хвилюйся, я тобі ска…

– Тато?! Мамо!

– Ні, не тато… Другий пілот…

Нижня губа Славкова дрібно сіпалася, рука ніяк не могла почепити на гачок телефонну трубку, мовби не належала більше хлопцеві, а рухалася з власної волі.

Радість: “Не тато, не з татом”, – ця радість входила в нього, ніби він ковтав свіже, морозяне повітря після важкої задухи. Голова йшла обертом, слідом за радістю наскочив сором – як він може радіти! Як може сам собі казати: “Не тато, не тато!”. Як він може так підло радіти!

Вийшов з учительської. Було тихо. Вже йшов урок. З усіх класів пробивалися крізь двері голоси – різні голоси, звичні інтонації.

Мабуть, він дуже підлий, коли може так радіти. Але ж він радий не з того, що хтось загинув, тільки з того, що тато є, тільки тому, тільки через те – тато є! (…).

– А як ви гадаєте: чи можна радіти в такій ситуації?

У розділі “Сорока з перебитим крилом” Славко Беркута знайомиться зі Стефком Вусом, який жив у одному будинку з Юльком. Стефко знайшов сороку з перебитим крилом, і хлопці віднесли її до колишньої вчительки Славкової матері Ніни Григорівни на лікування.

У розділі “Юлько вдома” хлопець міркує про те, чому Славко Беркута змінив своє ставлення до нього, хоча колись і в шахи навмисне Юлькові програв, щоб той став чемпіоном, і шапку свою віддав у мороз. Міркує і про те, що найбільше його захоплення в житті – малювати.

У розділі “Стефко вдома” відбувається складний діалог Стефка і Настки, яка просить брата разом піти мешкати до інтернату, бо з п’яницею батьком далі жити несила. Стефко позірно виявляє байдужість до слів та переживань сестри. А насправді глибоко вражений її рішенням і страждає від того, як вони змушені жити.

У розділі “Славко вдома” ми дізнаємось про аж таке захоплення хлопчини книжками, що він купує їх замість продуктів, про які просила мама. Але вона не сердиться на сина. Він – людина, яка по-справжньому захоплена спортом, книгами, особливо про інші материки, країни. Справжня пристрасть Славка – фехтування.

У розділі “Театральна вистава” розповідь про те, як 7-Б вперше побачив на сцені свою однокласницю Лілі Теслюк. Клас був у захваті – тендітна, немов невагома балерина, на сцені була їхня Лілі! Юлько приготував дівчинці в подарунок бурштинову балерину, а Лілі була щиро засмучена, що на спектакль не зміг прийти Славко Беркута, який готувався до спортивних змагань.

СКАЖИ, ХТО ТВІЙ УЧЕНЬ…

У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера. З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсмена. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол – здавалося, що перемогу здобути йому зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена веселе, сірооке обличчя, – Славко не рушив зі свого місця біля порога, аж поки спортсмен не відчув на собі його упертого погляду.

– Сподобався бій? – запитав він, підійшовши до Славка.

– Дуже.

– А ти також фехтувальник?

– Ні.

– То, може, хочеш стати фехтувальником?

– Хочу.

– Хм… – сказав спортсмен. – У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давно розпочали… Однак знаєш що? Однак приходь. Тричі на тиждень – понеділок, середа, п’ятниця, о сьомій годині, не запізнюйся, гаразд? (…).

Славко прийшов. Прийшов – і знову став при порозі, несміливий і чужий у великому спортивному залі. (…).

І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску і взяти до рук шпагу. Урок, одначе, виглядав інакше. Урок почався з розмови про шпагу. (…).

Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуванням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. “Ну, все зрозуміло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще, укол – є! оце інша річ! А латати костюм – нехай вчать у кравецькій майстерні…”. І все-таки він знову прийшов. Андрій Степанович кивнув йому – він був у масці, але Славкові здалося, що тренер усміхається до нього, і вже без нехоті узявся до мізерної на перший погляд вправи: “Стань у стійку. Так. Ні, нижче. Пружніше ноги. Ліву руку вільніше. В такій позиції пройди до кінця залу. Потім назад. Так, ще раз, ще раз, ще”.

Якось чув, що тренер говорив одному із старших спортсменів:

– Покажи мені своїх учнів – і я скажу тобі, хто ти.

– Як ви розумієте це твердження? Чи погоджуєтеся з ним?

За якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він найздібніший учень Андрія Степановича… (…).

Знову схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко усміхався радісно – не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперника, – виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя.

ПІСЛЯ ВИСТАВИ

(Очима Славка Беркути)

Останній, вирішальний бій я тоді виграв з рахунком 5:4. Сила вся як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене усі вітали, а я чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на змагання до Харкова. (…).

– Чи так ви уявляєте змагання фехтувальників? Чи подобається вам цей вид спорту? Чому?

Далі все діялось, як у театрі пантоміми, – там слів не треба, там усе ясно і без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти усе до решти. Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних дверей, звідки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою і батьком. І з високим хлопцем, – я його упізнав одразу. Це був Юлько. Лілі щось говорила, – я не чув, а тільки бачив, як вона розводила руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько слухав, що говорила Лілі, – він схилявся трохи, щоб краще почути її слова.

Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу, і запитати, як Лілі вдалася роль, і похвалитися навіть, що поїду на змагання до Харкова? Але я не побіг за ними слідом, а стояв і дивився, як вони віддаляються, і раптом відчув, що страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М’язи не напиналися струнами – було так, ніби я цілісінький день пролежав на сонці; схотілося пити, і я вже не знав, що краще – виграти бій і поїхати до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій театральній сцені.

Фехтувальники

Звичайно, Лілі тепер образиться. Весь клас прийшов, один Славко Беркута не з’явився, мовби йому нецікаво. (…).

Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Треба було, звичайно. Але як я мав це зробити? Коли б хоч Лілі сама запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може, Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні впало вискакувати: “Вибач мені, Лілі”.

І все ж краще було сказати, бо скільки бачу відтоді Лілі, стільки й відчуваю: ось зараз або почервонію, або відвернусь. (…).

– Чи можете ви пояснити почуття Славка? Як він, на вашу думку, повинен був вчинити після свого запізнення до театру?

ЧОМУ ТИ ТАК ЗРОБИВ, ТАТУ?

(…) Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив йому місто.

“Мовчи, сину, я говорю сам до себе…”. Навіщо ти так зробив, тату? (…).

Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: “Он Юлько Ващук, це його батько…”.

“Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола…”.

Юлько бачив себе у колі – мовби відділений од решти, розумніший, кращий, здібний. “Он Юлько Ващук – то його тато!” (…).

Чому він мусить – за тата? (…).

Юлько Ващук. То це твій тато?

Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато – не мій; Ващук я – не Ващук? Дайте мені спокій.

Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати і як розмовляти з тобою. Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати. (…).

А вдома? Як удома? (…).

Всі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось).

Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?

“Мовчи, сину, то я сам до себе…”.

– Чи повинні діти відповідати за вчинки батьків, як ви гадаєте?

ДИСКУСІЯ ЗА ПАРТОЮ

Клас очікував на Беркуту-переможця. Але команда посіла лише друге місце, а в індивідуальних боях Славко опинився лише на четвертому. (…).

Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу – та ще й у Беркути! – тим Славко ганебно програв. Він собі подумав: “Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка”.

Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; розвеза, от розвеза! Скис – і програв ще двічі!

Найприкріше було, що перший день змагань пройшов чудово. Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець, сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті. Хороший то день був. Ходили по місту, їли морозиво, хоч був приморозок, все одно їли морозиво і купили торт – справжній палац із солодкого крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.

“Палац” купили на честь Славкового дня народження. Повідомляючи про результати першого дня, так і сказали: “Одному з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років, і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої”.

Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як струна, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд необхідним продовженням руки.

Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.

– Ну, Беркута, з такою шпагою не виграти першість – просто ганьба! – не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони й не сумнівалися, що він виграє. (…).

Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька. (…).

– Чи повинен був клас підсміюватись над Славком?

Так, від маминого гніву можна було врятуватись. А от від власної зраненої гордості і від кепкувань – хай і не злих – порятунку не знайдеш. Хіба ж поясниш, у чому справа? Спорт – це спорт. Програв – значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. (…).

Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу. Писав чорнилом із спільної, на двох, невиливайки. Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав би не те, котрим скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.

Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута?

Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юльком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв’язував задачі, як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти забив м’ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так хотів сидіти з Юльком, що, – аж сором згадати, розвеза, та й годі, – заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркута.

Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!

Учора він був тобі другом, Славко Беркута. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби?

Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього? Розберись у своїх симпатіях, Беркута. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях – це також визначити міру максимального навантаження? (…).

БИТИСЯ ІЗ БЕЗЗБРОЙНИМ

(Розповідає Славко Беркута)

Одного разу подивитись на тренування Славка прийшли Юлько та Лілі. Юлько почав під’юджувати Славка. Він доводив, що для занять фехтуванням розум не потрібен, а лиш довгі ноги та везіння. І запропонував Славкові довести свою правоту. Почався бій.

(…) Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав, а він відходив далі. Він, певно, не розумів, що я спочатку тільки бавився, а тепер справді бився, зо зла бився. Мені хотілося, щоб він не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки само, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юль – ком – просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він же ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити. Ударив щосили своєю шпагою об Юлькову. Мій клинок не витримав удару, розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, – мабуть, так шофер не встигає часом загальмувати, – і мій поламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши, Юлько випустив із рук зброю і вхопився за ногу. Все, що відбувалося далі, я пригадую мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах, лікар, мовчанка хлопців, злякане обличчя Лілі. (…).

– Покажи мені своїх учнів, і я скажу тобі, хто ти!

Вимовлено це було трохи глузливо, говорив хтось із тренерів,

Андрій Степанович потер долонею чоло, і знову той же голос додав:

– Розпустив ти їх, Андрію Степановичу. А тепер маєш кашу.

Я тоді кинувся геть із залу, втиснувся у куток біля одежних шаф, щоб нічого не бачити і не чути. У коридор вийшов Андрій Степанович. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника.

– Ви… ви мене тепер відрахуєте?

– Це ти! – Андрій Степанович дивився на мене так, немов я, Славко Беркута, ніколи не був його найкращим учнем. – Навіщо ти вчинив це побоїще? Та ще й заховався після всього. Чого завгодно міг я сподіватися, але щоб Славко Беркута заховався?

Краще б він звелів мені віддати шпагу і ніколи не приходити сюди, у цей зал, краще б він не казав: “Славко Беркута заховався”.

Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре. Коли нікому нічого не завинив – тоді, звичайно, можна дивитись

Кожному просто в очі. А тут – ледве трапилося таке, за що треба відповідати, – я заховався. Як Комарин?

ЛІЛІ НЕ ХОЧЕ УДАВАТИ

(…) Юлько лежав у ліжку. Стегно йому охайно перев’язали. Рана виявилась не така вже й серйозна. Якщо правду казати – рани не було, а тільки глибока подряпина. Гірше було те, що в Юлька погано згорталася кров.

Батько Юлька страшенно гнівався, переконував, що всі спортсмени хулігани і Славка слід виключити зі школи. Він дорікав синові за дружбу з хуліганом.

– (…) Не хуліган він, тату! І нікуди ти не йди. І нічого не кажи ніде. Ти нічого не знаєш і не розумієш. Що там поясниш? (…).

– Ну, гаразд, гаразд. Заспокойся. Поговоримо потім, коли почуватимеш себе краще. Я особисто схильний розцінювати це як хуліганство. (…).

Вона схилилась над Юльком, поправила ковдру, погладила прохолодною рукою синове чоло. А ти теж удаєш, мамо? Хоч би ти не удавала, мамцю, гарна моя мамо, я твій портрет намалюю, колись намалюю. А може, не намалюю. Не вмітиму. Можна і далі удавати: приємно, коли тебе жаліють; він, Юлько, покривджений; його жаліють. Славко Беркута – хуліган і повинен відповісти за свій вчинок. Біль у стегні? О, страшенно болить стегно, неймовірно болить. (…).

– Чи повинні батьки, на вашу думку, втручатися у стосунки дітей у таких випадках?

Наступного дня після уроків прийшли дівчата й хлопці з сьомого “Б”. І Лілі. (…).

– Бачиш, Юльку, от… Я так думаю… ти сам винен. Ти перший почав. Якби не почав, усього цього не трапилося б…

– Он як! – мовив Юлько і силувано посміхнувся. – Ти справді так думаєш?

– Справді.

Ага, то ти не хочеш удавати, Лілі? Юлько Ващук – покривджений, Славко Беркута – хуліган. Ти не хочеш удавати, Лілі?

ДВА ПО ДВА – ЧОТИРИ

(3 точки зору Славка Беркути)

Славко усвідомлював свою провину. Батько Юлька таки пожалівся, зі Славком говорили і тренер, і директор школи. І батько. А потім мама змусила Славка піти навідати Юлька, бо інакше Славко показав би себе як боягуз.

– (…) Беркута, навіщо прийшов? – запитав Юлько. – Жаліти мене прийшов? То мені цього не треба. Чи каятися прийшов? Не сміши мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до мене чіпляєшся. Ти ж мені просто заздриш, Беркута. Розумієш, ти мені заздриш – от і вся заковика…

– Не вигадуй, Юльку, чого б я мав заздрити?

– Я не вигадую, це правда. Ти тому й за спелеологію взявся, що заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. Ти нічого не розумієш, Беркута… У тебе все добре, все просто, ти думаєш – два по два – чотири, і н іяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу? Добре тобі, у тебе все гаразд…

Багато що говорив Юлько. Про те, що всі довкола – звичайні, а йому, Юлькові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та людина, якій доступне усе складне. Бо ми всі думаємо однаково, а він про кожну річ на світі має свою думку. Свою власну думку.

І коли Юлько так говорив, я зрозумів, чого від нього хотів. Зрозумів, що хотів йому довести. Але я зовсім не заздрив, слово честі, навіть поняття не маю, як це – заздрити. Завжди в таких випадках, коли треба все пояснити і розставити на місце, як шахові фігури перед початком гри, зі мною щось діється: не можу говорити або ж замість того, що думаю, свергочу які-небудь дурниці. Гальмується щось у мені, чи як це називається?

І того разу так трапилося. Сказав Юлькові:

– Не кричи, не треба, твоя мати подумає, що ми сваримося.

Дурницю я сказав, мені ж тоді однаково було, подумає Юлькова мама, що ми сваримося, чи не подумає. Але я сказав саме так.

– А хіба не правда: ми ж таки сваримося. Бо ти такий… Усе в тебе добре. І просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити, Славку…

Неправда, Юльку, неправда, я не знаю, що робити і як чинити. От замість того, щоб спробувати зрозуміти – і тебе і себе – шпагою орудував, нічого в мене простого не буває; ні в кого просто не буває. (…).

– До побачення, – мовив я. – Бувай здоровий. (…).

ТОДІ БУЛА П’ЯТНИЦЯ

У школі збирались судити Славка Беркуту. Казали різне: і про пораненого шпагою товариша, і про п’яну компанію, і про знайдений, у нього ніж.

(…) Славкові про це все невідомо. Він тільки знає, що буде суд, і вже зараз, напередодні, відчуває себе приреченим на смерть.

Коли прийшов цей лист, Беркуту викликали до директора. Директор весь час повторював:

– От бачиш, ти навіть не заперечуєш! Така пляма на нашій школі! Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну і звелів прочитати листа в класі.

“Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під’їзді з кількома іншими підлітками…”.

Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його звинувачували.

23 листопада? То була п’ятниця. Звичайно у п’ятницю о дев’ятій кінчається тренування. Але Славко перестав ходити на тренування. З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком. Обминав навіть вулицю, де був спортзал. (…).

Насправді Славко обманював батьків. Збирав сумку, як на тренування, та йшов світ за очі. А того вечора він зустрів свого тренера. Розповів йому все, а той запросив його на чергове тренування. Славкові було прикро, що клас повірив, начебто він стояв з якимись хлопчаками у підворітті й пив вино. Адже всі знали, що він спортсмен, а спортсмени не п’ють.

НАПЕРЕДОДНІ

Вчитель географії Антон Дмитрович вірив у невинність Славка. Він намагався довести директорові школи та Варварі Трохимівні, що перш ніж судити хлопця, з ним потрібно було поговорити. Але директор і класний керівник були одностайні: Беркута хуліган. Відтак директор лишився непохитним у своєму рішенні провести суд над Беркутою.

У той же день Лілі прийшла до міліції і пристрасно намагалась довести, що Славко не міг такого вчинити. Жінка-міліціонер здивувалась, що школа вирішила влаштувати суд, телефонувала директорові з проханням суд відмінити. Але директор не побажав змінювати свого рішення. А жінка-міліціонер пообіцяла прийти на суд.

Славко ж уперто не хотів виправдовуватись: він вважав, що йому просто повинні вірити. Інакше й виправдовуватись немає сенсу. (…).

Сьомий “Б” непокоївся. Сьомий “Б” хотів допомогти Славкові Беркуті.

ТАКОЖ О ДРУГІЙ ГОДИНІ ДНЯ

Спершу Славко хотів завадити дівчинці віднести його мамі повістку на товариський шкільний суд. Але не зміг. Повістку вручили його мамі.

Увечері, десь близько дев’ятої години, Славко Беркута прийшов додому. (…). Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:

– Вдома. Зараз повечеряємо.

Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?

А ще пізніше тато підійшов до Славка, узяв сина за підборіддя, підвів його голову:

– Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого “мій хлопчику” Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: “Один раз повірили – досить. Досить”.

– Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:

– Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду! (…).

– Як ви гадаєте, чому батько вирішив іти на суд замість Славка?

Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

– Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім – навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти… тоді… тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

СУД

Суд зібрався в актовій залі. Вступне слово про безпрецедентний випадок і необхідність покарати Славка виголосила Варвара Трохимівна.

(…) А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий “Б”? Сьомий “Б” сидів у залі, як одна людина.

– Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! – порадив хтось із сьомого “Б”. (…).

– Що ж, нехай по суті. Нема мені що багато говорити – я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то… то… (…).

– Ти хочеш сказати, що лист – це якась містифікація? Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?

Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий “Б” вірить? Може, вони думали – Славко Беркута скаже: “Це випадково, це просто безглуздий випадок”, – і пояснить, як усе трапилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було? (…).

– Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов…

– Чому матір Славка хотіли змусити виступити на суді?

Тут на захист Славка став Антон Дмитрович. Директор намагався завадити вчителеві географії виступати, але не зміг. А той доводив, що Беркута на таке не здатен і що хлопцеві потрібно вірити.

А потім до зали увійшла жінка-міліціонер.

– Вибачте, – блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка. – Я хочу… я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість – ви… власне, ми, бо й моя вина в тім, – ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий “Б” ошалів.

Сьомий “Б” кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ

Того зимового вечора Юлько Ващук прийшов до Стефка з проханням дати адресу Лопуха, хулігана, якого колись стріли у Стрийському парку. Він пояснив Стефкові, що хоче помститися тому, хто його скривдив. Стефко адресу дав. А коли усвідомив, що накоїв, вибіг з дому, а проте Лопуха вже вдома не застав.

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець – Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й виглядало дуже просто і легко. (…).

Втомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою.

– Чому Юлько так вчинив? Що рухало його вчинками?

А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

– Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію – таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випростався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів врости у крісло.

КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИМ, НЕМОВ У КАЗЦІ

(…) Сьомий “Б” йде притихлим гуртом – не дбає про сніг, про гарний вечір, про вислизгану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий “Б” замислений.

Славко Беркута з матір’ю – трохи оддалік. Сьомий “Б” не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може, через те, що всі розуміють – Славкові треба побути самому. Часом так трапляється – треба побути самому. (…).

Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два – чотири. Розумний Юлько Ващук, два по два – чотири. Так несподівано просто і легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він – це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили – вибачили – помилилися, не гнівайся – завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що коли це хтось із сьомого “Б”? Тільки б не з сьомого “Б”, бо як же тоді? Як тоді? (…).

– Ні, ви скажіть – ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, – ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чілдрен! – у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.

– Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся – зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому… я б йому… я сама не знаю, що б я зробила.

– Що? – питає Юлько і раптом спиняється. – А що б ти йому зробила? – Він стоїть і дивиться на Лілі – смикаються губи і ніяк не укладаються у звичну зневажливу гримасу.

– Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.

– А коли б то був я? – ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько.

– Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен, він каже…

– Мовчи! – Юлько намагається впіймати білу рукавичку. – Лілі, мовчи! Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

– Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! – просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й осамотніла, білі рукавички на темному тлі зимового пальта. Лілі стоїть, і тінь її на снігу – накреслена химерно картина.

– Чи можете ви пояснити реакцію Лілі на слова Юлька?

– Славку, Беркута, почекай! – десь там попереду гукає сьомий “Б”, відважившись нарешті наздогнати Славка.

Славко спиняється, озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше. Славко Беркута чекає.

– Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? – вимахує хтось рукою. Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий “Б”. Всміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розпогіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці. (…).



(2 votes, average: 5.00 out of 5)